Ктафлагн Йоґ Сотот уфнпла’ая х’і л’геб

ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,

а під написом - дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.

- То писав Корій, та? - поцікавилась Дарця.

Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досере дини. Дарця спершу вперлася, але по секунді подалася за своєю долонькою.

Першим, що сказав Банзай, було:

- Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може…

Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів душових, де десятки років тому милися дівчата.

- Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься…

Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.

Банзай ступив ще кілька кроків допереду.

Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжем і згущена до консис тенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони вияв ляться небезпідставними.

Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолют но.

- Банзаю, дивися там! У кінці! - Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п’яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.

На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке.

«Щоб достукатись до мертвих», - спало на думку.

Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці (Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може), Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.

Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все - геть усе довкола - лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реаль ність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.

Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в під земелля.

- Банзаю, давай краще вернемося, ну? - тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреаґував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.

- Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.

Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.

- Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! - вигук нула вона. - Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? - усе це подобалось Дарці щосекунди все менше. Вона відчувала, як ось ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.

Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатиш но почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.

- Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене…

Дарця глянула на нього (в її очах стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.

У темряві стояла самотня фігура.

- Досконало, - промовила постать. - Можна починати.

4.

Аліска

Директор, білий та вимащений кров’ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль.

Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток.

Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врято вана. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон - синонім до слова «порятунок».

- Відчепі і і іться!!! - знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.

Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув (тепер давай біжи, тепер або ніколи), щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.

Дівча голосно заревіло від болю - сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утвори лась рвана дірка із яскраво червоними від крові краями.

Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін.

Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці.

Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.

Двері вперіщили його по руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка.

Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п’явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось ось перева жить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.

Циркуль випав, з під Алісчиних нігтів порскнув фонтан чик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.

Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м’яса.

Вона затраснула двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями, запхала до рота. Аліска тихо стог нала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилеж ної сторони у двері бився той скажений вар’ят. (спершу промити рани… НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани) Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефона. Зі скреготом на зубах стала (телефон бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.

Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:

Вибаче за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал.

Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою - купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.

Ще раз вибачте, будь ласка.

Роман

В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м’яко й затишно.

Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.

«Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу», - заговорив у її голові дідів голос. Її мозок свердлило одне єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінгазету? Чому перебили такий спокій ний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже лише за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?

Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою.

Вона схопила перше, що попалося під руку, - липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном - біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гігроскопічної вати. (то все через того мерзотника, дитино, через нього одного) Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.

Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.

Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.

«Виманює тебе».

Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей.

Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь ледь прочинила їх.

У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.

Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.

Чоловік голосно, але якось по іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягти її.

Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З під прозорого скла вже набігала чорна кров.

Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.

А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану в боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими).

Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло, й Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров’яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.

Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запану вав абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.

5.

Корій

Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п’єса, ну нє хіба?

Звичайно, часами доводилось і втручатися - то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в пра вильне русло… Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.

А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось ґлобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавила. Вона була випадко вою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі - не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.

Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого - безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої Давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки - тим паче, такі недалекі - треба платити.

Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби - на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті - виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами.

Волтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Волтером; але Волтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йоґ Сотота?

Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Волтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.

Корій по павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою - адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх - через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і - гур ра! - він не помилився!

Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія - у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжем), з під його військових черевиків зерном розси палися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він про бігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму - без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.

«Оленяча Шкура» провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.

6.

Семпльований і Малаялам / болота Гтха’ата

- Старий, де ми тепер? - слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув’яззю, а тепер опинилися тут - у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираю чись крізь дивне марево туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим - вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.

Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево - поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні - то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.

У повітрі панувала дивна напруга - можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією - вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.

Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.

- Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? - панічно забелькотів Семпл.

У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув - тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годин ник.

- Сем, ану глянь! То труба!!!

Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із

16:07 09

на

16:07 08,

а ще за кільканадцять секунд на

16:06 54

У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?

У повітрі з’явилося щось нове - дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.

- Сем, шо робиться? Сем!

Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік.

У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло.

Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потвор ному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.

Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.

7.

Дарця

Лунко зачинилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.

Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:

- Ай я яй я яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?

«Не бійся, - прошепотів Юрко їй на вушко. - Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться».

Але Дарця виразніше, аніж будь коли, відчувала ґвалтов не наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.

- Ну, ви бачите? - повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.

- Які сентименти! - продовжував Корій, наближаючись.

Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. - Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі! (я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку.

Це найжахливіший сон у моєму житті) - Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь хто на Землі!

А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи… Хочеш спати - то спи, ДИТИНО! - вигукнув в’їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву.

Картина затіненого лиховісного Корія

8.

Дарця / сновидіння

нараз змінилася на зовсім іншу - засніжена вулиця Т.

Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком - край міста, міст і ліс.

Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.

- БанзА А А А Ай!!! - верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. - БанзА А А А Ай!!! Юрко!!!

БанзА А А А Ай!!!

Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.

- БанзА А А А Ай! БанзА А А А Ай!!! Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала. Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в’язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.

Дарця, охопивши себе руками, (Двері в голові) пішла вуличкою догори. Вона мусила зорієнтуватися, як іти до коледжу. Варто було заплющити очі, як перед внут рішнім зором з’являлися двері, мало чим відмінні від тих, що були у підвалі. Двері, до чого тут вони?

Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було - місто просто обрива лось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул.

Т. Тзари не було нічого, тільки темрява порожнечі. Навіть тканини реальності там, здається, не було.

Дарця кілька хвилин постояла, безсило вивчаючи морок.

Подивилася собі під ноги - стояла вона якраз на самому краю, між містом і Нічим - під ногами можна було розгледіти лише темряву, що була ніби всеобтікаюча смола. Дарця змахнула з лиця сльози, продовжуючи схлипувати груд ними схлипами. Вона поводила рукою у тому Нічому - воно було, як повітря, а не як в’язка рідина.

Вона знала ці лихі ландшафти, цю оманливу ґравітацію аж занадто добре. Той козел, звихнутий каплан, знову закинув її у своє сновидіння. На цей раз повністю, разом із фізичним тілом.

Схлипуючи і витираючи сльози, що далі й далі застилали очі, (Двері в голові) вона вирушила до Банзая. Вона занурилась у найгустіші, ще досі незвідані шари десперації, позбавлена надії, виходу, от от - і здорового глузду. (Двері, до чого тут ще ті кляті Двері, що сидять у моїй голові?) У голові з кожною хвилиною чіткішав образ Дверей, які все ж таки відрізнялись від тих у підвалі. Але для Дарці це не мало жодного значення. Вона може пробути у сновидінні такого злого генія, як Корій, десятки вічностей. І нічим не зарадить.

Раптом у голові з’явився голос.

9.

Банзай «Ну от, настала та хвилина, а я й досі не знаю, що мені робити! Підкажіть, гей, ви! Ну де ж ви?!!» - Банзай пере бував у граничному стані паніки. Голос із трансценденції наказував чекати, чекати і бути уважним, бо він сам усе зрозуміє, але вже пізно чекати! Вже прийшла та година, Година для Магії, справжньої Магії, і всі ставки зроблено, а фігури на Полях Всевишнього давно готові зробити свої ходи, АЛЕ ВІН ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЯК МАЄ ПОБОРОТИ КОРІЯ!

Корій вигукнув своє сакральне прокляття, і Дарця зникла.

Зникла, незважаючи на його обійми, він не вберіг, не вберіг, не вберіг її, хоча обіцяв…

- Ну що, Банзаю, - поцікавився Корій, наблизившись майже впритул до Юрка. - Ти готовий? Ти готовий побачити мого пана?

Не встиг він відкрити рота, як Корій блискавично, наче ракета, подолав останні два метри, заперечуючи всю ньютоно картезіанську модель Всесвіту одним рухом. Він сильно штовхнув Банзая, але не фізично, а на якомусь тоншому рівні.

(дике ревіння вітру)

Банзай / Азатот

Навколо них розстелився хаос, рухливий динамічний хаос, що затікав через пори в центр мозку і перевертав усі уявлення про порядок. Банзай загорланив зі всієї сили, бо хаос розривав його на атоми, заперечував існування внут рішньої структури.

[ну, як, Банзаю? Подобається? Зараз стане іще краще!] (Пгн’гул мгу’улнаф Йоґ Сотот! Вар’гар Йоґ Сотот й’аи’нг’нгах! Х’і л’геб!!! Вах’г г’нлах Йоґ Сотот геб’л и’х! Ая нга’а гтха’ат огтхд’аі’ф ’нгахн’г аі’й) Диявольське носове наспівування древніх заклинань літаній чавило його. Ці звуки дивним чином володіли Силою, Юрко відчував, що вони викликають реальні зміни довкола нього.

Зненацька відбулося ЩОСЬ - немов пробій діелектрика.

Азатот витягнувся трубою, як хобот, але витягнутись трубою - це лише метафора, бо насправді витягувався він не у трих вимірному просторі, а десь крізь реальність, попід реальністю, сполучаючи мостом Око Хаосу і новий, невідомий йому світ.

Юрко відчув, як щось (Корій) схопило його у тісні кліщі й поволокло вглиб труби. Від колосальної енергії, що бушувала у покрученому вимірі, він ледь не позбувався глузду. Енергія затікала у свідомість і прагнула розірвати його на шмаття. (ну де ж ви, друзі? ШО МЕНІ, НА БІСА, РОБИТИ?) (’кталфв Йоґ Сотот гій’я’гі! Гій’ягі! Гій’ягі!!!) Він кулею був вистрелений у чужий світ далекої погаслої зірки, де мешкав в екзилі Великий Хробак Йоґ Сотот.

Банзай / болота Гтха’ата

[Ти на болотах Гтха’ата, Банзаю! Тішся, бо ти побачиш мого пана!] Банзай далі й далі кричав, бо жах, що скував усе його ка, був найчистішою, найрафінованішою емоцією, що будь коли переповнювала так само сильно, як тепер. Те хворе, неправильне та прогниле місце, ці болота Гтха’ата були вимо чені у квінтесенції страху, і Банзай, позбавлений тіла, будучи чистою свідомістю, відчував це у десятки тисяч разів силь ніше. Але, крім того, він божеволів від паніки, він не мав уявлення, що повинен робити, як повинен витримати цей процес, Бій між Відкриваючими й Закриваючими, коли супроти нього такий збожеволілий чаклун. Він летів над безконечними просторами боліт, затягуваний Силою Корія, (стань чародієм, стань ним, і ти зможеш чинити йому опір) летів під багряним небом, небом, на якому не було видно ані зірок, ані Сонця, ані жодного іншого небесного тіла, лише вбивча червінь, що кольором нагадувала свіжоздерту шкіру.

Внизу тьмяніли лихі болота, де ворушився мул, а повітря в цьому світі прорізав низький гуркіт, а водночас - і високий писк, наче соло на електрогітарі. (н’ган на’а хфро’ гн’гаа) Титанічний поштовх миттю випхав його з червоних небес у паруюче місиво рухомого багна. Банзай зненацька відчув знайоме роздвоєння: нагадав собі, що якось уже лежав так, тонув у цьому мулі, але чоловік у військовій формі миротвор чих сил врятував його.

Тепер не було ніякого чоловіка. Свідомість кричала в паніці, у безвиході, хочеш чинити Корієві опір, стань чаро дієм, повір у це все, але для Юрка це був не більше ніж паніч ний крик розуму. (встань) Він наказав піднятися собі, і щось відірвало його від липучого болота. Він висів у повітрі, оповитий міазмами, він чув запах тварини, великого звіра, що вийшов на полю вання. Корій десь сновиґав навколо, а Банзай наказав собі (я можу літати за власним бажанням, куда хачу, туда й лєчу) летіти.

[де ти? Вийди, Корію!]

[розплющ очі, кретине! Ти можеш мене бачити!] Юрко напружив свідомість (це виявилося дуже важко - звуки розсіювали увагу, вони несли тривогу й жах), уявив собі, що має в голові м’яз, який здатен напружуватись. І справді, перед його очима постав у мерехтливому польоті Корій, ніби випущений з підземелля демон.

Звук наростав, і болото, здавалося, пульсує.

10.

Дарця / сновидіння

[Дарцю, ти повинна відчинити Двері у свідомості. Ти їх бачиш, напружся достатньо - і ти їх відкриєш]

[хто ти, чому я маю тобі вірити?]

[я друг, повір на слово, ми вже зустрічалися, тисячі років тому]

[як мені потрапити до коледжу? Я мушу допомогти Бан заєві]

[це сновидіння, а ти вмієш підкоряти сновидіння. Під кори його] Дарця напружила свідомість, збираючи у кулак усю свою силу волі; вона уявила так чітко, як могла, вхідні двері до «Шкури Оленя».

[а тепер іди туди] Образ перед заплющеними очима чіткішав, набирав кольорів і гостроти зображення. Дарця розплющила очі, і перед її носом була точнісінько та ж картина, що й перед внутрішнім зором. (Двері, далі Двері в голові) - БанзА А А А Ай!!! БанзА А А А Ай!!! - заверещала вона, вбігаючи в коледж.

11.

Банзай / болота Гтха’ата

Банзай відчув, як перескочив на вищий щабель сприй няття, у гіперпростір, підреальність боліт Гтха’ата. Він від чував, що тоне без відповідей у голові, паніка здавила йому горло.

Корій вдарив його, від чого сприйняття знову повер нулося на звичний рівень. Вони обоє кружляли в повітрі, підбираючись один до одного, Корій - з перемогою в душі, Банзай - весь у паніці.

Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непро никну темряву на кілька секунд.

Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору.

Отямившись від удару, Банзай відчув, що його накриває хвилею незбагненного ляку. Корій своїми безупинними атаками (кожен удар звучав у свідомості, як постріл грому, дуже болісно й виснажуюче) не давав можливості напру жити погляд і роздивитися бодай щось. Але враз старий зник.

Юрко озирнувся. Ним безбожно теліпало від безпричин ного переляку, а повітря набирало нечуваної наелектризо ваності. Потужні розряди проскакували між небом і болотом, блакитні та німі. Повітря темніло. Не небо від заходу сонця (його тут не було), а саме повітря, стаючи важчим, густішим, напруженішим.

Банзай глянув назад і дико заревів від жаху. Із болота вилазив сам Йоґ Сотот, Ткач Тіней, Великий Причинний Хробак, що біду накликає. Він не міг добре бачити потвору, тому що форма вислизала від сприйняття, людська свідомість, що постійно інтерпретувала кожну річ, перетворюючи на щось зрозуміліше та доступніше, уперше зіткнулася з проблемою, і відразу ж дала збій. Він відчував, що насправді бачить лише вершину чогось КОЛОСАЛЬНОГО, що, можливо, займає цілу зорю, а може, у мільярди разів більше, - можливо, сама є цілою реальністю водночас.

Мозок оскаженів від страху, тому що бачив велетенського блідого хробака, нескінченного у часі й просторі, живу, кош марну вічність, блідо прозору, покриту щетинками потвору хробака, представника окремої раси, цивілізації, раси настільки чужої людині й чомусь живому взагалі, наскільки це можливо.

Банзай відчував СВІДОМІСТЬ, РОЗУМ тієї істоти, набагато вищої, древньої, яка сама по собі була богом, вічністю і началом Зла. Він кричав, кричав, КРИЧАВ, незважаючи ні на що, тому що один вигляд цього пожирача вимірів підсував розум на небезпечну відстань до прірви безумства. (щоробитищоробити НУ ЩО Я МАЮ РОБИТИ МЕНІ НАСТАВ КІНЕЦЬ Я НЕ СПРАВИВСЯ НЕ ЗРОЗУМІВ ЩО МАЮ РОБИТИ НУ ПОРЯТУЙТЕ МЕНЕ!!!)

Його паралізувало в екзальтації жаху, неземному релігій ному екстазі перед цим потворним, незбагненним та ней мовірним богом.

Йоґ Сотот злинув, (який же він величезний!!!) і Банзай був певний, що це всього лиш верхівка мега айсберґа, що ув’язнений тут у вигнанні.

Корій раптово скрутив його, а сам і далі вигукував свої прадавні заклинання. Банзай силкувався вирватись, але марно. (НУ ЩО Я МАЮ РОБИТИ???) Несподівано Юрко відчув дивне клацання в голові, дуже голосне і справжнє. Ніби він до цього пробував читати книжку в повній темряві, а хтось клацнув вимикачем, і в кімнаті запалало світло. Він зрозумів.

Йоґ Сотот кинувся на скручену жертву, притриману для зручності капланом. Зараз він проковтне Закриваючого і вийде в новий світ.

За пару секунд до того, як Великий Хробак зжер Юрка Банзая, той осяяно і з дивною полегкістю збагнув: це не мав бути він, не йому судилося бути Закриваючим, далеко не йому, Закриваючим був…

Але Йоґ Сотот пошматував його ка і зжер.

12.

Корій / болота Гтха’ата

Він шаленів з дикої радості, і навіть флюїди жаху, що струменіли від його пана, не могли зашкодити цим весело щам. Банзай мертвий, ніщо і ніхто не перешкодить Великому Хробаку Йоґ Сототу вилізти у буденну, тривіальну реаль ність і привнести у неї нотку паніки та жаху.

Корій намагався не дивитись у бік пана (від цього у старого траплялися психози), але почув його Голос, повну протилежність (і яку спорідненість!) до того Голосу, який траплялось чути різним пророкам.

[ТО НЕ БУВ ВІН!!! ТО НЕ ВІН!!! НЕ ВІН, КРЕТИНЕ!!! ТО НЕ БУВ ЗАМИКАЮЧИЙ!!!]

Що?

Корієву радість враз відсікли ножем. Він задер голову до кривавих небес і прокричав:

- ТІ ПАДЛЮКИ ГРАЛИ НЕЧЕСНО! ВОНИ ПІДСТАВИЛИ НЕ ТОГО! ВОНИ МЮХЛЮВАЛИ,МЕРЗОТНИКИ!

«А хто ж тоді?» - подумав Корій.

Ну звичайно ж - наше ціпятко!

Він залишив відкритим прохід в Азатот для пана, залишалось прочинити Двері в підвалі, в уявному коридорі поза простором - і Йоґ Сотота не зупиниш.

Корій, лютий, як диявол («Ніхто, тим паче такі старі пердуни, не сміє мене ДУРИТИ!»), обріс іскорками блакитних розрядів, перетворюючись на живу комету, роздер тканину реальності, викривлюючи простір між болотами Гтха’ата й Азатотом, і чимдуж рвонув туди у пошуках Дарці.

13.

Дарця / сновидіння

[ми не могли сказати до останньої хвилини, хто буде Закриваючим, тому робили вигляд, що ним стане твій товариш]

[що зараз із ним? Де він?] Однак голос уже замовк, тільки Двері в голові немовби розбухали, ставали реальнішими, живішими.

Дарця чула біду, велику біду, і знову розмазувала сльози по щоках.

Не грало ролі, у сновидінні вона чи в реальному житті, той коридор, який вони бачили, і так існував, незалежно від коледжу, у позачассі. Вона бігла коридорами, достоту як сам Корій; не усвідомлюючи, Дарця залишала по собі розбиті жарівки. Вікна вибухали назовні й осипалися скляним дощем там, де щойно вона пробігала, зарюмсана і залякана, але з єдиною думкою: застати десь там її Банзая.

Дарця вбігла у дівчачий гуртожиток і влетіла у підвал.

Коридор був там, звичайно ж, він повинен там бути.

Коридор між нашим Всесвітом й Оком Хаосу, Азатотом, куди зараз перелізав Йоґ Сотот.

Дарця вбігла туди, і невідомо було - вчасно, а чи запізно.

Велетенські двері в кінці коридору під коледжом були від чинені навстіж - ожила метафора, через яку пролазили товсті щупальця Йоґ Сотота.

Вона перелякано закричала, бо із воріт тягнулися тов стенні мацаки, покриті великими присосками; у щілину поміж воротами і мацаками зазирало прездорове сіре каламутне око.

Дарця кинулась назад, до виходу, і потрапила прямісінько до рук старого Корія.