DOPOMOZHIT’!!!

Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібра ний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магніто фон мильниця, в народі - «Інтернаціонал», та стовпчики касет до нього. Ще далі - великі картонні паки з під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока трима лись гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.

Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробо скопа стали чіткішими.

Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу газет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду «Факти», «Нострадамус», «Українсь кий шляк», «Бєлая калдунья», «Високий замок», «Ванґа» та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум’ям.

Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок домогосподарок та слюсарів інженерів соціал сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): «Ліза», «Атд у х ні», «Вот так!», «Тєлєнідєля», цілу ґенерацію журнальчиків «Кул» («У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?»). І, нарешті, вражеський дзот «Наталі», підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з’явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під’єд наний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Сем плом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми «Полє чудєс», «Уґадай мєлодію», «СВ шоу». Дарця знову повільно звивалась на ящикові.

Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам’яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув «Інтер націонал» (на кілька секунд замовкло все - Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки «Атпєтих машенніков», потім «Запрєшшьонних барабань шьшіков» і «Рукі ввєрх». (Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.) Банзай додав голосу, і народ (за винятком небагатьох) урешті почав відчувати справжній кайф. Непомітно Юрко взяв великий молоток і що було моці вперіщив по магніто фону. Навсібіч порскнули іскри і друзки чорного пластика.

Програвач зажував, проте не замовк.

Він помер на наступному ударі. А ще за мить полетів на підлогу понівеченим клубком дротів, плівки та пластмаси.

Згас черговий прожектор. Тепер, коли палав єдиний юпі тер, було добре видно червоне полум’я прожектора і спалахи стробоскопа. Хлопці грали гарячий навіжений шум, повер таючи до життя забутий, але невмирущий нойз арт. Малая лам експериментував зі звуком, прикриваючи отвір труби мокрою губкою; Семпл нещадно дер струни. Дарця знову зіскочила з ящика і зайшлася разом із Банзаєм обривати картини з картонних стін, кидати на підлогу і втоптувати в порох. На стелі спалахували і гасли слайди з колекції пані Держислави.

Погас останній юпітер. Юрко узяв до рук молот. Зал зах линався і топився у шумі, що лавиною виривався з динаміків.

Екран телевізора показував клапті різних мильних серіалів та тупих передач. Час від часу там з’являлись і їхні зобра ження - кадри, зняті на репетиції їхнього ж перформенсу.

Банзай викрикував у зал надірваним голосом рядки з Джей мса Дуґласа Моррісона, поета:

А моль та атеїст подвійно святі

в смерті.

Ми живемо й помираєм,

і смерть не є кінцем.

глибше ми йдемо у власний Кошмар,

ми мнемо об життя

квітки пристрасті,

припавши до кліторів та членів безнадії.

Остання мить дарує нам прозріння

в Колумбовому паху,

наповненому зеленою смертю.

Я хочу бачити блядський блиск сліз

у твоїх очах.

О, великий Ангеле курво, ти був

добрим до мене.

Голі, ми приходимо,

і відходимо усі в синцях.

Ти, паскуднику, велика засрана дупо,

брудний збоченцю, що грає

власну матір.

Ти знаєш, нас контролює ТБ,

місяць - звір, спраглий крові…

І так далі. Залишився самотній стробоскоп, ніби око циклопа за секунду до смерті. Динаміки звіріли від аґресії музики, яка ішла крізь їхні пащеки. При страхітливих спа лахах було видно Дарцю, яка шматувала картини небезпеч ним лезом. Банзай замахнувся кувалдою і вгатив по екрану саме в ту мить, коли був кадр із їхньої вистави. Міріади блискучих голочок полетіло навсібіч, а з розбитого позирала висипались біло блакитні іскри (недарма Юрко розставив крісла так далеко від сцени.) Ще один удар по корпусу - і той розвалився. Навіть якщо у зали й була хоч якась реакція, за усім шумом її не було чути. Нарешті згас і стробоскоп, а музика розтанула у темряві. Була абсолютна затіненість свідомості, як на темній стороні місяця.

Так само раптово спалахнули юпітери - усі нараз, і глядачі побачили порожню сцену. Акторів не було. Залишилися лиш унітаз, з якого вихмарювався сивий димок, і картонні декорації. Двері на вихід відчинилися самі собою, без будь чиєї допомоги.

Залою прокотилася хвиля грубої лайки.

За десять хвилин актовий зал випорожнів. Вони вилізли з за картону, привітали себе з несамовитим успіхом і повільно почали прибирати.