Кіч-деструкція: поїдання калу

Початок о 19.00 в актовому залі.

Перформенс відбувається за сприяння таких організацій:

МО «Аґресивна молодь Христова» (Rzepetski und Sempl GmbH) Польсько українська асоціація анархістів «Niespodzianka» (Борхес) Львівський клуб нігілістів та борців за леґалізацію марихуани при відкритому університеті Магаріші (Банzай) Галицька бриґада смерті «Ржіс» (pavooсky в малаяламі)

ЗАСТОРОГА:

- будуть зриватися дахи; - неможливість зворотної інсталяції ґарантована

І справді - нікому з учительської банди афіша на очі не потрапила. Тим паче, що оте оголошення було здерте через дві години після приклеєння, на пам’ять.

Знаєте, хто це зробив?

Це був особисто я.

2.

Появі оголошення передував ряд вагомих і не зовсім подій з життя міста й коледжу.

Ніхто не міг зрозуміти, чим так манять сов ліси за містом.

Птахами просто кишіло. Вночі ліс перетворювався на хащі, до краю виповнені тихим лиховісним пугуканням.

Котрогось із тих днів - між виходом із власного тіла та появою афішки - Банзай зазирнув до Діми. Той сидів на своєму м’якому кріслі повністю розбитий, такий, наче він підчепив гонконзький ґрип. Не ховаючись, він цмулив коньяк прямісінько з горла плящини. У нормальному стані Діма обмежувався тим, що підливав абсенту собі до кави.

- Мені недобре, - пояснив психо холог. - Не знаю, як тобі, - але тільки не кажи Славцьові, так, між нами! - тобі не здається, що тут, у коледжі, у нас в «Шкурі», діється шось не то? Не зовсім гм… скажем так, позитивне?..

Банзай у відповідь знизав плечима, сам тим часом внут рішньо напружившись. Кому ще, як не йому, знати, якими підступними бувають психо хологи.

Наступного дня Діму завезли у Сколе в реанімацію. Він перебрав заспокійливих. Після реабілітації його без зайвих балачок відправили у психодиспансер. Він безупинно марив потворами та жахливими велетенськими червами.

«Наслухатися чужих проблем - ше би дах не поїхав від такого», - подумали усі.

Банзай не наважився відвідати Діму, свого найкращого кумпля. Він просто до смерті боявся того, що може почути.

Саме у ті буремні дні почалися перші спалахи ґрипу й поодинокі випадки кіру. Як наразі, нічого серйозного - п’ять шість випадків, але пані Полісунка зі своєю найкращою подругою - молоденькою медсестричкою з медпункту (у той момент вони саме почали відчувати неабиякий потяг одна до одної) - зійшлися на думці, що може трапитись, як і торік: істинна пандемія.

Банзай тим часом проводив таємні репетиції зі своєю чотою - Дарцею, Павуком та Семплом. До чого вони готу вались - не знала жодна жива душа. На одній із репетицій в актовому залі Семпльований несподівано спитав:

- Слухайте, старі, а вам не здається, шо тута діється шось не так, як мало би бути?

Це було майже калькою з бідаки Діми. У Банзая від здиву вання аж щелепа відвисла. Він швидко глянув на Дарцю; та знизала плечима. Мовляв, ні, нічого не знаємо, а що? Дійсно щось не так?

Банзаю видалось, що Павук застережливо подивився на кумпля. Той замовк. Більше тими днями до подібних тем вони не поверталися.

Ще ці дні були відзначені суттєвим поменшанням кіль кості вуличних псів та котів. Суттєвим поменшанням.

Також у ті дні зникло безвісти троє дівчат. Вони спакували свої речі, аби їхати на вихідні з гуртожитку додому, і пішли ввечері на вокзал. Їхні батьки зі Старого Самбора зовсім не сподівалися побачити своїх чад раніше католицького Різдва.

Дівчата пішли у темінь вулиці, заповнену чіпким та вогким туманом, і зникли безвісти. Просто розчинилися в імлі. Так склалися обставини, що ніхто, окрім хіба сторожа Корія на дверях, не відав причин їхнього швидкого від’їзду. За прави лами коледжу, цього було достатньо. Самі дівчата пояснили це так: у кімнатах усі живуть по двоє (саме тому свого часу Дарці не дозволили перевестися у хлопчачий гуртожиток), сусідка однієї з дівчат уже захорувала на ґрипу; Корію сказали, що «уроків вчити не має», тож запросто можна «скакнути додому на вихідні».

Вони пішли у темінь і не повернулися. Батьки зачули щось лихе лиш по 25 му грудня.

На запитання пана Андрія, чому Корій відпустив дівчат, не сказавши нікому ані слова, той задумливо почіхрав заживаючі укуси та подряпини на руках і сказав, що, на його думку, дівчата пояснили все доволі переконливо - захво ріли на ґрипу від колєжанки, подзвонили мамі, мама казали негайно приїжджати. Даю слово.

Корій, звісно, міг би й нагадати панові Андрію, хто тут насправді головний; міг би й натякнути, що та медсестричка, до якої в пана Андрія, за відсутності пильного ока дружини, розвинулись нездорові бажання, має зовсім протилежні нахили. Міг би. Але… не варто відразу всім за столом пока зувати, що в тебе є всі тузи, з козирним включно, та ще вісім дев’ять запасних у рукаві.

Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чор нильного типу «Золота осінь» (більш відоме в народі як «Зося») і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, - вібрація барабанних перетинок. Десь із під «Шкури Оленя» доносилися низький гортанний спів, завивання та речита тиви. В одну хвилю замовкло все - спів, голоси з гуртожитку, їхнє п’яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспіву вання шамана - потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.

Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.

Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:

- Не знаю, як ви, а я смахую.

Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їхня хода плавно перейшла у біг.

У лісі двоє - пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки - натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике.

Дівчина сфотографувала просіку, а світлину, яку зробили потім, подарувала хлопцеві на пам’ять. До хлопця на Різдво приїжджав вуйко; побачивши світлину з просікою, він сказав, що подібне бачив, коли на ліс упав невеличкий літак.

А поза тим - усе було о’кей.

Тільки люди трохи хвилювалися. Чи, точніше, боялися.

Тільки Банзай почав здригатися від різких звуків і ледь скрикувати, коли до нього несподівано починали говорити.

Тільки Дарці було лячно ввечері йти самій у туалет слабо освітленими порожніми коридорами. Але, оскільки, крім Банзая, підтримати її більше було нікому, Дарця залишалася зі своїм страхом наодинці.

Тільки Семпльований і Малаялам, що жили у кімнаті, де у 76 му повісилась дівчина, і навпроти кімнати, де жив Ґєник Брєвнов, сусід якого у 98 му потрапив під електричку «Му качеве-Львів», вважали, що поступово втрачають глузд. Все через паскудні сни й паскудні звуки, які було чути ночами в їхній кімнаті.

А назагал усе було в порядку, якщо це можна назвати порядком. Містом панувала певного роду Ідилія після чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк…

Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.

Як це вже не раз траплялось.

3.

Вони готувалися до дійства дуже специфічно: з одного боку, ретельно продумувалися декорації та хід перформенсу, з іншого ж - навіть сам Банзай не зовсім уявляв собі, що конкретно вони робитимуть на сцені.

Малаялам невідомо звідки приволік старий телевізор, цю диявольську скриню, як писав про неї В. Реланіум (він же Д.

Еленіум), Семпльований зумів дістати відеокамеру і відео проектор. Решта була за Банзаєм і Дарцею.

Цей акт супроти сірості та банальності мав потрясти і заворушити, і шокувати увесь коледж до самих архетипічних глибин підсвідомого.

У п’ятницю на перформенс залишилося напрочуд багато людей - не тільки і не стільки з гуртожитку: були там Шкряб, Ґаден і Флойд, і навіть нікому не відомий поет декадент Влодко Реланіум (також знаний як Данко Еленіум) - уже розсівся, закинувши ноги в чорних військових черевиках на спинку крісла ряду перед ним та смалячи підозрілого вигляду цигарку. Чорний шкіряний саквояж, напханий поезіями, та чорна шкіряна камізелька a la Джек Керуак, ці незмінні атрибути ніким не визнаного, усіма забутого та вигнаного лідера львівського андеґраунду, були, як завжди, при ньому.

Світло з’явилося квадранс по сьомій - Юрко переко нався, що графік вимкнення останнього існує лише у хворо бливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький - не набагато більший за звичайну аудиторію - актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.

Банзай позирав з за декорацій на публіку: упізнавав знайомих - його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов - він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.

Несподівано зникло світло, і дійство почалось.

4.

І було все так:

Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, «Дитя Вуду». Тихі, вони посту пово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незва жаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з’явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.

Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, були ще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони - Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодос ті, та Семпльований з бас гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона - як знак еротичності у колі смерті.

Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову «Пісню Сольвейґ» під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перку систа «Цеппелінів» (делікатний натяк на попередника мас культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодій но.

Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь кни жечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик - сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний худож ній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголо шення:

ВОНТЕД:

Тичина Павло Григорович («Тичинка») молодий талановитий поет імпресіоніст Пішов з дому і не повернувся.

Винагорода - в межах розумного.