Список рекомендованих джерел 4 page

124

125

- пізнається подія минулого, тобто об'єкт дослідження має так званий ретроспективний характер;

- поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскіль­ки результати пізнання в господарському процесі мають бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

- обов'язково завершується прийняттям рішення, що має пра­вові наслідки¹.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що ви­значення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить вказівок відносно того, який з доказів має біль­шу силу, який - меншу, який доказ є більш, а який менш достовір­ним. Закон надає можливість суду самому оцінювати кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). По­дібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини, оскільки неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

У судовому процесі мають місце випадки, коли одна сторона визнає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрун­товує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. З ст. 43 ГПК України, таке визнання фактичних даних і обставин для господарського суду не є обов'язковим, хоча в разі згоди суду інша сторона звільняється від обов'язку доводити визнані об­ставини.

Вирішення завдань господарського процесуального доказуван­ня зумовлюється чітким і точним уявленням про предмет доказу­вання - систему фактичних обставин, що підлягають доказуванню у справі з метою її правильного вирішення. Предмет доказування має свій обсяг і межі, якими окреслюються межі дослідження, що визначаються як межі доказування. Межі доказування - це необ­хідна й достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішення. Правильне визначення меж має значення для забезпечення об'єктивного, повного й всебічного до­слідження обставин справи, для вирішення завдань встановлення об'єктивної істини².

¹ Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процесі // Право України. - 2002. - № 2. - С. 50.

² Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процесі // Право України. - 2002. - № 2. - С 49-52; Степанова Т. Поняття і
значення належності судових доказів у господарському процесі // Підприєм­
ництво, господарство і право. - 2002. - № 1. - С. 17-19.

5.3. Запобіжні заходи

Відповідно до ст. 43-1 ГПК України особа, яка має підстави побою­ватися, що подача потрібних для неї доказів стане згодом немож­ливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права по­рушені або існує реальна загроза їх порушення, має право зверну­тися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних за­ходів до подання позову.

Господарський процесуальний кодекс України не містить ви­значення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збе­реження доказів до звернення особи до господарського суду. Запо­біжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослід­ження, практика їх застосування породжує низку проблемних пи­тань, які потребують свого вирішення.

Запобіжні заходи можна розглядати як заходи, які спрямо­вані на запобігання господарському правопорушенню, вони є про­філактичними заходами, що здійснюються з метою попереджен­ня порушень прав юридичних та фізичних осіб та усунення пере­шкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява - це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запо­біжних заходів - це охорона права, попередження правопорушен­ня та забезпечення можливості подальшого захисту порушених

прав¹.

У Господарському процесуальному кодексі України підстави за­стосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ст. 43-1 ГПК України дає можливість такими підставами вважати:

1) побоювання особи щодо неможливості й утрудненості по­дачі потрібних для неї доказів;

2) припущення особи щодо порушення її прав або існування реальної загрози їх порушення.

І в першому, і в другому випадку особа має намір звернутися до господарського суду із позовом. Отже, відсутність наміру звернен­ня з позовом до господарського суду унеможливлює застосування запобіжних засобів. Однак визначення наведених підстав є досить суб'єктивним, вони є описовими, оцінними категоріями, що дозво­ляє тлумачити їх неоднозначно.

Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.

¹ Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних засобів // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 4. - С. 209.

126

127

На практиці господарські суди стикаються із необґрунтованістю і недоведеністю заяв про вжиття запобіжних заходів, не завжди є підстави та необхідність щодо іх застосування. Як свідчить судова практика, позивачі дуже часто просять суд вжити заходи щодо за­безпечення позову (відповідно до ст. 66, 67 ГПК України) і, як пра­вило, необґрунтовано. Крім того, введення запобіжних засобів при­зведе до збільшення звернень до суду та навантаження на суддів¹.

Статтею 43-2 ГПК України передбачені такі види запобіжних заходів:

1) витребування доказів;

2) огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов'язані з пору­шенням прав;

3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Для вжиття запобіжних заходів подається заява, яка має міс­тити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що під­тверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3)вид і суть запобіжного заходу;

4) обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжит­тя запобіжних заходів;

5) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява пода­ється представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються докумен­ти, які підтверджують сплату державного мита у встановлених за­коном порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір держав­ного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК Украї­ни не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхід­ність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо

¹ Бояринцева М.А. Проблеми теорії та йрактики вжиття запобіжних засобів // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 4. - С. 209.

яких просить вжити запобіжні заходи. До обов'язку господарсько­го суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжит­тя запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи ді­ють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, ібо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишен­ая заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк

128

129

для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні захо­ди, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухва­ли про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господар­ським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересова­них осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгля­ду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних за­ходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви в строк, установлений ч.З ст. 43-3 ГПК України;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч.І ст. 62 ГПК України;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухва­ли про вжиття запобіжних заходів.

При припиненні запобіжних заходів та поверненні заяви відпо­відно до п. 1 ст. 43-9 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не має повертатися, оскільки судом були вчинені

процесуальні дії, вжито запобіжні заходи та припинено їх у резуль­таті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або відмови заяв­ника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмо­ви в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних захо­дів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих за­ходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, за­вданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК Украї­ни, а також у разі розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає значення принципу належності доказів?

2. Які існують класифікації доказів?

3. Які передбачено підстави звільнення від доказування?

4. Охарактеризуйте види запобіжних заходів.

5. Що повинна містити заява» про вжиття запобіжних заходів?

6. Який порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів?

7.Які особливості оскарження ухвали про вжиття запобіжних заходів?

8. Який порядок виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів?

9. Які підстави припинення запобіжних заходів?

Список рекомендованих джерел

Нормативні акти

1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. - 2001. - № 36. - Ст. 188.

2. Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуаль­ної власності. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 р. № 04-5/76 // Вісник господар­ського судочинства. - 2005. - № 3. - С 19-23.

130

131

Юридична література

1 • Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. - М.: Юридическая литература, 1996. - С. 50-86.

2. Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. - М.: ООО «Городец-издат», 2002. - 480 с.

3. Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. - М.: Юристъ, 2002. - 480 с.

4. Бабенко В.В. Актуальні проблеми доказування у господарсько­му процесі // Вісник господарського судочинства. - 2005. -№ 2. - С 186-193.

б.Балкж І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. - К.: КНЕУ, 2002. - 248 с

6.Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. - К.: Оріяни, 2001. - 228 с

7-Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіж­них засобів // Вісник господарського судочинства. - 2003. -№ 4. - С 209-212.

8. Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. - X.: Эспада, 2002. - 368 с.

9. Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук'янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2006.- 331 с.

10. Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. - К.: Юстініан, 2002. -544 с

11 ■ Ковальова В. Про процесуальні форми проведення судових екс­пертиз // Право України. - 2000. - № 8. - С 73-75.

12.Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. - X.: Эспада, 2001. -С. 153-217.

ІЗ.Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві: Навчальний посібник. - Одеса: Фенікс; Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2007. - 415 с.

14. Петрик І.Й. Використання в якості доказів інформації, яка ство­рена засобами електронно-обчислювальної техніки // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 2000. - № 1. - С. 76-79.

15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. - X.: Консум, 2001. - 432 с.

16.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. - X.: Консум, 2003. - 320 с

17.Степанова Т.В. Деякі проблеми здійснення експертизи в госпо­дарському процесі // Вісник господарського судочинства. -2001. - № 3. - С 212-216.

18.Степанова Т.В. Місце судових доказів у процесі розгляду госпо­дарських спорів // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 4. - С. 183-186.

19.Степанова Т.В. Поняття допустимості доказів у господарсько­му процесі // Вісник господарського судочинства. - 2002. -№ 2. - С 230-233.

20.Степанова Т.В. Речові докази як засоби доведення й особливий вид доказів у господарському процесі // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 1. - С 202-205.

21.Фомченков Д. Господарські суди на захисті інтелектуальної власності // Право України. - 2001. - № 10. - С 92-93.

22.Чернадчук В.Д., Сухоиос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчадьний посібник. - Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. - 220 с.

132

133

Глава 6

Судові витрати. Процесуальні строки

6.1. Поняття та склад судових витрат

Судові витрати - це пов'язані із розглядом справи в господарсько­му суді витрати, що складаються з державного мита і витрат, по­в'язаних із розглядом справи¹. Судові витрати - це витрати, по-в 'язані із розглядом та вирішенням справ у порядку господарського судочинства, що покладаються на сторони, третіх осіб, які заяв­ляють самостійні вимоги з метою їх відшкодування державі, спо­нукаючи їх до врегулювання господарського спору без втручання держави².

Судові витрати - це відповідні грошові кошти, які витрача­ються в зв'язку з розглядом та вирішенням справ у порядку госпо­дарського судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою відшкодування витрат державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів згідно з законом без залучення суду.

Наявність інституту судових витрат обумовлена такими при­чинами. По-перше, при організації діяльності господарських судів щодо вирішення господарських спорів та здійснення судової діяль­ності потребуються значні державні видатки, які складаються з витрат на утримання системи господарських судів та матеріально-технічного забезпечення судової діяльності. До того ж у сферу гос­подарського судочинства залучаються особи, які сприяють суду в здійсненні правосуддя: експерти, перекладачі тощо, діяльність яких

потребує грошової компенсації, здійснюються дії, які також потре­бують грошових витрат. І тому законодавством покладається обо­в'язок частково компенсувати видатки на осіб, які беруть участь у розгляді справи.

По-друге, такий обов'язок умовно покладається на недобросо­вісну сторону - позивача, який звертається до господарського суду з необґрунтованими вимогами або на відповідача, який добровіль­но не виконав свого обов'язку перед іншою стороною.

Стаття 44 ГПК України встановлює склад судових витрат, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за про­ведення судової експертизи, призначеної господарським судом, ви­трат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, ви­трат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. До інших витрат належать суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до гос­подарського суду для дачі пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи (ст. ЗО ГПК України); за проведення огляду і дослідження доказів у місці їх знаходження (ст. 39 ГПК України)

тощо.

Отже, судові витрати, перераховані ст. 44 ГПК України містять:

- державне мито - обов'язковий платіж за дії, які здійснює господарський суд за розглядом, вирішенням, переглядом господарських справ. Розмір державного мита визначаєть­ся Декретом Кабінету Міністрів «Про державне мито» і за­лежить від характеру та ціни позову;

- інші судові витрати (затрати) - суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господар­ським судом, за відшкодування витрат, пов'язаних з огля­дом і дослідженням доказів у місці їх знаходження, опла­тою послуг перекладача, адвоката, витрат на інформацій­но-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних із розглядом господарської справи. Розмір судо­вих витрат не прямо залежить від характеру спору і визна­чається окремо в кожній конкретній справі залежно від фак­тично здійсненних витрат. Грошові суми судових витрат виплачуються особам, яким вони призначені.

\ ' Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. - X.: Консул, 2001. - Ч. II. - С 99.

² Арбитражной процесе: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстюка. - М.: ООО «Горо-дец-издат», 2002. - С. 205.

134

/35

6.2. Державне мито

Державне мито справляється з первісних та зустрічних позов­них заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; про відшкодування моральної (не-майнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та креди­торів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрут­ство; апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішеш., ухвал, постанов за нововиявленими об­ставинами.

Одним із реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Ставки державного мита встановлені ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»'.

Якщо позивачем у заяві не наведений обґрунтований розраху­нок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання під­лягає поверненню на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України.

Якщо державне мито сплачено у встановленому розмірі за пози­вача (заявника) іншою особою, господарський суд має виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюдже­ту, і отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) за мотивом сплати державного мита неналежною особою.

У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита сплачується чи стягується згідно з ціною нового позову. До заяви про збільшення розміру позовних вимог додаєть­ся документ, що підтверджує сплату державного мита в установле­них порядку й розмірі, за винятком звільнення від сплати цього мита, відстрочки або розстрочки його сплати.

У разі якщо позивач відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державне мито зі збільшеної суми, господарський суд стя­гує з позивача суму недоплаченого державного мита в дохід держав­ного бюджету. Якщо позивачем завищено ціну позову, або в про­цесі розгляду спору він зменшив свої позовні вимоги, або господар­ський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито в цій частині не повертається.

У разі об'єднання господарським судом в одне провадження кіль­кох справ відповідно до ст. 58 ГПК України, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється із загальної суми позову та сплачується позивачами пропорційно до вимог кожного з них. Сплата всієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той самий предмет позову.

У випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з законодавством під­лягає сплаті за ставками, установленими для позовів майнового характеру, а також за ставками, установленими для розгляду по­зовних заяв зі спорів немайнового характеру.

Якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайно­вого характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення, дер­жавне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно ви­кладені майнові або немайнові вимоги, господарський суд визначає предмет спору і вирішує питання про сплату позивачем державного мита в установленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи відмови в прийнятті позов­ної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провад­ження в справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання стягнення державного мита вирішується за загальними правилами.

Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на пред­мет спору, відповідно до ст. 26 ГПК України користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача, обов'язок сплатити держав­не мито із заяви про вступ у справу, або про перегляд судового рішен­ня в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами покладається також і на них.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати дер­жавного мита. Проте в разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад, подання заяви про перегляд рішен­ня господарського суду, на них покладається обов'язок сплатити державне мито на загальних підставах.

У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її правонаступником за правилами ст. 25 ГПК України державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господар­ським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.

¹ ВВРУ. - 1993. - № 13. - Ст. 113.

136

137

Платіжне доручення на безготівкове перерахування державно­го мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готів­кою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) сплачується державним ми­том. У разі безготівкового перерахування державного мита з рахун­ку платника відповідальний виконавець установи банку зобов'я­заний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника пла­тіжного доручення, який видається платнику, зробити відповід­ний напис (помітку) про зарахування державного мита до держав­ного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Відсутність відповідних реквізитів не є підставою для повернення позовної за­яви, апеляційної (касаційної) скарги або заяви про перегляд судо­вого рішення за нововиявленими обставинами без розгляду, оскіль­ки платіжне доручення вважається достатнім доказом сплати дер­жавного мита, якщо воно не повернуте Державним казначейст­вом України. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то в такому разі не передбачається вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випад­ку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної уста­нови, яка прийняла платіж.

Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у разі виник­нення сумнівів щодо надходження та зарахування державного мита державного бюджету може і повинен витребувати від позивача або особи, що подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про пере­гляд судового рішення за нововиявленими обставинами відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому дер­жавне мито перераховане, що зазначається в ухвалі про порушен­ня провадження у справі або про прийняття апеляційної (касацій­ної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рі­шення за нововиявленими обставинами.

Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не мо­жуть бути доказом сплати державного мита.

Державне мито сплачується до територіальних органів Держав­ного казначейства України. Платники державного мита в платіж­них дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету мають у рядку «одержувач» зазначити найменування тери­торіального органу казначейства за місцем знаходження платника

та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку. Якщо стороною не подані докази сплати державного мита у встанов­лених порядку та розмірі або документів, що свідчать про звільнен­ня від його сплати, заява до розгляду не приймається і господар­ський суд з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК України зобов'яза­ний повернути її заявникові без розгляду. З цих самих підстав по­вертаються позовні заяви з платіжними дорученнями на перераху­вання державного мита не до державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.

У випадках, коли господарським судом розглядається кілька справ за позовними заявами одного і того самого позивача, остан­ній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіж­ним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться позначка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер справи, у якій знаходиться платіжний документ. Така сама позначка ро­биться у справах у разі повернення державного мита.