Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматич­на категорія не претендує на термін, як не претенду­ють на терміни у деяких працях поняття рівня, струк­тури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологіч­ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама­тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від­носить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози­цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування термі­на граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формаль­них засобів його вираження», не є коректним. Частина мови не є родовим по­няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ­ного роду.

Інше трактування граматичної категорії запропо­нував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він виз­начає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-виключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей». Таке тлумачення граматичної категорії на­буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто­ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.

Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти­ставлення) закономірно може виникнути запитання, як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про­тивників опозиційного трактування граматичної кате­горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав­лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра­матичної категорії — формального вираження, то во­на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз­нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на­приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку­ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль­ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама­тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро­манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо­ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіп_у фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке­донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама­тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби зна чення завершеності чи незавершеності дії тут переда­ється описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла­дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав­лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко­рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь­кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро­ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк­лад, іменник має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво­го історичного розвитку мова може втрачати чи набува­ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль­кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам­перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май­бутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче­видно, сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка­тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

Граматичні категорії по-різному виявляються в мо­ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра­їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка­тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.

Крім граматичних категорій, які обов'язково ма­ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо­ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле­тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни­ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто­лу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лекси­ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра­матичними категоріями). Лексико-граматичні розряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:

1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);

2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді­ти, лежати);

Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев­ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді­ляється на простіші одиниці того самого роду.

Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає під­став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік­си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному ото­ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть­ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі­нювані іменники, артиклі, прийменники тощо).

Морфема — результат так званого першого лінгвіс­тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван­ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не

Збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).

Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас­тивостей.

Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас­тивості, то наукове визначення частин мови вияви­лося важкою справою. Невипадково німецький мово­знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє со­бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи­фікацію за морфологічними властивостями (відміню­вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка­цію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вжи­ванням.

Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс­лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму­вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага­тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь­кій мові при віднесенні слів до частин мови врахову­ється тільки синтаксична позиція слова (принагідно за­уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк­ських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівни­ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ­ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я бан­ту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло­вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа­ють, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки час­тини мови в кожній мові є специфічними.

Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують­ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід­ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна­ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло­ва, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак­тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере­творилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії.

Не всі частини мови виділяють за одним принци­пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо­відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів­ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорід­ні за морфологічними і синтаксичними ознаками лек­сичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, бага­то, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего­рія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз­няються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че­рез що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмін­ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє­прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни­ки тощо).

У системі частин мови найчіткіше оформлені імен­ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино­мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери­ферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови органі­зовані за польовою моделлю.

Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части­ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикмет­ника не існує в китайській, корейській і японській мо­вах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме­ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.

Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди наклада­ються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді­ляють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови від­носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена­ми речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прис­лівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.

9. Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві­домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не­обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво­рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ­цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

Синтаксис складається з двох розділів — синтак­сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син­таксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан­тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та­кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха­нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек­ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап­рямів надають цим розділам нерівноцінного значен­ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг­лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної син­таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су­перечка, що вважати основною синтаксичною одини­цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ­ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо­лучення (він уважав, що речення — всього лише різно­вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло­восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно­слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо­дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат­нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид­ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара­дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак­сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон­струкція _у тим більше що її (конструкцію) можна за­стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово­сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк­ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).

Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення ха­рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож­не речення виражає відносно закінчену думку і відділя­ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз­ком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив­ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс­тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть­ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре­дикативність формується за допомогою категорії спо­собу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення. Смислову основу мо­дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль­ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира­жається вставними і вставленими одиницями (здаєть­ся, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за­собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак­тичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Заува­жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен­ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен­ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.

Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен­ня речення за структурно-граматичною ознакою і від­несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди­ниць — речення і висловлення, перша з яких характе­ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто­наційним контуром і належить мовленню.

Для третьої концепції важливими є критерії розме­жування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну струк­туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розціню­ють як достатній критерій для виділення висловлен­ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен­ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст­рукція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структу­ра, якій притаманна наявність предиката, а вислов­лення (фраза) — це актуалізована одиниця комуніка­ції. Тут потрібно

наголосити на обов'язковості інтонації для висловлен­ня. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, поз­бавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б не мало інтонації.

Речення і висловлення часто не збігаються за обся­гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворо­тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ­них кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфі­куються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) син­таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре­тично розрізняють речення і висловлення, однак тер­мін висловлення поки що не знайшов широкого прак­тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра­диційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.