Розвиток архітектури в Україні

Ключові терміни та поняття: архітектор, архітектура, архітектурний ансамбль, архітектурний стиль, житлова архітектура, культові будівлі, містобудівництво, монументальне мистецтво, палац, парк, паркова скульптура, садово-паркове мистецтво, скульптура, українське бароко.

Архітектура (від лат. аrchitectura, від грец. аrchitekton – зодчий) – мистецтво проектування і будівництва об’єктів, що створюють просторове середовище для життя і діяльності людини.

Сукупність функціональних, конструктивних і художніх рис архітектури становить архітектурний стиль. Архітектурний стиль зумовлюється епохою, в якій був створений, тобто соціальним ладом, суспільними та етичними ідеалами, рівнем будівельної техніки. Історія архітектури налічує багато стилів, найпоширеніші з них: романський стиль, готика, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм.

1. Відповідь на питання передбачає висвітлення двох основних етапів розвитку архітектури Київської Русі:

- перший (Х - ХІ ст.), домінування візантійського стилю;

- другий (ХІІ – ХІІІ ст.), послаблення візантійського і посилення романського впливу, а також створення давньоруського стилю.

Розпочати відповідь варто з того, що до прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводились. Виняток становлять хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю.

Важливо наголосити на тому що християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала проходити в храмі. Тому одразу ж після хрещення Русі з’являються й перші церкви: Василевська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні і Десятинна, або Богородицька, - перша кам’яна церква в Києві.

Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

Далі необхідно зупинитися на формуванні власної культури будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. Ззовні церкви майже не прикрашалися. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя.

Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, а нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни.

За Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві «града великого». До його ансамблю входили Софійський собор, Золоті Ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа.

Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. Її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько 30 м. З південного боку вал прорізав головний парадний в’їзд до Києва – урочисті Золоті ворота. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина – 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно – звідси й назва – Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в ХІІІ ст. В 1982 р. над руїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді.

З кін. ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церква в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської Лаври та багато ін.

З 20-40 рр. ХІІ ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі.

На жаль архітектурних пам’яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську Хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П’ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаській монастир поблизу Самбора.

2. Приступаючи до вивчення питання, зверніть увагу на те, що архітектура ХІV - середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». В ХІV - ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського.

Готичний стиль поширюється в Галичині у ХІV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець ХІV ст.) та Перемишлі (ХV ст.). У православній культовій архітектурі з’являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці, творчо переосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пям’яткою готичної доби, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.).

Водночас в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам’янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.)

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку ХVІ ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовкла, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам’янця-Подільського. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею.

Практика планування львівського середмістя була втілена у творенні центру в м. Жовкла архітектором Павлом Щасливим.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині ХVІ ст. форми середньовічного замку в м. Острозі. Найкращі споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам’янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації – бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці графіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70-90 –ті роки ХVІ ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам’яниця» (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

Вважливо констатувати, що великий будівельний рух кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець ХVІ ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком ХVІІ ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяславець, Канів, Новгород-Сіверський). Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювались також і нові. Окрему групу становлять будови перших років ХVІІ ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі під Львовом тощо).

На особливу увагу заслуговує дерев’яне будівництво ХVІ - ХVІІІ ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілком виразного стилістичного стержня, що свідчить про тривалу традицію формування. Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества. За тогочасними малюнками і гравюрами, які дійшли до нашого часу, знаємо, що значна частина придніпровських, початково дерев’яних церков і особливо дзвіниць, які почали зводити при церквах з ХVІ ст., будувалися, вочевидь, західноукраїнськими майстрами. Ці дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Цікаво, що на відміну від Прикарпаття на Подніпров’ї від самого початку ці споруди покривалися глиною і вибілювалися. Такими початково були і дерев’яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев’яна дзвіниця при Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Їх кам’яні наступниці ХVІІІ ст. частково наслідували форму (кількість висотних ярусів) дерев’яних попередниць.

Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття ХVІІ ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни як зсередини, так і зовні, приголомшуючи глядача.

До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П’ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у відреставрованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.

3. В архітектурі ХVII- ХVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів, головний стиль цього періоду – українське бароко.

Культура українського бароко охоплює другу половину ХVІІ - ХVІІІ ст. Порівняно із західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням.

До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм.

Українське бароко ХVІІ ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев’яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Такого типу спорудами стали Еллінська церква в Суботові та Миколаївська церква в Ніжині на лівобережжі.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів, козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві досягає п’яти, семи або дев’яти) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох сторін, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

У першій половині ХVІІ ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відбився на архітектурних спорудах всього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянської академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVII – початку ХVIIІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебединці, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686).

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси – монументальність, велич і сила. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та П’ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі - справжньої перлини серед усіх п’ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 рр., Успенська церква Києво-Печерської Лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря, Чернігівський колегіум. З 1690 р. поруч із Лаврою будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир.

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Миклашевський, Розумовські, Лизогуби та ін.

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, - оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим.

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (відгалуження пізнього бароко) (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці).

Зміни в архітектурі зв’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680-1752), який 21 рік (з 1731 по 1752) жив і працював у Києві. За його проектами було споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731-1744), яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця – восьмигранна чотириярусна вежа. Висота її – 96,52 метри. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю.

Й. Шедель очолював роботи по реконструкції митрополичого будинку (1731-1748) та надбудові дзвіниці Софійського собору (1744-1748). Він побудував західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського (1746-1748) - один з найкращих творів українського барокового мистецтва.

За проектом В. Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком в стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац. Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурному ансамблі Свято-Юрського собору у Львові (1744-1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври на Поділлі. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи старий стиль новими нюансами.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам’ятка дерев’яної української церковної архітектури ХVIIІ ст. – запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер Новомосковськ), 65 м. у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу в Україні, була споруджена народним майстром Я. Погрібняком вже напередодні скасування запорізького козацтва (1773-1775).

Оскільки протягом ХVIIІ ст. практично усі православні храми Західної України стали уніатськими, творчість місцевих українських майстрів розвивалася в напрямку запозичення і засвоєння католицьких традицій в архітектурному оздобленні церков, світських будівель і міських архітектурних ансамблів (вулиці, майдани, парки). Зокрема вівтарну частину інтер’єру одного з головних оплотів колишнього православного братського руху в Західній Україні – братську Успенську церкву у Львові – в першій половині ХVIIІ ст. було оздоблено грайливою скульптурою з пухленькими рожевенькими янголятами-амурами в стилістиці рококо, які ілюзорно легко летіли назустріч присутнім у церкві людям. Старий іконостас замінено новим з золоченою і пофарбованою рожевим кольором ліпниною у стилі рококо.

Загалом бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Отже, в ХVІІ - ХVІІІ ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виливається в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам’яного зодчества та народної дерев’яної архітектури.

4. У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні.

Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних рис.

Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), а в містах будувалися споруди за шаблонними петербурзькими та московськими проектами, думка українських архітекторів не вгасала. Вони утверджували самобутність української архітектури, пристосовували шаблонні проекти до свого смаку.

Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравим зразком класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVIIІ ст. в с. Качанівці Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр. вже помітний вплив французького стилю ампір.

Наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині р. Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові – Стрийський парк.

На початку ХІХ ст. в Україні з’являється стиль ампір, який охопив приблизно першу третину ХІХ ст. і мав на меті увічнити непорушність імперії.

Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ганки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси.

Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (1750-1810) і Андрія Меренського (1766-1833). П Ярославський споруджував будинки на Харківщині й Сумщині. А. Меленський – у Києві, міським архітектором якого був у 1799-1829 рр. Він працював над генеральним планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами споруджено міський театр, ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, будинки та дзвіниці Братського і Флорівського монастирів та ін.

У першій половині ХІХ ст. активно розгортається міське будівництво. У 1837-1842 рр. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В.І. Беретті. Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсон та Кременчуці – у стилі академічного класицизму.

До кращих зразків архітектури першої половини ХІХ ст. належить дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821 р.-1841 рр. за проектом архітектора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові архітекторів А. Питля і Я. Зальцмана (1837-1843 рр.), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В. Равського.

В архітектурі з середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст.

До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніш крайовий сейм – Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля – завдячує переважно саме цій віденській моді.

В архітектурі на початку ХХ ст. поширився стиль модерн. Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикрас з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бессарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М. Бекетов створив будинок Комерційного інституту і харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К.М. Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Володислав Городецький (уславлений «Будинок з химерами» 1902-1903 рр. – перший у Києві будинок з цементу, будинок сучасного Музею українського мистецтва).

5. Для радянського періоду розвитку архітектури характерні спочатку залишки стилю «срібного віку» (неокласицизм та українське бароко), а в 1930-1940 рр. розповсюджується стиль конструктивізму, який в тоталітарній політичній системі набув особливі риси: масивність, величність, похмурість.

Кращі споруди цього стилю – будівля Київського залізничного вокзалу (1927-1933, архітектор А. Вербицький), будівля Дніпрельстану (1927-32, архітектор В. Веснін та ін.), Київська кінофабрика (1926-1929, архітектор В. Риков), комплекс адміністративних та громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925-1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928-1932, архітектор О. Дмитрієв).

1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль пов’язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв’язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир (вціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви), Військово-Микільський собор, церква Різдва Богородиці Пирогової та багато інших. Натомість зводились цілком інші будівлі, що помітно відрізнялися і від характерних для 20-х років. Формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше описується терміном радянський псевдокласицизм. Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених з використанням багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленнях. Однією з перших і найбільш показових у цьому ряду споруд є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1935-1936 рр.

Для 1960-х років характерні скло та бетон. Сучасна архітектура визначається потягом до побудови ансамблів, простоти і ясності окремих споруд, прагнення до композиційного поєднання з природним середовищем; з’являються спроби відродження національних особливостей. Архітектура в цей період позбулася еклектичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конструктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відкритий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 1960-1980-их рр. стали Палац «Україна» (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, Л. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету імені Т. Шевченка (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосновий) та ін.

Сучасні вітчизняні архітектори наполегливо працюють над удосконаленням архітектурних стилів (реконструкція центра столиці України – Києва і таке інше.) Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтва перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам’яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.