Українське національне музичне мистецтво

Ключові терміни та поняття: ансамбль, арія, багатоголосний спів, вокальна музика, гімн, диригент, «знаменний розспів», інструментальна музика, камерна музика, кантата, козацькі думи та пісні, композитор, консерваторія, концерт, мелодія, музикознавець, народно-побутова музика (скоморохи), опера, ораторія, оркестр, «партесний спів», п’єса, піаніст, пісня, реквієм, репертуар, речитатив, романс, світська музика, симфонічна музика, соната, сучасна українська пісня, сценографія, сюїта, «троїста музика», хор, церковна музика.

1. Відповідь на питання слід розпочати з визначення музичного мистецтва. Музика – це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких – узагальнені інтонації людської мови.

Далі потрібно зупинитися на особливостях церковної музики в Київській Русі, а саме, її суто вокальному характері (спочатку грецькою, а потім церковнослов’янською мовою). Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися «знаменами».

Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й у цілому мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Саме через це великого значення й розвитку набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія. У поєднанні зі співами й ритуальними піснями вона супроводжувала людей у повсякденних господарських справах: передувала початку календарних польових робіт (сівба, косовиця, жнива тощо).

В цьому контексті доречно згадати, що музичним супроводом найчастіше служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов’ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти.

Переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вели мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних місцях на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.

Важливо проаналізувати нові жанри у світській музиці, що виникають у ХV - першій половині ХVІ ст. Це козацькі думи та пісні. Виконавці – бандуристи, кобзарі.

Виникнення дум пов’язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників.

Слід наголосити, що дума – героїчна пісня, присвячена конкретній особі, співається речитативом, чіткого римування немає. Пісня – чітка ритмічна куплетна структура, усталене римування.

Необхідно враховувати, що розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Так, слід зупинитися на розвитку обрядової поезії – весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Слід зазначити, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість, в обрядові творчості з’являються (насамперед, у жнивних та обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

Далі важливо констатувати, що при церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До ХVІ ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, «знаменами», поставленими над словами тексту богослужбових книг. З ХVІ ст. церковний спів стає багатоголосним, або партесним (з лат. – партія для окремих голосів). У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найстарішою пам’яткою якої є «Супральський ірмолой» 1593 р.

2. Наступним періодом у розвитку українського музичного мистецтва були кінець ХVІ - ХVІІІ ст. Саме в цей період спостерігається зближення українського музичного мистецтва із західним.

Опрацьовуючи питання, передусім слід підкреслити, що музичні цехи як перші професійні об’єднання народних музикантів виникли ще наприкінці ХV ст. в Західній Україні і впродовж ХVІ - ХІХ ст. діяли майже в усіх великих містах України.

У ХVІІ-ХVІІІ ст. в Україні склалася мережа закладів музичної освіти. У першій половині ХVІІІ ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808), творчість яких сягнула європейських висот. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили також вихованці академії композитори В. Шкулицький, І. Рачинський.

Музичною столицею лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів – гетьманська резиденція ХVІІІ ст. Тут існувала співацька школа (заснована 14 вересня 1738 р.), де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейті. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Важливо констатувати, що із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми-двадцяти самостійних партій. Із середини ХVІІ ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Необхідно згадати, що теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і педагог М. Дилецький (1650-1723) і виклав їх у посібнику «Граматика музикальна» (1677).

З середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору а сapella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією.

Далі необхідно зупинитися на такій складовій музичного мистецтва як обробка народних пісень, наприклад, «Ой під вишнею, під черешнею». Одним з найталановитіших народних композиторів того часу був Семен Климовський, відомий у літературі як Харківський козак-піснотворець. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня «Їхав козак за Дунай».

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777 рр.) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). Необхідно детально висвітлити їхню творчість.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був інший вихованець Глухівської музичної школи – Д. Бортнянський, що поєднав високий музичний талант зі здібностями робити успішну кар’єру.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене розвитку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806). Життя Веделя як українського патріота склалося досить трагічно.

Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.

3. ХІХ ст. – століття Українського Відродження. З великою силою воно проявилось і в музичному мистецтві. Відповідь на питання передбачає передусім висвітлення створення національної музичної школи.

На народно-пісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784-1847) у Перемишлі заснував постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження Алоїз Нанке.

Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький (1815-1870), та Іван Лаврівський (1822-1873). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862).

Піаніст, композитор і педагог Й. Вітвицький (1813-1866 рр.) написав в Києві музичний твір «Україна» (1836 р.), композитор Л. Єдлічка (1819-1841 рр.) чех за національністю, плідно працював як професійний музикант на Полтавщині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Ельснер, піаніст і композитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К. Ліпінський.

На початку ХІХ ст. у професійній музиці з’являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфонія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського.

Далі слід проаналізувати закладення фундаменту українського оперного мистецтва. В цьому контексті необхідно згадати створення в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка). Автором першої за змістом української національної опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і композитор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873). Опера написана в 1862 р., а через рік, 14 квітня 1863 р. вперше була поставлена в Петербурзі в Марийському театрі.

Найвищого розвитку українське музичне мистецтво ХІХ ст. досягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (22.03.1842-6.11.1912) – композитора, піаніста, музикознавця, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М. Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.

Вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний матеріал М. Лисенко прагнув ввести в сучасну йому музику. Він видав сім випусків «Збірника українських пісень» (1868-1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Молодощі» (весняні ігри дитячі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

Автором музичних творів на слова Т. Шевченка, зокрема «Заповіту» (близько 70-х років), був Гордій Павлович Гладкий (близько 1849-1894) – український музикант-аматор і хоровий диригент. В мелодії до «Заповіту» він яскраво відтворив дух шевченківського вірша. Автором музики до пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» (1886, на текст з балади Т. Шевченка «Причинна») є український педагог і композитор Данило Крижанівський (1856-1894).

В Західній Україні плідно працювали композитори Денис Січинський (1865-1909) – автор опери «Роксолана», Анатоль (Наталь) Вахнянин (1841-1908), Філарет Колесса (1871-1947), Остап Нижанківський (1863-1919), його син Нестор (1893-1940), Василь Барвінський(1888-1963), Йосип Витвицький (1813-1966), Сидір Воробкевич (1836-1903).

У 1900 р. у Львові відкрився оперний театр, а в 1903 р. – Вищий музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєне ім’я М. Лисенка. Засновником і директором цього інституту, а також музично-хорових товариств «Торбан» (1870) та «Боян» (1891) був А. Вахнянин – автор першої галицької опери «Купало».

4. Розпочати відповідь на питання слід з того, що професійна музика 20-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Так, протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувались композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка, М. Вериківського (автора першого українського балету «Пан Каньовський», 1930).

Важливо зазначити, що розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела «Думка» (створена у 1920 р.). Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х рр. зробили Я. Калішевський, Б. Левитський, П. Козицький, Н. Городовенко, Г. Верьовка, Ф. Соболь. У Харкові діяла і успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г. Ходкевичем.

У Галичині новітні напрями культивували неоромантики В. Барвінський, Д. Січинський і Б. Кудрик, імпресіоніст Р. Сімович.

В повоєнний період музичне мистецтво України характеризується творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лятошинський.

Плідно співпрацювали поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Пісню про рушник», «Стежину». Яскраву серію пісень створив О. Білаш («Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени»).

Необхідно згадати Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київську державну академічну капела «Думка», під керівництвом О. Сороки, Львівську державну хорову капелу «Трембіта» під керівництвом П. Муравського, Державну капелу бандуристів УРСР під керівництвом О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

В 1960-1990-ті рр. плідною була творчість композиторів старшого покоління: А. Штогаренка, Ю. Мейтуса, Г. Майбороди, В. Губаренка, І. Шамо, С. Сабодаша, В. Корейка, К. Данькевича, В. Гомоляки. Її збагачувала авангардна музика композиторів-шістидесятників Є. Станюковича, В. Сильвестрова, М. Скорика, Л. Грабовського, В. Губи, В. Губаренка, Г. Ляшенко, Л. Дичко та ін. Популярною в кінці ХХ ст. стає музика молодих композиторів: І. Карабіна, Ю. Щербакова, Г. Гаврилець, С. Лункова, В. Рунчака, В. Польової.

Увагу глядачів привернули опери Г. Майбороди («Милана», «Ярослав Мудрий», «Арсенал», «Тарас Шевченко»), К. Домінчина («Назар Стодоля»), А. Кос-Анатольського («Заграва»), Ю. Мейтуса («Украдене щастя»), В. Корейка («Лісова пісня», «У неділю рано зілля копала»), М. Скорика («Мойсей»), балети Є. Станюковича («Вікінги», «Ольга»), В. Гомоляки («Либідь»), В. Корейка («Тіні забутих предків») та ін.

Великою популярністю користуються камерно-інструментальні твори українських композиторів. Зокрема, твори А. Штогаренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Корейка, Г. Ляшенка, В. Губаренка, Л. Дичко, М. Скорика та інших увійшли до репертуарів колективів Франції, Англії, США, Канади та інших країн.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Л. Гнатюк, Є. Мірошниченко, О. Микитенко, В. Гришко; балету – В. Калиновська, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва – С. Турчак, В. Кожухар. Серед виконавців-інструменталістів високою майстерністю й індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельницька, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пархоменко; віолончелісти М. Чайковська, В. Чернов; баяніст М. Ризоль.

До мистецьких здобутків сучасності належать й українська пісня та танок. Їх на професійному рівні приносять до людей народний хор ім. Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль танцю України, Заслужена капела бандуристів України, капела «Думка», «Трембіта» та ін. До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо.

Помітний слід у музичній творчості залишив композитор Володимир Івасюк. Його життя обірвалося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав і слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водограй» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Date: 2015-07-22; view: 748; Нарушение авторских прав