Українська література

Ключові терміни та поняття: берестяні грамоти, братства, думи, історичні пісні, календарно-обрядова поезія, Києво-Могилянська академія, книгодрукування, кобзар, козацьке бароко, критичний реалізм, культурна опозиція, літопис, літописання, неоромантизм, ополячення, полемічна література, посттоталітарний модернізм, політика українізації, самвидав, світська література, українська інтелігенція, українське національне Відродження, фольклор, «хвильовим», церковна література.

1. Приступаючи до висвітлення проблеми, необхідно дати періодизацію літературного процесу в Україні, виділивши в ньому такі основні етапи:

1. Прадавня українська література (часів України-Русі).

2. Давня українська література – ХІV – ХVІІІ ст.

3. Нова українська література (з видання «Енеїди», 1798 р. до сьогодення).

Розпочинаючи вивчення питання слід зазначити, що поява літератури була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов’янську писемність. Книжковою справою займалися спеціальні майстерні при монастирях. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізборників» та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки.

Існував попит і на світську літературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори військової тематики; природничої тематики; повчальну літературу, куди входили вислови й афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми.

Досить швидко з’являються оригінальні літературні твори. В усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі – її історизм.

На особливу увагу заслуговують агіографічні твори – описи житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо.

В цьому контексті рекомендуємо проаналізувати «Києво-Печерський патерик». Він складений в 1215-1230 рр. ченцем Києво-Печерського монастиря і містить багато літературних творів. Головна ідея твору – довести особливу святість Києво-Печерського монастиря, зокрема місця, на якому він заснований, підкреслити його велике значення як осередку давньої культури.

Найдавнішою точно датованою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове Євангеліє», виконане в 1056-1057 рр.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон вперше на Русі обґрунтовує ідею князівської влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування.

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам’яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р.

За своїм художнім рівнем «Слово» не має аналогів у візантійській та європейській літературах. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочівниками – невдалий похід проти половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославина (1151-1201), його брата і синів.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом створення «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха. Головна ідея цього твору – створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної землі. Написане приблизно в 1117 р., «Повчання» було і морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю.

До оригінальних пам’яток давньоруської літератури та історіографії належать літописи. Це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. У цілому давньоруські літописи становлять собою надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про деякі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносились зумовлені політичною кон’юнктурою зміни

Перші давньоруські літописні зведення з’явилися вже в ХІ ст. і вочевидь спиралися на більш давні записи. Найдавніші з літописів – Київський (близько 1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) – відомі за згадками, але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість времінних літ». Повість було укладено близько 1110 р., ймовірно ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках ХV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському.

«Повість» сприймається не тільки як твір історичний, а й як твір високохудожній.

Окрім Києва та Новгорода, найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер Переяслав-Хмельницький). З середини ХІІ ст. зростає роль заснованих київськими князями у так званому Заліссі (місцевостях за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова, Суздаля, Володимира-на-Клязьмі, Переяслава-Заліського та ні.

2. Висвітлюючи основні тенденції у розвитку української літератури наступного періоду (ХІV – ХVІІІ ст.) варто відзначити, що в ХІV – ХV ст. спостерігається своєрідна перерва в літературному процесі.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в ХV ст. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий київський літопис ХІV – ХVІ ст., що висвітлює період з 862 р. по 1515 р. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцію з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже в ХІV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких князівств.

Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого об’єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу.

Водночас у добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкувати свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного. Понад п’ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак. Книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень.

Видатними латиномовним українськими поетами були Павло Русин з Кросна, Георгій Тичинський-Рутенець; відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець. Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем – «Роксоланії» (1584).

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини ХVІ ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Після повернення на батьківщину написав трактати «Зразковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу», опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширились на Польську й Литовську держави.

Одним з результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр. у місті Пересопниця на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) – звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Зміст відповіді на питання передусім полягає у висвітленні полемічної літератури: між прихильниками Берестейської унії (уніатами) та православними.

Особливої актуальності вона набуває у другій половині ХVІ - на початку ХVІІ ст., у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. В цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 – православними.

Одними з перших наочних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий» (1587). Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Рішення Брестського собору про об’єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р. у Вільні польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов з друку один з найвизначніших полемічних творів – «Апокризис» Христофора Філарета (псевдонім М. Броневський). Автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справа.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької – плач), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння-плачу

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620). Він виступав не лише проти національно-релігійного, але соціального гноблення. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського – трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 рр., які він надсилав з Афону до України. Десять з них він об’єднав у рукописну «Книжку», яку хотів видати в Острозі.

Розвиток літератури протягом другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого була пов’язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст. були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка. Їх праці знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення і прагматичної інтерпретації.

Г Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественних пісней» та «Басні Харковскіе». Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права.

3. Приступаючи до вивчення питання, зверніть увагу на те, що провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П. Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив такі твори, як поему «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 рр.

Поема І. Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Період від появи «Енеїди» І. Котляревського до виходу в світ «Кобзаря» Т. Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ’яненка, П.П. Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки. Необхідно дати характеристику їх творчості.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Дві стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша – це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка». Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву: «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень».

Творча спадщина Є.П. Гребінки досить розмаїта – вірші, історичні поеми, повісті, байки. Всього Є. Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження.

ХІХ ст. – це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї – Т. Шевченка (1814-1861).

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому.

Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка («Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки», «Тарасова ніч» та багато інших).

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні поеми («Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам») безжально таврували кривдників народу.

Далі необхідно зупинитися на тому, що 50-60-ті рр. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка першість на літературній ниві перейняв Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він створив перший класичний український роман «Чорна Рада» (1846, виданий 1857). Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Строженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич-Жученко) (1834-1907) виступила з першою соціальною повістю в українській літературі – «Інститутка» (1862), а за п’ять років до того в Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857).

70-80-ті рр. – початок епохи «великого» реалізму. В цьому контексті необхідно висвітлити творчість І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного (Рудченко), Б. Грінченка, І. Франка, О. Кониського, В. Барвінського та ін.

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) («Микола Джеря»», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»).

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П’яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») – надає творам Мирного великої художньої вартості.

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється»), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислових («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом»), ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено історичні сюжети («Захар Беркут», «Великий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки («Смерть Каїна», «Мойсей») й ніжної інтимної лірики (збірка «Зів’яле листя»).

Межа століть – це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм.

Найяскравіше цей підхід відбився в творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків».

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.)

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників А. Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С. Васильченка (1878-1932). На західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863-1942) – соціально-психологічна повість «Земля» (1902).

Одним з найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Вже в своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв’язання національних проблем.

4. 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури. Зміст відповіді на питання передусім полягає у висвітленні розмаїття літературних напрямів та ідеологічної боротьби між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу культуру. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

На особливу увагу заслуговують неокласики, як найменш заангажовані в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович) неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер’ян Поліщук тощо).

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Першим президентом ВАПЛІТЕ був Микола Яловий.

Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!». Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко («Блакитний роман», 1918-1919), М. Хвильовий (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь» 1924), Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Шкурупій, В. Домонтович. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження націй», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. На теми творчості В. Винниченка організовувалися дискусії, або як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастичним романом «Сонячна машина» (вийшов друком у 1927 р.) в книгарнях стояли черги.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша. П’єси Куліша «97», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялися своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

У Галичині після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:

націоналістична (Д. Донців, О. Ольжич, О. Теліга та ін.);

пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор);

ліберальна (Ірина Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева та ін.)

В 30-ті роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Із середини 30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму.

«Відлига», десталінізація суспільства після ХХ з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа» тоді опублікувати їх не вдалося

Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська-не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці».

Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море».

У цей час українська література повнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Меч Арея», І. Білика, «Зелені млини» В. Земляка.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву шестидесятників.

Прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи: поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д. Павличко, І. Драч, Є. Сверстюк, Б. Олійник, критик. І. Дзюба, публіцист В. Чорновіл.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів Василя Симоненка. У 1962 р. побачила світ його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння».

Стрімко увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. Поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман «Маруся Чурай».

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів 1960-1980-х рр. свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Так українська література в цей час поповнилася творами талановитих письменників: О. Гончара («Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря»), М. Стельмаха («Чотири броди», «Дума про тебе», «Правда і кривда»), П. Загребельного («Розгін», «Диво»), В. Дрозда («Катастрофа»), І. Білика («Меч Арея»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені млини»). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука («Місто», «Черлене вино»), Ю. Мушкетика («Крапля крові», «Позиція») та ін.

Чимало драматичних творів у 1960-1980-ті роки написав М. Зарудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза», «Тил». З кількома п’єсами виступив В. Минко – «Жених з Аргентини», «Давайте не будемо», «Комедія з двома інфарктами», «На душу населення» та ін.

На завершення необхідно зазначити, що розвиток літературного процесу в Україні досить неоднозначний. З одного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).