Серед буревію

Революційні настрої. Воєнна хуртовина. Така хвилина прийшла. Знявся страшний буревій, прошумів понад світом, прошумів з особливою силою над Україною. Струснув основи життя всієї нації, відбився могутнім відгомоном у літературі. І як важко визнатися ще сьогодні в хаосі усіх задумів, починів і настроїв в українському народному житті останніх літ, так важко ще дати спокійну, річеву оцінку всієї письменницької творчості останніх десятиліть. Перші ознаки великої хуртовини виявилися вже в тих революційних настроях після російсько-японської війни 1905 року, які спонукали Франка написати «Мойсея» та зложилися на генезу повісті Коцюбинського «Фата моргана». Після того понеслися події світової та визвольної війн і загорілося світло червоної зірки, від якої досьогодні кривавим відблиском грають Дніпрові хвилі. Всі ці буревійні події знайшли свій відгомін у літературних творах, в яких стільки ж противенств, хвилювань, роздорів і неспокою, скільки їх було в житті всього народу.

Висловом таких внутрішніх хвилювань, стихійних вибухів революційних настроїв і трагічних суперечних потрясінь є вся літературна творчість Володимира Винниченка (нар. у 1880 р.). Він брав видну участь в українському революційному русі. Як письменник виявив дужий, стихійний талант У довгій серії оповідань, повістей і драм. Творчість Винниченка Цінують перш за все сміливість і різнорідність у виборі тем і своєрідне насвітлення їх. Його цікавлять різні, часто дражливі питання родинного й суспільного життя, й він сміливо вказує на різні «щаблі життя», вишукує життєві контрасти (передусім на соціальному підкладі) й намагається з’ясувати причини «дисгармонії» в людських взаєминах. «Краса й сила», нужда й горе, боротьба з визиском тіла й душі, змагання до щастя серед тяжких, сірих днів, — ось мотиви його оповідань («Краса і сила», «Кузь та Грицунь», «Історія Якимового будинку» та ін.), повістей («По-Свій», «Рівновага», «Голота», «Божки») та драм («Щаблі життя», «Memento», «Базар», «Брехня», «Закон», «Гріх»). Вплив Винниченка досягнув Архипа Тесленка, який залишив збірку оповідань «З книги життя» (найкраще оповідання — «Страчене життя»), та Наталії Романович-Ткаченко.

Поза сумнівом є у Винниченка оригінальний талант, є сила вислову, є рух, є динаміка в його творах, є цікаві образи з побуту пролетаріату, є відгомін революційних настроїв та переживань, але є також очевидні намагання виправдати за всяку ціну (за допомогою особливої, своєрідної життєво-гедоністичної філософії) деякі дикі, ниці людські інстинкти, гін до задоволення життєвих насолод і до розкошів. Ось тут від’ємна риса Винниченкової творчості, далекої від психології й розуміння українського громадянства.

Поезія Олеся. Чупринка. Бурхливі настрої революційних часів та глибокі переживання світової й визвольної війн знайшли також вислів у поезії Олеся, але цей вислів засадничо різний від Винниченкового.

Олесь — це псевдонім Олександра Кандиби. Поет народився в 1878 р. на Слобожанщині. Перша збірка його поезій — «З журбою радість обнялась» — з’явилася в 1907 р., і завдяки їй Олесь зайняв відразу чільне місце на тодішньому українському Парнасі. Поет вибіг на світ у «майовий день», коли «шумів травою степ широкий», і вдарив у дзвінкі життєрадісні акорди особистої й громадської, національнореволюційної лірики.

Ось вислів перших гарних надій і сподівань:

Сніг в гаю... але весною

Розів’ється гай...

...Може, долею ясною

Зацвіте мій край.

В небі мла, а сонце гляне,

Мла ростане вмить...

...Може, й мій народ повстане,

Морем закипить...

Такі гарні мрії й сподівання овівають душу поета повним оптимізмом і відбиваються в його лірі бадьорими, життєрадісними акордами:

Сонце на обрії, ранок встає. —

Браття, вставайте,

Сонце стрічайте:

Ранок встає!...

Але в міру того, як підносяться вгору супротивні хвилі реакції царату, родяться сумніви, чи всім доведеться побачити вимріяну весну народного щастя. Ця зневіра знайшла прекрасний вислів у символічнім образі в поезії «Айстри» (1905):

Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать...

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна...

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни...

А ранок стрічав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем...

І вгледіли айстри, що вколо тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма,

Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх.

Все-таки від першого свого виступу Олесь віддав свій талант на послуги національним ідеалам. Його муза постійно відзивалася голосним, бадьорим покликом у моменти кожночасного народного зриву, а в добі розчарувань відзивається щирим, повним болю стогоном по втраті надії.

Стою один... [пише поет в еміграції]

...журюсь самотно на руїні,

Співаю щось помалу і без слів...

Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні,

Серед могил і зломаних хрестів.

Поруч мотивів національно-громадської лірики є також в Олеся мотиви особистої інтимної лірики — ніжної, часто сумовито-елегійної, часто химерно-настроєвої, завжди тонко викінченої у вислові:

Коли хочеш знать, серденько,

Як тебе люблю, —

Єсть тут гай один близенько,

Там щебече соловейко

Про любов мою.

Таким ліризмом навіяні також великі поеми Олеся («Щороку», 1910) та символічна драма «По дорозі в казку». В тон сатири вдарив Олесь у «Перезві».

Дещо пізніше від Олеся виступив у літературі Грицько Чупринка (1879 — 1919) і вже в перших збірках своїх поезій — «Дзеньки-бреньки», «Ураган», «Метеор», «Сон-трава» — показав себе вибагливим віртуозом форми. В його поетичних творах музика слова, легкість ритмічної будови й багатство рим доходять часом до вершин технічних досягнень. Наприклад:

Поміж листом, поміж рястом

Дзвінко,

Гінко,

Дрібно, часто

Соловейко виграє...

(Зимовий етюд)

Або:

З вікна

Мов пушинки,

Порошинки,

На покрівлі,

На будівлі,

Ніжно падають сніжинки,

Так легенько

Б’ються, б’ються,

Так тихенько

В’ються, в’ються

В сніговій молочній млі,

Мов не хочуть пригорнутись,

Мов бояться доторкнутись

До змертвілої землі, —

Там, де квіти,

Первоцвіти,

Де лілеї,

Орхідеї

В світосяйнім колориті

Пишно, ніжно

Розвивались,

Дивовижно

Розцвітались

Під одчиненим вікном,

Там сніжинки,

Порошинки

Обгорнули всі билинки

Сріблом витканим рядном.

(Із збірки «Сон-трава», 1911)

Дзвінка струна творчості Чупринки обірвалася передчасно: поет загинув, розстріляний більшовиками.

Нові умови. Поезія Тичини. Від 1917 р. обставини народного життя у Придніпрянській Україні улягли основній, повній зміні, Після короткотривалого тріумфу української національно-державної ідеї перевалилася над Україною червона хвиля диктатури пролетаріату, затопила всі давні цінності, пригасила народні сподівання. Після короткої, хоч великої радості, яка товаришила хвилинам, коли здійснилися найкращі мрії народу, — прийшли хвилини великих розчарувань. Політичні й економічні умови життя весь той час не були сприятливими для розвитку літератури. Із зміною — щирою чи нещирою — настроїв громадянства змінювала орієнтацію преса, творилися щораз нові угруповання письменників.

У 1917 р. було відновлено «Літературно-науковий вісник», що виходив до 1919 р. Постали також нові органи — «Шлях» (у 1917 р.) і «Мистецтво» (1919). Одночасно, від 1917 р. починаючи, виходив бібліографічний журнал «Книгар» (до 1919 р.). У 1921 р. у Харкові почали виходити «Шляхи мистецтва», котрі об’єднали всіх молодших українських письменників. У 1923 р. почав виходити щомісячник «Червоний шлях». З’явилися також незалежні альманахи, що були виразом думок, настроїв та літературних уподобань деяких гуртків письменників. Такими альманахами були: «Літературно-критичний альманах», «Музагет» (із національним забарвленням), «Червоний вінок» і «Зшитки боротьби» (з поклоном «новим формам життя»), «Гроно», «Жовтень» (останній — із гаслом пролетарської поезії). Гуртки письменників — «Плуг» (спілка селянських письменників), «Гарт» (спілка пролетарських письменників), «Вапліте» (Вільна Академія пролетарської літератури), нова група «Аспіс», яка розпалася на гурток «Ланка» і групу «неокласиків», — висували щораз нові пробоєві кличі, ставили літературі щораз нові завдання й цілі. Поезія послідовно пориває з давніми досягненнями, давніми традиціями і пробує відбити в своєму ритмі, у своїй строфічній будові прискорений рух міського життя, гук моторів, свист сирен, лет літаків, використовуючи на свій лад і для своїх цілей сміливі поклики італійського поета Марінетті, котрий проголосив тезу «ми прославляємо любов до машини». Зрештою, літературну творчість післявоєнних часів характеризують якийсь неспокій, нервові шукання нових шляхів, нових форм і засобів вислову. В гонитві за оригінальністю поети кидаються від одного літературного напряму до іншого, нерідко відкидаючи те, що самі колись славили. Мінливе чергування думок і літературних напрямів у парі з помітним культом поетичного слова є характеристичною рисою літературних творів останніх десятиліть.

Однак поезії та письменству над Дніпром скоро були накреслені межі й визначені ідеологічні напрямні. Треба було писати під диктат, славити існуючий режим, співати пісні на його честь, поетичним словом «закріплювати здобутки революції». Й тут розпочалася трагедія українських поетів і письменників. Одні з них, сильніші характером, не бажали нахилитися й пішли під розстріл (Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Олекса Близько) або самі наклали на себе руку (Микола Хвильовий). Інші зломилися духовно й разом із тим самохіть згасили в собі іскри поетичного полету. До останніх належить і Павло Тичина.

Павло Тичина — поза сумнівом, один із найталановитіших поетів післявоєнних часів (нар. у 1891 р.) — розпочав свою літературну творчість у 1918 р. збіркою «Сонячні кларнети». Слідом за нею пішла збірка «Золотий гомін». Враз із їхньою появою виринула на обрії українського літературного життя нова, свіжа, оригінальна поетична сила. Тичина виступив із новими засобами поетичної творчості, із «сонячними кларнетами», «золотим гомоном слів», сполучуючи багатство нових образів і нових символів із музикою нових мелодій. Сонячність настроїв, гомінкі акорди, віра в перемогу національних поривів, евфонія музичного слова, — це питомі риси його поезії в ранніх часах поетової творчості. Колись він співав:

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого в душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку,

Думки пряде

Над нивами,

Над нивами-приливами.

Купаючи мене,

мов ластівку.

Я йду, іду —

Зворушений,

Когось все жду —

Співаючи.

Співаючи-кохаючи,

Під тихий шепіт трав

Голублячий.

Щось мріє гай

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

Колись Тичина умів також оригінальним ладом дати прекрасний вислів своїм національним почуванням, коли, наприклад, у поемі «Скорбна мати» навівав релігійні образи українським національним колоритом:

Проходила по полю —

Зелене зеленіє...

Назустріч Учні Сина:

Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:

Шукаємо Ісуса.

Скажи, як нам простіше

Пройти до Ємауса?

Звела Марія руки,

Бекровні, як лілеї:

Не до Юдеї шлях ваш.

Вертайте й з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату —

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп’яту...

Але часи змінилися. Разом із новими збірками «Вітер з України», «Партія веде» прийшли обов’язкові пеани радянській владі, і в парі з тим прийшло повне пониження колишнього поетичного лету Тичини.

На розбіжних шляхах. Поетична творчість українських письменників останніх літ розвивається в різних обставинах життя і йде різними шляхами. Ця розбіжність не тільки в основній ідеології, мотивах, провідних думках і тематиці, але також подекуди у формальних засобах творчості зарисовується, очевидно, в першу чергу між поетами Придніпрянської України й поетами по цей бік Збруча. Між поетами Придніпрянської України можна вирізнити окремі групи наймолодших поетів, а саме неокласиків, символістів, футуристів, представників пролетарської поезії й неоромантиків.

Неокласики спираються у своїй літературній творчості на досягнення попередників. Шукають гармонії в житті, шукають її в поезії. Найпомітніші з-поміж них — Максим Рильський, Павло Филипович і Микола Зеров. Максим Рильський є автором збірок «На білих островах», «Під осінніми зорями», «На узліссі», «Синя далечінь», «Де сходяться дороги». Його поезія захоплювала колись античним спокоєм, суворою витриманістю форми, але в останній час він віддав свій талант на послуги радянській владі. Павло Филипович — автор збірок «Земля і вітер» і «Простір». Зеров — знавець класичного письменства — дав «Антологію римської поезії» і збірку «Камена». До неокласиків причислюють також Михайла Йогансена — автора збірок «Д’гори», «Революція», «Ясень».

До групи письменників, у яких помітний нахил до символізму, належать Яків Савченко, автор збірок «Поезії», «Земля», Олекса Слісаренко, автор збірки «На березі Кастальському», Микола Терещенко, автор ряду збірок, зокрема «Лабораторія», «Чорнозем», «Поеми», поет Полісся Дмитро Фальківський (збірки «Обрії», «Полісся»), песиміст Євген Плужник (збірки «Дні», «Рання осінь»), Володимир Ярошенко — автор збірок «Світотінь» і «Луни» та найталановитіший із-поміж них Тодось Осьмачка, автор збірок «Круча», «Клекіт». Сюди можна причислити Дмитра Загула (родом із Буковини) — автора збірок «З зелених гір», «На грані», «Мотиви», та Володимира Кобилянського — автора збірки «Мій дар».

Представниками українського футуризму, котрі, нехтуючи засобами давнього мистецтва та руйнуючи їх, «беруть під ноги Шевченка» і в своїх писаннях — за досадними висловами деяких критиків — «пробують ходити догори ногами», є Михайло Семенко (автор збірок «Prélude», «Перо кохає») та Юрій Шкурупій.

Представниками пролетарської поезії, поетами робітничого побуту є Василь Еллан (збірка «Удари молота і серця»), Василь Чумак («Заспів»), Володимир Сосюра (збірки «Червона зима», «Осінні зорі»), Валер’ян Поліщук (зокрема «Сонячна міць», «Вибухи сили», «Радіо в житах»).

До гуртка неоромантиків причислюють «архітектора слова» Миколу Бажана й «поета моря» Юрія Яновського.

З-посеред поетів по цей бік Збруча вибилися в післявоєнні часи Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, із молодших — Богдан Кравців (сильні, ковані «Сонети і строфи»), Юрій Косач («Черлень», «Мить з майстром), Богдан Антонич («Привітання життя», «Три перстені»), Святослав Гординський («Буруни», «Барви і лінії», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Ольжич («Рінь»), Л. Мосендз. Крім них, співає далі свою тужливу пісню Богдан Лепкий, мережить далі тонку меріжку Михайло Рудницький.

Збірку зразків найновішої лірики зладив Е. Ю. Пеленський (Антологія сучасної української поезії. Львів, 1936).

Визначне місце з-поміж ними усіма зайняв Євген Маланюк, поезія якого завдяки основному тонові глибокого національного пафосу та вибагливій культурі поетичного слова здобула собі загальне визнання. Маланюк народився в 1897 р. на Херсонщині. Як старшина армії УНР емігрував до Чехії, де закінчив господарську академію. Живе у Варшаві. Його поетичні твори зібрані в збірках «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна Мадонна».

Занедбане поле драматургічної творчості оживлюють останніми часами Гр. Лужницький, В. Павлусевич і Д. Николишин (остання драма — «Ірод Великий»).

Поезія стрілецького життя. Окремим характером відзначається поезія стрілецького життя. Великий ідейний зрив, що завів квіт української молоді в 1914 р. у ряди Українських січових стрільців і порозсипував його по полях битв, збудив стрілецьку творчість, в якій знайшла вираз збірна психологія українського стрілецтва, виявилися його почування, його надії, його розчарування та відбилися особисті переживання окремих стрільців. Творчість УСС-ів залишила великий слід в українській літературі і в українському мистецтві. В літературній творчості улюбленими жанрами були сатира й пісня.

Сатира з поважним ідейним підкладом мала підбадьорити Січове військо у важкі хвилини воєнних трудів, очистити стрілецьке життя від усякої домішки самолюбних цілей та особистих амбіцій. Стрілецька поезія відтворювала образ стрілецького життя. Поезії стрільців, що постали під впливом настроїв і переживань на фронті, нагадують своєю генезою твори усної народної поезії. Стрілецькі пісні відразу перейшли в уста народу і стали його власністю. З-поміж тих пісень здобули собі широкий розголос «Ой, у лузі червона калина похилилася» Степана Чарнецького, «Ой, видно село, широке село під горою» Льва Лепкого, «Питається вітер смерті» Юри Шкрумеляка, «Ой, упав стрілець» Михайла Гайворонського. Із жартівливих пісень здобули популярність — Льва Лепкого «Бо війна війною», «Казав мені курат на сповіді...», з любовних — М. Гайворонського «їхав козак на війноньку», Романа Купчинського — «Човен хитається серед води» й «Зажурились галичанки». Після переходу Українських січових стрільців за Збруч у 1919 р. постала пісня Р. Купчинського «Ой, та зажурились». На полі стрілецької пісенної творчості вибилися в першу чергу Роман Купчинський і Лев Лепкий. Поруч них належали до стрілецького Парнасу Ю. Назарак, М. Голубець, Ю. Шкрумеляк, В. Бобинський, А. Лотоцький, А. Баландюк, М. Луців, М. Угрин-Безгрішний.

Драматичне письменство репрезентоване в стрілецькій творчості тільки однією комедією Ю. Назарака «Штурм на полукіпки». В ділянці прозової творчості розвинулися нариси, спогади, літописи й новели. Тут поклали заслуги А. Лотоцький, А. Бабюк (Ірчан), В. Кучабський, Д. Вітовський, д-р О. Назарук, В. Дзіковський, Лесь Новіна-Розлуцький, М. Угрин-Безгрішний, Мирон Заклинський.

Українські січові стрільці вміщували свої твори в різних журналах та в окремому органі «Шляхи», котрий під редакцією Ф. Федорцева почав виходити у Львові від 1915 р. В 1916 р. з’явився «Стрілецький календар» на 1917 р. У 1918 р. вийшло перше число літературного збірника Українського січового війська під назвою «Червона калина» (його зредагував M. Угрин-Безгрішний). У 1917 р. митець Лев Гец спільно з молодим поетом В. Бобинським виготовив велику «Антологію УСС». Ця помітна праця рукописно розписана на зразок старовинних книг.

Стрілецьке життя, буйні мрії, гарячі почування й палкі поривання молодих ідеалістів, які йшли врозріз із суворою дійсністю, лягли згодом в основу повісті Романа Купчинського «Заметіль», що складається з трьох частин — «Курилася доріженька», «Перед навалою» і «У зворах Бескиду».

У нев’язаній мові. Переживання з часів світової та визвольної війн також дали іншим письменникам теми до повістей та оповідань. Змагання українського війська з більшовиками лягли в основу повістей Федора Дудка «Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва». Дуже цікавий образ життя волинського села напередодні й під час війни дав інший емігрант — Улас Самчук — у повісті «Волинь», в якій виявив небуденний талант. Вона належить до найпомітніших явищ української літератури останніх років. Живим, оригінальним стилем, у сильних, яскравих образах Юрій Липа вивів боротьбу українських партизанських частин із більшовицькою навалою (у збірці оповідань «Нотатник»). Малюнки воєнного середовища, різні воєнні ситуації та ряд типових постатей українського війська дав О. Бабій у повістях «Останні», «Дві сестри».

У тематиці оповідань і повістей останніх років воєнні переживання висунулися на перше місце. Зрештою, треба підкреслити, що письменники в цій ділянці розширили сюжети й техніку, затрималися при чужинних краєвидах, постатях, типах, дали образи міського життя, морських пейзажів, екзотичної природи. У прозовій творчості вирізнилися останніми роками по цей бік Збруча Василь Софронів-Левицький («Липнева отрута»), Юрій Косач (помітне оповідання «Змія», повість «Сонце в Чигирині»), Галина Журба («Зорі світ заповідають»), Ірина Вільде (новели «Химерне серце», повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма») і Наталена Королева (збірка оповідань «Інакший світ», автобіографічна повість «Без коріння»). На Придніпрянщині на полі оповідання й повісті вибилися останніми часами Григорій Косинка, Михайло Івченко, Валер’ян Підмогильний, В. Гжицький, Антоненко-Давидович, М. Хвильовий та інші. Оповідання Івченка (що зложилися на збірки «Шуми весняні», «Імлистою рікою», «Горіли степи») вирізняються ліричним підходом до тем і романтичним їх насвітленням. Реалістичні образки сучасного побуту дав В. Підмогильний в оповіданні «В епідемічному бараці» і в збірці «Військовий летун». Однак найбільшу силу таланту виказав Микола Хвильовий.

Микола Хвильовий (Фітільов) народився 1 грудня 1893 р. у Тростянці на Харківщині. Походив із робітничої сім’ї. Освіту здобув власною працею. В 1914 — 1916 рр. перебував у війську. Літературну творчість розпочав поезіями (збірки «Молодість», «Досвітні симфонії»), від яких перейшов на поле новели й оповідання. Був засновником Вільної Академії Пролетарської Літератури («Вапліте»), котру більшовики розв’язали в 1927 р. за націоналістичні «ухили». Хвильовий заініціював також гарячу літературну дискусію, в якій сам обстоював думку про потребу літературних зв’язків із Західною Європою, а не з Москвою. За свої націоналістичні погляди стягнув на себе переслідування радянської влади й відібрав собі життя в 1933 р.

Повне видання творів Хвильового вийшло в 1928 — 1929 рр. Крім поетичних творів, до нього ввійшли збірки оповідань «Осінь», «Сині етюди» та повість «Вальдшнепи». Оповідання Хвильового талановиті, оригінальні в поетичних помислах та стилістичних засобах.

Тематикою оповідань до Хвильового наближується Петро Панч — автор збірок «Солом’яний дім», «Мишачі нори» й «Голубі ешелони».

Ряд сильветок новіших українських письменників дав останніми часами Михайло Рудницький у праці «Від Мирного до Хвильового». Там наведені також характеристика новіших літературних напрямів та бібліографічний перегляд творів письменників.

* * *

Хоч багато найновіших письменників не сказало ще свого останнього слова, хоч перед їхніми талантами на їхньому дальшому розвоєвому шляху ще відкриваються різні можливості, все-таки літературна творчість XX ст. вже сьогодні може стати предметом окремого ширшого, одноцілого досліду. Такий дослід не тільки потрібний, але й може бути цікавим та може дати основу до поважних висновків щодо напрямних розвитку українського письменства в майбутньому. Дещо вже сьогодні можна сказати з усією певністю. Таким певним висновком є те, що українська літературна творчість мусить розвиватися у зв’язку з минулою творчістю та в’язати сьогоднішню днину з минулою. Не хоче народ починати своє життя від нинішнього дня, хоче мати свої традиції, а тому не можна руйнувати усіх давніх надбань, знецінювати їх і на руїні давнього будувати нове життя. Всі такі спроби не вдалися й усі літературні напрями, що до цього змагали, не витримали життєвої проби й є вже, на щастя, за нами. Адже українська література впродовж довгих століть виконувала важливі завдання в житті народу, була не тільки висловом найкращих думок, бажань, мрій і надій нації, а й ішла перед самим її життям, указувала нові шляхи і відкривала нові обрії. Це один висновок. Крім нього, можна вже сьогодні закріпити і другий досвід. Не по дорозі українському письменству з московським. Цю думку кров’ю очистив Микола Хвильовий. Українська література, якщо хоче віддати услугу народному життю, мусить дотримуватись кроку Західної Європи.

Date: 2015-07-22; view: 391; Нарушение авторских прав