На крилах романтизму

Романтизм. Уже сентименталізм як зворот у країну людських почувань був деяким відрухом проти псевдокласицизму, що як літературний напрям всевладно панував в європейських літературах при кінці XVIII в. Псевдокласицизм далекий був від світу людських почувань та світу уяви, признаючи гарним тільки те, що можна збагнути розумом. За законами головних теоретиків псевдокласицизму письменники були зв’язані рядом приписів, що торкалися і вибору тем та їх насвітлення, і літературної форми. Вкінці прийшов час, коли сухі приписові форми, — хоч не раз дуже блискучі, взірцеві, — надокучили. Із творів письменників, що писали в псевдокласичнім дусі, віяло холодом і штучністю. Люди стали домагатися чогось нового, що схвилювало б їхню душу, що ворушило б почування та збуджувало уяву. Такий гарний світ глибоких людських почувань, буйний світ фантазії таївся в народних піснях, казках, віруваннях. Тим-то цей відрух проти псевдокласицизму схилив письменників звернутися до народу. Але цього народного життя та народного світогляду ніхто ще не дослідив; тому й реакція проти псевдокласицизму витворила спершу штучні сентиментальні повісті, «пастуші» романи, де постаті з-під сільської стріхи говорили таким стилем, буцімто засвоїли його у панських салонах. Виявилася, отже, потреба пізнати народне життя докладно, всебічно, зійти до народу, познайомитися із світом його уяви та лише тоді відтворювати його життя. Ця потреба довела до розбудження етнографічних дослідів. Етнографія як наука допомагала розвиткові нового літературного напряму, що, відомий під назвою романтизму, був також відрухом проти псевдокласицизму, відрухом не тільки в країну почувань, але також у країну уяви. Романтизм поривав із давніми приписами й давніми формами, розпускав крила творчої уяви у вільний лет.

Назва «романтизм» постала відти, що поети-романтики, шукаючи нових тем, нових мотивів, часто зверталися за ними до народної фантастики романських народів, до їхніх пісень, казок і вірувань. У понятті романтизму крилося розуміння чогось таємничого, що не дається розумом збагнути й розумом вияснити (сни, ворожби, передчуття, чари). Такого саме поетичного матеріалу було багато в народній творчості, й до неї сягали поети-романтики, коли будували свої прекрасні поетичні твори: Гьоте — поему «Лісовий цар», Міцкевич — «Світезянку», Шевченко — «Тополю». З уваги на те, що поети поодиноких народів сягали до усної творчості свого народу, проявилися також і в письменстві індивідуальні прикмети поодиноких націй, які у добі наполеонівських воєн будилися до самостійного національного життя і тому підкреслювали питомі риси своєї національності.

Романтичний напрям буревієм пройшов Європу, розворушив уми великих творчих талантів та знайшов вислів у творах Байрона, Гердера, Гьоте, Шіллера, Міцкевича, Жуковського, Пушкіна, Лєрмонтова.

Пісенна скарбниця. Зацікавлення народною творчістю як один із виявів загального звороту до життя люду викликало появу перших українських етнографічних збірників, що відкрили людям очі на скарби української усної творчості. В міру того як появлялися щораз нові етнографічні праці, розкривалися щораз цінніші перлини поезії, щораз більші багатства мови в українських піснях. Передусім вражало дослідників багатство форм пісенної творчості. Виявилося, що пісня — це частина духовного життя українця, що вона є його щирою й вірною товаришкою в щасті й горі, яка не покидає його ні в днях радості, ні в днях смутку, яка крок у крок слідкує за ним від його дитинства до його старості. З піснею на устах не тільки святкує він усі свята, не тільки прикрашає всі обряди; нею він славить воєнні перемоги, нею потішає себе у хвилини народних невдач (історичні пісні). Кожне своє глибше враження, кожне переживання передає у пісні. Релігійні почування знайшли вислів у релігійних (лірницьких) піснях; тяжка праця на своїм полі по власній волі — в обжинкових та косарських піснях; іще тяжча праця по неволі на панських ланах — у кріпацьких; довгі дні на мандрівках за прожитком — у чумацьких та бурлацьких; туга за ріднею, за рідною землею на чужині — у жовнірських, рекрутських; радощі та смутки кохання, примхи злої свекрухи, горювання за нелюбом, краса ясного ранку, зоряної ночі — в коломийках; любов матері та мрії її при колисці дитини — в приколискових; великий смуток по втраті найдорожчих осіб — у похоронних голосіннях, — словом, усе, з чого складається духовне життя людини, знайшло вислів у народних піснях.

Цей вислів такий багатий, такий різнорідний, такий часом цікавий, оригінальний, поетичний, що мусив захопити людей, коли вони шукали нових слів, нових форм. Такі нові форми вислову знайшли вони в народних піснях, наприклад у т. зв. паралелізмі, коли одному образові з природи відповідає для порівняння чи протиставлення образ людських переживань, при чім часто обидва образи розвиваються. Мистецькі цінності народних пісень бачили вони також у їхній образовості, символіці, в оригінальних епітетах, що постійно повторюються (зелений явір, чисте поле, сива зозуля, бистра річка), у пестливих словах та в архаїзмах. Умів цими цінностями покористуватися в давнині автор «Слова о полку», коли свою поему овіяв наскрізь духом народної пісні. Красу й силу народних пісень високо цінував Тарас Шевченко, що із захопленням указував: «От де, люди, наша слава, слава України». Подібними словами, повними захоплення, звеличив чари народної пісні Іван Франко, коли в пролозі до «Мойсея» на неї спирав також свою віру в кращу майбутність народу, питаючи його: «Задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга?..»

«Українська школа» у польському письменстві. Краса української пісні захопила також деяких польських письменників, що писали свої твори на українські теми. Творять вони окремий гурт серед польських письменників, що носить назву «української школи». Провівши молоді літа в Україні, виколихані піснею буйних українських нив та широких степів, захоплювалися вони Україною, її природою, її бувальщиною, її багатою народною поезією й теми своїх літературних творів брали з українського життя, побуту, історії, поезії. Оспівували красу української природи, козацькі походи, переспівували українські пісні. Коли торкалися минулих часів України, коли оповідали про сміливі подвиги козацької зброї, залюбки затримувалися на боротьбі козаків із турками (Залеський — «Czajki»; Чайковський — «Wyprawa na Carogród»), на спільних подвигах української й польської зброї, коли козацтво жило в гармонійних взаєминах із польською шляхтою (Мальчевський — «Marja»). Польсько-українських конфліктів торкалися тільки виїмково, з великою нехіттю (Гощинський — «Zamek Kaniowski»). До найвизначніших представників «української школи» в польськім письменстві належать поети Богдан Залеський, Антін Мальчевський, Северин Гощинський і повістярі Михайло Грабовський та Михайло Чайковський. їх слідом ішло багато інших, з-поміж яких деякі, як Тимко Падура, писали навіть українською мовою. Польські поети «української школи» перші стали оспівувати в літературі українські могили, степи, кобзарів-бандуристів та піднесли культ української народної пісні.

І російських поетів захоплювали краса української природи та минувшина України. Вислів такого захоплення дали Рилєєв у поемах «Сповідь Наливайка», «Войнаровський», Кольцов у «Нічлігу чумаків», Пушкін у поемі «Полтава» і драмі «Русалка».

Амвросій Метлинський. Українська народна пісня і твори поетів «української школи» витиснули свій вплив у поетичній творчості Амвросія Метлинського. Метлинський народився на Полтавщині у 1814 р. В дитячих його літах старенька бабуся оповідала йому казки, співала пісні й вщепила в його душу любов до рідної мови та рідного народу. «Вона, — каже поет, — мене кохала: піснями плекала, рідним словом кормила, рідній мові учила». Вчився в гадяцькій повітовій школі під проводом Михайла Макаровського — автора двох гарних, ніжних у тоні й настрої поем: «Наталя, або Дві долі разом» і «Гарасько, або Талан у неволі». Після закінчення Харківського університету зайняв згодом посаду професора російської літератури в тому ж університеті, по чім покликали його до Києва. В домі Метлинського збиралася українська молодь, співала українських народних пісень, слухала гру та спів бандуристів. Метлинський помер у 1870 р. В 1839 р. видав збірку поезій «Думки й пісні та ще дещо», в якій виступив під псевдонімом Амвросія Могили. В 1848 р. видав альманах своїх і чужих писань під назвою «Южный русский сборник», в 1854 р. — збірник українських народних пісень. Метлинський є одним із найвизначніших представників українського романтизму. Перед Метлинським торкалися струн цього нового літературного напряму — щоправда, дуже ще несміливо — Артемовський-Гулак (у перекладах балад). Квітка-Основ’яненко й Левко Боровиковський (поема «Маруся»). Метлинський пішов далі тим шляхом. У своїх поезіях оспівав українські степи, високі могили — свідки минулого, кобзарів-бандуристів, українське козацтво, даючи вислів гарячій любові до України. У поезії «Степ» їде батько з сином серед ночі в степу. Як тільки коник заграє, поскаче, сльози виступають у батька на очах. «Чи знаєш, хлопче, — питає він сина, — який степ твій коник топче? Хто тут бився, степом мчався, хто втікав, кого лякався? Чи знаєш, чиї це могили й чому виють тут вовки?» Колись було інакше:

Колись, мій синку, ми тії могили

Трупом та трупом начиняли;

Колись, мій синку, ми в тії могили

Злих ворогів, було, спати клали...

Тужні згадки про минуле України розсипані в його поезіях «Підземна церква», «Рідна мова», «Спис», «Чарка» та ін. Любов до рідного краю знайшла гарний вислів у «Розмові з покійниками», де Метлинський говорить:

А зі мною... ненька розмовляла,

Ненька, ненька старенька, рідна Україна,

І до мене промовляла, моє до свого сина!

Веселенька, жалібненька, сміється, ридає,

А серденько до матінки так і припадає.

Метлинський бачив, що навіть пам’ять про минуле загибає враз із загибеллю співаків-бандуристів, тому й вложив в уста бандуриста слова, повні відчаю:

Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі:

Бо і в мені, і в бандурі вже глас завмирає!

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,

Пісня в народі, бо вже наша мова конає...

Назагал поезія Метлинського овіяна смутком та тугою. Поет часто лине думкою в минуле, сумує за козацькою славою, по якій, як одинокі свідки, полишилися високі могили, розсіяні по українських степах. Туга і жаль за тією буйною старовиною, за блискучим принадним минулим добувають часто із його бандури безнадійні тони.

На жаль, поруч із такими поезіями є ще в Метлинського деякі інші, що не гармонізують із засадничим настроєм та характером його лірики та роблять прикре враження. Це поезії, в яких Метлинський клониться перед царем та його режимом.

Для українського письменства прислужився Метлинський тим, що ввів до нього нові мотиви, нові настрої та збагатив українську літературну мову. В ліричних поезіях Метлинського перший раз виступають характеристичні риси романтичної поезії, які лягли в основу Шевченкової поезії на заранні його поетичної творчості. Це є й причиною, що деякі історики українського письменства надали Метлинському почесне ім’я «предтечі Шевченка».

Галичина перед виступом Шашкевича. Романтичний напрямок, що широкою хвилею понісся на початку XIX в. по всіх європейських літературах, був причиною появи «Русалки Дністрової» — першої ластівки літературного й національного відродження Галицької України. Стан західних українських земель, що після поділу Польщі 1772 р. дісталися під володіння Австрії, був дуже невідрадний. Не було шкіл, не було освіти, не було шляхти, свідомого міщанства й інтелігенції. Народ репрезентувало селянство, що коротало свій вік у панщині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними зацікавленнями мало різнилося від селянства. Стараннями львівського єпископа Льва Шептицького, що сміливо боронив права українського народу, австрійські володарі дещо зробили, щоб поправити відносини. Цісариня Марія Терезія низкою розпоряджень обмежила кріпаччину. Для освіти духовенства заснувала в 1774 р. у Відні при церкві са Варвари духовну семінарію, відому під назвою «Барбареум». Її наступник Йосиф II зніс кріпацтво у значенні безпосередньої залежності селянина від пана. Для піднесення освіти серед українців заложив у Львові в 1783 p. духовну семінарію. На прохання львівського єпископа Петра Білянського дозволив також, щоб на теологічнім і філософічнім відділах університету, що саме постав у Львові, відбувалися для українців виклади в українській мові до часу, коли українські кандидати познайомляться з латинською мовою. Ці виклади звалися «Студіум Рутенум» і розпочалися в 1787 р.

«Студіум Рутенум» не виконав, на жаль, того завдання, яке міг виконати, й не розбудив живішого життя. Професори викладали дивоглядною мішаниною народної, церковнослов’янської й польської мов, і такі виклади, очевидно, нікого не захоплювали. Зрештою, їх було припинено в 1809 р. Інтелігенція й далі з погордою ставилася до народної мови, а духовенство не тільки в щоденному житті, але й у проповідях уживало польську мову. Тільки зрідка деякі одиниці пробували засвітити каганчик у тій темряві національного життя. Такими проблисками можна вважати заходи крилошанина Івана Могильницького над піднесенням народного шкільництва й народної освіти.

Завдяки щирим і довгим зусиллям вдалося йому вибороти деякі незначні пільги на полі народного шкільництва. У відповідь на численні меморіали, що їх надсилав Могильницький разом із митрополитом Михайлом Левицьким, дозволено було цісарським наказом 1818 р. в чисто українських школах учити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах увести науку української мови як обов’язкового предмету для української молоді. Могильницький зробив також перші кроки на полі народної освіти. В 1816 р. він заложив у Перемишлі товариство священиків, що поклало собі завданням видавати книжки для народу релігійного змісту. На жаль, це перше освітнє товариство викликало завдяки доносам невдоволення Риму й не розвинуло ширшої діяльності.

Щодо наукової й літературної праці, то вона була дуже мало помітна. Перед виступом Маркіяна Шашкевича появилися в Наддністрянщині твори філологічного й історичного характеру. На полі мовознавства визначився Іван Могильницький своєю граматикою, що вийшла друком лише в новіших часах. У своїх граматичних працях висловив він думку про окремішність та самостійність української мови, але сам писав мовою, далекою від народної. Натомість в історичних працях Дениса Зубрицького виразно підкреслена думка про єдність українського народу з російським.

«Русалка Дністрова». Ясним блиском у темряві, серед якої блукали українці по обидва боки Дністра на початку XIX в., була «Русалка Дністрова» Маркіяна Шашкевича. Познайомлений основно з відродинами слов’янських літератур та з найвизначнішими творами доби відродження слов’янських народностей, заохочений першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, у великому захопленні красою рідної мови й рідної пісні, Маркіян Шашкевич узяв на себе завдання розігнати «мряки тьмаві», що нависли над виднокругом народного життя, дати початок народній літературі, «збрататися з повним ясним сонцем». Цій високій ідеї відродження українського письменства полишився вірний по кінець свого життя. Своє захоплення вмів також передати іншим. Так, у 1832 р. приєднав він до себе двох талановитих товаришів — Якова Головацького й Івана Вагилевича, що стали разом до спільної праці. Цей гурток назвали «Руською трійцею». Аби свою ідею поширити серед широких кіл українського громадянства, видав Шашкевич у 1836 р. (з датою 1837 р.) у Будапешті альманах «Русалка Дністрова» в живій народній мові і за фонетичним правописом. У передмові до альманаху він писав: «Судилося нам послідним бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохоплюють і коли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мряці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі й бурі, тамті заніміли, а народові й словесності на довго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста слеза в долоні серафима». Згадуючи про перші твори українських письменників на Придніпрянщині — а саме про «Енеїду», збірку пісень Цертелєва, збірки Максимовича, «Запорозьку старину» Срезневського, приказки Гребінки, поетичні писання Артемовського-Гулака й Падури, — писав Шашкевич далі в передмові: «Не журися, Русалочко з-під Дністра, що неприбрана й в наряді, який від природи й простодушного і добросердного народа твого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять». Альманах складається з чотирьох частин, із яких першу займає збірка українських народних пісень, другу — оригінальні «складання» Шашкевича та його товаришів, третю — «перероби», четверту — «старина». Збірку українських народних пісень, головно історичних та обрядових, попереджує передмова Івана Вагилевича, в якій дає розгляд поодиноких родів пісень. У відділ оригінальних пісень «Трійці» ввійшли з писань Шашкевича «Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумерк вечірний» та казка «Олена». Яків Головацький помістив тут «Два віночки», Іван Вагилевич — поеми «Мадей» та «Жулин і Калина». Відділ перекладів складають сербські народні пісні в перекладах Шашкевича та Головацького й уривки із чеського Краледвірського рукопису в перекладі Шашкевича. Частину, що носить назву «старина», займають три історичні пісні «із старих рукописів» та відомості про слов’янські й українські рукописи в монастирі отців василіян у Львові. Альманах замикає рецензія Шашкевича на книжку Осипа Лозинського «Рускоє весілє». Такий зміст «Русалки Дністрової», що зробила перелом у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку українського письменства.

Життєвий шлях Шашкевича. Найціннішу частину «Русалки Дністрової» становлять, без сумніву, оригінальні писання головного її автора — Маркіяна Шашкевича.

Шашкевич народився в селі Підліссі в домі свого діда о. Авдиковського в 1811 р. Його батько був священиком у Княжому. Вчився Маркіян у Золочеві, Львові та Бережанах. Уже в часі гімназійних наук писав принагідно вірші батькам на іменини, на Новий рік польською мовою. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові і вписався на філософічний курс, що відповідав 7-му і 8-му класам гімназії. За недозволену прогулянку в місто його було вигнано з семінарії. Тоді Шашкевич опинився серед дуже тяжких життєвих умовин, бо батько погнівався на нього й відмовив йому у всякій помочі. Маркіян мусив сам думати, як жити. У життєвій боротьбі кріпшала його воля, але ниділо здоров’я. Проживаючи «на світі», з запалом кинувся до праці у львівських бібліотеках: університетській та Оссолінських, де познайомився основно з творами слов’янських письменників: Дубровського, Шафарика, Колара, Вука Караджича. Доставляли йому книжки також дідич Тадей Василевський, польський етнограф Вячеслав Залеський і чех Православ Кавбек. Неясна спершу думка про свою власну літературу перетворилася в ясну ідею під впливом студіювання «Енеїди» та збірок пісень Максимовича. Там знайшов Шашкевич те, за чим тужив, чого шукав, — живу народну мову. Захоплений великою ідеєю, кинувся до праці: збирав народні пісні, перекази, приглядався до звичаїв і це своє захоплення намагався вщіпити в серця товаришів та ширшого громадянства. В 1832 р. утворив із Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем гурток, що його назвали «Руською трійцею». До гуртка приступили згодом і інші товариші. Вони зобов’язалися працювати на користь народу, при чім кожний вписував в альбом «Руська зоря» свій клич і прибране ім’я. Шашкевич підписався «Руслан», Головацький — «Ярослав», Вагилевич — «Далибор». По смерті батька духовна влада прийняла Маркіяна вдруге (1833 р.) до семінарії. Під ту пору панував там сильний польський патріотичний дух. У семінарії став Маркіян провідником тієї частини молоді, що бажала працювати для свого народу. В 1833 р. зладив він альманах «Син Руси», але друком його не видавав, бо відчував, що це поки що перші несмілі літературні спроби його товаришів. У 1835 р. написав із нагоди уродин цісаря Франца І привітний вірш «Голос галичан» у чистій народній мові. Живою народною мовою виголосив також того самого року промову в семінарійнім музеї перед духовною старшиною, вихованцями й запрошеними гістьми, а восени разом із двома товаришами, Устияновичем і Величковським, перші проповіді у львівських церквах. Для поширення своїх думок серед ширших кіл громадянства зладив Маркіян альманах «Зоря». Альманах отримав для оцінки віденський цензор — словенець Бартоломей Копітар. Цей визначний слов’янський учений був прихильником самостійного розвитку всіх слов’янських мов та літератур. Появу «Зорі», альманаху в живій мові, вважав він не тільки літературним явищем, але й першорядною політичною подією. Звернув увагу уряду, чи є в його намірах давати змогу розвиткові нової слов’янської нації. «Зорю» було відіслано до Львова. Львівський цензор, професор моральної теології в університеті Венедикт Левицький, заборонив її друкувати. Йому не подобалися народна мова й фонетичний правопис. Тоді Шашкевич змінив у дечому зміст альманаху, змінив його наголовок на «Русалка Дністрова» і при помочі Якова Головацького, що в часі побуту в Угорщині нав’язав зносини із сербськими студентами, видав її в Будапешті з датою 1837 р. Надруковано «Русалку» в тисячі примірників, з яких двісті розійшлося поміж людьми, а вісімсот затримали у Відні. Віденська поліція зажадала пояснень від львівської цензури. «Русалка» дісталася в руки цензора Венедикта Левицького. Левицький добачив у змісті «Русалки», зокрема в текстах деяких народних пісень, прогріхи проти моралі, в іменах Далибор, Святовид, Купайло, Лада — культ давнього поганства, злякався натяків на невідрадні тогочасні обставини життя в Шашкевичевій «Згадці» і заборонив «Русалку» поширювати. Крім того, провів слідство проти всіх трьох авторів. На слідстві Шашкевич відповідав сміливо: «Я пробував, — говорив він, — своїх сил в українській мові як своїй рідній, що, знаю, різниться від російської і церковної мови, і думав покласти підвалини під її розвиток і через те зарадити недостачі української літератури».

«Русалка Дністрова» викликала захоплення серед невеликого гуртка ідейних прихильників Маркіяна, але нехіть і погорду серед старшого громадянства і серед тих письменників, що цуралися народного слова. Ця нехіть знайшла вислів У гострій критиці граматика й поета Йосипа Левицького, що сам писав свої твори жахливою мовою. З великою лайкою накинувся він на «Русалку» та її авторів. Фонетичний правопис, що його Шашкевич увів за прикладом реформатора сербської літератури Вука Стефановича-Караджича, назвав Левицький «диким», авторів «Русалки» — «руськими естетиками». З жалем у серці кинув Маркіян духовну семінарію. Коли одружився й висвятився, духовна влада й далі з неохотою ставилася до нього. Довгий час тинявся він по адміністраціях з місця на місце: у Гумнисках, Нестаничах, Новосілках, із недугою у грудях, із моральними терпіннями в серці. Все-таки не кидав пера. Вкінці недуга перемогла й поклала кінець його життю в 1843 р.

Писання Шашкевича. Небагато полишив Маркіян Шашкевич писань. Зміст їх різнорідний. Ця різнорідність була випливом його бажання ввести народну мову в усі ділянки народного життя, отже в письменство, в церкву, в школу. Крім глибоко відчутих ліричних поезій, полишив також твори іншого характеру. Працював над великою епічною поемою «Перекінчик бісурманський». Героєм цієї поеми мав бути граф Вацлав Ржевуський, що в Аравії прийняв магометанську віру, а потім в 1831 р. намагався викликати повстання українського народу проти Москви. З задуманої поеми лишився невеличкий уривок під назвою «Бандурист». Працював також над перекладами. З чеської мови переложив поему «Краледвірський рукопис», з польської — поему «Zamek Kaniowski» та зладив переклад «Слова про похід Ігоря», який, на жаль, до нас не дійшов. Ритмічною прозою написав «Русланові псалми», в яких дав поетичний вислів своїм релігійним та патріотичним почуванням. Псалом, що зачинається від слів «Великий єсть Бог, і велике ім’я Його...», — це гімн на честь Божої всемогутності; псалом «Віра моя, як Бескид, твердо постановилась на любові...» — вислів поетової віри, яку йому ніхто не в силі відібрати, «бо руське ми серце, та й віра руська». В третьому псалмі, що зачинається від слів «Хто з Богом, Бог з ним...», проводить Шашкевич думку, що останньою надією й останнім захистом для людини є Бог. Гарною поетичною казкою «Олена» дав Шашкевич початок розвиткові оповідання й повісті на галицько-українському ґрунті. Крім того, зладив переклад Євангелії св. Іоана та деяких частин Євангелії св. Матвія, писав проповіді та історичні розвідки. Для шкільної дітвори уложив гарну читанку, а проти проекту Лозинського внести латинську абетку в українське письменство виступив із усієї рішучістю в брошурі «Azbuka i abecadło». Головна сила таланту Шашкевича — в його ліричних поезіях, що визначаються щирістю почування й простотою та безпосередністю вислову. Основною темою лірики Шашкевича є скарга на гірку долю, на тяжкі умовини життя. До найбільш відомих поезій Шашкевича належить «Веснівка», в якій поет замислюється над майбутністю рідної культури:

Цвітка дрібная молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю,

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце ясна,

Як зоря красна,

Щобим згорнула

Ввесь світ до себе!».

«Доню голубко,

Жаль мені тебе,

Гарная любко,

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде,

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш,

Жаль серцю буде».

Під веснівкою розуміє поет ніжну квітку молодої української культури. Поет бажає, щоб ця культура чаром та красою здивувала світ. Цю свою мрію висловлює словами веснівки. Але рівночасно голос холодної рефлексії (голос весни) застерігає його, що ще можуть прийти вихори й морози, невідрадні умовини народного життя, що можуть занапастити ніжну квітку української культури.

В інших поетичних писаннях дає Шашкевич вислів своєму безнадійному смуткові («Сумерк вечірній»), тузі за тими часами, коли проводив щасливі дитячі літа, жалується на лиху долю, що глибоко запустила в його душу розпуку («Лиха доля»), нарікає на журбу, що розлучила його із щастям («Над Бугом»). У деяких поезіях відбився сильним відгомоном вплив українських народних пісень. Відгомін чеських і сербських пісень бачимо у «Погоні». У «Погоні» козак доганяє татарина, що умикнув його сестру, та стає з ним до двобою. Татарин стинає дівчині голову. За це козак убиває татарина. Дуже цікавою та цінною, завдяки ясному й виразному вислову всеукраїнської національної свідомості поета, є його дума «Побратимові». Зложив її Шашкевич, посилаючи Миколі Устияновичеві збірку пісень. Шашкевич звеличив тут українську народну пісню та ясно став на позиціях національної єдності всіх українців, що живуть над Чорним морем, Дніпром і Дністром. Українська пісня широким і далеким гомоном голосить:

Як при Чорнім морі

Себе заквітчає,

В степах на просторі

Весело заграє;

Як в водах — Дніпрі

Змиєсь, прибереться,

Легеньким крильцем

На Дністр занесеться.

В тихенькім Дністрі

Собі приглянеться,

Крилоньками сплесне,

Стрясе, злопотить,

Під небо, до сонця

Сонечком повисне:

І буде літати,

І буде співати,

І о руській славі

Скрізь світу казати.

Поезії Маркіяна Шашкевича мають наскрізь романтичний характер. Помітний він у захопленні поета народною творчістю («Побратимові»), у зверненні до минулого («Погоня»), у доборі незвичайних подій (татарин умикає дівчину, козак доганяє татарина), в описах понурих, грізних краєвидів, повних жахливої таємничості («Сумерк вечірній», «Погоня»), у використанні народних вірувань, у народній мові та ритміці, що нагадує ритміку народних пісень. Зокрема, описи природи дуже нагадують своїм зловісним характером романтичні «байронівські» краєвиди.

«Олена» Шашкевича. Сильне романтичне забарвлення має також оповідання Шашкевича, яке він назвав казкою, — «Олена». Зміст оповідання Шашкевич притемнив свідомо, щоб надати йому більшої таємничості. Зачинається «Олена» описом весілля. Гості весело забавлялися. Молода, Олена, — «пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золото-зеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий пускала вітер...» Не було тільки на весіллі молодого. Пішов він, як оповідав весільним гостям дружба Василь, до Дубровничів просити пана на весілля. Але цей «не дуже... рад був, схнюрився, люто глянуа відвернувся: но небавом знова промовив солодко, вложив Семенькові кілька талярців ясних в жменю, обіцяв прийти та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість...» Потім, оповідав далі Василь, Семен пішов кудись крутим шляхом: «щось то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закрякав...» Тим часом у пору, коли відбувалося весілля, серед темної осінньої вітряної ночі, при витті вовків, верхами, понад проваллями Семен поспішав щораз далі. Заманячіла ватра. Семен зустрів близько неї бандуриста Данилка. якого бачив на панськім дворі. При ватрі побачив Семен кільканадцятьох бородачів. Між ними «станув Медведюк піднебесною чорногорок», барки його — у Бескидах камінь, дуб — його правиця, брови його, як дві чорні хмари, а очі його — з-під тих хмар дві блискавки, а борода його — ніч темна, осіння, а голос його — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала, вергся на врага — буй-туром валив». До нього-то прийшов Семен прохати помочі проти задумів пана. Як тільки Медведюк дізнався про наміри старостича, кликнув своїх молодців: «Годі! Не гаймо часу... на коні!» Одна частина ватаги пішла на замок, друга засіла при дорозі. Недовго й чекала. Над’їхав пан зі своєю дружиною та бранкою Оленою. «Задзвеніли топірці, іскри посипалися...» Медведюк повалив напасника, відібрав Олену й віддав її Семенові. Просив його Семен, дякуючи за рятунок, щоб був гостем на весіллі, але Медведюк не схотів. «Хлопці, на коні та до наших!» — кликнув ватажок, та й щезли...

Оповідання «Олена», яким Маркіян Шашкевич щасливо започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті, є дуже виразним висловом його гарячого захоплення романтичною поезією. Гірське дике оточення, грізні постаті опришків, роль бандуриста Данилка, буйний світ народної фантастики, народні звичаї, вибухи пристрастей, серпанок таємничості — все це ознаки романтичної поезії, що сплелися у ніжну, тонку мережку Шашкевичевого оповідання. «Олена» виказує познайомлення Шашкевича з багатою й модною тоді польською романтичною літературою, є доказом його доброго начитання. Крім цього, торкнувся в ній Шашкевич тогочасних соціальних відносин. Насвітлення конфлікту на тлі соціальних обставин життя є також новиною в українській літературі.

Слідами Шашкевича. Головна заслуга Маркіяна Шашкевича в тому, що він перший в Галицькій Україні двигнув українську мову на становище літературної, чим спрямував її розвиток на єдино правильний шлях. Ця заслуга його тим більша, що звернувся він до мови простолюддя в часах, коли вищі верстви з погордою та зневагою гляділи на селянина. Яке велике враження робили ідеї Маркіяна на його сучасників, вистачить указати на слова Михайла Козаневича: «О безсмертний Маркіяне! — кликав він. — Ти зажег огонь, який лиш гробова персть загасити може». Смерть Шашкевича була ударом для галицьких українців. Не стало вчителя, втратили сміливість виступу його учні. Тяжка рука поліції, тодішньої цензури та польської інтелігенції гнітючим тягарем налягла на тодішнє українське народне життя. Сумне становище української справи в Галичині під цю пору яскравими барвами насвітлив Яків Головацький у статті «Zustände der Russinen in Galizien», яку вмістив в одному німецькому часописі 1846 р. Він також перейняв кермо усього, зрештою слабкого, літературного руху після смерти Маркіяна тоді, коли зневіра й апатія огорнули серця загалу.

Головацький у часах свого захоплення Маркіяновою ідеєю був членом «Руської трійці» та як студент університету відбував етнографічні мандрівки, яких вислідом був 4-томовий збірник пісень Галицької та Угорської України, що вийшов друком у Москві заходами славіста Осипа Бодянського 1878 р. Ще за життя Шашкевича видав Головацький приповідки Ількевича. Потім дав почин до зложення альманаху «Вінок на обжинки», який вийшов у двох томах у 1846 — 1847 рр. у Відні під редакцією його брата Івана Головацького. У 1848 р., в добі «весни народів», Яків Головацький стояв іще вірно на сторожі Маркіянових ідей і в окремій розвідці боронив права української мови на самостійне життя. Того самого року отримав кафедру української літератури у Львівському університеті. Але прийшов час, коли Головацький зрікся мрій та ідеалів своєї молодості. В 50-х роках підпав під вплив російського вченого Погодіна, що проголосив клич з’єднання українського народу з російським. У 1867 р. перенісся до Росії й у Вільні отримав посаду голови археографічної комісії.

Подібно до Головацького покинув шлях ясної національної праці й другий член «Руської трійці» Іван Вагилевич, який знову силою обставин опинився в польському таборі.

З-поміж поетичних творів Якова Головацького добула собі популярність поезія «Річка», що стала широковідомою піснею. Поет питає в річки, чому так помалу плине, чому не розіллє широко свої води по полю. Річка відповідає, що мусить плисти поволі, бо високі в неї береги, а мало водиці. Радо загриміла б хвилею, але сили в неї нема. Правда, були бурі, дощі, громи, але тільки підмили береги й сколотили воду. Краще плисти повільною, зате певною ходою, оминати каміння й колоди, бо так скорше можна дійти до моря. Як видно, Головацький, що під річкою розумів рідну культуру, бажав для неї спокійного, повільного розвитку та лякався всяких бурхливих революційних кличів.

До спадкоємців Маркіянових ідей належав також Микола Устиянович (1811 — 1885), що вихованцем Львівської духовної семінарії в 1836 р. виступив на літературне поле з елегією «Слеза на гробі» у пам’ять померлого тоді архіпресвітера Львівської капітули історика української церкви Михайла Гарасевича. В 1848 р. брав живу участь у громадському житті. Потім редагував «Галицько-руський вісник». Проживаючи довгі літа на гірській парохії у Славську серед поетичної природи, розвинув живішу літературну діяльність. Писав поезії («Туга», «Осінь», «Рекрутка», «Земський рай») та повісті. В повістях дав гарні образи бойківського життя й характеризував буйну вдачу верховинців, що виявляється часто в гарних поривах. Такий порив душі є також основою повісті «Месть верховинця».

Леґінь Продан, син убогої вдовиці в селі Рожанці, покохав Молану, доньку багатого Кожана, в якого служив наймитом. Хоч і Молані припав до вподоби гарний леґінь, проте мати її не хотіла згодитися на їхнє подружжя й посватала доньку за багацького сина Федора Медуляка. Продан із розпуки «пошумів полонинами». Дівчина з туги стала в’янути. Тихою ніччю крадькома пішла на розраду до Проданової матері. Там побачив її Продан, що також несподівано зайшов у хату матері. Коли завважив, що нидіє пишна врода Молани, забажав помститися Федорові. В часі, коли Федір гонив верхами Карпат за ведмедем, Продан пустився за ним в погоню. Але в останній хвилині, коли розлючений ведмідь кинувся на Федора, Продан під впливом шляхетного пориву забув про особисту кривду, про помсту й, убивши ведмедя, врятував життя свому ворогові. Повість кінчається весіллям Продана й Молани.

Друга «верховинська» повість Устияновича — «Страсний четвер», у якій головною постаттю є Довбуш, живо нагадує своїм характером Шашкевичеву «Олену». Гірська атмосфера, постаті опришків, їхні романтичні пригоди, світ бурхливих пристрастей — все це зближує обидва твори та вказує, що обидва автори бажали дотримуватися модного романтичного тону.

Романтичним характером визначається також поема «Скит Манявський» Антона Могильницького (1811 — 1873), в якій подав він легендарну історію заснування Манявського Скиту, виявляючи буйну уяву.

Date: 2015-07-22; view: 371; Нарушение авторских прав