На верхів’ях

Михайло Драгоманов. Великою постаттю в українському культурному житті, людиною європейської освіти й широких демократичних поглядів був Михайло Драгоманов. Він народився в 1841 р. в Гадячі, в небагатій дворянській сім’ї. Його батько обертався серед ліберальних російських кіл і писав українські вірші. Михайло вчився в повітовому училищі в Гадячі, потім — у Полтавській гімназії. Коли після смерті царя Миколи І серед російського громадянства розпочалася агітація за знесення кріпацтва, полтавські гімназисти видавали рукописний часопис, і Драгоманов був його редактором. Як студент Київського університету він працював у недільних школах. По закритті недільних шкіл учителював у семінарії, не кидаючи університетських студій. У 1864 р. став доцентом всесвітньої історії в Київському університеті. Своїми ліберальними поглядами мав великий вплив на молодь. У 1870 р. виїхав на бажання уряду для доповнення студій за кордон і перебував у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні.

По повороті до Києва брав видну участь у працях південно-західного відділу Географічного товариства. В тому часі постало його видання українських історичних пісень (що його він зладив разом з Антоновичем), з’явився ряд політичних статей і наукових праць з історії, літератури, фольклору. В літі 1875 р. Драгоманов був на першім українськім вічі в Галичі. Хоч не промовляв там прилюдно, та знайшлися люди, що зателеграфували до Росії, що він говорив промову і закликав до злуки України з Польщею і відірвання обох країв від Росії. Донос був причиною того, що Драгоманова усунули з університету, й він опинився в Женеві, де прожив 15 років. Упродовж того часу розвинув багату й широку діяльність. Писав політичні статті (найважливіша — «Историческая Польша и великорусская демократия», в якій він виказував історичні промахи Польщі й Росії стосовно України), наукові праці й видавав журнал «Громада». В Женеві видав також роман Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» В 1889 р. його покликали до Болгарії, на кафедру всесвітньої історії в Софії. Помер 1895 року.

Велике історичне значення діяльності Драгоманова полягає в тому, що він відкрив вікно в Україну новітнім західноєвропейським поступовим кличам та ідеям. Вдаряючи на вузькоглядність та на перестарілі погляди свого громадянства, ознайомлював його із здобутками європейської культури, будив серед нього думки та нагинав до ідейної праці. «Без ідеалу, — говорив він, — без віри в будуччину — ніяка праця неможлива...» З іншого боку, Драгоманов був першим, хто з українськими справами звернувся до Європи. Так, на літературному конгресі в Парижі він виступив із протестом проти заборони української літератури. Крім того, в різних закордонних журналах звертав увагу європейського світу на життя українського народу, його змагання та його потреби. Своїми писаннями, своїми думками, своїми ідеями Драгоманов спричинив злам у поглядах та у світогляді українського громадянства (зокрема в Галичині) і вплинув на подальший хід української літератури та на напрям творчості деяких письменників. Зокрема, цей вплив досягнув Івана Франка й Лесі Українки.

Іван Франко. Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на всіх просторах України й ширшого розголосу між чужими, як Іван Франко. На це велике ім’я зложилися його небуденний талант і рідке багатство й різнорідність його діяльності й творчої праці. Політика й поезія, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і історія, драма й етнографія, комедія й соціологія, література перекладів і редагування часописів — все те одночасно, всуміш стало полем його творчої праці та глибоких дослідів. Він знаходив насолоду у відчитуванні давніх полинялих рукописів і разом із тим із глибин душі видобував правдиві ізмарагди почування, уяви й думки; занурювався у досліди над староукраїнськими апокрифами й повістями і разом із тим «у днях журби» виливав терпіння своє і свого народу; вслухувався у гомін українських народних пісень, поринав у глибінь народних приповідок і разом із тим пильно намічував людські типи й характери та виводив їх У своїх повістях; просліджував давні твори народної музи, наслухуючи одночасно, як б’є живчик життя сучасної йому суспільності, сягав до індійських легенд, жидівських мелодій і разом із тим продумував над поліпшенням соціальних та економічних відносин народного життя, вказуючи нові шляхи; сходив у низини «на дно» і враз із тим на бистрих крилах уяви й думки зносився «на вершини» — туди, куди є доступ тільки геніям...

Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу безідейності, байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим ідейним провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином. Розбуджував серед суспільності думки, кидав між неї нові кличі, вказував нові шляхи в політичнім та суспільнім житті. Громадську службу передусім мав на оці, коли працював на полі української журналістики, коли ознайомлював українську суспільність із перекладами найвизначніших творів людського духа, коли інформував чужинців у польських, німецьких та російських видавництвах про життя свого народу. Громадську службу передусім мав на оці, коли кидався на поле науки й літератури та збагачував ці ділянки творами першорядної ціни. Сам дивився на свою працю, як на твердий життєвий обов’язок. «Муруючи стіну, — говорив він на своєму ювілейному святі 25-ліття літературної діяльності в 1898 р., коли дякував за слова визнання з боку громадянства, — муляр кладе в неї не тільки самі гранітні квадри, але, як випаде, то і труск і обломки й додає до них цементу. Так само і в тім, що я зробив, може, й знайдеться деякий твердий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, яким я заповнював люки і шпари...» А далі говорив він: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю тому простому народові».

Життя Івана Франка. Іван Франко народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту 15 серпня 1856 р. Був сином селянина-коваля. Перші науки побирав у сусіднім селі Ясениця Сільна, дальші — в нормальній школі оо. василіян у Дрогобичі. Вже тоді доля не щадила йому ударів. Утратив батька, й цю втрату глибоко відчув. Нелюдяне поводження деяких учителів із селянськими дітьми зродило в серці хлопчини перші відрухи бунту проти всякого насилля. Описи таких знущань письменник дав згодом в оповіданнях «Schön schreiben», «Отець-гуморист». Завдяки вітчимові Гриневі Гавриликові Франко закінчив нормальну школу й гімназію в Дрогобичі. Іспит зрілості склав у 1875 р. з відзначенням. Уже в гімназії кинувся із запалом до читання. Незвичайно сильне враження справив на нього «Кобзар», що його він отримав від учителя Верхратського. Скоро вивчив його напам’ять. Захоплювався також творами Вовчка й Мирного. Вже в гімназії почав збирати народні пісні. На гімназійні часи припадає також початок його літературної діяльності.

Франко почав писати віршем і прозою ще в нижчій гімназії. Пізніше піді впливом двох учителів — Івана Верхратського та поляка Юліана Турчинського, обох — письменників та поетів, а ще більше заохочений живим прикладом старших товаришів — Дмитра Вінцковського та Ісидора Пасічинського, вислав свої перші поетичні спроби до редакції часопису «Друг», що його видавала молодь, яка гуртувалася у студентськім товаристві «Академіческій кружок». Були це дві поезії, зложені під впливом народних пісень: «Народні пісні» й «Моя пісня».

Ширше поле для наукових дослідів розкрилося перед автором «Захара Беркута» у Львові, де він вписався на філософічний відділ університету. До Львова Франко приїхав із кількома зшитками готових праць. Були там його власні поезії, оповідання, драми, переклади Св. Письма, «Нібелунгів», творів Гомера, Софокла. У Львові поет став членом студентського товариства «Академіческій кружок», в якому під ту пору йшли гарячі мовні та національні суперечки. Злам у думках, етичних та національних поглядах членів цього товариства викликали листи Драгоманова. В листах Драгоманов докоряв молоді, що вона під культурним та науковим оглядом залишилася позаду тодішнього культурного та наукового європейського руху, що вона ледача в думанні, що їй бракує етичних засад. Листи Драгоманова були причиною того, що «Друг» почав виходити в живій народній мові та що літературне життя помітно пожвавилося. Вплив Драгоманова відбився також на Франкові. Зворот до поглядів Драгоманова зазначився вже в його повісті «Петрії й Добощуки». Ще в більшій мірі слідний він у найпомітнішій його тогочасній поемі «Наймит».

Під ту пору з’явилися також перші дрібні оповідання Франка, картини з життя простого люду. Під впливом листів Драгоманова, які той слав до редакції «Друга», злучилися два студентські товариства — первісно москвофільське «Академіческій кружок» і друге — українське «Дружній лихвар» — в одне. Заходами цього з’єднаного товариства вийшов альманах «Дністрянка» з календарем на 1877 рік. Тут Франко надрукував два оповідання — «Два товариші» й «Лесишина челядь».

У липні 1877 р. сталася подія, яка сильно відбилася на подальшому житті поета й у своїх наслідках була причиною не одної гіркої хвилини. В тім році було ув’язнено Франка й усю редакцію «Друг». Його вмішали в соціалістичний процес, вісім тижнів протримали в слідчій в’язниці і вкінці засадили в тюрму між самих злодіїв і волоцюг. Вже сама тюрма була для поета страшною й тяжкою пробою, та ще тяжчі часи почалися для нього після виходу з тюрми. Його ім’я разом з ім’ям Михайла Павлика оббігало весь край, було пострахом для тодішньої старшої інтелігенції, виразом перевороту та революції. Після процесу Франко, не кидаючи університетських студій, основніше почав знайомитися з соціалістичними теоріями. Разом із письменником Михайлом Павликом, автором оповідань «Юрко Куликів», «Тетяна Ребенщукова», заложив він у 1878 р. часопис «Громадський Друг», числа якого постійно конфіскувала прокураторія через ширення соціалізму, так що довелося змінити його назву на «Дзвін», а потім — на «Молот».

Найпомітнішими літературними творами Франка з тієї пори були повістка «Boa constrictor» і поема «Каменярі».

Після занепаду «Громадського Друга» Франко почав видавати «Дрібну Бібліотеку». Працював також у «Правді», в різних польських часописах і у віденськім «Слов’янськім Альманасі», де містив оповідання, в яких торкнувся різних сторінок життя простого люду й інтелігенції.

З початком 1880 р. його вдруге ув’язнено і втягнено в процес сестер М. Павлика в Коломиї. Тримісячне пробування в тюрмі й хвилини по звільненні — це найприкріша пора в житті поета. Відгомоном страшних тюремних переживань є оповідання «На дні». Героєм оповідання, написаного з великою силою таланту, є Бовдур, якого люди зробили злочинцем. Із тих часів походить також поема «Вічний революціонер».

По виході з тюрми Франко почав разом з Іваном Белеєм видавати в 1882 р. місячник «Світ», де вмістив між іншим початок великої повісті «Борислав сміється». Коли у львівському літературному часописі «Зоря» було оголошено конкурс на більшу повість, виготовив «Захара Беркута». Повість отримала нагороду.

У 1885 і 1886 рр. поет двічі був у Києві. Там одружився й зав’язав взаємини з тамошніми українцями, що послужило причиною до його нового ув’язнення. В 1890 р. причинився до заснування української радикальної партії, органом якої став часопис «Народ», редагований Франком за співучасті Михайла Драгоманова, Володимира Охримовича, В’ячеслава Будзиновського та ін.

Для завершення студій у 1892 р. виїхав до Відня, де дістав ступінь доктора філософії за наукову студію над повістю про Варлаама та Йоасафа.

У 1895 р. Франко виголосив у Львівському університеті габілітаційний виклад на тему «„Наймичка“ Тараса Шевченка». Професорська колегія обрала його доцентом на опорожнену зі смертю Омеляна Огоновського кафедру української літератури. Одначе міністерство не схотіло затвердити обрання на професорську кафедру чоловіка, що тричі сидів у тюрмі. З тієї пори Франко цілком посвятився літературній та науковій праці. Він заснував літературно-науковий двомісячник «Життя і Слово» (1894 — 1897) і зумів поставити його на європейську міру. Від 1898 р. був одним із головних редакторів «Літературно-Наукового Вістника» й рівночасно належав до найвизначніших співробітників «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка». Його літературні та наукові писання придбали йому славу європейського письменника, доказом чого є той факт, що різні зарубіжні наукові товариства іменували його своїм членом.

Недуга, що томила поета в останніх роках його життя, поклала його вкінці в могилу (28 травня 1916 р.). Українське громадянство без різниці станів віддало на похоронах величавий поклін його заслугам і зложило на його могилі тернові вінці.

Оповідання та повісті Франка. Силу свого оригінального творчого таланту Франко виявив у ряді оповідань та повістей. Намічаючи впродовж свого життя різні типи й характери, автор дав у своїх оповіданнях і повістях цікаві, вірні образи, в першу чергу з життя тих, хто «в поті чола» працює на життя. Побут сільського й міського пролетаріату і визиск його праці різними галапасами, експлуататорами знайшли відгомін у циклі оповідань великої стійкості, писаних у реалістичному тоні. Вони здобули собі великий розголос (як, наприклад, «Бориславські оповідання»). Автор пересунув у них галерею постатей, що внаслідок своєї темноти, безвідрадних економічних умов, безрадності стають предметом наживи та визискування різними удавами-Гольдкремерами. Кращими в циклі тих оповідань є «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Яць Зелепуга», «Boa constrictor».

В оповіданні «Boa constrictor» Франко дає образ душевних переживань такого «змія-давуна» Германа Гольдкремера — найпершого багача поміж бориславськими капіталістами, який нещадно давить свою жертву.

Подібних тем, як Франко в бориславських оповіданнях, торкається також Степан Ковалів (Степан П’ятка, помер у 1920 р.), малюючи бідні, темні села, світ нужди й розпуки та жахливі взаємини між кривдниками й покривдженими. Ковалів був учителем у Бориславі й мав нагоду приглянутись до життя цієї «галицької Каліфорнії». В оповіданнях він відслонив усю глибину горя українських робітників — жертв безсердешних жидівських лихварів. Його оповідання виповнили збірки «Дезертир», «Громадські промисловці», «Риболови», «Похресник» та ін.

Але не тільки Борислав з усіма його злиднями, визиском робочої сили та проваллям моральної розпусти ліг темою оповідань Франка. З рівною силою таланту й рівним мистецьким викінченням висвітлив він працю всіх тих, що їм «у поті чола» доводилося коротати свій вік (збірки «Добрий заробок», «Маніпулянтка»). Як відгомін тюремних переживань з’явилися оповідання «На дні», «Панталаха». Тонка обсервація життя, знання людської душі, вразливість на людське терпіння, спочуття до покривджених, визискуваних, енергійна, сильна мужеська мова, — все це запевнило оповіданням Франка тривку літературну стійкість. Всі вони справляють враження, бо вірно схоплюють людське життя.

От хоча б «Лесишина челядь». Ніякої важливої, незвичайної події автор не оповідає. Дає нам тільки образок сірої буденщини селянського життя. Лесиху бив колись чоловік. Сама вона, пройшовши тверду школу життя, не має теплого слова ні для кого: ні для нещасної невістки, ні для доньки, ні для бідного сироти Галая, ні для діда Заруби. І пливе в її хаті життя сіре, темне, важке, без надії на краще завтра. Такий ранок, такий і вечір... В такій хаті доводиться жити серед ненастанної праці, без родинного тепла, без любові, без радості, без надії нещасній Анні, яка з усіх сил тужить за родинним теплом, за щирим словом, за ласкавим поглядом, і свою тугу виливає крадькома в сумних піснях.

З-поміж усіх оповідань Франка найкращим — не тільки з огляду на силу поетичної уяви автора й тонкий психологічний аналіз дитячих переживань, але також і з огляду на композицію й глибоку гармонійність у цілості й подробицях — є невеличке оповідання «Під оборогом». Здавалося б на перший погляд, що тема невишукана. Малий сільський хлопчина з буйною уявою й тонким розумінням і відчуттям краси природи всувається у свіже, запашне сіно під оборіг і дає повну свободу своїм думкам і мріям. І ось у тих його думках і мріях твориться окремий світ. У цьому окремому світі він сам — його частина — бере активну участь і намагається всією напругою сил прогнати градову хмару, що саме нависла грізною марою над його рідним селом. «„Не пущу! Не пущу! — кричав Мирон. — Даремно грозиш! Я не боюсь тебе! Мусиш слухати мене! Адже бачиш, що я міг сперти тебе досі! І зіпру! І не пущу! Вертай назад! На гори, на Діл! Не смій тут пускати!“ Хлопець піднявся на коліна. Його лице горіло, очі горіли, в висках стукала кров, як молотами, віддих був прискорений, у грудях хрипіло щось, немовби й сам він двигав якийсь величезний тягар або боровся з кимось невидимим із крайнім напруженням усіх своїх сил.

Писк, клекіт, зойк у хмарі зробився ще дужчий. Ось-ось вона трісне, ось-ось сповниться велетнева погроза. Навіть вітер утих на хвилю. Блискавки над Долом згасли. Була хвилина страшенного, тривожного напруження в усій природі; все, що живе внизу — дерево, збіжжя й трави, звірі й люди — стояли тремтячи й запираючи в собі дух; голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна непереможна сила, а тільки як жалібне голосіння по помершім.

Та малий Мирон і тепер не подався. Він чув, що послабни він тепер, опусти руки, знизи голос — і найближча хвиля принесе спустошення на все село, і велетень зарегочеться всею своєю величезною хавкою й засипле, погребе, розторощить усе життя довкола. Він чув, що його сили слабнуть, що руки й ноги в нього вже похололи, як лід, що його груди здавлює щось, що якась холодна рука, мов кліщами, стискає його за горло, але він безмірним напруженням волі ще раз підняв голову догори, наставив оба кулаки проти хмари і як міг найголосніше кричав: „На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!“ І в тій хвилі немов знято таємничу печать із природи, немов відсунено невідомий замок, немов піднято запору! Заторохтіли громи, осліпили очі блискавки, що немов з усіх кінців світу рівночасно вдарили в середину хмари, і та хмара розділилася моментально надвоє, і страшенний вітер заревів і почав гнати одну її половину на Радичів, а одну на Панчужну, на ліси, що обмежали село від півдня й від півночі...»

При подібному мотиві затримався також М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків», описуючи хвилину, як мольфар Юра проганяє градову хмару. До оповідання «Під оборогом» дуже сильно підходять характером та настроєм оповідання С. Васильченка, зокрема ті, в яких він намагався зв’язати буйний світ дитячої уяви з сірою життєвою буденщиною.

Франко залишив також ряд більших повістей: «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», «Великий шум», «Перехресні стежки», «Борислав сміється», «Лель і Полель». Із них найбільшу ціну має повість «Захар Беркут». Постала вона як вислів великої туги поета за ідеальним громадським ладом.

Цікава тема, гарні приклади героїчного зриву та посвяти Для загального добра, ідеалізація старовинного громадського ладу, представником якого є Захар Беркут, вдала характеристика осіб, гарні описи поетичної гірської природи, — все це запевнює повісті «Захар Беркут» тривке місце в ряді українських історичних повістей.

У повісті «Захар Беркут» автор дав образ життя Карпатської України в XIII в. Подія відбувається в 1241 р. в тухольських горах. Боярин Tyгap Вовк, якому князь Данило дарував у Тухольщині широкі полонини, уладив лови на велику звірину. Він бажав познайомитися із сусідніми боярами і з тією метою запросив їх на лови. Разом із боярами виправилася донька Тугара Вовка — Мирослава, в якої краса й жіноча ніжність ішли в парі із сміливістю й відвагою. На чолі всієї виправи став молодий пасемець Максим Беркут, син 90-літнього провідника тухольської громади Захара Беркута. Максим познайомився під час тих ловів із Мирославою, й тут серед небезпек зародилася в них взаємна любов. Максим урятував життя Мирославі, на яку кинулася ведмедиця. Він просив у Тугара її руки, але гордий боярин не хотів віддати своєї доньки «за смерда».

Тим часом за те, що Тугар Вовк порушував давні громадські порядки й відбирав у тухольців їхні полонини, зазвали вони його на «копний» — громадський — суд. Одначе Тугар Вовк не тільки не думав піддатися присудові громадського суду, але ще й убив на зібранні безрукого Митька Вояка, коли цей хотів оповісти, як боярин зрадив князя Данила в боротьбі над Калкою. Після того Тугар Вовк утік із Мирославою до татар і з татарським загоном напав на село саме тоді, коли тухольська молодь, виконуючи рішення громади, під проводом Максима руйнувала дім боярина. Хоч тухольські молодці дуже хоробро боронилися, загинули всі; врятувався тільки Максим — завдяки тому, що боярин дав слово Мирославі пощадити його. Його забрали в полон. Боярин, що втратив майже весь загін, намовив татарського полководця Бурунду піти на Тухлю й обіцював йому показати перехід через гори. Монголи розграбували Тухлю і спалили хати. Тим часом Мирослава не могла дивитися далі на зраду свого батька й утекла до тухольців. Вона навчила їх робити метавки, що засипали татар, які стояли в долині. За порадою Захара було завалено вихід з улоговини, в якій знаходилися татари, кам’яними звалами, й вода гірського потоку почала затоплювати татарське військо. Коли Бурунда побачив неминучу загибель усього загону, він підніс уже сокиру над головою Максима в тій думці, що за життя сина Захар Беркут дозволить останкам монголів вільний вихід. Але старець не погодився. У хвилині, коли Бурунда замахнувся, щоб розрубати Максимові голову, Тугар Вовк відтяв йому шаблею руку. Загін Бурунди загинув. Умираючи, Захар поблагословив сина на вінчання з Мирославою і сказав востаннє ось ті слова: «Ми перемогли нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю...»

Історичний характер має також повість «Великий шум».

Автор дав малюнок українського життя в 1850 р., коли то в Австрійській монархії слідом за проголошенням конституції та знесенням панщини настали часи політичної реакції. «Великий шум» пішов по мужицьких душах, у яких знесення панщини пробудило почуття особистої гідності, коли уряд за допомогою війська силою зневолював народ до платних робіт на панських ланах. Таким шумом зашуміло й підгірське село Грушатичі, де вибухнув гострий конфлікт між громадою, а скорше її свідомішими представниками (Кость Думяк) — з одного боку, й паном та священиком — з іншого. Конфлікт вибухнув тому, що пан Субота, також за допомогою війська, хотів присилувати селян до роботи на своїх ланах. Автор оповідає, як донька оцього гордого пана Суботи проти волі свого батька стає дружиною зненавидженого мужика Костя Думяка.

Соціальний підклад має повість «Борислав сміється». Тут знайшли вислів побут робітничого пролетаріату і визискування його сил різними галапасами.

Повість є продовженням оповідання «Boa constrictor». Автор показав у ній два ворожі світи. Ворожі вони у своїх задумах і змаганнях, чужі собі метою, та все-таки сплетені із собою тісними вузлами — конечними умовами життя. Перший світ — це світ Гаммершлягів, Гольдкремерів, світ багатих капіталістів, сміливих підприємців, нещадних спекулянтів, — світ гонитви за нафтою, за золотом. Другий світ — це світ сірих рядів голодних селян і робітників, чорних вуглярів, стомлених, визискуваних, — світ столоченого життя, незаспокоєної туги за ясною дниною... Конфлікт між цими двома світами, що виповнює зміст повісти, вибухає вкінці широким полум’ям, яке захоплює весь Борислав. Це так «Борислав сміється»...

Поезія Франка. Як поет, Франко займає одне з найвидніших місць в українській літературі. У своїх поетичних творах дав він вислів не тільки своїм власним переживанням, але й переживанням народу. Тематикою й мотивами поетичної творчості міг сягнути «вершин людської думки («Смерть Каїна», «Мойсей»), але вмів також підійти до сірого життя «низин». Поруч зразків гарної рефлексійної лірики, в якій дав перевагу думці над почуванням (збірка «Мій ізмарагд»), Франко спромігся також на прекрасні перли ніжної, глибоко відчутої любовної лірики в ліричній драмі «Зів’яле листя». Вмів також знизитися до дитячих сердець, до дитячої психіки, тому-то його «Лис Микита», «Абу-Каземові капці», «Пригоди Дон-Кіхота» залишаться назавжди перлинами в українській дитячій літературі.

Поезії Франка зібрані в збірках «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів’яле листя», «Semper tiro».

До найраніших його поетичних творів належить «Наймит». У цій поемі поет затримується при постаті наймита, що від колиски до могили «в нужді безвихідній, погорді і печалі сам хилиться в ярмо. Щоб жити, він життя і свободу й силу за хліба кусник продає...» З тужливим співом оре поле, байдужий, що для чужого добра проливає піт. Той наймит — це наш народ, який «поту ллє потоки над нивою чужою». В рабстві й неволі, в лихолітті й недолі тягне він своє ярмо — байдуже, для кого; співаючи, оре плідний, широкий лан. Поет вірить, що він віднесе перемогу, здобуде волю й у власнім краї оратиме свій власний лан.

У знаменитій, сильній поемі «Каменярі», що з’явилася У «Дзвоні», поет виводить себе й тисячі таких, як він. Всі вони, прикуті ланцюгами до гранітної скелі, великими залізними молотами за наказом сильного, мов грім, голосу лупають цю скелю. Мов водоспаду рев, мов битви грім кривавий, гримлять їх молоти раз у раз. І хоч вони знають, що не буде їм ні слави, ні пам’яті, здобувають далі п’ядь за п’яддю землі. Вони — невільники, що добровільно взяли на себе пута волі, вони — каменярі на шляху поступу. Тільки живе в них велика віра, що вони розіб’ють скелю, що власною кров’ю і власними кістками змурують твердий гостинець і принесуть щастя, нове життя, нове добро у світ. І хоч там, далеко на світі, який вони кинули для праці, поту й мук, проливають за ними сльози мами, жінки й діти, хоч прокляті всіма і їхні думки, і їхні діла, вони не випускають молотів із рук. Тримають їх міцно в тій сильній вірі, що рівняють шлях правді, а щастя для всіх прийде аж по їхніх кістках.

У більшій поемі «Панські жарти» Франко затримався при панщизнянім лихолітті й дав гарний образ життя в українському селі напередодні знесення панщини та в сильних поетичних словах відтворив радість народу у хвилині проголошення свободи:

Великдень! Боже мій великий!

Ще як світ світом, не було

Для нас Великодня такого!

Від досвіта шум, гомін, крики,

Мов муравлисько, все село

Людьми кишить. Як перший раз

«Христос воскресе» заспівали,

То всі мов діти заридали,

Аж плач той церквою потряс...

Так бачилось, що вік ми ждали,

Аж дотерпілись, достраждали,

Що Він воскрес — посеред нас.

І якось так зробилось нам

У душах легко, ясно, тихо,

Що бачилось, готов був всякий

Цілій землі і небесам

Кричать, співать: минуло лихо.

Найзліші вороги прощались,

Всі обнімались, цілувались...

А дзвони дзвонять, не стають!

А молодь бігає, мов п’яна,

Кричить щосили в кожний кут:

«Нема вже панщини, ні пана!

Ми вольні, вольні, вольні всі!»

Ба, й дітвора, що старших баче,

Й собі вигукує, неначе

Перепелята по вівсі...

Окрему увагу в поемі звертає на себе постать старенького священика, що був справжнім батьком своєї громади, ділився зі своїми громадянами їхніми турботами, смутками і терпіннями.

Окрім поезій, оповідань та повістей, Франко писав також драматичні твори — «Украдене щастя», «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 29» — та збагатив українську літературу перекладами творів Софокла, Байрона, Гьоте, Гейне, Золя та інших зарубіжних письменників.

«Зів’яле листя». Найкращою збіркою ліричних поезій франка є збірка «Зів’яле листя», що вийшла в 1896 р. Сам поет у передмові до другого видання назвав «Зів’яле листя» «збіркою ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, що з’явилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка». Композиція всієї тієї «ліричної драми» є така, що поет виводить постать людини слабої волі, яку сила й глибина кохання кладе в могилу. Очевидно, це тільки така літературна форма, в яку поет вложив вислів своїх власних глибоких почувань. Поодинокі «жмутки» тієї збірки поставали в різних відступах часу: перший — у 1886 — 1893 рр., другий — у 1895 р., третій і останній — у 1896 р. У першому «жмутку» поет говорить про своє кохання, про свою «бліду, горем п’яну, безнадійну любов», описує красу й принаду тієї, що всеціло полонила всі його думки. У захопленні її вродою пише:

Твої очі, як те море,

Супокійне, світляне:

Серця мого давне горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі — мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

Але почув з її вуст страшні, жорстокі слова: «Не надійся нічого», і герой «Зів’ялого листя» погоджується з резиґнацією:

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю —

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

1 не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?..

Свідомий того, що «спільним шляхом не судилось» їм іти, рішається:

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

1 не здиблемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Най голубочком летить...

Тільки у мріях і снах втішається він чудовим образом, тільки як «привиди» ввижається йому гарна квітка, його «сон Царівни». З наболілої душі несеться в епілозі його безнадійна пісня:

Розвійтеся з вітром, місточки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгасні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

У другому «жмутку» на взір народних пісень, повнихглибокої символіки, автор дає свої власні стилізації:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти — мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Всі ці пісні служать поетові для вислову власних почувань і власних настроїв. Але його кохання міцнішає, й на нього герой поеми не знаходить ради:

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не трівожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко.

Це не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко,

Це розпука моя, невтишима тоска,

Це любов моя плаче так гірко.

Третій «жмуток» повний пісень глибокого внутрішнього схвилювання. З тужних, сумовитих настроїв переходить герой у тон повної миттєвої безнадійності й розпуки. Вкінці у чудових, зворушливих словах прощається з матір’ю:

Матінко моя ріднесенька!

В нещасний час, у годину лиху

Ти породила мене на світ!..

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,

Ти дала ще мені три недолі в наділ,

Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля — то серце м’яке,

То співацькеє серце вразливеє,

На красу, на добро податливеє.

А що друга, то хлопський рід,

То погорджений рід, замурований світ,

То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля — то горда душа,

Що нікого не впустить до свого нутра,

Мов запертий вогонь сама в собі згора...

Після того в пісні «Пісне моя, ти підстрелена пташко» прощається також зі своєю піснею, якій «час уже на спокій», і накладає на себе руку. Франко розумів, що слабовільний герой його «Зів’ялого листя» не повинен нікому служити взором, а тому і звертається від його імені до читача із словами: «Sei ein Mann und folge mir nicht nach».

Поема «Мойсей». На вершини поетичної творчості знісся Франко в поемі «Мойсей». Висока ідейна й мистецька вартість тієї поеми ставить її у ряд найвизначніших творів українського письменства. Головною темою в поемі є смерть Мойсея як пророка, що його власний народ не визнав і відкинув. Поет розпочинає поему прологом, у якому в сильних, мужеських словах дав вислів своїй твердій вірі у кращу майбутність українського народу. У самій поемі затримався при трагедії Мойсея, що «наче буря, вирвав свій народ з неволі» й 40 літ вів його до чудової обіцяної країни. «Все, що мав у житті, віддав він для одної ідеї» й за свою жертвенну працю, за довголітні зусилля, за посвяту усього життя діждався хвилини, коли народ відіпхнув його. Відіпхнув, бо зневірився в доцільності високої ідеї, в успішності усіх зусиль, і послухався підшептів та покликів Датана й Авірона, які в поемі уособлюють гін людської природи до вигідного безтурботного життя. Тільки після відходу Мойсея ізраїльський народ зрозумів усю велич його посвяти, тільки тоді відчув, що життя без ідеї, символом якої був саме Мойсей, не має ніякої ціни:

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них негодний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм змисл життєвий,

Просвітляло і гріло...

Тим часом Мойсей борикався в пустелі на самоті із сумнівами й докорами, що хмарою насіли на його душу. Зродилося жахливе питання: де причина його життєвої невдачі, всіх його зусиль? Уособленням усіх цих сумнівів у поемі є постать темного демона пустелі Азазела, якому вкінці по довгих зусиллях вдалося довести Мойсея до розриву з Єговою. Довгого часу потребував Мойсей, доки прийшов до рівноваги, доки зрозумів, що властивим призначенням його народу є не розкішне життя, а праця в країні вселюдської культури. Одначе за момент зневіри заплатив смертю.

Поема «Мойсей» має алегоричний характер. Поет думав про український народ і про український народ співав пісню. У трагічній долі Мойсея, який вів народ до обітованої країни й сам упав на шляху, поет розумів трагічну долю провідника, якого народ не розуміє і відпихає від себе. Все-таки, хоч між ідейним провідником і тверезою опортуністичною юрбою настає провалля, остаточний зв’язок таки не розірваний. Ідею Мойсея підхоплює молодь, котра під проводом Єгошуа кидається до боротьби за народні ідеали.

Леся Українка. Поруч Т. Шевченка й І. Франка на вершини поетичної творчості знялася Леся Українка — письменниця європейської міри, що здужала вийти поза тісне коло своєрідних тем на широке поле світових мотивів.

Леся Українка — це прибране ім’я Лариси Косач-Квітки. Народилася вона 26 (н. ст.) лютого 1871 р. у Звягелі на Волині, померла 1 серпня 1913 р. в Гурамі на Кавказі. Похована в Києві. Батько письменниці, Петро Косач, товариш Драгоманова, член Старої Громади, був освіченою людиною, майстром іронії. Великий вплив на Лесю в дитячих її літах мала її мати — Ольга Косач, літературний псевдонім якої — Олена Пчілка. В українському письменстві Олена Пчілка відома в першу чергу як авторка поеми «Козачка Олена» та оповідань «За правдою» і «Товаришки». Вона вщепила в серце своєї доньки любов до рідної мови, до рідної пісні, до свого народу; під її оком Леся робила перші кроки на полі поетичної творчості. Від ранніх літ Леся Українка жила у високому культурному середовищі, в якому йшла творча літературна праця. Родина Косачів жила у щирих, дружніх взаєминах із родинами Старицьких і Лисенків. Завдяки цьому Леся змалку мала нагоду чути цікаві розмови на літературні теми. Під впливом дядька Драгоманова, з яким від ранньої молодості вона жваво листувалася та при ліжку якого вела розмови, коли він недужий лежав у Софії, — познайомилася з новими здобутками західноєвропейської літератури й науки.

Леся дуже рано виступила зі своїми ліричними поезіями. Її перша поезія «Ні волі, ні долі у мене нема, лишилася тільки надія сама» постала на дванадцятому році її життя. В 1892 р. з’явилася її перша лірична збірка «На крилах пісень». Уже в цій першій збірці поруч ніжних мелодій, в яких виспівана краса природи, задзвеніли сильні акорди патріотичної громадської лірики. Від тієї пори Леся Українка стала в центрі українського літературного життя. У 1899 р. вийшла її збірка «Думи і мрії», у 1902 — «Відгуки».

У ліричних поезіях Леся Українка торкалася своїх особистих переживань і переживань цілого народу. В її особистій інтимній ліриці, в якій із-поміж європейських поетів найсильнішим впливом відгукнувся Гейне, основними мотивами є мотиви природи, кохання, самоти й недуги. Оскільки Леся Українка торкається свого особистого життя, її поезія повна смутку, тихої меланхолії. Недуга, що томила її від ранніх літ і постійно примушувала шукати полегші в Криму, Карпатах, на Кавказі, в Італії, Єгипті, відбилася тривким сумовитим, часто безнадійним настроєм в її інтимній ліриці. Характеристичною під цим оглядом є поезія «Давня весна»:

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло, —

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло, —

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки.

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Живо цікавило Лесю Українку питання, якою є роль поета серед громадянства та в чому є сила поетичного слова, і тому питанню присвятила багато своїх поезій. Ширше розгорнула його в більшій поемі «Давня казка».

Інший характер має громадянська лірика Лесі Українки. Характеристичною її рисою є сильний, бадьорий тон, жива віра в кращу майбутність народу. Сильні, енергійні, мужеські акорди громадянської лірики Лесі Українки, бадьорий, оптимістичний їх настрій захопили Франка до такої міри, що він не завагався висловити ось які знаменні слова: «Від часу Шевченкового: „Поховайте та вставайте...“ Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини». Найвищою мрією життя Лесі Українки було щастя рідного краю, й до того щастя спрямувала вона свою поезію.

«Титанічний хід по верхогір’ях». Із найбільшою силою, виразністю та глибиною виявився талант Лесі Українки у творах останнього періоду її життя — у формі драматичної поеми та віршованої драми. До тієї форми від лірики пройшла письменниця крізь ряд більших розміром поем: «Русалка», «Подорож до моря», «Самсон», «Роберт Брюс», «Давня казка», «Місячна легенда», «Одне слово», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука».

В поемі «Одне слово» старий якут розповідає про чужинця, який довго жив серед якутів самітній, недужий. Він намагався пояснити темним якутам причину своїх скорбот, але вони його не розуміли; в їхній мові не було відповідних слів. «Я від того, — казав їм чужинець, — вмираю, що у вас ніяк не зветься, хоч єсть його без міри в вашім краї. А те, від чого міг би я ожити, не зветься теж ніяк: немає слова [воля]!».

Генезис поеми пов’язаний, здається, з трагічною смертю українського поета Павла Грабовського (Павла Граба), що вмер на засланні в Тобольську в 1903 р., не дочекавшись сповнення гарячих мрій про волю та про повернення в Україну.

З останньої доби життя Лесі Українки, з доби її «титанічного ходу по верхогір’ях», походять драми «Блакитна троянда», «Руфін і Присцилла», «Лісова пісня», «Осіння казка», «Камінний господар», «Бояриня», «Адвокат Мартіян», «Кассандра», драматичні поеми «Вавилонський полон», «Оргія», «На руїнах», «Магомет та Айша», «Йоанна, жінка Хусова» і діалоги «Три хвилини», «На полі крові», «У катакомбах», «В дому роботи, в країні неволі». В отих, переважно екзотичних сюжетах (виїмок становлять «Лісова пісня» й «Бояриня»), у повнім блиску заясніла висока духовна культура письменниці. В них у повній силі розвинула крила поетичного лету, шукала Леся Українка розв’язки тих питань сучасного громадського, суспільного й політичного життя, що томили її душу.

У драматичних творах Лесі Українки герої, що змагаються, ведуть завзяті, гострі спори, є тільки представниками ідей. Боротьба йде не між людьми, а тільки між ідеями. Тут і з’ясування малої сценічності драм Лесі Українки.

У драмі «Оргія» подія відбувається у грецькому місті Коринф, у часи, коли ним заволоділи римляни. Співець Антей міг би за свій чудовий спів доступити в багатих римлян багатств, слави та розкошів. Але він не хоче кидати свій хист під ноги чужинцям-переможцям. Великим болем проймає його повідомлення, що його приятелі запродують римлянам свої таланти. Своєму другові Фєдонові, який питається: «Не розумію, що ти з мене хочеш? Чи мав би я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?», — Антей рішуче відповідає: «Не повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук». Одначе у своєму погляді він відокремлений — і тут його трагедія. Його приятелі один за одним у гонитві за славою й багатством ідуть на службу до Мецената. Антей не в силі їх стримати. Не може він спинити й своєї дружини Нериси, якій слава потрібна, «як хліб і вода», коли вона йде танцювати на оргію Мецената. Але там він убиває її дорогоцінною лірою.

У постатях римлян Леся Українка дала характеристику російського панства за царських часів, у постатях греків — характеристику тієї частини української інтелігенції, що вислугувалася Росії.

«Лісова пісня». Мелодію вічно живої музики у природі Леся Українка підхопила у «Лісовій пісні». Підхопила її ще тоді, коли проживала серед тихих волинських лісів, і на свій лад передала у прегарній фантастичній драмі «Лісова пісня», що є не тільки найкращим твором великої письменниці, але й гордощами української літератури. У днях, коли письменниці для скріплення здоров’я довелося проживати на чужині, народилася в її душі велика туга за тими лісами, серед яких вона провела найкращі дні свого життя. І так у далекій Грузії, в місті Кутаїсі, над рікою Ріон упродовж чотирьох днів із великої туги письменниці постала «Лісова пісня», й була готова 9 серпня 1911 р.

«Лісова пісня» глибока, як блакитне небо, і як воно, таємнича й загадкова. Поезію та красу волинської й поліської лісової природи Леся Українка звеличала, згідно з фантастикою українського народу, згідно з його легендами, переказами та віруваннями, в ряді фантастичних постатей. Спокій і повагу озер випоетизувала в постаті суворого дідугана Водяника, їхні чари та принаду — в постаті химерної Водяної Русалки, яка грається з «Тим, що греблі рве». Образом лісу є добрячий Лісовик, образом сонячних вогняних блисків — Перелесник, образом блудних, знадливих вогників на мочарах та дряговинах — Потерчата, а лицарем боліт та багон — капосний злобний Куць. Красу полів уособлює Польова Русалка, а велику красу лісових полян та гущавин — найкраща постать у драмі — постать Мавки. Поетка обдарувала Мавку виїмковою зовнішньою та духовною вродою. Вона гарна й у своїй красі принадна, як квітка лісової поляни, чиста в думках, як росяний ранок, мрійлива, вибачлива, терпляча, глибока у своїх почуваннях, вразлива на чуже терпіння, кожної хвилини готова до великої посвяти. Вона є не тільки образом чару лісової природи, але взагалі символом усієї краси та всієї поезії в людському житті.

Поруч звеличення краси рідної природи Леся Українка порушила ще й інші питання, які не раз цікавили і хвилювали великих письменників. До таких питань слід причислити питання відносин людини до світу природи. Є люди, що люблять природу, розуміють її, захоплюються нею. Такою постаттю у драмі є дядько Лев. Є знов такі, що до їх ніяка краса не промовляє й вони нівечать її без пощади й без потреби. Є ще й такі, що під примусом зовнішніх, твердих життєвих обставин задавлюють у своїй душі всякі ідеалістичні пориви, хоч вони є потребою їх душі. Такою трагічною постаттю є Лукаш. Трагедією його життя в «Лісовій пісні» є трагедія всіх тих, котрі слухають матеріалістичних підшептів, хоч уся їхня душа рветься до ідеалу. І Мавка переживає свою трагедію. Її переживання — це переживання мрійливих, поетичних, ідейних душ, мрії та ідеї яких зустрічаються в жахливому зударі з грубими умовами буденщини, які приневолені «кинути високе верховіття» і «ступати дрібними стежками». Провідною думкою у драмі є думка, що ніякі матеріалістичні кличі й доктрини не зможуть усунути з людського життя вродженого людині гону до краси, до поезії, до висот.

Оповідання й повісті О. Кобилянської. Н. Кобринська.

Таким гоном до краси, до висот є уся творчість другої великої української письменниці — Ольги Кобилянської. Народжена в 1863 р. в містечку Гурагомор на Буковині, вона вийшла з урядничої знімченої сім’ї. Початкову шкільну освіту доповнила самостійною працею та широкою лектурою. Захоплена творами німецької літератури, зокрема філософічними писаннями Ніцше, почала писати німецькою мовою. Перші свої твори, навіяні буйною фантазією, вміщувала у віденських та берлінських журналах. По-українськи почала писати під впливом Наталі Кобринської та Софії Окуневської. її новели, між якими найкращою є «Valse melancholique», виповнили окремі збірки — «Покора», «До світа». Крім новел, Кобилянська писала також більші повісті: «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Земля», «Апостол черні». У повісті «Царівна», яка має форму щоденника, вона дала психологічну студію почувань та переживань дівчини з ніжною поетичною душею, з шляхетними поривами, вразливої на красу природи, якій довелося жити серед грубих, сірих обставин життя. «Я чую, — говорить «царівна» (Наталка Веркович), — в собі проблиск якоїсь сили... та її зацитькує та груба сила, що панує довкола мене всевладно...» В інших оповіданнях і повістях Кобилянська виступила до боротьби за права жінки як людини, за її самостійне суспільне становище. З тією глибшою метою вона залюбки ставить перед очі українському жіноцтву та всьому українському громадянству високий ідеал жінки з тонкими почуваннями та великою вразливістю на красу.

Першою видвигнула жіноче питання серед української суспільності в Галичині й першою домагалася для української жінки повних прав вільного розвитку та вільної освіти Наталя Кобринська, яка походила зі священницької родини Озаркевичів. Вже перше її оповідання — «Пані Шуминська» (інший наголовок — «Дух часу») зацікавило ширші кола суспільності. Заохочена добрим успіхом перших оповідань, кинулася Кобринська до праці на суспільному та літературному полі. В 1884 р. дала почин до зав’язання жіночого товариства у Станіславі. У 1887 р. видала жіночий альманах «Перший вінок», де, крім неї та Олени Пчілки, помістили свої твори також Юлія Шнайдер-Німентовська (Уляна Кравченко), Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Климентія Попович-Боярська, Леся Українка та ін. У 90-х роках заходами Кобринської вийшли три випуски «Нашої долі». З-поміж оповідань Кобринської кращими вважаються «Дух часу», «Задля кусника хліба», «Виборець», «Жидівська дитина», «Ядзя і Катруся». В останньому оповіданні Кобринська вивела дві контрастові постаті — панської дитини і селянської Катрусі. Наскільки життя Ядзі сіре, безбарвне, порожнє, настільки багате на рух, переживання, горе та радість, боротьбу життя селянки Катрусі.

Дещо відмінна характером від інших повістей Ольги Кобилянської її повість «Земля». Прив’язання селян до землі, гіркі злидні жовнірського життя, туга за домом та ріднею знайшли в ній прегарний вислів.

У своїх повістях Кобилянська захоплює читача тонким аналізом психічних переживань героїв та героїнь, своєрідним поетичним стилем та прегарними описами гірської природи. Вона є поеткою лісів (поезія у прозі «Битва», оповідання «Некультурна», повість «У неділю рано зілля копала») та поеткою землі (повість «Земля»).

«У неділю рано зілля копала». Найкращою повістю Кобилянської є повість «У неділю рано зілля копала», яку вона побудувала на відомому мотиві людової пісні «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». Силу власної творчої інвенції письменниця виявила, просліджуючи Грицеву вдачу та його зраду.

Акцію вона перенесла в давні часи, в гірську околицю. «В ногах одної гори, названої „Чабаниця“, до якої й тулилося гірське село, бігла гучна ріка. Шумна й прудка, гонила розпінена через велике неповоротне каміння. Ріка та окружує Чабаницю, неначе б хотіла її обійняти. Немов і до тієї ріки сходили з самого верха „Чабаниці“ смереки густими рядами, одні по других. Низько в долині вже над самою рікою опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими До гори, й шуміли... Не як у долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій лад.

Спокійно й тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі До сну, заливаючись притім смутком. Рівно й обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум...»

У тому гірському селі, оповідає письменниця, спиняються цигани. В таборі рух, бо жінка ватажка Раду, молода Мавра, стала матір’ю білого сина. Раду задумує вбити Мавру, але її батько Адронаті рятує її й потайки несе недужу під гору Чабаницю. її хлопця підкидає багачеві Дончукові у третьому селі. Мавру знаходить і забирає до себе багачка Іваниха Дубиха, в якої вона піклується молоденькою донькою Дубихи — Тетяною. Але циганська вдача наказує Маврі жити по-своєму. Вона покидає хату Дубихи й оселяється в самітній колибі. Збирає по горах зілля й ворожить, не знаючи довший час нічого про свого сина. До неї заходить красуня Тетяна. Раз зустрічає Тетяна на лісовій стежці сина Маври — Гриця Дончука. Гриць захоплюється вродою Тетяни, хоч кохає синьооку Настку. Тут і причина нещастя. Дізнавшись, що Гриць посватав Настку, горда мрійна Тетяна здобуває чародійного зілля й дає випити Грицеві. Гриць помирає, Тетяна божеволіє. Романтичну закраску надають оцій гарній повісті поетичні постаті Тетяни, Маври, циган, малюнки циганського табору, ворожби, таємничі голоси передчуття й фантастична гірська сценерія, серед якої відбувається подія.

«Поет краси природи та краси людської душі». Незвичайне захоплення красою природи та буйним світом народної фантастики зближує повість Кобилянської «У неділю рано зілля копала» з «Лісовою піснею» Лесі Українки та з повістю Коцюбинського «Тіні забутих предків». Усі ці твори постали піді впливом нового звороту до давнього романтичного напряму, у всіх них слідні риси так званого неоромантизму. Автор останньої повісті — Михайло Коцюбинський — належить до ряду найталановитіших українських письменників, що виступили на схилі XIX в. Звуть його «поетом краси природи та краси людської душі». Так сильно відчував він і розумів красу природи, так глибоко вмів зазирнути в людську душу, знайти й відкрити в ній небуденну красу.

Михайло Коцюбинський (1864 — 1913) народився у Вінниці, на Поділлі. Після закінчення Шаргородського «духовного училища» склав іспит на народного вчителя. Деякий час перебував у Бессарабії, де йому доручили нищити філоксеру. Боротьба з цим шкідником буйних бессарабських та кримських виноградників послужила йому темою для окремого цікавого оповідання «Для загального добра».

З причини тяжкої недуги — ревматизму, якого він набрався від застуди, Коцюбинський покинув державну службу й отримав місце при статистичнім відділі Чернігівської земської управи. Тут він перебував по кінець життя, беручи живу участь у громадських справах. Для зміцнення здоров’я, що гіршало з року на рік, виїздив то на Капрі, то знову в гуцульські гори до Криворівні.

Від 1890 р. почали з’являтися друком його оповідання й новели — «П’ятизлотник», «Для загального добра», «Ціпов’яз», окремо по різних часописах. Із таких оповідань постали згодом збірки «В путах шайтана», «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют». У своїх оповіданнях, перші з яких виказують ще сліди давньої реалістично-побутової школи Левицького й Мирного, Коцюбинський дав образ сучасного йому життя не тільки в Україні, але й поза її межами, розширюючи давню тематику новими темами з бессарабського та кримського життя.

Уся літературна творчість Михайла Коцюбинського пішла у двох основних напрямах: він розвинув мало ще до його часів розвинену в українському письменстві психологічну новелу й продовжував жанр соціальної повісті. З часом визволився також із-під впливу Нечуя-Левицького і знайшов свій власний шлях. На тематику його оповідань складаються: безвихідне лихо соціального ладу («Ціпов’яз», «Фата Моргана»), перші зародки протесту проти цього лиха («Під мінаретами»), жахливі у наслідках зусилля погасити цей протест («Він іде», «Сміх», „Persona grata“), людська темнота, дикі інстинкти, апатія («В путах шайтана», «На камені», «Лялечка», «Поєдинок», «Дебют») та поруч того гарні пориви людської душі («Помстився», «П’ятизлотник»).

Такий гарний зрив людської душі є основою оповідання «П’ятизлотник». Стара Хима, підкладаючи солому в грубку, турбується, що свій хліб минувся, а купити нема за що. Та сама гризота, що в хаті минувся останній буханець хліба, а на заробітки нема надії, як іржа залізо, гризе душу Хоми. Наступної днини, на свято Введення, чують обидва в церкві про страшний недорід у далеких сторонах. По повороті додому Хима, переглядаючи в скрині свої полотна, милується срібним п’ятизлотником, що його отримала, як віддавалася, від своєї баби на посаг і мріяла віддати колись унуці. Хома, душу якого мулить невпинно думка, як добути хліба, просить Химу, щоби дала п’ятизлотника, але вона й чути про це не хоче. Не хоче дати його й тоді, коли в гостину приходить сват і нема чим його погостити, ані тоді, коли сотський із десятником приходять правити подать і забирають свиту з жердки. Тільки коли одної ночі ввижаються їй голодні, про яких читав батюшка на проповіді, відносить Хима за намовою Хоми п’ятизлотника до церкви й віддає на голодних.

Ціна цього невеличкого оповідання не тільки в тонкому психологічному аналізі душевних переживань головних постатей, але також в умінні знайти велику красу душі там, де звичайно її люди й не дошукують.

Із-поміж інших українських письменників умів цю красу відшукати й поставити людям перед очі автор «Ближніх» — Тимотей Бордуляк.

Подібний характер, як оповідання «П’ятизлотник», має друге оповідання Коцюбинського, а саме «Помстився», що жемчужиться прекрасними малюнками придунайських країн.

Дуже характеристичним для манери писання Коцюбинського є його невеличке оповідання — «акварель» «На камені» — типовий твір імпресіонізму, окремого мистецького напряму, що милується у фрагментах людського життя, намагається зловити й передати тільки хвилеві настрої людини, оживлює природу та відтворює її звичайно в багатій грі світла й сонця і в таких настроєвих образах, в яких її бачить око і відчуває душа митця.

Найбільший твір Коцюбинського — повість «Fata morgana» — дає образ соціальних відносин в українському селі напередодні й у добі першої російської революції 1905 р.

Першу частину повісті Коцюбинський написав у 1904 р., другу — в 1910. Ладився писати ще третю, але роботи не закінчив. «Світове горе, — говорить автор у повісті, — велике. Прокіп надививсь на нього і вдома, і по світах. Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той шпориш придорожній, затолочені сильним, багатим, і нікому крикнути: „Зведись, народе, простягни руку по свою правду! Якщо сам не візьмеш, ніхто не дасть“». І Коцюбинський оповідає, як народ пробував звести руку по свою правду, але не тільки нічого не втримав, але й руки покалічив... Розвіялися народні сподівання, як «фата моргана», як і особисті мрії головних постатей в оповіданні — Андрія Волика, його дружини Маланки та його доньки Гафійки.

Подібно, як повість «Fata morgana», відбиває події 1905 р. повість Миколи Чернявського «Весняна повідь».

«Тіні забутих предків». Найкращим твором Коцюбинського, в якому до вершин мистецького викінчення довів він усі свої композиційні й стилістичні засоби, такі оригінальні, такі питомі його великому літературному талантові, — є повість «Тіні забутих предків», одна з найкращих повістей в українському письменстві. Постала ця повість під враженням краси гуцульських гір, що їх Коцюбинський бачив під час свого перебування у Криворівні, та буйної поезії гуцульського життя. В тематиці Коцюбинський зустрівся тут із Федьковичем і Кобилянською. Як і Федькович, як і Кобилянська, виспівав він красу гірської природи та поезію гуцульської душі. Але зробив це на свій оригінальний лад... У своїй повісті, спираючись на народні вірування, на гуцульський фольклор, утворив він окремий фантастичний світ із мавками, «чугайстром», «мольфаром», «щезником». Цей фантастичний світ, поруч з іншими високими цінностями повісті, на які складаються прекрасні описи гір, гірських потоків, Черемоша, полонин, незвичайні порівняння, поетичний стиль, вишукана мова з ароматом гуцульської говірки, — все це дозволяє вважати «Тіні забутих предків» поемою гуцульського життя.

Ось фрагмент із повісті, в якому Коцюбинський описує дорогу Івана на полонину:

«Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину. Ліси ще дихали колодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива, зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос.

— Слава Ісусу!..

— Навіки слава.

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, якими покурились, гострі дашки оборогів з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінко корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище... А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих Богом і людьми, де лиш гутори гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли у далині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання і розпростиралось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалося, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та залляти світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оточились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерла і Чорногора важким своїм тілом давила землю.

Полонина! Він уже стояв на цій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обілляло Івана широким колом і здавалось, що безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одне зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів...»

«Співець селянської недолі». З не меншим талантом, як Коцюбинський, умів схопити душевні переживання людини, стежити за ними крок у крок «співець селянської недолі» — Василь Стефаник. Син селянина, він народився в 1871 р. у селі Русів Снятинського повіту, в Галичині. До гімназії ходив у Дрогобичі, медицину студіював у Кракові. В останніх літах перед війною був послом до парламенту. Помер у 1936 р.

Перші оповідання Стефаника з’явилися в 1897 р. в «Праці» В’ячеслава Будзиновського і з бігом часу виповнили збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Кленові листки», «Моє слово», «Земля». Характер нарисів Василя Стефаника є наскрізь оригінальний, відрубний. Він спиняється тільки при поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із таким знанням народного життя, з таким розумінням народної психіки, з такою вразливістю на людські страждання, що його оповідання залишаться раз на все дорогоцінними перлами в українській літературі. Так, у нарисі «Діти» Стефаник затримується при цій хвилині, коли дід кладе граблі на межі й уголос починає нарікати на своїх дітей. У «Синій книжечці» показує, як п’яний Антін, пропивши маєток й останню хатину, пускається у світ із синьою службовою книжечкою за пазухою. При тім говорить: «Іду. Лиш поступив єм си, а вікна в плачь. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони слозу за слозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала. Обтер єм полов вікна, аби за мною не плакали, бо дурно, тай віступив єм цалком. Ой, легко, як камінє гризти. Темний світ наперед мене».

Темою «Засідання» є сцена громадського суду над бідною Романихою, що вкрала дошку коло церкви, «Святого вечора» — коляди зсинілої жебрачки, «Кленових листків» — смерть матері серед безрадного гурту малих дітей, оповідання «З міста йдучи» — розмова селян у повороті з міста. У нарисі «Стратився» рекрут із туги за ріднею накладає на себе руку; в «Лесиній фамілії» Лесиха разом із дітьми б’є чоловіка-п’яницю, в «Каміннім хресті» Іван Дідух прощається з рідним селом перед виїздом до Канади. Страхіття світової війни лягли в основу оповідань «Вона — земля», «Марія», «Дитяча пригода». Зокрема, сильним у загальнім настрої й вислові є оповідання «Сини». При тім форма Стефаникових мініатюр викінчена й вирізьблена до найменших подробиць; автор висловлюється дуже короткими реченнями, зв’язким ядерним стилем, покористовуючись для збільшення життєвої правди малюнку й невмолимого трагізму життя місцевим покутським говором.

Для прикладу — мініатюрний нарис «Лан».

«Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще і огірок тай мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки тай утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Тай звернулося і впало.

Date: 2015-07-22; view: 434; Нарушение авторских прав