Культурний процес другої половини ХІХ ст

У другій половині ХІХ ст. відбувався подальший роз-

виток української культури. Спостерігається тен-

денція до поділу її на два великі блоки — буржуазного

та національно-демократичного напрямків. Тут можна не

погодитися з В. І. Леніним, який національну культуру

трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і

з тим, що “гасло національної культури це буржуазне

(а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство”. Це

далеко не відповідає дійсності.

У період становлення промислового капіталізму Ук-

раїна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких кон-

че не вистачало на заводах та фабриках, що відкрива-

лися в Україні. Поряд з професійною започатковується

народна освіта, яка набула особливого розвитку з при-

значенням М. Пирогова попечителем Київського й

Одеського учбових округів (1856–1861). У цей час у

Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові,

Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкривають-

ся недільні школи. Професори Київського університету

П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спро-

бу через школи вести революційну пропаганду. В Ук-

раїні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для

яких були видані букварі та підручники українською

мовою. Великого значення цим школам надавав

Т. Шевченко. Він написав для них “Букварь южнорус-

ский”. Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р.

були закриті.

Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний

розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної систе-

ми, адже на кінець 90-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося близько

17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30 % дітей

шкільного віку. Згідно з переписом 1897 р., письменним було вже

24 % населення у віці від 9 до 49 років.

На вимогу часу створюються двокласні школи з п’ятирічним тер-

міном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкри-

ваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні

училища. Так, на кінець ХІХ ст. в Україні налічувалося 129 гімназій,

19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були

приватними.

Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Но-

воросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний

(1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний

(1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів,

лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого на-

вчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робіт-

ників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.

В українських навчальних закладах створюються відомі наукові шко-

ли: математична — провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-

ко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична — М. Умнов; астрономічна —

Ф. Бердихін; хімічна — М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов,

С. Реформаторський; біологічна — О. Чорна, К. Милашевич, ембріо-

лог О. Ковалевський; ботаніки — В. Зеленський, Ф. Каменський,

В. Палладін; мікробіології — М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог І. Сєченов.

У 1869–1870 рр. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних

матеріалів, які в 1872–1879 рр. було опубліковано в Петербурзі (“Пра-

ця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край”).

До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові

звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р.

Південно-західний відділ російського географічного товариства було

закрито.

Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра бо-

ротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальни-

ми та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися

також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко,

С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров,

Д. Багалій та ін.

І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів

60–70-х років ХІХ ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких

висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів

до початку ХХ ст.

Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у

представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомаро-

ва, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров

написав грунтовні праці про розвиток історичного процесу України і

Росії: “Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині

ХVІІ сторіччя”, “Богдан Хмельницький”, “Руїна” та ін. Він редагував

окремі твори документального видання “Акти, относящиеся к Южной

и Западной России”. У своїх працях М. Костомаров багато уваги при-

діляв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу

на національних особливостях українського козацтва.

На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства

козацькою старшиною в ХVІІ ст. у своїх працях “Малоросійські по-

сполиті селяни” і тритомному виданні “Опис старої Малоросії” показав

О. Лазаревський.

Наприкінці ХІХ ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересі-

чну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема “Нариси з історії коло-

нізації і побуту степової окраїни Московської держави”, “Спроба історії

Харківського університету (за неопублікованими матеріалами)”. Цінним

у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного

розвитку українського народу в контексті слов’янських народів.

Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому

архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетво-

рення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя Ук-

раїни ХV–ХVІІІ ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобереж-

ної України.

Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світо-

гляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток

капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях “Про хлібо-

робство”, “Про багатство та бідність”, “Парова машина”, “Ремесла і

фабрики на Україні” та ін.

Із національних позицій почав писати свою “Історію України-Руси”

М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська

діяльність пробудили інтерес до об’єктивного вивчення історичних про-

цесів, що відбувалися в Україні.

Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в

Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрям-

ку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю “Статистич-

ний опис Київської губернії”. Вивчали економічний стан в Україні кафед-

ри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоро-

сійського університетів, Товариство сільського господарства Південної

Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.

Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце

тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив

грунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фоль-

клору, діалектології слов’янських мов. Грунтовні дослідження з вивчення

української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький,

К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х

роках ХІХ ст. уклали “Словарь російсько-український”, який відіграв

позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову

російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін.

Під впливом журналів “Современник” і “Отечественные записки”,

на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які

поширювалися в Україні, починають виходити журнали “Основа”

(1861–1862) та “Киевская старина”, яка починаючи з 1882 р. протя-

гом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української

літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили

наукової цінності.

Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрям-

ку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок,

Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся

Українка та ін.

Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на

історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості

козацького руху (роман “Чорна рада”, 1857), активно виступає в

літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обме-

женості як у літературі, так і в суспільному житті.

Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх “Співомов-

ках” С. Руданський. Нестерпне життя, безправ’я і страждання покріпа-

ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк

І. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті “Мико-

ла Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”, “Старосвітські батюшки

та матушки”.

Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав

поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі

“Хіба ревуть воли, як ясла повні” (написаному у співавторстві з І. Бі-

ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба

бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі “По-

вія” Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Христі

Притиківни, яку “перемолола” машина капіталізму. Серед драматич-

них творів Панаса Мирного популярною стала драма “Лимерівна”, в

якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою

верхівкою та експлуатованим селянством.

У Карпатському регіоні визначним представником передової україн-

ської літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянсько-

го руху, зокрема Лук’яна Кобилицю, проти австрійського поневолення,

редагував першу українську газету “Буковина”, яка виходила з 1885 р.

у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-

лянської, щоправда, її перші твори, зокрема “Людина і царівна”, зуст-

ріли різко протилежні оцінки — від захоплюючої з боку І. Франка до

різко критичної з боку С. Єфремова. Найдраматичніший твір авторки —

повість “Земля”, де вона реалістично показала життя буковинського

селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і

співчуттям до своїх героїв.

У 90-ті роки ХІХ ст. підвищується інтерес до драматургічного ми-

стецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на

театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був пись-

менник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-

кий. Його п’єси “Не судилося”, “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та

й на вечорниці” правдиво і неупереджено показують життя українсько-

го селянства. Провідною в його творчості була також історична тема-

тика. Він написав повість “Облога Буші”, роман-хроніку “Богдан

Хмельницький”, романи “Руїна”, “Останні орли” (“Гайдамаки”), “Роз-

бійник Кармелюк”, в яких широко висвітлив визвольну війну українсь-

кого народу 1648–1654 рр., гайдамацький рух ХVІІІ ст., боротьбу

проти кріпосництва.

Талановитим представником в українській драматургії був І. Кар-

пенко-Карий (І. Тобілевич). Його п’єси “Бурлака”, “Наймичка”, “Сто

тисяч”, “Хазяїн”, “Мартин Боруля”, що були написані в дусі критич-

ного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп україн-

ського народу.

Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське

театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талано-

витих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський,

М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сце-

нах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.

Українське образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст. роз-

вивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані

Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами

яких були І. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами това-

риства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Хар-

кові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес

і позитивно сприймалися громадськістю.

Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістич-

ного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині,

в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження ди-

тинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він напи-

сав відомі картини на українську тематику: “Запорожці пишуть листа

турецькому султану”, “Вечорниці”, “Гопак”, портрет Т. Шевченка, зро-

бив багато замальовок із життя і побуту українського народу.

Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Пере-

движників, темами своїх творів “Студент”, “Курсистка”, “Кочегар”,

“Всюди життя” обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату.

Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників

(Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та

портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів ос-

танні роки свого життя.

Реалістичні традиції, що їх заклав Т. Шевченко, продовжували

К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Микешин, М. Позен та ін.

Особливої слави зажив художник С. Васильківський. Після закін-

чення Санкт-Петербурзької академії мистецтв він жив і працював у

Харкові. Тут він створив прекрасні пейзажі, в яких оспівував красу

української природи, намалював низку сюжетних та історичних картин,

найбільш значущі з яких “Вибори полковника Мартина Пушкаря”,

“Ромоданівський шлях”, “Козаки в степу”, “Козацький пікет” та ін.

Малярство також набувало популярності в Україні: створюються

“Общества любителей изящных искусств”, при них відкриваються ри-

сувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони

були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для форму-

вання української професійної школи образотворчого мистецтва.

У Галичині під впливом українських ідей працювали художники

Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та І. Труш. Темами

своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах

оспівували рідний край, а І. Труш виконав портрети І. Франка, В. Сте-

фаника, М. Лисенка та Лесі Українки.

У другій половині ХІХ ст. спостерігаються певні зрушення до ство-

рення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено

пам’ятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-

Малиновський, а закінчив П. Клодт. Пам’ятник прикрасив один із ма-

льовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимир-

ською гіркою.

Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став

М. Микешин, автор багатьох монументів і пам’ятників, встановлених у

Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було ство-

рено пам’ятник Б. Хмельницькому.

Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два пам’ятники

своїм землякам — І. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).

Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів,

які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори

П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Кор-

сакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й на-

родну пісню у своїх творах. Так, М. Мусоргський за мотивами творів

М. Гоголя написав оперу “Сорочинський ярмарок”, М. Римський-Кор-

саков — опери “Майська ніч” та “Ніч перед Різдвом”, П. Чайковсь-

кий — оперу “Черевички”, О. Бородін — оперу “Князь Ігор”.

Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-

ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори

за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську ста-

ровину, написав оперу “Запорожець за Дунаєм”. Уперше цю оперу було

поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру.

Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва

зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й

опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа

Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське

мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери “Тарас Буль-

ба”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка-Полтавка”, а також унікаль-

ний на той час жанр — опери для дітей “Коза Дереза”, “Пан Коць-

кий” та “Зима і весна”.

Date: 2015-07-22; view: 412; Нарушение авторских прав