де з’являються Чупсля і Трясля із загадковою валізкою, яких переслідує Мара, а ще мовиться про те, як Хропусь чинив правосуддя

Одного раннього ранку на початку серпня мандрували горами Чупсля і Трясля^[9] й опинилися приблизно у тому самому місці, де Чмих знайшов Чарівникового капелюха. Вони спинилася на вершині й задивилися на Долину Мумі-тролів. Чупсля мала на голові червону шапочку, а Трясля волокла велику валізку. Вони прийшли здалеку й дуже втомилися. Унизу з комина будиночка Мумі-тролів струменів вранішній дим. – Димсля, – мовила Трясля. – Щось готуютьсля, – кивнула голівкою Чупсля. Вони рушили в Долину, розмовляючи по дорозі чудернацькою мовою, яка є ужитковою для всіх чупслів і тряслів. Їх не всі розуміли, та головне, що між собою вони могли прекрасно порозумітися. – Гадаєшсля, нас впустятьсля? – засумнівалася Чупсля. – Хтознасля… – відказала Трясля. – Але не бійсясля, якщо нас зустрінутьсля непривітно. Вони сторожко підійшли до будинку і поставали знічено біля сходів. – Постукаємсля? – несміливо запитала Чупсля. – А раптом на нас накричатьсля? У ту мить Мама визирнула у вікно і голосно покликала: – Кава готова! Чупсля і Трясля так страшенно налякалися, що сторчголов заплигнули через віконце до льоху, де зберігалася картопля. – Ой, – зойкнула Мама і аж підскочила з переляку. – Напевно, двоє щуриків залізло до пивниці. Чмиху, віднеси їм трохи молока! Раптом вона помітила покинуту на сходах валізку. «О, та вони з багажем! – подумала вона. – Напевно, захочуть затриматися у нас на довше…» Мама рушила на пошуки Тата, щоб попросити його доставити ще два ліжка, але дуже-дуже маленькі. А тим часом Чупсля і Трясля принишкли в картоплі – лише очі виблискували – і зі страхом очікували, що ж буде з ними далі. – У кожномусля разі тут готують кавусля, – пробубоніла Трясля. – Хтось ідесля, – холонучи від ляку, зашепотіла Чупсля. – Сиди тихо, як мишасля! Двері льоху скрипнули, на верхній сходинці з’явився Чмих з ліхтариком в одній лапці і мисочкою молока в іншій. – Агов! Де ви? – покликав він. Чупсля і Трясля ще глибше зарилися в картоплю, міцно вчепившись одне в одного. – Хочете молока? – запитав Чмих уже голосніше. – Він хочесля нас обдуритисля, – шепнула Трясля. – Якщо гадаєте, що я стоятиму тут півдня, то дуже помиляєтеся, – почав уже сердитися Чмих. – Неподобство або безглуздя! Старі дурні щурі, яким забракло розуму увійти в дім з головного входу! Трясля не стерпіла образи власної гідності: – Сам тисля щурсля! – Ого, ще й чужоземці! – здивувався Чмих. – Ліпше покличу Маму Мумі-троля. Він замкнув двері льоху на замок і кинувся в кухню. – То що, попили гості молока? – запитала Мама. – Вони розмовляють чужинецькою мовою. Годі зрозуміти! – Ану, повтори якісь слова! – попросив Мумі-троль, який удвох з Гемулем розтирав у ступці прянощі. – Сам тисля щурсля! – пригадав Чмих. Мумі-мама зітхнула. – Тільки того ще бракувало. Як мені довідатися, що вони забажали б собі на десерт в день своїх уродин чи скільки подушок класти їм під голови? – Ми навчимося їхньої мови! – заспокоїв її Мумі-троль. – Це дуже просто! Разсля, двасля, трисля! – Здається, я зрозумів, що вони мали на увазі, – замислено мовив Гемуль. – Вони сказали, що Чмих старий лисий щур! Чмих почервонів по самі вуха й спересердя тріпнув головою. – Іди й сам поговори з ними, якщо такий мудрий! – чмихнув він. Гемуль почеберяв до льоху і покликав ласкавим голосом: – Ласкаво просимосля! Чупсля і Трясля виткнули голови з картопляної купи й зиркнули на нього. – Молокосля! Добресля! – солодко вів далі Гемуль. Урешті Чупсля і Трясля набралися відваги й почалапали вслід за Гемулем до вітальні.

Чмих, порозглядавши гостей з усіх боків, дійшов висновку, що вони набагато менші від нього. Він одразу подобрів і почав поблажливо ставитися до прибульців: – Привіт! Приємно познайомитися! – Дякуємосля! Нам теж приємносля! – відповіла Чупсля. – У вассля пахнесля кавоюсля? – делікатно поцікавилася Трясля. – Що вони сказали? – хвилювалася Мама. – Що голодні, – переклав Гемуль. – Та хоч би навіть вмирали з голоду, не хочуть й близько бачити Чмихову мордочку. – Можеш передати їм мої найщиріші вітання! – скипів Чмих. – Ніколи в житті не бачив таких дурнюхів! Я йду геть! – Чмихсля гніваєтьсясля! – пояснив Гемуль. – Дурненькийсля! – Заходьте, не соромтеся! Покавуєте з нами! – припрошувала вкрай схвильована Мама, ведучи гостей на ґанок. Гемуль тупцяв за ними, страшенно гордий зі свого нового ранґу тлумача. Отак Чупсля і Трясля замешкали у родині Мумі-тролів. Вони не галасували, ходили, тримаючись за ручки, і повсюдно тягали за собою свою валізку. Та коли запала сутінь, на диво стривожилися, заметалися угору-вниз сходами й сховалися під килимами. – Що трапилосясля? – запитав Гемуль. – Мара! – ледь чутно прошепотіла Трясля. – Мара? Це хто? – Гемуль трохи занепокоївся. Чупсля вирячила очі, вишкірила зуби й надулася, скільки стачило духу. – Страшнасля! Жахливасля! – жебоніла Трясля. – Замкнітьсясля, щоб не зайшласля до хати! Гемуль побіг сповістити новину Мумі-мамі. – Вони навперебій торочать, що якась страшна й жахлива Мара має прийти сюди! Треба позачиняти на ніч усі двері! – Але ж у нас є ключ лише від льоху! – стурбовано мовила Мама. – Отак воно завжди з чужоземцями! І вона пішла за порадою до Тата. – Слід озброїтися і присунути меблі до дверей, – не розгубився Тато. – Така страшнюча велетенська Мара може бути небезпечною. Я поставлю у вітальні ревуна, а Чупсля і Трясля спатимуть під моїм ліжком. Але обидві вже залізли до шухляди комоду, навідріз відмовляючись покинути сховок. Похитавши головою, Тато подався до дровітні за рушницею. Надворі запала темна серпнева ніч, у саду шугали якісь оксамитово-чорні тіні. Ліс понуро шелестів, вилетіли зі своїми ліхтариками на прогулянку світлячки. Хоч Татові й було моторошно, та нічого не вдієш – принести рушницю вкрай необхідно. Хтозна, може та Мара затаїлася десь за кущем! Не знати навіть, яка вона на вигляд! А що ще важливіше – яка завбільшки. Повернувшись на ґанок, він загородив двері канапою і віддав розпорядження: – Світло не вимикати всю ніч! Кожен має бути готовий встати по тривозі. Нюхмумрик спатиме нині у будинку! Усі перебували в прикрій напрузі. Тато Мумі-троля постукав по шухляді комоди й урочисто проголосив: – Ми вас захистимо! З комоди ніхто не відізвався. Тато висунув шухляду, злякавшись, чи не викрали Чупслю і Тряслю у цій метушні. Але обидві мирно спали разом з нерозлучною валізкою. – Мабуть, і нам час до сну! – мовив Тато. – Тільки прохання всім озброїтися! З неспокійним серцем, без угаву базікаючи, щоб заглушити тривогу, всі розійшлися по своїх кімнатах. У будинку Мумі-тролів помалу запанувала тиша, лише гасова лампа самітно горіла у вітальні на столі. Годинник вибив дванадцяту. Потім першу. Кілька хвилин на третю прокинувся Ондатр, бо його притисло до вітру. Сонний, він почапав на ґанок і у великому здивуванні завмер перед дверима, перегородженими важкою канапою. – Що за безглузді вигадки! – буркнув він, з натугою відсуваючи канапу. Зненацька увімкнувся ревун. Будинок вмить сповнився криками, пострілами з рушниці й тупотом численних ніг. Усі збіглися до вітальні, озброєні хто чим міг: сокирами, ножицями, камінням, лопатами, ножами та граблями – і витріщилися на Ондатра. – Де Мара? – закричав Мумі-троль. – Яка там Мара? Це я! – роздратовано буркнув Ондатр. – Мені захотілося в туалет. Я й забув про Мару. – То йди, але скоро! І більше такого не роби! – звелів Хропусь. Він широко відчинив двері надвір. І враз… усі побачили Мару! Геть усі побачили. Вона непорушно сиділа перед сходами на посипаній піском стежці й дивилася на них круглими незмигними очима. Була вона не надто великою й не надто грізною на вигляд, але страшенно бридкою і, здавалося, могла отак непорушно сидіти цілу вічність.

Це було жахливо. Ніхто не зважився першим напасти на неї. Вона ще трохи повитріщалася на господарів і зникла у пітьмі саду. Там, де сиділа Мара, земля вкрилася памороззю. Хропусь замкнув двері, його аж пересмикнуло від огиди. – Бідолашні Чупсля і Трясля, – мовив він. – Поглянь, Гемулю, чи вони не прокинулися. Крихітки не спали. – Пішласля? – запитала Трясля. – Спітьсля! Усе гараздсля! – заспокоїв їх Гемуль. Чупсля тихенько зітхнула, подякуваласля, й обоє, не випускаючи з рук валізки, забилися у найдальший куток шухляди ще поспати. – Можна йти спати? – запитала Мама Мумі-троля, відставляючи набік сокиру. – Ти спи, Мамо, – сказав Мумі-троль, – а ми з Нюхмумриком постоїмо на чатах, доки зійде сонце. – Свою торбинку про всяк випадок заховай під подушку. Друзі залишилися самі у вітальні, граючи в покер до світання. Решту ночі Мара не давалася чути.
Наступного ранку Гемуль зі стурбованим виглядом з’явився у кухні. – Я розмовляв з Чупслею і Тряслею. – У чім знову справа? – вже вкотре зітхнула Мама. – Мара полює за їхньою валізкою. – Негідниця! – обурилася Мама! – Грабувати крихіток! – Не зовсім так, – заперечив Гемуль. – Усе значно складніше. Схоже на те, що валізка належить їй. – Гм, – замислилась Мама Мумі-троля, – це справді ускладнює справу. Треба поговорити з Хропусем, він уміє залагоджувати всілякі непорозуміння. Хропусь виявив величезне зацікавлення. – Тут особливий випадок, – поважно мовив він. – Треба скликати нараду. Хай усі зберуться о третій годині під кущем бузку, щоб обговорити це питання. Гарне й тепле пообіддя повнилося пахощами та дзижчанням бджіл. Садок, розквітчаний барвами пізнього літа, був схожий на букет нареченої. Гамак Ондатра натягнули між кущами, а збоку почепили плакат: ОБВИНУВАЧ МАРИ. Хропусь власною персоною сидів на скрині у перуці з деревної пряжі, чекаючи, доки всі зберуться, – здалеку видно, хто суддя. Навпроти нього, відгороджені буком, сиділи Чупсля і Трясля, смакуючи вишнями, й неважко було здогадатися, що то лава підсудних. – Дозвольте мені бути їхнім обвинувачем! – наполягав Чмих (ніяк не міг вибачити Чупслі і Тряслі образи, коли вони обізвали його старим лисим щуром!). – У такому разі я візьму на себе захист крихіток, – заявив Гемуль. – А я ким буду? – не хотіла залишатися осторонь Хропся. – Голосом народу, скажімо, – запропонував Хропусь. – Родина Мумі-тролів виступить у ролі свідків. Що ж до Нюхмумрика, то він може вести протокол судового засідання. Але за всіма правилами! – А чому, цікаво знати, Мара не має адвоката? – не вгамовувався Чмих. – У цьому немає потреби, – гостро відрізав Хропусь. – Правда на її боці. Готові? Починаємо! Він тричі гупнув по скрині молотком. – Розумієшсля, що тут дієтьсясля? – запитала Чупсля. – Анітрохисля! – відповіла Трясля й плюнула вишневою кісточкою в суддю.

– Висловити свою думку зможете тоді, як вас про це попросять, – стримано зронив Хропусь. – Відповідати на запитання лише «так» або «ні». Нічого більше. Перше запитання: Кому належить валізка – вам чи Марі? – Таксля! – вигукнула Чупсля. – Нісля! – вигукнула Трясля. – Запиши: суперечать самі собі! – крикнув Чмих. Хропусь голосно постукав молотком до скрині. – Прошу тиші! Востаннє запитую, чия валізка? – Нашасля! – відказала Трясля. – Вони кажуть, що валізка належить їм, – переклав Гемуль. – Хоча вранці стверджували зовсім навпаки. – Що ж, тоді нема потреби віддавати її Марі, – полегшено зітхнув Хропусь. – Шкода лише моїх зусиль на організацію судового засідання. Чупсля потягнулася і щось зашепотіла на вухо Гемулеві. – Чупсля каже, – переклав Гемуль, що лише вміст валізки належить Марі. – Xa! – чмихнув Чмих. – Цього можна було сподіватися! Справа цілком зрозуміла. Марі слід повернути її власність, а ці риб’ячі недогризки хай хоч вдавляться своєю старою валізкою. – Нічого тут не зрозуміло! – зухвало втрутився Гемуль. – Справа не в тому, хто володіє Вмістом валізки, а в тому, хто має більше право на володіння ним. Добра річ має бути в добрих руках! Ви всі бачили Мару. А тепер запитую вас: чи може така особа, як Мара, мати право на Вміст валізки? – Ну й хитрун! – захоплено скрикнув Чмих. – У твоїх словах є зерно правди. Але уяви собі лишень, яка вона самотня! Ніхто її не любить, і вона нікого не любить. Вміст валізки – то, можливо, всі її маєтки! А тепер ще й це від неї забрати!? Сама-самісінька серед ночі, без даху над головою, – голос Чмиха затремтів від розчулення. – Ошукана чупслями і тряслями… Він схлипнув і замовк. Хропусь постукав молотком по скрині. – Марі захист не потрібний! – наголосив він. – До того ж, твоя точка зору надто емоційна, та й Гемуля – теж. Прошу до слова свідків! Родина Мумі-тролів була одностайною: – Нам страшенно полюбилися Чупсля і Трясля. А Мара не сподобалася з першого погляду. Дуже прикро, що доведеться повернути їй Вміст валізки… – На те існує правосуддя, щоб винести справедливий присуд, – напустивши на себе пиху, мовив Хропусь. – Тож дотримуйтеся фактів! Надто з огляду на те, що Чупсля і Трясля не вміють відрізнити законність від беззаконня. Такими вони народилися, і тут нічого не вдієш. То яким буде слово обвинувача? Однак Ондатр мовчав – заснув у гамаку. – Так-так, – похитав головою Хропусь. – Жодної зацікавленості у процесі! Хто ще хоче висловитися, перш ніж я оголошу вирок? – Вибачте, – пролунав голос народу. – Чи не допомогло б вирішенню справи оприлюднення вмісту валізки? Чупсля знову щось зашепотіла Гемулеві, той згідно кивнув головою. – Це таємниця, – витлумачив він слова Чупслі. – Чупсля і Трясля переконані, що Вміст валізки є найчудовішою річчю на світі, а Мара натомість вважає її лише найдорожчою! Хропусь покивав головою і наморщив чоло. – Випадок важкий, – зрештою мовив він. – Чупсля і Трясля міркують слушно, однак повелися вони не правомірно. Закон є закон. Мені треба подумати. Помовчте хвильку! У кущах бузку запала тиша. Дзижчали бджоли, сад розімлів під гарячим сонцем. Раптом дмухнуло холодом, сонце зайшло за хмару, садок посірів. – Що це? – Нюхмумрик підвів голову від сторінок протоколу. – Це знову вона, – прошепотіла Хропся. У паморозній траві сиділа Мара й витріщалася на товариство, потім поволі перевела погляд на Чупслю і Тряслю і, мружачись, присунулася ближче до них. – Рятуйте! – зарепетувала Чупсля. – Стій, Маро! – рішуче звелів Хропусь. – Я маю тобі щось сказати! Мара зупинилася. – Я довів свої міркування до логічного завершення, – вів далі Хропусь. – Може, Чупсля і Трясля викуплять Вміст валізки? Яка твоя ціна? – Висока, – крижаним голосом відповіла Мара. – Моєї гори золота з острова гатіфнатів достатньо? Мара заперечно похитала головою. – Ой, як тут холодно, – озвалася Мама Мумі-троля. – Піду по шаль. Вона швиденько перебігла садом, де Мара залишила морозяні сліди, вийшла на ґанок, і тут їй сяйнула щаслива думка. Розпашіла від хвилювання, вона схопила з комоди капелюх Чарівника. Лиш би Мара гідно оцінила його! Повернувшись до кущів бузку, де чинилася судова розправа, Мама поклала капелюха в траву і мовила: – Ось найвартісніша річ в усій Долині Мумі-тролів! Чи знає шановна Мара, що виростало з цього капелюха? Чудові маленькі хмаринки, якими можна було кермувати, чарівна солодка вода і тропічний райський сад! Це єдиний чарівний капелюх у світі! – Доведи! – Мара не приховувала насмішки. Мумі-мама поклала до капелюха вишеньку. Залягла мертва тиша, всі затамували подих. – Лиш би звідти не поперла якась бридота! – прошепотів Нюхмумрик до Гемуля. Їм пощастило. Мара зазирнула в капелюх і побачила там жменю червоних рубінів. – Бачиш! – зраділа Мама. – Уяви, на що обернеться, скажімо, гарбуз! Мара подивилася на капелюх, потім перевела погляд на Чупслю та Тряслю і знову на капелюх. Видно було, як напружено працює в неї думка. Урешті Мара схопила чарівного капелюха і, не зронивши й слова, морозяно-сірою тінню посунула геть. Умить знову заяскріли літні барви, все навколо задзижчало і задухмяніло. – Щастя, що ми позбулися капелюха, – сказала Мама. – Нарешті він згодився для доброї справи. – Хмаринки були такі гарні, – сумно мовив Чмих. – А як весело було гратися у Тарзана в джунґлях! – і собі засмутився Мумі-троль. – Швидкосля минулосля усе! – тішилася Трясля, хапаючись за валізку, яка досі лежала на лаві підсудних. – Геніальносля! – погодилася Чупсля, беручи Тряслю за руку. Удвох вони почеберяли до будинку, а решта стояли й дивилися їм услід. – Що вони сказали? – запитав Чмих. – Побажали всім доброго дня чи щось таке… – відповів Гемуль. Розділ останній, дуже довгий,

У якому мова про те, як Нюхмумрик знову вирушив у мандри, про відкриття таємниці валізки, про те, як Мама Мумі-троля відшукала свою торбинку і влаштувала з тієї радості велике свято, а також про появу Чарівника у Долині Мумі-тролів

Це було наприкінці серпня. Ночами пугикали сови, а лилики чорними зграями безгучно кружляли над садом. Шумів ліс, брижилося море. Природа тривожно чогось очікувала, а згори споглядав землю великий жовтий місяць. Мумі-троль понад усе любив найостанніші тижні літа, хоч і сам до пуття не розумів чому. Ліс і море шуміли у цей час на інший лад, у повітрі вчувався запах перемін, дерева немов чогось очікували. «Передчуваю, станеться щось надзвичайне, – думав Мумі-троль. Він прокинувся і лежав, дивлячись у стелю. – Напевно, ще дуже рано, але день буде сонячний». Мумі-троль повернув голову і побачив, що ліжко Нюхмумрика порожнє. Тієї ж миті з-під вікна долинув таємний умовний сигнал – один довгий посвист і два короткі, що означало: «Які плани на сьогодні?» Мумі-троль зістрибнув з ліжка й визирнув надвір. Між деревами ще тулився присмерк, віяло прохолодою. Внизу стояв Нюхмумрик. – Йо-хо! – крикнув Мумі-троль, але дуже тихо, щоб не побудити інших. – Привіт! – привітався він, спустившись по мотузяній драбині. – Привіт! Друзі зійшли до річки і вмостилися на поручнях місточка, баламкаючи ногами над водою. Сонце вже піднялося над лісом і світило їм у вічі. – Точнісінько так само сиділи ми тут навесні, – сказав Мумі-троль. – То був перший весняний день після зими. Усі ще спали… Нюхмумрик кивнув. Він майстрував з очерету човники і спускав їх на воду. – Цікаво, куди вони попливуть? – озвався Мумі-троль. – Туди, де мене немає… – відповів Нюхмумрик. Човники один по одному допливали до закруту річки і зникали з очей. – Навантажені прянощами, акулячими зубами й смарагдами… – фантазував Мумі-троль. Нюхмумрик зітхнув. – Ти запитував про плани? – нагадав Мумі-троль. – А сам що намислив? – Та є у мене задум. Але це, розумієш, план на одного… Мумі-троль довго дивився на друга – він одразу все збагнув. – Ти нас покидаєш… Нюхмумрик кивнув. Якийсь час вони сиділи мовчки, баламкаючи ногами у повітрі. Річка невпинно плинула під ними, несучи свої води у незвідані краї, куди так тужно рвалося Нюхмумрикове серце. – Коли вирушаєш? – запитав Мумі-троль. – Ось зараз, – відповів Нюхмумрик, відпускаючи на волю хвиль решту своїх корабликів. Він зістрибнув з поруччя і понюшкував повітря. День був добрий для початку подорожі. Гірський кряж рожевів у променях сонця, стежка спиналася по ньому вгору і зникала за перевалом. Там простиралася інша долина, а за нею – інші гори… Мумі-троль дивився, як Нюхмумрик пакує намет. – Довго мандруватимеш? – Ні, – втішив друга Нюхмумрик. – Першого весняного дня я знову з’явлюся в Долині Мумі-тролів і свисну під вікном. Час злетить так швидко, що й зогледітися не встигнеш! – Що ж, бувай! – з жалем зітхнув Мумі-троль. – Бувай! – попрощався Нюхмумрик. Мумі-троль стояв на місточку, дивлячись услід Нюхмумрикові. Постать друга щораз маліла, аж врешті розчинилася поміж беріз та яблунь, але за якийсь час здалеку долинули звуки гармонії: Нюхмумрик грав свою улюблену пісеньку «В усіх звірят кокарди на хвостах». «Тепер він щасливий!» – подумав Мумі-троль. Мелодія звучала чимраз слабше і згасла в далечі. Мумі-троль почвалав росяним садом назад, додому. На сходах ґанку він застав Чупслю і Тряслю, котрі ніжилися на сонечку. – Привітсля! – привіталася Чупсля. – Привіт! – відгукнувся Мумі-троль. Він уже навчився розуміти їхню мову (хоча розмовляти йому ще було важко). – Ти плакавсля? – схвилювалася Трясля. – Пусте, – відмахнувся Мумі-троль. – Нюхмумрик подався у мандри.

– Як шкодасля, – поспівчувала Чупсля. – Можесля, повеселієшсля, як поцілуєшсля Тряслю в носика? Мумі-троль, не бажаючи нікого образити, цмокнув Тряслю у носа, однак веселіше йому не стало. Чупсля і Трясля, притулившись головами, про щось довго шепотілися, а потім Трясля урочисто проголосила: – Ми вирішилисля показати тобі те, що всерединісля! – Валізки? – недовірливо перепитав Мумі-троль. Чупсля і Трясля втішено закивали головами. – Ходімосля, ходімосля, – покликали вони, тягнучи Мумі-троля за собою під живопліт. Мумі-троль слухняно поповз услід. Чупсля і Трясля привели його до своєї потаємної, схованої від стороннього ока у найгустіших хащах криївки, встеленої пухом й оздобленої розвішаними на гілках черепашками та дрібними білими камінцями. Під зеленим склепінням було зовсім темно. Ніхто би й не здогадався, проходячи повз живопліт, що тут є схованка. На простеленій рогожці стояла валізка. – О, це ж рогожка Хропсі! – вигукнув Мумі-троль. – Вона вчора шукала її. – Угу! – мугикнула Чупсля. – Вона не зналасля, що ми її знайшлисля. – Гм, – хмикнув Мумі-троль. – Ви, здається, хотіли показати мені те, що у валізці… Чупсля і Трясля задоволено кивнули. Ставши по обидва боки валізки, вони з поважним виглядом заходилися лічити: «Разсля! Двасля! ТРИСЛЯ!» – і, клацнувши замками, відчинили покришку валізи. – Ох, трам-тарарам! – вихопилося у Мумі-троля. Усе навколо сповнилося м’яким червонуватим сяєвом. Перед ним лежав рубін завбільшки з голову пантери, палахкотливий, немов призахідне сонце, живий, наче вогонь чи переливи морської хвилі.

– То як тобісля? – поцікавилася Чупсля. – Ого! – ледь чутно мовив Мумі-троль. – Більше не плакатимешсля? – запитала Трясля. Мумі-троль похитав головою. Чупсля і Трясля зітхнули з полегкістю і повсідалися навколо валізки з коштовним каменем. Вони благоговійно мовчали, милуючись рубіном. Рубін був мінливим, наче море. Він то просто мерехтів, то переливався рожевими барвами, немов промінчик сонця на засніженій гірській вершині, то враз його серце оживало багряними спалахами, і він ставав схожим на чорний тюльпан з іскорками замість тичинок. – О, якби Нюхмумрик міг побачити це чудо! – тужно зронив Мумі-троль. Він стояв так довго-довго, час уповільнив свій біг, а думки бубнявіли, розростаючись до безміру. – Гарно, – мовив урешті Мумі-троль. – Можна мені ще коли-небудь прийти й поглянути на нього? Чупсля і Трясля, однак, промовчали. Мумі-троль вибрався з-під живоплоту, при блідому світлі дня йому запаморочилося в голові, тож довелося посидіти трішки в траві, щоб знову прийти до тями. «Трам-тарарам! – подумав собі Мумі-троль. – Я готовий поклястися власним хвостом, що це той самий Королівський Рубін, за яким шукає на Місяці Чарівник. А оці малята, виявляється, ховали його у своїй валізці!» Мумі-троль поринув у глибоку задуму. Він навіть не помітив Хропсі, яка простувала садом. Вона підійшла і сіла поруч. Час минав, Хропся не втерпіла й обережно торкнула Мумі-троля за хвіст. – О, це ти! – ледь не підстрибнув з несподіванки Мумі-троль. Хропся усміхнулася. – Ти вже бачив мою нову зачіску? – вона, хизуючись, покрутила на всі боки головою. – Ага, справді, – неуважно бовкнув Мумі-троль. – Ти думками витаєш деінде, – зауважила Хропся. – Чи можна поцікавитися де саме? – Моя ранішня зіронько, – ніжно мовив Мумі-троль. – Цього я не можу тобі сказати, а на серці в мене важко, бо Нюхмумрик покинув нас. – Не може бути! – вражено скрикнула Хропся. – Може… Він попрощався лише зі мною. Не захотів нікого більше будити… Хропся з Мумі-тролем усе ще сиділи в траві, коли на ґанку з’явилися Чмих із Хропусем. Сонце, підбиваючись вище, зігрівало їх. – Привіт! – гукнула Хропся. – Знаєте, що Нюхмумрик подався у мандри на південь? – Без мене!? – обуренню Чмиха не було меж. – Інколи хочеться побути на самоті, – зауважив Мумі-троль. – Ти ще надто малий, щоб це збагнути. – А де решта? – Гемуль пішов по гриби, – повідомив Хропусь. – А Ондатр заніс до хати гамака, каже, що ночами надворі вже холодно. До речі, твоя Мама у жахливому гуморі… – Сердита чи сумна? – поцікавився Мумі-троль. – Скоріш за все, сумна… – Побіжу до неї, – ураз підхопився з трави Мумі-троль. – Ще лиш цього бракувало… Мумі-мама сиділа у вітальні, ледь не плачучи. – Що трапилося? – ще з порога загукав Мумі-троль. – Ох, синочку, сталося непоправне! Моя торбинка зникла! Я не можу без неї обійтися! Все обшукала, а її ніде нема. – Жах! – погодився з нею Мумі-троль. – Влаштуємо пошуки! У будиночку розгорнулася велика пошукова акція, лише Ондатр відмовився брати в ній участь. – Серед усіх зайвих речей торбинкам слід відвести головне місце! – заявив він. – Спробуйте замислитися на мить: час минає, дні змінюються днями незалежно від того, має пані Мумі торбинку чи ні… – Ви не маєте рації, різниця нечувана! – палко заперечив Мумі-тато. – Я не уявляю собі Мами Мумі-троля без торбинки. Вона ніколи з нею не розлучалася! – У ній були якісь цінні речі? – запитав Хропусь. – Ні, лише найнеобхідніше, – відповіла Мумі-мама. – Чисті шкарпетки, карамельки, сталевий дріт, ліки від болю шлунку та всяке інше… – Яка нам належиться винагорода, якщо ми знайдемо торбинку? – діловито поцікавився Хропусь. – Що лишень забажаєте! – не торгувалася Мама. – Влаштую вам величезну гостину, на обід подаватиму лише солодощі, нікого не примушуватиму вмиватися чи рано лягати до сну! Після таких обіцянок пошуки поновилися з подвоєними силами. Перевернули догори дном увесь будинок. Зазирали під килими та ліжка, до печі та до льоху, на горище та на дах. Обнишпорили кожен кущик у саду та берег річки, не оминули й дровітні. Ніде ані сліду торбинки! – Сподіваюся, ви не залазили з нею на дерево і не купалися? – допитувався Чмих. – Та ні! Яка ж я нещасна! – розпачала Мама. – Пошлемо повідомлення телеграфом! – запропонував Хропусь. Так і зробили. Телеграма повідомляла дві надзвичайно важливі новини: «НЮХМУМРИК ПОКИНУВ ДОЛИНУ МУМІ-ТРОЛІВ! Загадковий від’їзд на світанку!» А далі ще більшими літерами: «ЗНИКЛА ТОРБИНКА МУМІ-МАМИ! Жодних слідів, пошуки тривають. У винагороду за знайдену торбинку – розкішний бенкет!» Як тільки новини облетіли околицю, завирувало у лісах, у горах і над морем. Геть усі, до щонайменшої мишки, вийшли на пошуки торбинки, вдома зосталися хіба старі та немічні. Вся Долина сповнилася галасом та метушнею. – Ой-ой-ой! – скрушно хитала головою Мама. – Скільки клопоту я всім завдала! Та насправді вона була дуже рада. – За чимсля це всі шукаютьсля? – запитала Трясля. – За моєю торбинкою, звісно! – повідомила Мумі-мама. – Чорноюсля? – допитувалася Чупсля. – З чотирмасля кишенькамисля і люстеркомсля? – Що-що? – від надмірного хвилювання Мама ніяк не могла зосередитися. – Торбинкасля – чорнасля з чотирма кишенькамисля? – Так-так! – потвердила Мама. – Пошукайте її, любі дітоньки, а за мене не турбуйтеся! – Що скажешсля? – запитала Трясля, коли подружки вийшли в сад. – Не можусля бачити її горясля! – відповіла Чупсля. – Доведетьсясля її повернутисля! – сумно зітхнула Трясля. – А так затишно спалосясля у кишенькахсля. З тими словами Чупсля і Трясля подалися до своєї криївки, про існування якої ще ніхто не здогадався, і добули з-під трояндових кущів торбинку Мами Мумі-троля. Була рівно дванадцята, коли Чупсля і Трясля волокли удвох садом Мамину торбинку, їх запримітив яструб і негайно розніс новину Долиною Мумі-тролів: «ТОРБИНКУ МУМІ-МАМИ ЗНАЙДЕНО! Її знайшли Чупсля і Трясля! Зворушлива сцена у будиночку Мумі-тролів!» – Невже це правда? – невимовно зраділа Мама Мумі-троля. – Яке щастя! Де ви її розшукали? – У кущахсля, – почала Чупсля. – Так добре булосля спатисля… Але в цю мить у дверях почалася штовханина, численні мешканці Долини квапилися привітати Маму зі знахідкою, тож Мумі-мама так ніколи й не довідалася, що її торбинка слугувала спальнею для Чупслі і Тряслі (але воно й на краще…). Зрештою, ніхто зараз не міг думати ні про що інше, як про велику гостину з нагоди повернення торбинки власниці. Банкет планували розпочати ще до сходу місяця. Уявляєте, яких зусиль треба було докласти, щоб підготувати велике свято, а ще подбати, аби всім було весело і затишно у товаристві один одного. Час від часу навідувався Ондатр і цікавився, як просуваються приготування. – Слід наставити багато столів, – радив він. – Великих і малих. По всіх закутках… Нікому не захочеться сидіти сидьма на такій великій забаві. Боюся, розгардіяш буде нині незрівнянно більший, ніж звичайно. Спершу гостей необхідно почастувати вишуканими смаколиками, потім страви на столі вже не матимуть великого значення, бо всі розбавляться, і гостям стане байдуже до почастунку. Та не нав’язуйте їм ігрища, пісні і таке інше, дозвольте самим розважатися. Виклавши таким чином своє бачення дивовижної життєвої мудрості, Ондатр повернувся до улюбленого гамака почитати книжку «Про марноту всього». – Що мені одягнути? – нервувала Хропся. – Прикрасу з блакитних пір’їн чи перлову діадему? – Я б порадив пера, – сказав Мумі-троль. – Скромно прикрась пір’ям за вушками, оторочи лапки. Дві чи три пір’їнки можна устромити в китичку хвоста. – Дякую! – і Хропся побігла чепуритися. У дверях вона зіткнулася з Хропусем, який саме ніс у садок барвисті паперові ліхтарики. – Обережно! – рявкнув він. – Потрощиш на гамуз! Поясніть мені, будь ласка, навіщо існують на світі сестриці? У саду Хропусь заходився розвішувати на деревах ліхтарі. Тим часом Гемуль понаставляв у безпечних місцях петарди. Яких там тільки не було! Блакитний зоряний дощик, вогняні змії, снігова завірюха з бенгальських вогнів, срібні гейзери і ракети, що вибухали в повітрі! – Я так страшенно хвилююся! – нарікав він. – Може, випробуємо котрусь? – Вони не справлять жодного враження при денному світлі, – переконував Тато. – Але якщо тобі вже так кортить, візьми вогняного змія і запали у льоху. Тато перед ґанком готував у бочівках червоний солодкий пунш. Присмачив його родзинками, мигдалем, варенням з зацукрованого лотосу, додав імбиру, цукру, мускатних пуп’янків, трохи цитрини і кілька літрів горобинової наливки. Час до часу, куштуючи напій, задоволено прицмокував – було дуже смачно! – Одне шкода, – мовив Чмих. – Гостина буде без музики, бо ж Нюхмумрика немає… – Ми приєднаємо підсилювач до нашої старої музичної скриньки, – не розгубився Тато. – Усе владнається! Другого келиха вип’ємо за Нюхмумрика. – А першого – за кого? – запитав Чмих з надією в голосі. – За Чупслю і Тряслю, ясна річ! Приготування до банкету набирали чимраз більшого розмаху. Усі мешканці Долини, навколишніх лісів, гір і навіть морського узбережжя стікалися до Долини Мумі-тролів, несучи страви і питво, грона стиглих фруктів, величезні таці з канапками, та розставляли все це на столах у саду. На маленьких столиках попід кущами поклали горішки, букетики свіжої зелені, лісові ягоди, нанизані на стебельця трави, солодкі корінці та пшеничні колоски. Мама Мумі-троля замісила тісто на оладки у ванні, бо каструль не вистачало. Потім вони принесла з льоху одинадцять величезних слоїків з варенням (дванадцятий, на жаль, розбився, коли Гемуль запустив свого вогняного змія, але то не біда, бо Чупсля і Трясля повилизували майже все, що розлилося). – Подумайсля лишеньсля! – мовилася Чупсля. – Скільки старань на нашу честь! – Так, важко збагнутисля! – погодилася Трясля. Чупслю і Тряслю посадили на почесному місці за найбільшим столом. Коли стемніло вже настільки, що можна було засвітити ліхтарики, Гемуль вдарив у ґонґ, що означало: «Свято починається!» Спочатку панувала урочиста атмосфера. Всі причепурилися, хто як міг, і почувалися трохи скуто у незвичному вбранні. Гості віталися з поважними мінами, кланялися і присідали у реверансах, неодмінно додаючи: «Як пощастило з гарною погодою!» або «Яке щастя, що торбинка знайшлася!» Ніхто не наважувався першим сісти за стіл. Тато Мумі-троля виступив з коротенькою промовою, у якій пояснив, з якої нагоди влаштовано банкет, і подякував Чупслі і Тряслі. Ще він сказав кілька слів про коротке північне літо і закликав усіх повеселитися на славу. А потім почав оповідати, як відбувалися забави за часів його молодості. Промову урвала Мумі-мама – вона привезла повну тачку оладок. Гості заплескали в долоні. Урочисте напруження потроху спало, і за якийсь час забава набрала обертів. Увесь сад – та що там сад! – уся Долина була заставлена освітленими столиками. Повсюдно мерехтіли світелка світлячків, а ліхтарі на деревах, схожі на чудернацькі фрукти, розгойдував нічний вітерець. Ракети дугою злітали у серпневе небо і вибухали високо вгорі каскадами білих зірок, що поволі опадали в Долину. Гості задирали голови назустріч зоряному дощеві й гучно кричали: «Ура!» О, це було неповторно! Одразу за ракетами бризнули срібні фонтани, а над верхівками дерев завіяло хурделицею бенгальських вогнів! Тато Мумі-троля викотив на садову стежку велику бочівку пуншу. Усі кинулися до нього. Мумі-тато не оминув нікого, наливав до горнят, келихів, берестяних чарок, равликових черепашок, навіть до згорнутих ворочками листків. – За здоров’я Чупслі і Тряслі! – гриміла уся Долина. – Віват! Віват! Віват! – Віватсля! – вигукували й собі Чупсля та Трясля, цокаючись з гостями. Потім Мумі-троль виліз на стілець і закликав присутніх до уваги: – Я п’ю цього келиха за Нюхмумрика, який цієї ночі, далеко від дому, мандрує на південь, самотній, але, напевно, не менш щасливий, ніж ми! Побажаймо йому затишного місця для нічлігу і радості у серці!

Знову всі гості підняли свої келихи. – Ти гарно промовляв! – похвалила Мумі-троля Хропся, коли він сів на своє місце. – Справді? – скромно мовив Мумі-троль. – Я підготувався заздалегідь… Тим часом Мумі-тато виніс у сад музичну скриньку і під’єднав до неї великого голосника. Вмить уся Долина закружляла у танку, гості підстрибували, тупотіли, йшли вихилясом, тріпотіли… Мавки – душі дерев – пурхали у повітрі, розпустивши коси, і навіть миші витанцьовували в альтанці на своїх штивних лапках. – Чи можна запросити Вас до танцю? – схилився перед Хропсею у поклоні Мумі-троль. А коли підвів голову, побачив над деревами осяйний пруг. То зійшов серпневий місяць. Він викотився на небо, більший, ніж будь-коли, помаранчево-жовтий, з ніжними ворсинками по краях, наче в абрикоса. Долина наповнилася примарним світлом і тінями. – Уночі можна навіть побачити кратери на Місяці, – сказала Хропся. – Подивися! – Там, напевно, страшенно самотньо! – міркував уголос Мумі-троль. – Бідолашний Чарівник… Нипає Місяцем у пошуках Королівського Рубіна… – Якби у нас був потужний бінокль, ми змогли б його побачити… – зауважила Хропся. – Напевно, – погодився Мумі-троль. – Але тепер нумо танцювати! Забава шаленіла далі. – Ти втомиласясля? – запитала Трясля. – Нісля! – відказала Чупсля. – Я міркуюсля. Всі такі добрісля до нас! Требасля їх потішитисля! Чупсля і Трясля пошепотілися між собою, закивали головами і знову зашепотіли, а тоді подалися до свого потаємного сховку. Звідти вони вийшли, тягнучи за собою валізку.
Далеко за північ сад зненацька спалахнув червоно-рожевим сяйвом. Усі перестали танцювати, подумавши, що запустили новий феєрверк. А то Чупсля і Трясля підняли кришку своєї валізки. Королівський Рубін, невимовно гарний, світився у траві. Вогні, ліхтарики і навіть Місяць померкли і втратили свій блиск. Мовчазні, заворожені гості тісним колом скупчилися навколо палахкотливого коштовного каменя. – Важко повірити, що така краса існує на світі! – не стримала захопленого вигуку Мумі-мама. Чмих важко зітхнув: – Щастить Чупслі і Тряслі! Королівський Рубін сяяв, немов червоне око у нічній темряві, і Чарівник з Місяця помітив його полиск на Землі. Він уже втратив надію знайти його і сидів, стомлений і сумний, на краю одного з кратерів, а неподалік спала чорна пантера.

Чарівник одразу збагнув, що означає червоне око на Землі – не інакше як найбільший у світі рубін, Король Рубінів, якого він розшукував не одну сотню років! Чарівник не зводив очей із Землі, квапно одягаючи рукавички й накидаючи на плечі плаща. Зібрані коштовності Чарівник просто висипав на місячний ґрунт – його цікавив лише один-єдиний коштовний камінь. Менше ніж за півгодини він триматиме його в руках! Пантера знялася в повітря з господарем на спині. Випереджаючи швидкість світла, помчали вони крізь Всесвіт. Метеори з шипінням перетинали їм шлях, зоряний пил немов снігом притрушував плащ Чарівника. Червона жарінь усе яскравіше яріла внизу. Чарівник летів простісінько до Долини Мумі-тролів. М’яко торкнувшись лапами землі, пантера приземлилася на вершину гори. Гості родини Мумі-тролів усе ще сиділи в мовчазному замилуванні навколо красеня-рубіна. Їм здавалося, що у його пломені вони бачать усе те найгарніше, найвідважніше і найшляхетніше, що передумали й пережили у своєму житті, а тепер захотіли передумати й пережити ще раз. Мумі-троль пригадав собі нічну виправу удвох з Нюхмумриком. Хропся думала про свою блискучу перемогу над дерев’яною королевою. Мамі Мумі-троля знову запраглося полежати на теплому пісочку, поніжитися на сонці й помилуватися синім небом з-під гойдливих пуп’янків морських гвоздик. Геть усі поринули у спомини, а тому аж підскочили з несподіванки, коли з тіні вибігла біла мишка з червоними очима й пошелестіла просто до Королівського Рубіна. За нею прошмигнув чорний-чоренний кіт і простягнувся у траві поряд. Наскільки було відомо, у Долині Мумі-тролів не мешкали ні білі миші, ані чорні коти. – Киць-киць! – покликав Гемуль. Але кіт тільки примружив очі й навіть бровою не повів у його бік. – Доброго вечора, сестрице! – привіталася мишка-полівка. Біла миша глянула на неї довгим похмурим поглядом своїх червоних очей. Мумі-тато простягнув новоприбулим келихи з пуншем, однак ті не звернули на нього ані найменшої уваги. У недоброму передчутті всі принишкли, перешіптуючись. Чупсля з Тряслею занепокоїлися, заховали Короля Рубінів до валізки і замкнули покришку. Та коли вони націлилися забрати валізу з галявини, миша раптом звелася на задні лапки й почала рости. Вона стала майже така завбільшки, як будиночок Мумі-тролів, а тоді враз обернулася на Чарівника у білих рукавичках і з червоними очима. Він сів у траву, не зводячи погляду з Чупслі і Тряслі. – Забирайсясля геть, старе одороблосля! – гнівно крикнула Трясля. – Це ви знайшли Короля Рубінів? – запитав Чарівник. – Не пхайсясля у чужі справисля! – підтримала Чупсля. Ще ніхто не бачив Чупслю і Тряслю такими відважними. – Я шукав Королівський Рубін триста років, – мовив Чарівник. – Ніщо у світі мене не цікавить, окрім нього. – Нассля теж! – Ви не можете забрати у них рубін! – втрутився Мумі-троль. – Вони чесно викупили його у Мари! Мумі-троль, звісно, промовчав, що викупили коштовність взамін на старого капелюха самого Чарівника. (Він, до речі, придбав собі вже нового). – Пригостіть мене чимось, – попросив Чарівник. – Мої нерви не витримують… Мумі-мама вмить принесла йому тарілку з оладками та варенням. Доки Чарівник ласував, гості наважилися підсунутися трохи ближче. Хто їсть оладки з варенням, не може бути страшним та небезпечним. З таким можна пускатися в розмову. – Смакуєсля? – поцікавилася Чупсля. – Дуже! Востаннє я їв оладки вісімдесят п’ять років тому! Усім стало шкода Чарівника, гості підсунулися ще ближче. Попоївши, Чарівник обтер вуса й мовив: – Я не маю права забрати у вас Рубін силою. Те, що куплено, можна лише продати або подарувати. Чи не обміняли б ви його, скажімо, на дві гори діамантів та долину розмаїтих коштовних каменів? – Ніколисля! – одностайно заперечили Чупсля і Трясля. – І подарувати мені його теж не хочете? – Нісля! Чарівник важко зітхнув. Сумний та невеселий, поринув він у глибоку задуму. – Хай свято триває, – озвався за якийсь час. – А я вам почарую! Кожному, хто забажає! Будь ласка, замовляйте чари! Право першості має родина Мумі-тролів. Мумі-мама на мить завагалася. – Йдеться лише про речі чи й про бажання теж? – запитала вона. – Якщо пан Чарівник розуміє, що я маю на увазі? – Звичайно, розумію, – відповів Чарівник. – Речі начаровувати, ясна річ, легше, але можна й бажання. – Мені б дуже хотілося, щоб Мумі-троль не тужив за Нюхмумриком! – побажала собі Мумі-мама. – Я й не знав, що по мені це так помітно… – знітився і зашарівся Мумі-троль. Чарівник змахнув полами плаща, і смуток одразу покинув серце маленького Мумі-троля. Туга змінилася чеканням, а чекати завжди легше, аніж тужити. – Я собі теж придумав бажання! – вигукнув Мумі-троль. – Любий Чарівнику, пошли Нюхмумрикові, де б він зараз не був, оцей стіл з усіма наїдками та напоями! Тієї ж миті стіл злетів над деревами і полинув на південь з оладками й варенням, фруктами і квітами, пуншем та карамельками і з книжкою Ондатра, яку той поклав на край столу.

– О ні! – скрикнув Ондатр. – Попрошу негайно повернути мою книжку! – Що зроблено, того не повернути! – розвів руками Чарівник. – Однак шановний пан одержить навзамін нову книгу. Прошу! – «Про необхідність усього», – прочитав Ондатр. – Але ж це зовсім інша книга! У моїй ішлося про марноту всього! Чарівник тільки засміявся. – Тепер ніби моя черга, – озвався Тато Мумі-троля. – Дуже важко зробити вибір! Я думав уже і так і сяк, але нічого путнього придумати не зміг. Теплицю цікавіше збудувати самому… Ялик – теж… Зрештою, у мене все є! – Але ж вас ніхто не змушує загадувати бажання, – устряв Чмих. – Можете мені відступити свою чергу, а я забажаю собі двічі. – Так то воно так, – завагався Тато. – Та якось шкода відмовлятися від нагоди, яка трапляється раз у житті… – Не затримуй усіх, – зауважила Мама. – Побажай собі гарну оправу для Мемуарів! – Чудова думка! – зрадів Тато. Усі скрикнули від захоплення, коли Чарівник простягнув Татові сап’янову оправу для книги, оздоблену золотом та інкрустовану перлами. – Тепер я! – вихопився уперед Чмих. – Хочу власного човна! Схожого на морську мушлю з пурпуровими вітрилами, щоглою з палісандрового дерева і смарагдовими кочетами! – Ого, як ти розігнався! – суворо звів угору брови Чарівник, але на устах у нього вигравав привітний усміх. Він змахнув плащем… Усі затамували подих, однак нічого не відбулося. – Не вдалося? – розчаруванню Чмиха не було меж. – Чому ж, усе вдалося! – відповів Чарівник. – Тільки я поставив човна біля причалу, ясна річ. Завтра ти його там знайдеш. – Про смарагдові кочети не забули? – недовірливо перепитав Чмих. – Як можна забути?! Чотири кочети і один про запас, – запевнив малого Чарівник. – Наступний! – Та-а, – почав мимрити Гемуль, – кажучи правду, я загубив ботанічну лопатку, позичену в Хропуся. Здалась би мені нова… І Гемуль, який був добре вихованим, зробив реверанс,^[10] беручи з рук Чарівника нову лопатку. – Ви не втомилися чаклувати? – поцікавилася Хропся. – Анітрохи! Дуже легкі побажання! – відповів Чарівник. – А що забажала б собі панночка? – Це не так легко, – засоромилася Хропся. – Можна я скажу вам на вухо? Вислухавши Хропсю, Чарівник здивовано глянув на неї: – А панночка впевнена, що їй личитиме? – Цілковито! – майже безгучно видихнула Хропся. – Що ж, хай буде по-твоєму! Наступної миті юрба спантеличено загула. Хропся змінилася до невпізнання. – Що ти з собою зробила?! – захвилювався Мумі-троль. – Побажала собі очі дерев’яної королеви! Ти ж казав, що вони у неї такі гарні! – Казав, але ж… – Мумі-троль геть розгубився. – Тобі не подобаються? – сльози бризнули Хропсі з очей. – Не плач! – заспокоював малу Чарівник. – Твій братик може побажати, щоб ти знову стала такою, як перше. – Але я хотів загадати собі щось зовсім інше! – запротестував Хропусь. – Не моя вина, що у моєї сестрички безглузді забаганки… – А яким було твоє побажання? – поцікавився Чарівник. – Я хотів одержати обчислювальну машинку! Машинку, яка б визначала, що справедливо – а що ні, що добре – а що погано. – О, це надто важко, – мовив Чарівник. – Мені не під силу! – То хоч би друкарську машинку! – не поступався Хропусь. – Хропся й з новими очима гарна… – Однак не така гарна, як раніше… – зауважив Чарівник. – Любий братчику! – просила, ковтаючи сльози, Хропся, яка вже встигла подивитися на себе в люстерко. – Поверни мені мої колишні маленькі оченята! Я стала така потворна!

– Ну що ж, – Хропусь відчув себе благородним лицарем. – Хіба заради честі роду… Але сподіваюся, що тепер ти станеш мудрішою! Хропся знову глянула на себе і заплескала в долоні: з люстерка на неї дивилися її чудові оченята, хіба вії стали трохи довшими! Сяючи від щастя, вона обійняла брата: – Любий! Найдорожчий братику! Навесні я подарую тобі друкарську машинку! – Пусте, – знітився Хропусь. – Не цілуй мене в усіх на очах! Просто я не міг дивитися на тебе таку паскудну! Ото й усе… – З домочадців зосталися тільки Чупсля і Трясля, – сказав Чарівник. – Вони загадуватимуть удвох, бо завжди нерозлучні. – Можесля, собі щось начаклуйтесля? – запропонувала Чупсля. – Не можу, – сумовито відповів Чарівник. – Умію тільки виконувати бажання інших та прибирати іншу подобу. Чупсля і Трясля схилилися одна до одної головами і про щось довго шепотілися. – За те, що висля такий добрийсля, ми вирішилисля загадати бажаннясля для вас. Хочемосля рубінасля, такого ж гарногосля і великогосля, як нашсля! Усі бачили, як регоче Чарівник, але ніхто й не здогадувався, що він уміє усміхатися. Усмішка розпроменила його обличчя. Який він щасливий, було видно по ньому від капелюха до кінчиків черевиків! Не кажучи й слова, Чарівник змахнув плащем і… Сад знову спалахнув рожевуватим сяйвом. У траві поряд з Королівським Рубіном лежав точнісінько такий самий – Королева Рубінів. – Ось тепер і ви щасливий! – втішилася Чупсля. – Ще й який! – скрикнув Чарівник. Він ніжно взяв коштовність у руки і загорнув у поли плаща. – Тепер кожна комашка, жучок чи павучок – усі мешканці Долини можуть загадувати, що лишень забажають! Я чаруватиму всю ніч, але на світанку, ще до сходу сонця, мушу повернутися додому. Свято завирувало з новою силою. До Чарівника потягнулася вервечка лісових мешканців, котрі пищали і дзижчали, реготали й горланили; кожен хотів сповнення свого заповітного бажання. Чарівник був у такому чудовому гуморі, що залюбки перечаровував, якщо хтось, не подумавши спершу як слід, просив у нього сповнення безглуздих забаганок. Знову розпочалися танці, до саду прикотили тачки зі свіжими оладками. Гемуль один за одним запускав у небо феєрверки, а Тато Мумі-троля виніс у сад свої Мемуари у чудовій новій оправі й уголос читав про своє дитинство. Ще ніколи у Долині Мумі-тролів не бенкетували так гучно! О, як приємно – коли все вже з’їдено, випито, переговорено, коли від солодкої втоми гудуть ноги – повертатися у передсвітанковій тиші додому, до затишної постелі. О тій порі Чарівник відлітає на край світу, а мама-миша ховається у своїй нірці – й обоє однаково щасливі. Та найщасливіший, мабуть, Мумі-троль. Удвох із Мамою він повертається садом додому. Місяць блідне у досвітній імлі, з моря налітає ледь відчутний бриз і шарудить у листі дерев. У Долину Мумі-тролів приходить прохолодна осінь. Адже без осені не буває нової весни.

Примітки

Notes

1

Тут і далі – вірші у перекладі Мар’яни Савки. 2

Гемуль завжди ходив у сукні, яку він успадкував від своєї тітки по матері. Маю таку підозру, що всі гемулі носять сукні. Дивно, але так воно є (прим. авторки). 3

Хропусі від хвилювання часто міняють своє забарвлення (прим. авторки). 4

Якщо тобі цікаво дізнатися, на що обернулися штучні вставні щелепи Ондатра, запитай у своєї мами. Вона напевно знає (прим. авторки). 5

Вірші у перекладі Мар’яни Савки. 6

Герої відомих книг американського письменника Берроуза. 7

Запитай у своєї мами: вона знає, як такі зробити (прим. авторки). 8

Тарзан голодний. – Тарзан зараз їстиме (майже англ.). 9

Чудернацькі імена утворені від слів «чупринка» і «трясти» (прим. перекладача). 10

Гемулі роблять реверанси, бо кланятися в сукні якось ніби недоречно (прим. авторки).