У якому мовиться про те, як Мумі-троль перемінився на потвору і нарешті помстився Мурашиному Левові, а також про таємничу нічну мандрівку Мумі-троля та Нюхмумрика

Одного тихого теплого дня, коли над Долиною Мумі-тролів сіявся літній дощик, друзі вирішили погратися у хованки вдома. Чмих став у куток, затуливши носа лапками, і голосно полічив до десяти, а тоді подався на пошуки. Спершу він зазирнув до звичних сховків, а потім і до незвичних. Мумі-троль лежав під столом на ґанку і почувався дуже незатишно. Схованку він собі знайшов погану. Чмих неодмінно зазирне під скатертину – тут він і попадеться. Мумі-троль роззирнувся на всі боки і враз помітив чорного капелюха, якого хтось поставив у кутку на ґанку. Ось чудове місце для схованки! Чмихові ніколи й на думку не спаде підняти капелюха. Мумі-троль швиденько порачкував у куток і натягнув капелюха на голову. Щоправда, той сягав йому лише до живота, але якщо скоцюрбитися і підібгати хвостика, то ніхто його не зауважить. Мумі-троль хихотів сам до себе, прислухаючись, як Чмих один по одному познаходив усіх решту. Гемуль – хто би сумнівався! – знову, мабуть, заповз під канапу – ніколи не може вигадати ліпшого місця для сховку. А тепер всі гасали по будинку, шукаючи Мумі-троля. Мумі-троль ще довго сидів би під капелюхом, якби не злякався, що друзям набридне його шукати. Він покинув свою схованку і, визирнувши з-поза дверей, гукнув: – Ку-ку! Чмих ошелешено витріщився на нього, а тоді мовив щось зовсім дивне: – Сам «ку-ку!» – Хто це? – прошепотіла Хропся. Решта лише похитали головами, не зводячи погляду з Мумі-троля. Бідолашний маленький Мумі-троль! У чарівному капелюсі він перемінився на чудернацьке звірятко. Усе, що в ньому було кругленького, стало тонким, а все маленьке розрослося до неймовірних розмірів. Та найкумеднішим було те, що тільки він сам не знав, який у нього тепер вигляд. – О, як ви здивувалися! – вигукнув Мумі-троль, невпевнено роблячи крок на своїх довгих хитких ніжках. – Ніколи не здогадаєтеся, де я був! – А нам те й байдуже, – пхикнув Хропусь. – У тебе такий чудернацький вигляд, що хто хоч здивується. – Дивні ви якісь, – засмутився Мумі-троль. – Певно, надто довго мене шукали… Чим займемося зараз? – Перш за все варто було б відрекомендуватися, – стримано зауважила Хропся. – Ми ж навіть не знаємо, хто ти… Мумі-троль вражено глянув на неї, але подумав собі, що то, напевно, нова гра, і радісно засміявся: – Я – Король із Каліфорнії!

– А я – сестричка Хропуся, – мовила Хропся. – Це – мій брат. – Моє ім’я – Чмих. – А я – Нюхмумрик. – Які ж бо ви нудні! – буркнув Мумі-троль. – Невже важко придумати щось цікавіше? Ходімо надвір, там уже розпогоджується. Він подибав на ґанок, решта – за ним, здивовані і розгублені. – Хто це? – поцікавився Гемуль, котрий сидів перед будиночком і лічив тичинки соняшника. – Король із Каліфорнії, – у голосі Хропсі вчувався сумнів. – Оселиться у нас? – запитав Гемуль. – Це вирішувати Мумі-тролеві, – сказав Чмих. – Дивно, куди він запропастився? Мумі-троль розсміявся. – Але й потішними ви буваєте іноді! Бракувало тільки влаштувати розшуки Мумі-троля! – А ти його знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Ще би! Навіть дуже добре знаю! – Мумі-троля неймовірно захопила нова гра, він аж запишався, що так гарно вписався у неї. – Коли ти з ним познайомився? – не відступала Хропся. – Ми народилися водночас, – Мумі-троля мало не розпирало від веселощів. – Але то лобуряка, мушу вам сказати! Може вщент розтрощити порядний дім! – Не смій таке казати про Мумі-троля! – обурилася Хропся. – Він найліпший Мумі-троль у світі, і ми його страшенно любимо! – Справді? – уже не мав стриму Мумі-троль. – А я гадав, що він справжній пройда! Хропся розплакалася на такі слова. – Забирайся геть! – у голосі Хропуся забриніла погроза. – Бо дістанеш прочухана! – Овва, – розгубився Мумі-троль. – Це ж тільки забава! Насправді мені дуже приємно, що ви так мене любите! – Хто б тебе любив! – розлютився Чмих. – Женіть його! Женіть у шию того потворного короля, який ображає нашого Мумі-троля! І вони гуртом наскочили на бідолашного Мумі-троля. Той так розгубився, що й не думав оборонятися, а коли сам розсердився не на жарт, було вже надто пізно: він опинився на землі під клубком тіл, який верещав, горлав та гамселив на всі боки лапами і хвостами. На галас вийшла з хати Мумі-мама. – Діти, що тут відбувається? – вигукнула вона. – Негайно припиніть колотнечу! – Вони гамселять Короля з Каліфорнії, – крізь сльози пояснила Хропся. – Хай знає! Мумі-троль вибрався з-під купи нападників, пошарпаний і лютий. – Мамо! – скрикнув він. – Вони перші почали бійку! Троє проти одного – це ж несправедливо! – Визнаю, дійсно, несправедливо, – погодилася Мама. – Але ти, напевно, їх під’юджував? Хто ти, до речі, крихітко? – Не хочу більше цієї безглуздої гри! – мало не плакав Мумі-троль. – Ви анітрохи не дотепні! Я – Мумі-троль, а на сходах стоїть моя Мама! І досить вже… – Який же ти Мумі-троль, – зневажливо пирхнула Хропся. – У Мумі-троля гарні маленькі вушка, а твої, глянь, які лапаті! Мумі-троль у відчаї схопився за голову і намацав велетенські пожмакані вуха. – Але ж я – Мумі-троль! – розпачливо заволав він. – Чому ви мені не вірите? – У Мумі-троля маленький зграбний хвостик, а твій, наче щітка! – наполягав Хропусь. О горе! Мумі-троль тремтячими лапками обхопив хвоста. – Очиська у тебе, мов тарілки! – додав Чмих. – У Мумі-троля очка маленькі й добрі! – Саме так! – потвердив Нюхмумрик. – Ти самозванець! – зробив висновок Гемуль. – Невже ніхто мені не вірить?! – розпочав Мумі-троль. – Придивися до мене уважніше, мамо! Ти ж повинна упізнати своє рідне дитя! Мумі-мама глянула пильніше. Вона довго вдивлялася в його налякані, завбільшки з тарелі очиці і врешті спокійно мовила: – Так, ти – Мумі-троль. Тієї ж миті Мумі-троль почав перемінюватися. Очі, вуха і хвіст зменшилися, носик видовжився, а животик округлився. Невдовзі перед друзями в усій своїй красі постав колишній Мумі-троль. – Ходи, я тебе пригорну! – розпростерла обійми Мумі-мама. – Свого рідного маленького Мумі-троля я впізнаю завжди!
Трохи згодом того самого дня Мумі-троль та Хропусь сиділи в одній зі своїх схованок під кущем жасмину, наче в зеленій печері. – Хтось таки мусив тебе зачарувати… – наполягав Хропусь. Мумі-троль похитав головою. – Я не бачив нічого надзвичайного, нічого не їв і не промовляв жодних заклинань. – А може, ненароком увійшов до якогось зачарованого кола, – міркував Хропусь. – Навряд, – відказав Мумі-троль. – Я увесь час просидів під отим чорним капелюхом, якого прилаштували замість кошика для сміття. – Усередині капелюха? – недовірливо перепитав Хропусь. – Так, усередині. На якийсь час обоє замислилися, а тоді перезирнулися й скрикнули водночас: – Не інакше як!.. – Ходімо! – скомандував Хропусь. Вони вийшли на ґанок і обережно підкралися до капелюха. – На вигляд зовсім звичайний, – мовив Хропусь. – Ну хіба що циліндри завжди дещо відрізняються від інших капелюхів. – А як довідатися, чи то його витівки? – запитав Мумі-троль. – Я туди більше не полізу! – Когось іншого заманимо? – запропонував Хропусь. – Ні, це непорядно! Ану ж той хтось не зможе повернути собі справжню подобу? – Заманимо ворога… – не відступався Хропусь. – Гм… – замислився Мумі-троль. – А кого саме? – Може, щура з помийної ями? Мумі-троль похитав головою. – Його не так легко обдурити. – То може, Мурашиного Лева? – Оце добра думка! – зрадів Мумі-троль. – Одного разу Мурашиний Лев затягнув мою маму у вирву і засипав їй очі піском. Мумі-троль та Хропусь вирушили на пошуки Мурашиного Лева, прихопивши зі собою великого слоїка. Підступних вирв Мурашиного Лева слід шукати на піщаному березі, тож вони попрямували до моря. Невдовзі Хропусь натрапив на велику вирву і на миґах підкликав Мумі-троля. – Він тут! – зашепотів Хропусь. – Та як його заманити до слоїка? – Дай-но я спробую, – так само пошепки відповів Мумі-троль. Трохи віддалік він прикопав слоїк у пісок горловиною догори і голосно крикнув: – Слабаки ті мурашині леви! Він подав знак Хропусеві, вони обидва завмерли над вирвою в очікуванні. Пісок заворушився, але ніхто не з’явився на поверхні. – Страшенні слабаки! – повторив Мумі-троль. – Уявляєш, щоб заритися у пісок, їм і кількох годин забракне! – Проте… – засумнівався Хропусь. – Так-так! – Мумі-троль з усієї сили подавав йому знаки вухами. – Кількох годин! Тієї ж миті з піску виткнулася жахлива голова з вибалушеними очима. – Хто тут сказав «слабак»? – засичав Мурашиний Лев. – Я закопуюся за три секунди, не більше і не менше! – То покажи нам, який ти спритний. Тоді, може, й повіримо! – під’юджував його Мумі-троль.

– Я вас піском засиплю! – гнівно пригрозив Мурашиний Лев. – Затягну до нори і з’їм! – Ні-ні, не треба! – злякався Хропусь. – Ліпше покажи, як зумієш закопатися задом наперед за три секунди! – Ось тут, нагорі, – Мумі-троль показав на місце, де він заховав слоїка. – Щоб ми ліпше бачили! – Ще тільки бракувало демонструвати свою вправність перед шмаркачами! – погордливо пирхнув Мурашиний Лев. Та все ж не зміг утриматися від спокуси довести, який він сильний та прудкий. Зневажливо форкаючи, Мурашиний Лев виліз із вирви і зверхньо поцікавився: – То де мені закопатися? – Ось тут, – тицьнув лапкою Мумі-троль. Мурашиний Лев пересмикнув плечима і страхітливо настовбурчив гриву. – Ну, начувайтеся! – рикнув він. – Зараз я закопаюся у пісок, та коли повернуся, то з’їм вас! Раз, два, три! Обертаючись, мов пропелер, Мурашиний Лев задом увігнався в пісок саме над схованим слоїком. Він був такий розлючений, що вся справа й справді зайняла три секунди, а може, навіть лише дві з половиною. – Покришку! Хутко! – заволав Мумі-троль. Вони відгорнули пісок і міцно закрутили покришку на слоїку. Потім спільними зусиллями вийняли слоїк з піску і покотили додому. Мурашиний Лев горланив і погрожував, але його голос заглушував пісок. – Страх який лютий, – мовив Хропусь. – Я навіть не наважуюся думати, що станеться, коли він вирветься на волю! – Зараз не вирветься, – заспокоїв його Мумі-троль. – А потім капелюх, сподіваюся, перетворить його на якусь потвору! Повернувшись додому, Мумі-троль скликав усіх друзів трьома довгими посвистами у лапу (що означало: трапилося щось нечуване!). Усі вмить збіглися з усіх усюдів і стали гуртом над слоїком. – Що там? – запитав Чмих. – Мурашиний Лев, – гордо відказав Мумі-троль. – Справжній лютий-прелютий Мурашиний Лев. Ми його упіймали! – Які ви відважні! – захоплено вигукнула Хропся. – А тепер запхаємо його до капелюха, – повідомив Хропусь. – Хай стане такою ж потворою, як я, – додав Мумі-троль. – Не галасуйте, а розтлумачте до пуття, що тут відбувається, – благальним голосом попросив Гемуль. – Я перемінився на страхопуда, бо заховався у капелюсі, – пояснив Мумі-троль. – Ми дійшли такого висновку шляхом логічних міркувань. Настав час провести експеримент і подивитися, чи й Мурашиний Лев змінить свою подобу в капелюсі. – Але ж нікому не відомо, на кого він обернеться! Ану ж стане ще страшнішим за Мурашиного Лева й усіх нас поїсть! – стетерів Чмих. На якусь мить усі завмерли в тривожній мовчанці, дивлячись на слоїк та прислухаючись до звуків, які долинали звідти. – Ой, ой! – налякало зойкнула Хропся й одразу знебарвилася.^[3] – Ми заховаємося під столом, доки відбуватиметься перетворення, а зверху притиснемо капелюха грубою книжкою, – запропонував Нюхмумрик. – Експериментів без ризику не буває! Кидайте його до капелюха! Чмих шмигнув під стіл. Мумі-троль, Нюхмумрик і Гемуль тримали слоїка над капелюхом, а Хропся обережно відкручувала покришку. У куряві піску Мурашиний Лев упав до капелюха, а Хропусь блискавично прикрив його словником чужомовних слів. Потім усі шугонули під стіл і заховалися там. Спершу нічого не відбувалося. Друзі визирали з-під скатертини у напруженому очікуванні. Нічогісінько. – То все пусті вигадки, – вирішив Чмих. Однак тієї ж миті Словник чужомовних слів почав морщитися. Чмих від надмірного хвилювання вгриз Гемуля за палець. – Обережно! – роззлостився Гемуль. – Ти вкусив мене за палець! – Ой, вибач! Я думав, що то мій! Словник морщився все дужче. Сторінки стали схожими на зів’яле листя. З-поміж них виповзали чужомовні слова і розбрідалися по долівці. – От трам-тарарам! – вражено скрикнув Мумі-троль. Та чари ще не закінчилися. З крисів капелюха закапотіло, потім задзюркотіло, і враз потоки води потекли на килимок; чужомовним словам довелось рятуватися, дряпаючись на стіни. – Мурашиний Лев став водою, – мовив розчарований Нюхмумрик. – Я гадаю, це був пісок, – прошепотів Хропусь. – Мурашиний Лев скоро з’явиться. Напруга зростала і ставала нестерпною. Хропся заховалася в обіймах Мумі-троля, а Чмих тихенько скімлив від страху. І раптом з капелюха виліз… крихітний їжачок, такий крихітний, якого собі тільки можна уявити, скуйовджений і цілком мокрий; він понюшкував повітря й закліпав очками.

Кілька секунд панувала мертва тиша. Враз її порушив регіт Нюхмумрика, не встиг він відхекатися, як за ним й інші лягли покотом від сміху; вони галасували, штурхали один одного під боки, і радості їхній не було меж. Лише Гемуль не поділяв їхніх веселощів. Він з подивом дивився на своїх друзів: – Збагнути не можу, чому ви стільки галасу здіймаєте з приводу речей звичайних і очевидних! Ми ж наперед знали, що Мурашиний Лев переміниться! Тим часом крихітний їжачок урочисто і ледь засмучено почеберяв до дверей і далі до сходів. Вода перестала литися, а на ґанку утворилося справжнє озеро. Стелю густо обліпили чужомовні слова. Коли про подію розповіли Мамі й Татові Мумі-троля, вони поставилися до цього дуже серйозно і вирішили, що чарівного капелюха необхідно позбутися. Його обережно покотили до річки і скинули у воду. – То он звідки взялися хмаринки і всілякі потвори, – здогадалася Мама Мумі-троля, дивлячись услід капелюхові, який відносила ріка. – Хмаринки були дуже гарні, – з жалем озвався Мумі-троль. – Хай би ще поверталися… – І потоки води, й іноземні слова… – нагадала йому Мама. – Погляньте, що сталося з ґанком! Як мені тепер позбутися отої чужомовної комашні, яка заполонила увесь будинок? Годі й кроку ступити! Суцільний безлад! – І все ж хмаринки були гарні, – вперто наполягав на своєму Мумі-троль. Увечері Мумі-троль ніяк не міг заснути. Він лежав, дивлячись у світлу червневу ніч, яка повнилася розмаїтими звуками, шерехами скрадливих кроків, пахощами квітів та манила в танок. Нюхмумрик ще не повертався додому. Такими ночами, як оця, він часто тинявся самотою околицями, не розлучаючись зі своєю гармонією. Тільки нині не чутно було його пісеньок. Мабуть, подався кудись на розвідини. Невдовзі, певно, напне свій намет десь на березі річки і спатиме у ньому… Мумі-троль зітхнув. Було йому тоскно на душі, хоч і сам не знав, чому… Зненацька під вікном почулося тихе посвистування. Мумі-тролеві від радості аж серце підстрибнуло у грудях, він тихцем прокрався до вікна і визирнув надвір. Тихе посвистування означало: таємниця! Нюхмумрик чекав під мотузяною драбиною. – Ти вмієш зберігати таємниці? – зашепотів він, коли Мумі-троль зліз по драбинці у траву. Мумі-троль жваво закивав головою. Нюхмумрик схилився до нього і зашепотів іще тихіше: – Річка викинула капелюха на піщану відмілину внизу за течією. Очі Мумі-троля запроменіли. – Підеш зі мною? – самими лише бровами запитав Нюхмумрик. – Ще й питаєш! – ворухнув вухами Мумі-троль. Немов тіні, прошмигнули вони росяним садом до річки. Капелюх лежить за другим закрутом ріки, – пояснив Нюхмумрик притишеним голосом. – Урятувати його, власне кажучи, – наш обов’язок, бо вода, яка потрапляє до капелюха, стає червоною. Мешканці Долини внизу течії нажахаються, побачивши червоні води ріки. – Слід було все передбачити, – мовив Мумі-троль. Він страшенно пишався і тішився, що може отак, серед ночі, бути з Нюхмумриком. Раніше Нюхмумрик на нічні виправи вибирався сам. – Це десь тут, – озвався за якийсь час Нюхмумрик. – Там, де у воді видніється темна смуга. Бачиш? – Не дуже, – відповів Мумі-троль, спотикаючись у сутінках. – Я погано бачу вночі, не те що ти… – Цікаво, як нам до нього дістатися? – замислився Нюхмумрик, дивлячись на ріку. – Шкода, що твій Тато не має човна. Мумі-троль на мить завагався: – Я добре плаваю… якщо вода не надто холодна. – Не відважишся, – засумнівався Нюхмумрик. – Ще й як відважуся! – запалився Мумі-троль, відчувши себе сміливим як ніколи. – Де він лежить? – На протилежному боці. Під ногами відразу відчуєш мілину. Та обережно! Не запихай лапки досередини. Тримай капелюха за денце. Мумі-троль увійшов у теплу воду і поплив, загрібаючи по-собачому. Течія була швидкою, що його трохи стривожило. За хвилю помітив відмілину, а на ній – щось чорне. Він завернув хвостом, наче стерном, й одразу відчув під ногами пісок.

– Усе гаразд? – тихо гукнув з берега Нюхмумрик. – Так! – відізвався Мумі-троль, виходячи на піщаний берег. Він бачив, як з капелюха у річку витікає темний струмінь. То була зачарована червона вода. Мумі-троль занурив у неї лапку й обережно лизнув. – Трам-тарарам! – вражено пробурмотів він. – Це ж морс! Овва, відтепер матимемо морсу досхочу, досить лише налити до капелюха води! – Знайшов? – нетерпеливився Нюхмумрик. – Так! Повертаюся! – гукнув Мумі-троль у відповідь і, зав’язавши хвоста вузликом навколо капелюха, ступив у воду. Плисти проти течії з важким капелюхом на буксирі було дуже виснажливо; Мумі-троль дістався берега геть знесилений. – Ось він! – гордо мовив, ледь переводячи дух. – Чудово! – зрадів Нюхмумрик. – Куди ж його подіти? – Удома тримати не можна, – міркував Мумі-троль. – У садку – теж, бо хтось неодмінно знайде. – А у печері? – запитав Нюхмумрик. – Доведеться посвячувати у таємницю Чмиха. Це ж його печера. – Що ж, доведеться, мабуть, – неохоче визнав Нюхмумрик. – Але він занадто малий, щоб довірити йому таку велику таємницю. – Твоя правда, – згодився Мумі-троль. – Знаєш, у мене вперше з’явилася таємниця, про яку я не можу розповісти Татові і Мамі. Нюхмумрик обійняв капелюха лапками і рушив уздовж річки додому. Уже на містку він зненацька зупинився. – Що трапилося? – стривожився Мумі-троль. – Канарки! – скрикнув Нюхмумрик. – На поруччі моста сидять три золотисті канарки. Дивно, що вони тут роблять уночі?.. – Ніякий я не канарок! – писнула найближча до них пташка. – Я плотичка! – Ми всі троє – чудові рибки! – зацвірінькав її товариш. Нюхмумрик лише головою похитав. – Бачиш, що наробив капелюх? Оті три маленькі рибки, напевно, запливли у нього і стали канарками. – Не час тепер зволікати, ходімо просто до печери і заховаємо там капелюха! У лісі Мумі-троль ні на крок не відставав від Нюхмумрика. По обидва боки стежки щось теркотало і тупотіло, наганяючи страху. Час від часу з-поза стовбурів на них витріщалися блискучі очиці, з моху й крон дерев долинали чиїсь голоси. – Гарна ніч! – почув Мумі-троль за спиною якийсь голос. – Чудова! – хоробро відповів він. Невеличка тінь прослизнула повз нього і зникла в темних хащах. На узбережжі було ясніше. Море і небо, мерехтливі й ніжно-блакитні, зливалися воєдино. Ген удалині чулися поодинокі пташині поклики. Надходив світанок. Нюхмумрик і Мумі-троль занесли капелюха до печери і поставили у найдальшому кутку догори денцем, щоб ніхто до нього ненароком не впав. – Вчинили ми дуже розсудливо, – сказав Нюхмумрик. – Шкода лише за нашими хмаринками… – Шкода, – зітхнув Мумі-троль, який стояв на порозі печери і вдивлявся у ніч. – Хоча навряд чи світ став би з ними прекраснішим, ніж є у цю мить…. Розділ третій,

У якому йдеться про те, як Ондатр вирішив знову стати пустельником, про його незвичайні пригоди, і про те, як родина Мумі-тролів потрапила на самотній острів гатіфнатів, де Гемуль ледве врятувався від вогню, і про велику грозу

Наступного ранку, коли Ондатр, як завжди, вийшов у садок полежати й почитати книжку «Про марноту всього», гамак під ним обірвався і він гепнув на землю. – Нечувано! – обурився Ондатр, виборсуючись з-під пледа. – Мені страшенно прикро, – поспівчував йому Тато Мумі-троля, який поливав неподалік свої грядки тютюну. – Сподіваюсь, ви не потовкли собі боки?

– Не про те мова, – похмуро відповів Ондатр, смикаючи себе за вуса. – Хай собі хоч світ завалиться – ніщо не зможе похитнути моєї душевної рівноваги! Не потерплю лишень виставляння на посміховисько! Це підриває мій авторитет! – Але ніхто не бачив вашого падіння, окрім мене, – зауважив Тато Мумі-троля. – Це не зменшує вашої вини! – не вгамовувався Ондатр. – Я вже стільки прикрощів стерпів у вашому домі! Минулого року, скажімо, на мене упала комета. Але то пусте! Як ви, напевно, пригадуєте, я всівся на шоколадний торт вашої дружини, що дуже зашкодило моєму почуттю власної гідності! А щітки в моєму ліжку? Очевидні безглузді жарти! Не кажучи вже про… – Знаю, знаю, – урвав його знічений Тато. – У нашому домі годі сподіватися спокою. А мотузка перетерлася з часом… – Такого не слід допускати! – повчав Ондатр. – Не біда, якби я навіть забився на смерть. Біда в іншому! Ану ж би мене мертвого побачили всі інші мешканці? Я вже виносив намір покинути цей галасливий світ, знову стати пустельником, зажити в самоті й спокої. Таке моє остаточне рішення! – Овва! – тільки й мовив вражений Тато Мумі-троля. – А де саме? – У печері. Там ніхто не заважатиме моїм роздумам дурними витівками! Дозволяю вам приносити для мене їжу двічі на день, але не раніше десятої години ранку! – Гаразд, – покірно погодився Тато. – Може, панові Ондатрові придадуться якісь меблі? – Що ж, не заперечую, – трохи подобрів Ондатр. – Але тільки найнеобхідніші. Я розумію, що ви не бажаєте мені зла, але ваша сімейка довела моє терпіння до краю. З тими словами Ондатр узяв книжку, підхопив покривало і неквапно рушив у гори. Тато Мумі-троля трохи позітхав сам до себе, а тоді знову взявся до підливання тютюнових грядок і невдовзі забув про той прикрий випадок.
Діставшись печери, Ондатр відчув глибоке задоволення від свого вчинку. Розстелив на піщаній долівці покривало, сів і негайно ж замислився. Розмірковував він так зо дві години. Тиша і спокій панували навколо, крізь отвір у стелі печери зазирало сонячне проміння, освітлюючи його самотній притулок. І лише час від часу Ондатр пересувався з місця на місце услід за сонячною плямою.

«Саме тут я залишуся назавжди, назавжди, – міркував Ондатр. – Навіщо метушитися, вести пустопорожні балачки, лаштувати домівки, готувати їжу, нагромаджувати собі маєтки?» Він задоволено роззирався у своєму новому помешканні, коли його погляд упав на чарівного капелюха, якого Мумі-троль і Нюхмумрик заховали у найдальшому закутку печери. – О, кошик на сміття. То він уже тут стоїть, – навіть не здивувався Ондатр. – То хай собі стоїть, для чогось придасться… Ондатр ще трохи поміркував, а тоді вирішив подрімати. Він загорнувся у плед, вставні штучні щелепи поклав до капелюха, щоб не вибруднилися у піску, і заснув, спокійно та умиротворено.
У будинку Мумі-тролів снідали оладками, золотистими оладками з малиновим варенням. Була ще також вчорашня каша, але охочих до неї не знайшлося, то вирішили відкласти її до завтрашнього сніданку. – Кортить мені нині вчинити щось незвичайне, – мовила Мама Мумі-троля. – Ми позбулися клятого капелюха, і цю подію варто відсвяткувати! До того ж, сидіння сиднем на одному місці навіює нудьгу. – То правда! – пожвавився Тато Мумі-троля. – Може, виберемося в мандри. Як ви гадаєте? – Ми вже всюди побували! Усе вже звідано й нічого нового! – встряв Гемуль. – Не може такого бути! – категорично заперечив Тато. – Навіть якщо й немає нічого нового, ми собі його придумаємо! Досить їсти, дітки! їжу візьмемо з собою. – А можна доїсти те, що в роті? – запитав Чмих. – Не корч із себе дурника, – присоромила його Мама. – Хутко позбирайте всі необхідні речі, бо Тато хоче вирушати негайно. Зайвого не беріть! Ондатрові ми напишемо записку, аби він знав, де нас шукати. – Клянуся своїм хвостом! – враз скрикнув Тато, вхопившись за чоло. – Я цілком забув! Ми ж мали занести йому до печери їжу і меблі! – До печери?! – верескнули водночас Мумі-троль і Нюхмумрик. – Так… Гамак йому урвався, – розповідав Тато. – Ондатр сказав, що не має умов для роздумів і відрікається від світу… Ви підкидали йому до ліжка щітки й усілякий непотріб, тож він перебрався до печери… Мумі-троль і Нюхмумрик пополотніли й з жахом перезирнулися, одразу зрозумівши один одного: капелюх! – Не біда, – заспокоїла Мама. – Ми влаштуємо виправу до моря, а попри те занесемо Ондатрові обід. – Берег моря – це так буденно! – зачмихав Чмих. – Невже не можна податися куди-інде? – Цитьте, діти! – підвищив голос Тато. – Мама хоче скупатися у морі. Збирайтеся! Мама Мумі-троля кинулася пакувати речі. Поскладала ковдри, каструлі, взяла березової кори на розпал вогню, кавник, їжі без міри, олійку для засмаги, сірники і все, чим та на чому їсться, а ще запакувала парасолю, теплий одяг, ліки від розладу шлунку, збивачку для вершків, подушки, сітку від комарів, убрання для купелі, скатертину і навіть свою торбинку. Інколи завмирала на мить, пригадуючи, чи нічого не забула, і врешті оголосила: – Можемо вирушати! Відпочинок над морем – чи може бути щось ліпше! Тато Мумі-троля подбав про люльку й вудку. – Усі готові нарешті? – запитав він. – Певні, що нічого не забули? То рушаймо! Уся громадка попростувала до моря. Останнім чеберяв Чмих, тягнучи за собою шість маленьких іграшкових корабликів. – Як гадаєш, Ондатр уже встиг чогось накоїти? – пошепки запитав Мумі-троль Нюхмумрика. – Сподіваюся, ні! Але мені так неспокійно на душі! Тієї миті всі зупинилися так раптово, що Гемуль ледь не напоровся оком на вудку. – Хто кричав?! – переполошилася Мама. Увесь ліс дрижав від дикого гику. Хтось або щось гупотіло стежкою їм назустріч, нестямно горлаючи, чи то від страху, а чи від лютощів. – Ховайтеся! – заволав Тато Мумі-троля. – Страховисько суне! Та не встиг ніхто ще й кроку ступити, як на стежці з’явився Ондатр – вибалушені очі, хутро дибки. Він шалено вимахував лапами і безтямно лебедів щось зовсім незрозуміле, з чого можна було хіба зробити висновок, що він був дуже злий або дуже наляканий, або ж дуже злий, тому що дуже налякався… Він вихором помчав далі, у Долину Мумі-тролів, лиш за ним захурчало. – Що це найшло на Ондатра? – чудувалася Мама. – Завжди такий спокійний і статечний! – Щоб аж так перейнятися обірваним мотузком гамака!.. – похитав головою Тато. – Гадаю, він роззлостився, бо ми забули принести йому попоїсти, – висловив припущення Чмих. – Тепер самі усе з’їмо… Отак стурбовано розмірковуючи, подорожні простували до берега моря. Але Мумі-троль з Нюхмумриком вихопилися вперед, щоб зазирнути до печери раніше за всіх. – Ліпше не ризикувати й не заходити досередини, – порадив Нюхмумрик. – Може, ВОНО ще там є. Зазирнемо крізь дірку у стелі. Друзі мовчки видряпалися на скелю і поплазували, звиваючись по-індіанському, до отвору. Посеред печери стояв порожній Чарівний капелюх, плед валявся в одному кутку, книжка – в іншому. І ні живої душі… Однак піщана долівка була густо змережана дивними слідами, ніби хтось по ній стрибав чи танцював. – Це сліди не Ондатрових лап! – мовив Мумі-троль. – Я взагалі маю сумнів, що це – сліди лап, – озвався Нюхмумрик. – Надто дивні вони на вигляд… Друзі злізли зі скелі, сторожко озираючись навсібіч, але нічого надзвичайного не спостерегли. Так вони і не довідалися, що так жахливо налякало Ондатра, бо той категорично відмовився розповісти про це.^[4]
Тим часом решта товариства дісталася берега моря – усі стояли гуртом біля самого прибою, жваво розмовляючи та жестикулюючи. – Вони знайшли човна! – вигукнув Нюхмумрик. – Біжімо до них! І дійсно! То була справжня велика біло-зелена лодія, обшита лиштвами, з вітрилами, веслами та рибацьким спорядженням на борту. – Кому вона належить? – поцікавився засапаний від бігу Мумі-троль. – Нікому! – з тріумфом у голосі відповів Мумі-тато. – Лодію прибило хвилями до нашого берега. Це дарунок моря! – Її треба якось назвати! – хвилювалася Хропся. – «Гарнюня» – правда ж, красиво? – То ти у нас гарнюня, – спогорда пирхнув Хропусь. – Я пропоную назву «Морський орел». – Ні, – запротестував Гемуль. – Назва повинна бути латинською. Скажімо, «Muminates Maritima»! – Я першим її побачив! – втрутився Чмих. – Це моє право – дати їй ім’я! «Чмих» – дотепно, коротко і гарно. – Де вже гарніше придумати… – не втримався від кпинів Мумі-троль. – Діти, заспокойтеся! – намагався вгамувати збуджене товариство Тато. – Тихо, цить! Ясно як білий день, що право вибору імені за Мамою. Бо ж ідея прогулянки до моря належить їй! Мама зашарілася. – Не знаю, чи зумію, – скромно мовила вона. – Он у Нюхмумрика скільки фантазії. Хай ліпше він назве нашу знахідку! – Така честь… – від Маминих слів Нюхмумрик запишався. – Кажучи правду, мені з самого початку подобалася назва «Скрадливий Вовк». Звучить дуже стильно! – Ні-і! – заарканився Мумі-троль. – Вибиратиме Мама! – Гаразд, любі дітоньки! – врешті погодилася Мумі-мама. – Лишень не кажіть потім, що я дивакувата і старомодна. Як на мене, назва судна має нагадувати про мету, для якої воно повинно послужити. Тому найбільш вдалим іменем, на мою думку, видається «Пригода». – Чудово! Чудово! – заплескав у долоні Мумі-троль. – А тепер корабель слід освятити! Мамо, у тебе не знайдеться пляшки, схожої на пляшку з-під шампанського? Мама перетрусила всі свої кошики у пошуках пляшки з морсом. – Ой, як шкода! – мало не плакала вона. – Я забула взяти морс! – А я ж перепитував, чи нічого не забули! – докірливо докинув Мумі-тато. Усі враз похнюпилися. Подорож на судні, яке не освячене за всіма правилами, може призвести до лиха! Зненацька Мумі-тролеві прийшла до голови блискуча ідея. – Дайте мені каструльки, – попросив він. Наповнивши посудини морською водою, Мумі-троль побіг до печери, де було заховано чарівного капелюха. За якийсь час він повернувся й простягнув Татові начакловану воду. – Покуштуй!

Мумі-тато відпив ковток і задоволено прицмокнув. – Де ти таке роздобув, синочку? – Таємниця! Потім вони наповнили чарівною водою слоїк з-під варення, розбили його до форштевня лодії, а Мама урочисто виголосила: – Освячую тебе на нинішні і майбутні звершення та нарікаю «Пригодою»! Усі загукали «ура!» й кинулися завантажувати суденце кошиками, ковдрами, парасолями, вудками, подушками, каструлями, купальниками, а коли вже було по всьому, родина Мумі-тролів з усіма своїми друзями вирушила в мандри бурхливими зеленими хвилями моря.
То був гарний день. Хоча, можливо, й не надто ясний, бо сонце заслонив легенький серпанок. «Пригода» з напнутими білими вітрилами стрілою летіла до виднокола. Хвилі плюскотіли, пестячи її боки, співав вітер, а морські тролі та русалки витанцьовували перед носом судна. Чмих прив’язав свої іграшкові кораблики один за одним, тож у кільватері «Пригоди» пливла ціла флотилія. Тато Мумі-троля стояв коло стерна, а Мама сиділа поруч, подрімуючи. Нечасто їй траплялася нагода насолодитися тишею та спокоєм. Угорі над ними кружляли великі білі птахи. – Куди попрямуємо? – запитав Хропусь. – Пливімо до якогось острова! – попросила Хропся. – Я ще ніколи не бувала на острові! – Побуваєш неодмінно! – пообіцяв Мумі-тато. – Пристанемо до першого ж острівця, який нам трапиться на шляху. Мумі-троль сидів на самому дзьобку носа човна, пильнуючи, щоб не наскочити на мілину. Він заворожено вдивлявся у зеленаву глибінь моря, яку, збиваючи довкруги себе шумовиння, розтинала «Пригода». – Ого-го! – вигукнув радісно Мумі-троль. – Ми пливемо на острів! Далеко в морі лежав самотній острів гатіфнатів, об високі скелі якого розбивалися пінисті хвилі прибою. Раз на рік гатіфнати збиралися на ньому напередодні своєї безконечної мандрівки довкола світу. Вони прибували сюди з усіх сторін світу, мовчазні, поважні, з незворушними блідими обличчями. Навіщо здалися їм ці щорічні зустрічі, важко сказати, бо ж вони не чули, не розмовляли і ні на чому не зосереджували свого погляду, окрім далекої, тільки їм самим відомої мети вічної подорожі. Можливо, їм таки хочеться мати місце, де б вони почувалися як удома, могли трохи перепочити і побачитися зі знайомими. Щорічна зустріч гатіфнатів відбувається завжди у червні, тож цього року збіглося так, що родина Мумі-тролів та гатіфнати прибули на самотній острів майже водночас. Дикий і манливий, виростав він з моря, в облямівку білого шумовиння хвиль, увінчаний зеленою короною лісу. – Земля попереду! – заволав Мумі-троль. Усі перехилилися через борт, щоб ліпше бачити. – Там є піщаний пляж! – зраділа Хропся. – І затишна гавань! – додав Тато Мумі-троля. Вправно стернуючи, Тато допровадив човна до берега поміж підступними підводними каменями. Ніс «Пригоди» м’яко тицьнувся у пісок, Мумі-троль зістрибнув на суходіл зі швартовим канатом. Невдовзі на березі закипіла робота. Мама Мумі-троля скотила докупи камені, облаштовуючи місце для вогнища, щоб розігріти оладки. Потім назбирала дров, розстелила скатертину на піску, притиснувши кожний кут камінцем, аби її не зірвало вітром. Тоді виклала рядком горнятка, маслянку з маслом прикопала у вогкому піску в затінку великої кам’яної брили, а на довершення всього прикрасила стіл букетом водяних лілій. Може, чимось допомогти? – запитав Мумі-троль, коли все вже було готове. – Ліпше огляньте острів, – відказала Мама (вона знала, чого дітям праглося найдужче). – Важливо з’ясувати, де ми опинилися і чи не таїться тут якась небезпека… – Я теж собі так думав, – втішився Мумі-троль. Не гаючи часу, він з хропусями та Чмихом подався до південного узбережжя острова, а Нюхмумрик, котрий полюбляв робити всілякі відкриття на самоті, попростував північним берегом. Гемуль узяв свою ботанічну лопатку, зелену коробку для гербарію, збільшувальне скло і рушив углиб лісу, сподіваючись відшукати там рідкісні, ніким ще не бачені рослини. Мумі-тато тим часом прилаштувався на прибережній скелі порибалити. Сонце поволі хилилося до пообіднього пругу, вдалині над морем купчилися грозові хмари. Посеред острова зеленіла галявина в оточенні квітучого чагарника. Саме тут знаходилося потаємне місце гатіфнатів, де вони збиралися раз на рік на Купала. Вже прибуло майже три сотні гатіфнатів, очікувалося прибуття ще близько чотирьохсот п’ятдесяти. Вони мовчки вешталися галявиною, поважно кланяючись один одному. Посеред галяви вони вкопали високий стовп, а на нього повісили великого барометра. Щоразу, проходячи повз барометр, гатіфнати віддавали йому глибокий уклін, що виглядало доволі кумедно. Гемуль тим часом тинявся лісом, його увагу цілковито поглинули диво-квіти, що яскріли на кожному кроці. Вони анітрохи не нагадували квіти Долини Мумі-тролів, були яскравішими й мали дивовижні форми. Однак Гемуль не помічав їхньої краси, він водно лічив тичинки, пелюстки і бурмотів сам до себе: – Номер двісті дев’ятнадцятий у моїй колекції! Зрештою він забрів на галявину гатіфнатів і почалапав нею, видивляючись у траві, чи не трапиться якийсь незвичайний екземпляр. Підвів голову аж тоді, коли гримнув чолом об стовп гатіфнатів. Тепер лишень Гемуль вражено роззирнувся. Зроду-віку не доводилося йому бачити такої тьми гатіфнатів нараз. Вони роїлися повсюди, і всі як один витріщалися на нього своїми маленькими вицвілими очицями.

«Цікаво, злі вони чи добрі? – занепокоєно подумав Гемуль. – Хоч і крихітні, та їх тут сила-силенна!» Він глипнув на великий блискучий барометр, зроблений з червоного дерева. Стрілка показувала «Дощ і вітер». – Чудасія, – мугикнув Гемуль, примружившись до сонця. Він постукав по склу, і стрілка впала ще нижче. Гатіфнати погрозливо зашурхотіли й ступили крок до нього. – Усе гаразд! – злякався Гемуль. – Не потрібен мені ваш барометр! Та гатіфнати не чули його слів. Вони підступали все ближче, шеренга за шеренгою, шелестячи і вимахуючи лапами. Серце Гемулеві впало у п’яти, він озирався навкруги, шукаючи порятунку, але ворог стояв щільним муром зусібіч і сунув на нього. З хащ на узлісся виходили все нові гатіфнати, такі ж мовчазні, з нетямними очима. – Забирайтеся геть! – зарепетував Гемуль. – Тпрусь на вас! Тпрусь! Та гатіфнати безгучно сунули далі. Гемуль враз підібрав свої спідниці і подерся на стовп. Стовп був слизький і бридкий на дотик, однак страх додав йому негемульської сили. Він виліз на вершок і сидів, тремтячи усім тілом, міцно вчепившись у барометр. Гатіфнати зімкнулися колом біля підніжжя стовпа й чекали. Уся галявина була вкрита ними, немов білим килимом, і Гемулеві запаморочилося в голові лише від думки про те, що буде, якщо він гепнеться додолу. – Допоможіть! – волав він ослаблим від ляку голосом. – Рятуйте! Та ліс німував. Тоді Гемуль заклав два пальці до рота і свиснув: три короткі посвисти, три довгі, три короткі. Три короткі, три довгі, три короткі… SOS. Нюхмумрик, який мандрував північним узбережжям острова, почув тривожний сигнал Гемуля. Визначивши напрямок, звідки долинав поклик на порятунок, Нюхмумрик стрілою кинувся визволяти друга. Слабкий спершу свист чувся тепер виразніше. «Уже десь поряд», – подумав Нюхмумрик і почав обережно скрадатися вперед. Між деревами з’явився просвіт. Він побачив перед собою галявину, юрмисько гатіфнатів і Гемуля, що немов приріс до стовпа. «Погані справи», – пробурмотів стиха Нюхмумрик і гукнув: – Агов! Я тут! Як тобі вдалося так розізлити миролюбних гатіфнатів? – Я лише постукав по їхньому барометру, – жалібно проскімлив Гемуль. – Стрілка впала… Любий Нюхмумрику, спробуй відігнати цих гидких покручів! – Зараз подумаю, як це зробити, – відповів Нюхмумрик. (Жодного слова з цієї розмови гатіфнати не чули, бо ж не мають вух). За якусь хвилю Гемуль знову заблагав: – Швидше думай! Я вже ледве тримаюся! – Слухай! – заговорив Нюхмумрик. – Пам’ятаєш нашестя польових мишей у нашому саду? Тато Мумі-троля позакопував у землю багато кілків і повісив на них вітрячки. Вітрячки закрутилися, від того завібрувала земля, миші налякалися і втекли! – Твої історії завжди дуже цікаві, – понуро мовив Гемуль, – та не розумію, що у них спільного з моїм безвихідним становищем! – Усе дуже просто! – пояснював Нюхмумрик. – Що тут незрозумілого? Гатіфнати не говорять, не чують і дуже погано бачать. Зате добре відчувають! Спробуй похитати стовпом! Вони напевно відчують дрижання землі і злякаються. Органи чуття у них в животі… Гемуль спробував похитати стовпом і нажахано заволав: – Я зараз впаду! – Потроху шарпай! – підбадьорював його Нюхмумрик. – Але частіше! Частіше! Гемуль слухняно розхитував стовпом, гатіфнати врешті відчули під ногами неприємне тремтіння. Вони зашурхотіли голосніше й неспокійно заворушилися. І враз сторчголов кинулися на всі боки, достоту як миші тоді у саду. За мить галявина спорожніла. Нюхмумрик відчував, як гатіфнати, втікаючи у ліс, терлися до його ніг, обпікаючи, немов кропивою. З великої полегші Гемуль розтулив лапи і впав у траву. – Бідне моє серце! – стогнав він. – Тепер воно застрягло мені в горлі. Відколи я пристав до родини Мумі-тролів, мене на кожному кроці переслідують нещастя! – Заспокойся! – потішав його Нюхмумрик. – Ти чудово дав собі раду! – Бридкі покручі! – лаявся Гемуль. – Але їхнього барометра заберу собі, хай знають! – Я б не радив тобі цього робити! – застеріг Нюхмумрик. Та Гемуль не послухався поради, відчепив блискучий барометр і переможно сховав під пахву. – Можемо повертатися, – сказав він. – Я, до речі, жахливо голодний. Коли Нюхмумрик з Гемулем повернулися до гурту, всі саме ласували упійманою Мумі-татом щукою. – Привіт! А ми обійшли увесь острів! – похвалився Мумі-троль. – На протилежному боці громадяться неприступні скелі, які спадають просто у море. – А ще бачили купу гатіфнатів, – додав Чмих. – Щонайменше сотню! – Не згадуйте про них! – заблагав Гемуль. – Навіть чути про них не хочу! Ліпше погляньте на мій бойовий трофей! Гемуль гордо виклав барометр на середину столу. – Який блискучий і гарний! – вигукнула Хропся. – Це годинник? – Ні, барометр, – пояснив Тато. – За ним визначають, якою буде погода – ясною чи дощовою. Інколи прогнози навіть справджуються. Він постукав по склу приладу і спохмурнів. – О, передбачає бурю! – Велику бурю? – боязко забринів голосок Чмиха. – Поглянь сам, – Мумі-тато простягнув малому барометр. – Стрілка стоїть на 00, а це найнижча позиція. Якщо він, звісно, не дурить… Скидалося, однак, на те, що барометр не обманював. Імла згусла і стала жовто-сірого кольору, а море над видноколом зловісно почорніло. – Негайно повертаймося додому! – закликав усіх Хропусь. – Ще ні, – попрохала Хропся. – Ми ще не встигли як слід оглянути скелі на протилежному боці острова. І навіть не покупалися! – Почекаймо трохи, подивимося, що буде далі, – запропонував Мумі-троль. – Прикро покидати щойно відкритий острів! – Як налетить буря, ми застрягнемо надовго, – розсудливо намагався переконати друзів Хропусь. – От і добре! – повеселів Чмих. – Залишимося тут назавжди. – Цитьте, дітоньки, треба поміркувати, – втрутився Мумі-тато. Він зійшов до води, понюшив повітря, повертів головою на всі боки і наморщив чоло. Вдалині загуркотіло. – Гроза! – верескнув Чмих. – Ой, як страшно! Над крайобрієм грізно здіймалося темно-синє хмаровище, женучи поперед себе світлі тендітні клаптики хмаринок. Час від часу море осявали спалахи блискавиць. – Ми залишаємося! – вирішив Тато. – На всю ніч? – перепитав про всяк випадок Чмих. – Не інакше! Гайда будувати притулок, бо ось-ось налетить злива! «Пригоду» затягнули далі на берег, з вітрил та ковдр квапно збудували на узліссі курінь. Мумі-мама попідтикала курінь з боків мохом, Хропусь обкопав його рівчаком для стоку води. Усі метушилися, галасували й штовхалися, ховаючи свій скарб під полотнищем. Здійнявся легкий вітерець, дерева злякано зашелестіли. Грім гуркотів усе ближче. – Я вийду на мис, погляну, що робиться надворі, – мовив Нюхмумрик. Натягнувши капелюх ще глибше на вуха, він подався на розвідини. Щасливий від того, що знову на самоті з самим собою, Нюхмумрик став на крайчику мису, спершись спиною на велику брилу. Море змінилося до невпізнання: стало чорно-зеленим, забурунилося білими баранцями, підводні скелі мерехтіли, наче фосфор. З півдня, велично гуркочучи, насувалася гроза. Вона нап’яла над морем свої чорні вітрила, заслонивши вже пів неба, зловісно спалахуючи блискавицями. «Суне просто на острів!» – подумав Нюхмумрик. Він тремтів від радості й захвату, дивлячись у вічі буревієві, що котився понад морем. Зненацька Нюхмумрик помітив маленького чорного вершника на чорному коні. Той з’явився лише на мить на тлі побілілої мов крейда стіни хмар; плащ його розвівався крильми, вершник і кінь здіймалися увись… Ще мить, і вони щезли у сліпучому спалаху блискавки; сонце зникло, дощ сірою пеленою насувався на острів. «То був Чарівник! – здогадався Нюхмумрик. – Не хто інший, як Чарівник на своїй чорній пантері! Це не просто легенда, вони існують насправді…»

Нюхмумрик чимдуж побіг назад. Щойно він влетів до куреня, по полотнищу вітрила, що лопотіло на вітрі, затарабанили важкі дощові краплі. Хоч до вечора було ще далеко, увесь світ поринув у пітьму. Чмих з головою загорнувся у ковдру – так страшенно боявся бурі. Решта тулилися одні до одних. У курені духмяно пахло Гемулевими квітами. Ось уже громовиця над самими їхніми головами… Раз по раз схованку осявали білі пасмуги. З риком котила гроза свої залізні колісниці небом, море люто жбурляло на берег самотнього острова велетенські вали хвиль. – Щастя, що ми не вийшли у море, – сказала Мама Мумі-троля. – Яка жахлива погода! Хропся вклала свою тремтячу лапку в Мумі-тролеву долоню, і він враз відчув себе її захисником, мужнім та хоробрим. Чмих хлипав під ковдрою. – Гроза саме над нами! – озвався Тато. У ту ж мить велетенська блискавка з шипінням вдарила просто в острів, а вслід за нею луснув грім. – Десь недалеко вдарила, – мовив Хропусь. То вже було занадто. Гемуль обхопив голову лапами. – Безлад! Усюди суцільний безлад! – бурмотів він. Буревій потроху відходив на північ. Грім відкочувався все далі, спалахи блискавок зблідли. Незабаром лише злива періщила навколо та бушувало море. «Зараз не час розповідати про Чарівника, – міркував Нюхмумрик. – Вони й так налякані…» – Вилазь, Чмиху! – покликав він. – Усе вже минулося! Чмих, мружачись, виборсався з-під ковдри. Йому було трохи соромно за свій переляк та хлипання, тож він чухався за вухом, вдаючи, ніби позіхає. – Котра година? – запитав. – Скоро восьма, – відповів Хропусь. – Гадаю, час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – У нас був важкий день. – Цікаво було б поглянути, куди вдарила блискавка… – несміливо озвався Мумі-троль. – Завтра! – суворо урвала його Мама. – Завтра все з’ясуємо і поплаваємо у морі. А зараз надворі мокро, сіро й неприємно. Вона повкривала дітей ковдрами і сама заснула коло них, поклавши свою торбинку під подушку. Негода розходилася знову. Дивні звуки домішувалися до ревиська хвиль: голоси, тупіт ніг, сміх та теленькання великих дзвонів десь на морі. Нюхмумрик тихо лежав, прислухаючись до нічних перегуків, мріяв і згадував про свої довколосвітні подорожі. «Невдовзі знову подамся в мандри, – думав він. – Але ще не зараз». Розділ четвертий,