Annotation 2 page

– Обережно, – тихо застеріг Нюхмумрик. – Це тут. Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців – безліч крихітних комет у чорному всесвіті… – І все це належить тобі? – затамувавши подих, прошепотів Чмих. – Так, доки я тут мешкаю, – голос Нюхмумрика звучав безтурботно. – Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш… – А собі можна щось узяти, як гадаєш? – очиці Чмиха мрійно блищали. – За них можна купити собі вітрильник або самокат… – Бери, скільки хочеш! – засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях. Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла. Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності. – Агов! – долинув згори голос Нюхмумрика. – Ти довго там будеш порпатися? – Ще трішки! – закричав у відповідь Чмих. – Їх тут ще так багато… – Впала роса і стає холодно, – кликав Нюхмумрик. – Так-так. Вже йду… зараз… – відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати.

І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками. Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало. – Що на тебе найшло? – чудувався Мумі-троль. – Куди так поспішаєш? Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів. Мумі-троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів.

– Клянуся своїм хвостом! – прошепотів Мумі-троль. Чмих сидів поряд і ридав. – Усе вже минулося, – заспокоював його Нюхмумрик. – Не плач, маленький друже! – Ґранати, – хлипав Чмих. – Жодного мені не дісталося! Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив: – Я знаю. Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою. – Я міг нести їх у наплічнику, – понуро бубонів Чмих. – Однак дивитися на коштовності – це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, – зовсім інше. Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад. З Нюхмумриком подорож стала набагато веселішою. Він виводив на губній гармонії пісеньки, яких вони ніколи раніше не чули, навчив їх грати у покер і рибалити вудкою. Розповідав неймовірні, шалені історії. Навіть річка звеселіла, поплинула собі прудкіше, час від часу кружляючи в круговертях. Русло її звузилося, а Самотні Гори підступили ближче. Вершини тонули у хмарах, що й далі важкою ковдрою нависали над землею. Та жодної обсерваторії на видноколі.

– Розкажи щось, – попросив Чмих. – Але ні слова про комети. Про щось гарне… Нюхмумрик сидів при стерні. – Хочете почути про гору, яка вивергає вогонь? Мумі-троль і Нюхмумрик поважно кивнули на знак згоди. Нюхмумрик натоптав свою люльку, припалив і почав розповідь: – Ось як воно було. Якось потрапив я в одну місцевість, де замість ґрунту усе навколо вкривала суцільна лава. Під лавою день і ніч щось ворушилося. То земля спала під нею і вовтузилася уві сні. Брили лави лежали довкола, накидані впереміш, у повітря здіймалися гарячі випари, від чого все навколо набирало якихось незвичайних і нереальних обрисів. Прибув я туди десь під вечір, був дуже втомлений, тож мені забаглося чаю. Приготувати його було неважко – достатньо наповнити каструлю окропом з будь-якого гарячого джерела. – І ти не обпік лапи? – запитав Мумі-троль. – У мене були ходулі. На ходулях можна переступати через будь-які брили та розколини. Щоправда, треба пильнувати, аби не застрягнути у тріщині. Отож я напився чаю у найпрохолоднішому місці, яке зміг віднайти. Усе там бухтіло та парувало, і – жодної живої істоти чи зеленої травинки навкруги. Раптом земля під лавою прокинулася з дрімоти. Переді мною з глухим гуркотом розчахнувся кратер, з якого бухнуло червоне полум’я і хмаровище попелу.

– Вогненна гора! – скрикнув Чмих. – А що було далі?! – Я стояв і дивився, – вів далі Нюхмумрик. – Неповторне видовище! Я бачив незлічених вогняних духів, які роєм виприскували з надр землі і літали довкола, немов іскри. За деякий час кіптява і спека стали нестерпними, і я подався геть. Унизу, під горою, протікав потічок, я ліг на живіт, щоб напитися. Вода була, звісно, теплою, але не окропом. Саме тієї миті до підніжжя гори занесло одного з отих крихітних вогняних духів, він упав у воду і вже майже зовсім погас, лише голова жевріла, а решта – шипіло і шкварчало. Він з останніх сил благав мене про допомогу. – Ти його порятував? – знову урвав розповідь Чмих. – Аякже, я ж нічого не мав супроти нього, – сказав Нюхмумрик. – Щоправда, попікся. Отож, дух, опинившись на сухому, знову запалахкотів. Ясна річ, він зрадів і, перш ніж відлетіти, зробив мені подарунок. – Що? – не стримався Чмих. – Пляшку сонячної оливи надр. Вогняні духи натираються нею перед тим, як податися до ядра землі. – То тобі не страшне жодне полум’я, коли ти натрешся оливою? – у Чмиха мало очі не повилазили від захвату. – Звичайно. – І ти щойно тепер про це кажеш? – вигукнув Мумі-троль. – Ми порятовані! Як прилетить комета, досить лише… – Але в мене майже нічого не лишилося, – засмучено зізнався Нюхмумрик. – Розумієте, я рятував речі з пожежі, коли горів дім. Я ж не знав… На дні пляшки зосталася хіба краплина… – На маленьке звірятко, таке, скажімо, як я, вистачить? – поцікавився Чмих. Нюхмумрик глипнув на нього. – Можливо… Але на хвіст забракне… Згорить, доведеться з цим змиритися. – Ага, – буркнув Чмих. – Хай тоді усе йде з димом… Може, хоч на маленьке кошеня вистачить? Але Нюхмумрик його вже не слухав. Він випростався і тривожно принюхався. – Річка, – озвався за хвилю. – Щось помічаєте? – Вона зазвучала по-іншому, – потвердив Мумі-троль. І справді, річка шуміла і клекотіла, довкіл вирували круговерті, зовсім не такі маленькі, як перше. – Згорніть вітрило! – скомандував Нюхмумрик. Течія стала дуже швидкою. Пліт рвонув уперед, немов істота, яка довго подорожувала світами і раптом відчула близькість домівки. Береги поступово сходилися докупи, гірські кряжі по обидва боки пнулися вгору, усе вищі й крутіші. – По-моєму, мені хочеться опинитися на суходолі, – пробурмотів Чмих. – Ми не можемо зараз пристати до берега, – сказав Нюхмумрик. – Доведеться покластися на волю ріки, доки вона вгамується. Але ріка й не думала вгамовуватися. Береги ще тісніше зійшлися докупи, втиснувши бурхливі хвилі у вузьке русло. Вони опинилися посеред Самотніх Гір. Пліт, кружляючи, несло глибокою ущелиною, а смужка неба угорі ставала все меншою. Десь у горах грізно гуркотіло. Мумі-троль крадькома зиркнув на Нюхмумрика, чи не страшно тому. Мумрик тримав у роті свою незмінну люльку, але вона давно погасла. Чорні, зрошені водою прямовисні скелі пролітали повз них, гуркіт набирав сили, пліт хитнувся і раптом злетів у повітря… – Тримайтеся щосили! Ми летимо вниз! – закричав Нюхмумрик.

Мить – і лише клекіт білого шумовиння та рокотання ріки. Ніхто не почув розпачливого крику Нюхмумрика. Маленький пліт затріщав, а коли водоспад залишився позаду, знову випростався. Далі вони випливли у пітьму. – Чому так темно? – заскімлив Чмих. Ніхто йому не відповів. Навколо стало зовсім чорно, лише біло-зелено мерехтіли на гребенях хвиль баранці. Скелясті стіни стулилися над ними склепінням, безпорадний пліт далі несло, обертаючи у круговертях. Інколи він налітав на стіни і кружляв колом. Гуркіт водоспаду потроху слабнув, і врешті лише темрява та повна тиша огорнули мандрівників. – Ви ще тут? – тремтячи усім тілом, пискнув Чмих. – Я, гадаю, ще тут, – почувся голос Мумі-троля. – Ото буде що розповісти Мамі! Раптом спалахнула вузенька смужка світла – Нюхмумрик знайшов ліхтарика. Промінь лякливо затріпотів на чорній воді та вогких кам’яних стінах. – Здається, русло стає вужчим, – тоненьким голоском озвався Мумі-троль. – А ти що скажеш? Вужчає? – Може, хіба трішки, – визнав Нюхмумрик, намагаючись зберігати спокій. Однак йому це не вдалося. Щось знову хряснуло, і на пліт упала верхівка щогли. – Щоглу треба скинути за борт! Допоможіть мені! – гукнув Нюхмумрик. – Покваптеся! Щогла шубовснула у воду і зникла. Друзі завмерли, тісно притулившись один до одного. Зненацька Чмих відчув, як щось торкнулося його вух. – Мої вуха! – зойкнув він. – Мої вуха черкають стелю! Він упав на живіт і затулив носа лапами. У ту мить пліт шарпнувся й зупинився. – Не рухайтеся! – порадив Нюхмумрик. Слабке сіре світло наповнило тунель під скелястим склепінням, принаймні вони змогли бачити свої маленькі налякані мордочки. Нюхмумрик присвітив ліхтариком у воду. – Це щогла, – мовив він. – Вона лягла упоперек, ми зачепилися за неї. А тепер погляньте, від чого це нас порятувало! Мумі-троль і Чмих схилилися до плеса. Чорна лискуча вода стрімко котилася повз них, жахно булькаючи і зникаючи у бездонному проваллі! – Мені вже досить і вас, і вашої подорожі, і ваших комет – усього досить! – заголосив маленький Чмих і розридався. – Хіба я не казав, що ризик – ваша власна справа?! Хіба я не казав, що хочу на суходіл?! Такі крихітні звірята, як я…. – Послухай! – урвав його голосіння Нюхмумрик. – Я знаю, що всі пригодницькі історії мають щасливий кінець. Глянь угору! Чмих обтер лапками носа і підвів голову. Він побачив над собою вертикальну тріщину в скелі, а далеко вгорі смужку сірого неба. – То й що з того? – хлипнув він. – Я ж не муха! А навіть якби був мухою, це теж нічого не змінило би. Мені паморочиться в голові ще з того часу, як я у дитинстві захворів на запалення вушок. Чмих знову заплакав. Тоді Нюхмумрик витягнув свою губну гармонію і заграв. Пісня була про пригоди, розвагами в яких і не пахло, а у приспіві йшлося про неодмінний несподіваний порятунок. Потроху Чмих заспокоївся, повтирав свої вуса від сліз. Пісня тим часом злетіла вгору, до смужки неба у скелях, розбудила відлуння, ще одне і ще, аж врешті розбудила Гемуля, який, сидячи, куняв біля свого сачка для метеликів. – Що це таке? – зачудувався Гемуль і роззирнувся навколо. Глянув на небо, зазирнув у сачок, відкрутив покришку баночки з жуками і теж зазирнув досередини. – Галас, – мовив він сам до себе. – Щось, без сумніву, спричиняє галас. (Музичного слуху він був цілком позбавлений). Зрештою Гемуль взяв своє збільшувальне скло і заходився шукати у траві. Він нишпорив, прислухався і принюхувався, аж доки натрапив на глибоку тріщину у землі. Звідти долинав отой жахливий галас. – Напевно, якісь дуже незвичайні комахи, – буркнув собі під ніс Гемуль. – Безсумнівно, рідкісні, а може, навіть ще невідомі науці! Думка страшенно схвилювала Гемуля, він встромив у щілину свого великого носа, щоб ліпше бачити.

– Дивіться! Гемуль! – вигукнув Мумі-троль. – Врятуй нас! Врятуй нас! – ридав Чмих. – Вони геть знетямлені, – пробурмотів Гемуль, запихаючи у щілину сачок. Сачок дуже обважнів, коли Гемуль витягав його. Він тягнув і підважував його, а витягнувши, захотів роздивитися свій улов. – Дуже дивно, – мовив Гемуль, витрушуючи з сачка Мумі-троля, Нюхмумрика, Чмиха, намет і два наплічники. – Страшенно дякуємо! – тішився Мумі-троль. – Ти врятував нас в останню хвилину! – Я вас врятував? – здивувався Гемуль. – Не мав такого наміру! Мене цікавлять тільки рідкісні комахи, які зчинили там, унизу, галас. (Гемулі зазвичай тугодуми, однак дуже лагідні, якщо їх не сердити). – Це Самотні Гори? – запитав Чмих. – Не знаю, – відповів Гемуль. – Але тут водиться багато цікавих нічних метеликів. – Так, це Самотні Гори, – ствердив Нюхмумрик. Навколо них здіймалися могутні гірські хребти, тоскно пустельні і сірі. Було дуже тихо й прохолодно. – А де ж Обсерваторія? – не вгавав Чмих. – Не маю жодного уявлення, – Гемуль починав сердитися. – А що вам відомо про нічних метеликів? Оце я хотів би знати. – Нас цікавлять лише комети, – сказав Чмих. – Вони рідкісні? – у голосі Гемуля почулося зацікавлення. – Можна й так сказати, – потвердив Нюхмумрик. – З’являються приблизно раз на століття. – Нечувано! – зрадів Гемуль. – Таку варто спіймати. Які ті комети на вигляд? – Червоні, з довгими хвостами, – пояснив Мумі-троль. Гемуль дістав нотатник і записав ознаки комети.

– Напевно, належить до роду Filiscrypus Chmychogalonica, – пробубонів собі під ніс Гемуль. – Ще одне запитання, мої вчені друзі, – чим харчується ця дивовижна комаха? – Гемулями, – чмихнув Чмих. Гемуль почервонів мов буряк. – Наука – не жарти. Бувайте здорові! Дозвольте відкланятися! Він зібрав усі свої баночки, підхопив сачок і подався геть, у Самотні Гори. – Гемуль, вочевидь, вирішив, що комета – це якийсь жук або щось на те схоже! – повеселів Чмих. – Ото дурний! Чудасія та й годі! А тепер я хочу кави! – Кавник залишився на плоті, – нагадав Нюхмумрик. Мумі-троль, який теж полюбляв каву, кинувся до тріщини й зазирнув униз. – Пліт зник! – закричав він. – Кавник запався крізь землю! Як ми собі порадимо без кави?! – Їстимемо оладки, – втішив його Нюхмумрик. Друзі розпалили ватру і посмажили оладки. Хапали їх просто з пательні – бо це єдиний правильний спосіб споживати оладки. Попоївши, вони обрали собі найвищий гірський кряж і поволі почали спинатися на вершину. Якщо вже будувати Обсерваторію, то, напевно, ближче до зірок.

Був пізній вечір. Прадавні величні гори дрімали, вершини переглядалися між собою понад проваллями, з яких піднімалася угору імла, сіро-біла й крижано холодна. Час від часу маленький клаптик відривався від важкого хмаровища і поволі плив над горами, де гніздилися орли та кондори. Біля підніжжя однієї гори блимало крихітне світелко. Підійшовши ближче, можна було побачити жовтий намет, освітлений зсередини. Губна гармонія Нюхмумрика звучала дуже самотньо у цій пустелі. Удалині задерла носа, прислухаючись, гієна. Вона ще ніколи не чула музики, тож завила моторошно й протяжно.

– Що це було? – запитав Чмих, присуваючись ближче до світла. – Нічого страшного, – заспокоїв його Нюхмумрик. – А тепер послухаємо пісеньку про джмеля на карнавалі – і заграв знову. – Гарна пісенька, – похвалив Мумі-троль, – тільки незрозуміло, чи весело було джмелеві на карнавалі. Ліпше розкажи щось. Нюхмумрик якийсь час роздумував, а потім запитав: – Чи розповідав я вам про хропусів, які стрілися мені кілька тижнів тому? – Ні, – відповів Мумі-троль, – хто такі хропусі? – Справді не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Я гадав, що ви родичі, бо дуже схожі. Хоча ти, ясна річ, білий, а вони різнобарвні, до того ж, міняють колір від хвилювання. Очі у Мумі-троля гнівно зблиснули. – Ніякі ми не родичі, – спалахнув він. – У нас немає нічого спільного з тими, хто міняє колір. Існує лише один вид мумі-тролів – білі мумі-тролі! – У кожному разі, ті хропусі дуже на тебе схожі, – спокійно наполягав на своєму Нюхмумрик. – Я маю на увазі – рисами. Хропусь дуже любить порядкувати і дискутувати, а це не раз досить обтяжливо. Менша сестричка слухається його в усьому, але гадаю, має власну думку. Може, лишень не зізнається в тому. Вона від голови до лап вкрита ніжним м’якеньким пухом і має пухнасту гривку, яку невпинно причісує. – Ото дурненька, – буркнув Мумі-троль. – А що було далі? – нетерпеливився Чмих. – Та, нічого надзвичайного. Сестричка вміє плести маленькі спальні матраци з трави і варити смачні зупки, щоб не було розладу шлунку. А ще вона заквітчує себе за вухом, а на лівій ніжці носить золотий браслет. – Яка ж це історія?! – вигукнув розчаровано Чмих. – Зовсім нічого цікавого! – Хіба ж нецікаво уперше в своєму житті побачити хропуся, який, до того ж, уміє міняти колір, – не згодився з ним Нюхмумрик і знову приклав до уст гармонію. – Усі дівчата дурні, і ти теж разом з ними, – буркнув Мумі-троль, заповз у свій спальний мішок і відвернувся до стіни намету. Тієї ночі йому наснилася маленька Хропся, схожа на нього самого. Він подарував їй троянду, щоб вона почепила її собі за вушком.
– Ото вже дурне наснилося, – пробубонів сам до себе Мумі-троль, прокинувшись наступного ранку. У наметі було страшенно холодно. Нюхмумрик саме заварював чай. – Нині ми видряпаємося на найвищу вершину, – повідомив він. – Звідки ти знатимеш, що вона найвища? – запитав Чмих, витягаючи шию, щоб побачити вершину, однак гора ховалася у важких сірих хмарах. – А ти пильно придивися, – порадив Нюхмумрик. – Бачиш, скільки цигаркових недопалків навкруги? Це професори поскидали їх вниз. – О-о, зрозуміло, – Чмих засмутився, що не він першим це помітив. Усі троє спиналися вгору вузькою крученою стежкою, пов’язані між собою страховою мотузкою, яка затягувалася у кожного вузлом на животі. – Не забувайте, що все робиться на вашу відповідальність, – нагадав Чмих, котрий ішов останнім у зв’язці. – А ще пам’ятайте про моє запалення вушок у дитинстві. Стежка ставала все стрімкішою і стрімкішою, мандрівники дряпалися все вище і вище. Над ними здіймалися древні гігантські гори, а навколо було пустельно й жахливо самотньо. Поміж голими скелястими вершинами витав, широко розпростерши крила, кондор, єдина жива істота у цьому безгомінні. – Який страшенно велетенський птах, – мовив Чмих. – Як йому, мабуть, самотньо там, угорі! – Та він, напевно, має десь дружину і цілу купу маленьких діток, – заперечив Нюхмумрик. Кондор велично ширяв у небі, час від часу повертаючи набік голову з гачкуватим дзьобом й зиркаючи холодними очима. Він завис у повітрі просто над ними, ледь похитуючи крильми.

– Що він замислив? – стурбувався Чмих. – У нього лютий вигляд, – пробурмотів Мумі-троль. – Боюся, він надумав нас… – Летить сюди! – несамовито зойкнув Нюхмумрик. Усі троє кинулися до скелі. З пронизливим посвистом крил кондор шугонув на них. Друзі втиснулися в крихітну западинку в прямовисній стіні, міцно вчепившись один в одного і в безпорадному жаху сподіваючись найгіршого. Ось знову! Кондор налітав, мов буря, величезні крила вдарялися в скелю, а навколо стало темно. То було справжнісіньке жахіття! Аж раптом усе стихло. Дрібно тремтячи, вони повисували носики зі свого сховку. Далеко внизу під ними, в урвищі, де чимраз більше гусла темрява, ширяв, широко кружляючи, кондор. Потім він рвучко піднявся вгору і полетів углиб гір. – Засоромився своєї невдачі, – пояснив Нюхмумрик. – Кондори дуже горді. Вдруге сюди не поткнеться! – Кондор з кондорятами! Дуже зворушливо! – гарячкував Чмих. – А ще велетенські ящірки! Водоспад, що западається під землю! Забагато колосальних пригод для такого крихітного звірятка, як я! – Найколосальніша пригода ще попереду, – заспокоїв його Мумі-троль. – Наша комета. Усі троє глянули вгору на важкі хмаровища. – Хотілось би вже побачити ясне небо, – мовив Нюхмумрик, підняв пір’їну, що її зронив кондор, й устромив у свого капелюха. – Ходімо. Час підпирає.
Надвечір вони видряпалися так високо, що досягли хмар, ураз опинившись у тенетах холодної імли, і тільки сіра порожнеча залягала навкруги. Камениста стежка стала слизькою й небезпечною. Друзі страшенно мерзли, а Мумі-троль тоскно думав про теплі вовняні штани, які саме цієї миті мандрували, напевно, до ядра Землі. – А я гадав, що хмари м’які, пухнасті й приємні на дотик, – розчаровано пробубонів Чмих і пчихнув. – Як мені вже набридла ця клята подорож! – Що це там? – вигукнув Мумі-троль і став як укопаний. – Там щось лежить і виблискує… – Діамант? – Чмих знову збадьорився. – Здається, маленький браслет, – мовив Мумі-троль, ступивши в густу пелену туману. – Будь обережний! – застеріг його Нюхмумрик. – Він лежить на самому краю провалля! Мумі-троль, дуже обачно ступаючи, рушив далі. Над самим урвиськом він ліг на живіт, простягнув уперед лапу. – Міцно тримайте мотузку! – гукнув друзям.

Нюхмумрик з Чмихом натягували мотузку що було сили, Мумі-троль нахилився ще далі над прірвою, йому нарешті вдалося досягнути браслет. Ухопивши прикрасу, він порачкував назад. – Це – золото, – сказав він до Нюхмумрика. – Ти, пригадую, казав, що у Хропсі був золотий браслет на лівій ніжці? – Казав, – спохмурнів Нюхмумрик. – Вона була така гарненька! Її завжди вабило збирати квіти у найнебезпечніших місцях. – Тепер від неї, без сумніву, нічого не зосталося, – бовкнув Чмих. Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, – сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати. – Тепер ми стоїмо понад хмарами, – урочисто проказав Нюхмумрик.

Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили. – Що це? – нажахано прошепотів Чмих. Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем. – Може, це захід сонця так розмалював небо? – невпевнено припустив Нюхмумрик. – Так воно і є! Жодного сумніву! – підтримав його Мумі-троль. – Сонце заходить… Однак усі троє чудово знали, що то був не захід сонця, а комета, яка своїм червоним світлом осяяла вечірній небокрай. Вона прямувала до Землі, до всіх живих істот, котрі її населяли.
На найвищій вершині шпичастого гірського кряжу притулилася Обсерваторія, де професори вели незчисленні дивовижні спостереження, жили відлюдькувато наодинці з зірками та не до міри палили цигарки. Вежа Обсерваторії мала округлий прозорий дах, прикрашений скляною, забарвленою всіма кольорами веселки, кулею, яка поволі, але невпинно оберталася навколо себе.

Мумі-троль крокував попереду всіх. Він відчинив вхідні двері й поштиво завмер на порозі. Вежа – велика зала – була обладнана найпотужнішим у світі телескопом, який день і ніч, спроквола обертаючись навсібіч, спостерігав за зоряним небосхилом, чи не чигає десь у Всесвіті небезпека, і при цьому по-котячому муркотів. Юрми маленьких професорів метушилися навкруги, шастали вгору і вниз блискучими латунними сходами, щось регулювали, щось відкручували, щось вимірювали, час від часу записуючи покази до нотатників. Вони страшенно поспішали і всі як один палили цигарки. – Доброго вечора! – привітався Мумі-троль. Однак ніхто не звернув на нього уваги. Тоді він шанобливо підступив до найближчого до себе професора і посмикав його за полу піджака. – Ти знову плутаєшся під ногами! – розсердився професор. – Вибачте, але я у вас ще ніколи не бував, – знітився Мумі-троль. – То був хтось інший, дуже на тебе схожий, – буркнув професор. – Ані хвилини спокою останнім часом. Ми не маємо часу для всіх, хто вештається тут знічев’я і наївно розпитує про якісь безглузді речі. Якісь там браслети на лапки… Оця комета – найцікавіша з’ява в моєму житті… А ти чого хочеш? – Нічого надзвичайного, – промимрив Мумі-троль. – Хотів би тільки довідатися, чи була вона пухнастою… я маю на увазі, та особа, котра приходила раніше… Може, мала квітку за вушком? Професор здійняв руки до неба і зітхнув. – Пушок та квіти мене не цікавлять, – сказав він. – А ще менше – браслети на лапках. Невже ти дійсно гадаєш, що може мати значення загублений якимось дівчиськом браслет, коли очікуєш появи комети? – Цілком можливо, – серйозно відповів Мумі-троль. – Дуже вам дякую! – Не варто дякувати! – буркнув професор і почовгав до свого телескопа. – То що він сказав? – зашепотів Чмих. – Прилетить комета? – Коли вона вріжеться в Землю? – допитувався і собі Нюхмумрик. – Я забув про це запитати! – зізнався Мумі-троль. – Зате довідався, що Хропся була тут. Вона не зірвалась у прірву! – Але ж ти й дурний! – не стримався Чмих. – Тепер я піду й про все випитаю. А ви вчіться, як треба залагоджувати справи! І крихітне звірятко Чмих подріботіло до іншого професора. – До мене доходило безліч чуток про ваші знамениті дослідження комет! – Справді? – втішився професор. – Ця комета надзвичайно гарна. Я маю намір назвати її своїм іменем. Ходімо, сам побачиш! Чмих рушив услід за професором, дряпаючись незчисленними сходами. Він був першим у світі крихітним звірятком, якому дозволено було подивитися в окуляр найбільшого на Землі телескопа. – Бачиш, яка красуня? – захоплювався професор.

– Всесвіт чорний. Таки чорний… – прошепотів Чмих. Він так налякався, що хутро у нього на потилиці стало дибки. У бездонній чорноті неба блимали, немов живі, величезні зорі. Такі завбільшки, як розповідав Ондатр. Ген далеко серед них щось сяяло, схоже на недобре червоне око. – Комета! – скрикнув Чмих. – Оте червоне око і є кометою. Вона летить сюди! – Звісно, летить сюди! – потвердив професор. – От що цікаво! З кожним днем її видно все ліпше. Комета стає чимраз більшою, червонішою та прекраснішою! – Та вона ж не рухається! – недовірливо мовив Чмих. – І хвоста не видно! – Хвіст тягнеться позаду, – пояснив професор. – Комета простує нам назустріч, тому здається, ніби вона непорушна. Гарна, правда ж? – Та-а… – завагався Чмих. – Червоний колір, звісно, приємний… А коли вона долетить до Землі? – Чмих, занімілий від страху, вдивлявся у маленьку червону цятку через окуляр телескопа. – За моїми підрахунками, комета досягне нашої планети увечері сьомого серпня о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше, – охоче розповідав професор. – І що тоді трапиться? – пополотнів Чмих. – Що трапиться? – професор аж розгубився. – Про це я ще не встиг подумати… Але неодмінно дуже скрупульозно запишу увесь перебіг події. Чмих рушив униз сходами, коліна йому підгиналися. На півдорозі він раптом зупинився і запитав: – Що нині за день? – Третього серпня, – відповів професор. – 7:53 рівно. – Гадаю, нам варто поквапитися додому, – мовив Чмих. – Бувайте! Чмих повернувся до гурту – здавалося, наче він на голову підріс. – Він чорний, – повідомив малий. – Чорний-чоренний. – Хто? – не зрозумів Мумі-троль. – Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше… – Негайно додому! – вирішив Мумі-троль. – Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама? – Пудинг, – пхикнув зневажливо Чмих. – Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа! – Як би там не було, варто поквапитися, – пробурмотів Мумі-троль і кулею вилетів з Обсерваторії. – Не поспішай занадто! – гукнув йому навздогін Нюхмумрик. – Якщо ми мчатимемо наосліп, неодмінно зірвемося у найближче провалля. Комета прилетить щойно через чотири дні! – Та що ви водно торочите про ту комету? – розсердився Мумі-троль. – Як тільки доберемося додому, Мама з Татом усе владнають. Інша справа – панночка Хропся! Вона ж не знає, що я знайшов її браслет! Він розтанув у сутінках, тягнучи за собою на страховій мотузці друзів. Моторошні червоняві сполохи на небі стали яскравішими. Хмари розсіялися, оголивши гірський краєвид, осяяний якимось наче неземним надвечір’ям. Глибоко внизу ледь виднілася вузенька смужка ріки та темні плями лісів. «Що ж, – подумав Нюхмумрик, – додому – то й додому. І панночка Хропся з браслетом на ніжці – ліпше, ніж без браслета, і байдуже, прилетить комета чи ні». Четвертого серпня небо було безхмарним, однак сонце заслонила дивна тінь. Пропливаючи багряним небом над Самотніми Горами, вона якусь мить видавалася майже чорною. Надворі потепліло. Друзі не спинялися всю ніч. Чмих почав вередувати. – Я втомився, – нудив він. – Мені вже все набридло. Тепер ваша черга нести намет… І пательню теж… – Хоч намет дуже зручний, – озвався Нюхмумрик, – не варто, однак, занадто перейматися речами, якими володіємо. Викинь його – та й по всьому! І пательню теж! Однаково нічого на ній смажити… – Ти серйозно? – вражено запитав Чмих. – Кинути у прірву? Нюхмумрик лише кивнув. Чмих підійшов до самого краю урвища. – Шкода… У ньому можна жити, – бурмотів він. – Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі-тролю, я не знаю, як мені вчинити! – У тебе вже є печера, – приязно нагадав малому Мумі-троль. Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба. – Супер! – вигукнув Мумі-троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі. Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі. – Як чуєшся? Ліпше? – поцікавився Нюхмумрик. – Ні-і-і, – заскімлив зблідлий Чмих. – Тепер мені паморочиться в голові. Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.

– Послухай, – суворо мовив Мумі-троль. – У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку… – Знаю, знаю… – урвав його Чмих, – …дурненьку панночку Хропсю. Не чіпай мене, бо зараз мене знудить! – Дай йому спокій, хай собі трохи постогне! – втрутився Нюхмумрик. – А ми тим часом покатуляємо каміння. Знаєш, як? – Ні. Нюхмумрик вибрав чималенький камінь, що лежав на самому краєчку прірви. – Дивись, – він розгойдав каменюку, раз-два-три – і вона зникла з очей. Мумі-троль та Нюхмумрик кинулися до краю і зазирнули униз. Каменюка витанцьовувала поміж скелями, гуркочучи, немов громовиця, услід летіла курява з дрібних камінців та уламків скель, а в горах ще довго гуляла глуха луна. – Справжня лавина! – захоплено вигукнув Нюхмумрик. – Я теж хочу! – Мумі-троль кинувся до ще більшої брили, яка балансувала над прірвою. – Обережно! – скрикнув Нюхмумрик, але було надто пізно, брила загуготіла вниз, а за нею – нещасний Мумі-троль.