Annotation 5 page

– Чому їх так довго немає? Уже майже пів на другу… – Скоро надійдуть, – вгамовувала його Мама. – Не хвилюйся! Підніми трохи торт, щоб я могла витягнути з-під нього кондитерський папір. Чмихові дамо облизати таріль, він це любить… Тато зітхнув і підняв торта. – Не треба було їх відпускати. Але хто ж знав… У цю мить до хатини увійшов Ондатр і вмостився на дров’яній скрині. – Як там комета? – поцікавилася Мама. – Летить щодуху! – похмуро буркнув Ондатр. – Знайшли ви час торти випікати!.. – Може, покуштуєте пиріжка? – запитала Мама Мумі-троля. – Ta-a, – завагався Ондатр. – Хіба одного, доки чекаємо… Після третього він сказав: – Здається, синок пані господині біжить через міст… У дуже строкатій компанії… – Мумі-троль?! – скрикнула Мама і випустила з лап тортову лопатку просто в смітник. – І ви тільки зараз кажете про це! Мама чимдуж вискочила надвір, Тато – услід. – Он наш синочок! А ото Чмих!.. А за ними – купа незнайомих Мамі й Татові істот. – Як я за тобою скучила! – цокотіла Мама Мумі-троля. – Ходи, я тебе обійму! Які ж бо ви змарнілі та брудні! Я так тішуся… Невже все це насправді! – Мамусю! Татусю! – захоплено розповідав Мумі-троль. – Я бився з отруйним кущем і переміг! Чах-чах – гілляки на всі боки, залишився сам пеньок! – Який ти хоробрий! – похвалила Мама. – А це хто? – Хропся, власне її я врятував від отруйного чортополоху! Ось Хропусь і мій найліпший друг Нюхмумрик. А це – Гемуль, який колекціонує поштові марки. Усі обмінялися потиском лапок.

– Дуже цікаво, – мовив Тато Мумі-троля. – Колекціонування марок – надзвичайно благородне захоплення. – Це не захоплення, а мій фах, – буркнув Гемуль, який сьогодні не виспався. – Он як! – Тато зовсім не образився. – То вам, напевно, буде цікаво поглянути на альбом з марками, якого вчора принесло вітром? – Що?! – зойкнув Гемуль. – Справді, так воно й було, – потвердила Мама. – Я виставила надвір дріжджове тісто, щоб воно підросло, а вранці його обліпили бридкі маленькі липкі папірці. – Липкі папірці… – повторив Гемуль і зблід. – Заклинаю іменем усіх гемулів, де вони? Сподіваюся, ви їх не викинули? – Підсихають он там, – Мама Мумі-троля показала на білизняну шворку, нап’яту між двома кущами бузку. Побачивши свій червоний альбом для марок, Гемуль скрикнув від радості і притьмом кинувся до кущів, плутаючись у порваних торочках хламиди. – Щастить же декому, – Чмихові стало дуже гірко, бо кошеня не прийшло привітати його з поверненням додому. Він докірливо тицьнув лапкою на мисочку з молоком, яка стояла на ґанку: – А молоко скисло… – Спека всьому виною, – пояснила Мама. – Усе псується в таку спеку. Але інколи воно приходить посьорбати… Любі дітоньки, час попоїсти. Заходьте до хати і привітайтеся з Ондатром. Чмих залишився в саду. Він плазував попід кущами і кликав кошеня. Шукав у дровітні. Шукав усюди і кликав, кликав… Однак кошеня не прийшло. Чмих повернувся на ґанок, де все товариство саме снідало і розмовляло про комету. – Ондатр каже, що сьогодні увечері вона впаде простісінько на наш городець, – сказала Мама Мумі-троля. – І це саме тоді, коли мені врешті вдалося відчистити овочі від бридкої сизої пилюки… Тож я навіть не прополювала грядки… Невже Всесвіт справді чорний! Це ж ти, Чмиху, з’ясував? – Звичайно, – трохи повеселів Чмих. – Я все з’ясував… Коли прилетить комета, ми можемо заховатися у моїй печері! – Почекай! – закричав Хропусь. – З цього приводу треба скликати нараду! Такі рішення не можна приймати зопалу… – Чому? – здивувалася Хропся. – У нас немає часу на довгі балачки. Перебираємося до печери разом з усім скарбом! – О! – раптом згадав Чмих. – Ви ще не бачили мого кинджала! – То, може, перенесемо святковий обід до печери? – запропонував Мумі-троль. – Влаштуємо собі пікнік… Усі галасували, перебиваючи один одного та вимахуючи лапами, а Чмих необачно перевернув на скатертину склянку з молоком.

Урешті підвівся Ондатр: – З вами неможливо мати справу! Все це пусті теревені, бо коли прилетить комета, від нас навіть мокрого місця не зостанеться. Я йду в сад, полежу в гамаку і подумаю. Прощавайте, якщо нам не пощастить побачитися знову… І він пішов собі. На мить усі принишкли, Тато Мумі-троля глибоко зітхнув. – Не розумію, чому оцей Ондатр так гнітюче впливає на мене, – мовив він. – Третя година… Може, почнемо пакуватися? Місця в печері усім вистачить? Тато глянув на Хропуся: – Чи не міг би ти взяти на себе організацію переїзду до печери? Хропусь зашарівся від утіхи. – Я спробую, – сказав він поважно. – Але спершу роздобудьте мені зошит у клітинку або в лінійку, ручку, метр, а ще схему печери з перспективи пташиного польоту з усіма відповідними вимірами. Потім мені знадобиться список усього вашого скарбу. Позначте трьома зірочками найулюбленіші речі, двома – ті, що вам подобаються, а однією – ті, без яких можете обійтися. – Мій список уже готовий! – засміявся Нюхмумрик. – Три зірочки – губна гармонія! Почалося велике переселення. Ондатр спостерігав за всім зі свого гамака, а Гемуль сидів під кущем бузку й сортував марки. Мама метушилася по хаті, шукаючи то мотузку, то обгортковий папір, спорожнила льох і зняла з вікон гардини. Шухляди зі столу громадилися на підлозі, постільна білизна лежала купою на подвір’ї. Мумі-тато вантажив на тачку валізи, клунки, торбинки, кошики й пачки. Хропусь сидів на ґанку за столом, устеленим списками та папірцями з обрахунками, й організовував переселення. Він аж променів від щастя. – Що робитимемо з мушлями навколо грядок? – запитала Хропся. – Неодмінно заберемо з собою, – категорично наполягла Мама Мумі-троля. – Вони позначені трьома зірочками! Любий Чмиху, чи не зміг би ти віднести торта до печери? Я не наважуся покласти його на тачку… – Ми не встигнемо викопати всі троянди, – попередив Тато Мумі-троля. – Бери лише жовті, – погодилася Мама. – Але їх необхідно взяти з собою. Вона бігцем кинулася на город повисмикувати редиску, хоча б найбільшу. Тато відкочував одну тачку за іншою на піщаний берег моря, а Мумі-троль з Нюхмумриком зносили речі до печери. Цей переїзд було не зрівняти зі звичним переїздом на літування, бо дуже бракувало часу. Спека стала нестерпною, мертвий берег осявало моторошне темно-червоне світло. Тато намагався не звертати уваги на примарний світ довкола. Він невтомно котив туди й сюди тачку і розмірковував, скільки зайвих речей нагромадилося вдома з часів його молодості. Інколи Тато позирав на годинника. – Все, – подумав він, – везу останній вантаж. Хай Мама собі навіть не думає забирати ще й клямки від шаф та шворки від пічних заслінок… І Тато Мумі-троля востаннє покотив тачку у Долину. Він застав Маму, коли вона намагалася витягнути на подвір’я ванну. Поруч стояв Чмих із мисочкою молока. – Ви мене зовсім не слухаєте, – сердився він. – Я вже тричі запитував, де воно? – Хто? – неуважно озвалася Мама. – Моє кошеня! – вигукнув Чмих. – Де моє маленьке кошеня, яке так за мною тужить?.. Ми мусимо його врятувати! – А, твоє таємниче кошеня, – згадала Мама, натужно волочачи ванну. – Розумієш, мені хіба зрідка вдавалося побачити кінчик його хвоста. Воно приходило лише по ночах і випивало молочко. – То воно не встигло полюбити тебе? – Ні, це кошеня дуже незалежне. Не хвилюйся, воно дасть собі раду. Коти завжди дають собі раду… Саме тієї миті з’явився Тато Мумі-троля, торохтячи тачкою. – Це остання ходка! – гукнув він. – Уже пів на сьому, а нам ще треба залатати дірку в стелі печери… Навіщо, заради всього святого, тобі здалася ванна!? – Вона цілком нова, – пояснила Мама. – Ти ж знаєш, яка то втіха поніжитися у ванні, до того ж… – Добре, згода, – змирився Тато. – Залазь досередини, я завезу тебе до печери. А де Гемуль? – Рахує свої марки, – відгукнувся Хропусь із родинним фотоальбомом Мумі-тролів у лапках. – Яким грубасиком був Мумі-троль у дитячому віці… – Гемулю! – покликав Тато. – Стрибай до ванни! Поквапся, бо комета летить! Гемуль схопив в оберемок свій альбом з марками і слухняно заліз до ванни, а Тато Мумі-троля повіз їх на берег моря.

Чмих останнім покинув Долину. Всю дорогу до лісу він гукав кошеня, аж нарешті помітив його. Кошеня сиділо в моху і вмивалося. – Привіт, – прошепотів Чмих, – як справи? Кошеня облишило умиватися і зиркнуло на нього. Чмих обережно підійшов простягнув лапку. Кошеня трішки відсунулося. – Я так за тобою тужив, – Чмих знову простягнув до нього лапку. Кошеня відстрибнуло на недосяжну віддаль. Щоразу, як Чмих намагався підійти ближче, воно відсувалося, але не втікало.

– До нас летить комета, – мовив Чмих. – Ходи з нами, бо від тебе й сліду не зостанеться… – Пхе, – пирхнуло кошеня і позіхнуло. – Обіцяєш прийти? – суворо запитав Чмих. – Мусиш мені пообіцяти! Перед восьмою… – Прийду, коли мені захочеться, – відповіло кошеня і знову заходилось умиватись. Чмих поставив мисочку з молоком у мох, трохи постояв, дивлячись на кошеня, а тоді побіг до берега моря. Друзі саме піднімали ванну на скелю. – Міцно тримайте і тягніть! – командував Тато Мумі-троля. – Обережно, щоб не впала мені на ноги! Не відпускайте! – Вона вислизає! Підставка для мила застрягла! – репетував Мумі-троль. Мама сиділа на березі, витираючи спітніле чоло. – Яке важке переселення! – зітхнула вона. – Що вони там роблять? – поцікавився Чмих. – Ванна надто велика, – пояснила Мама. – Не поміщається в отворі печери. Хропусь хотів скликати з цього приводу нараду, але у нас мало часу… Тепер вони намагаються витягнути ванну на вершок скелі, щоб затулити нею дірку в стелі. Ой, лишенько! – Я зустрів своє кошеня, – повідомив Чмих. – Воно пообіцяло прийти до печери перед восьмою… – От і добре! – втішилася Мама. – Я дуже рада! А тепер піду позастеляю ліжка в печері… Ванна затулила отвір у стелі з точністю до чотирьох сантиметрів, їм дуже пощастило! Потроху всі речі розташували всередині печери, вхід до печери Мама заслонила ковдрою. – Гадаєш, ковдра витримає спеку? – засумнівався Мумі-троль. – А ми її піддамо спеціальній обробці, – заспокоїв Нюхмумрик, дістаючи з кишені маленьку пляшечку. – Погляньте! Моя знаменита підземна Сонячна Олива! Їй жодна спека не страшна! – Плями від неї залишаються? – запитала Мама. Раптом вона схопилася лапами за голову: – А де ж Ондатр? – Він не хотів іти з нами, – відповів Тато. – Водно торочив, що пікніки зараз не мають жодного сенсу. Я покинув його в саду. І гамак йому залишив. – Ой-ой! – зітхнула Мама знову і заходилася готувати обід на примусі. Годинник показував за п’ять хвилин сьому. Коли всі вже пообідали і перейшли до сиру, ззовні почулося голосне чмихання. З-під ковдри, яка затуляла вхід, з’явилася вусата рийка.

– О, ви таки прийшли, – зрадів Мумі-троль. – Я не витримав у гамаку шаленої спеки, – мовив Ондатр. – Подумав, що у печері, мабуть, прохолодніше. Він статечно пошкандибав у куток. – Моє кошеня по дорозі бачили? – запитав Чмих. – Ні… Тато Мумі-троля досяг з кишені годинника: – Ми готові. Зараз рівно восьма. – Ще встигнемо покуштувати десерт, – сказала Мама. – Чмиху, куди ти поклав торт? – Десь там, – показав малий у куток, де примостився Ондатр. – Де це – десь там? – перепитала Мама. – Я його не бачу. Може, шановний Ондатр бачив нашого торта? – Не бачив ні кошенят, ні тортів, – роздратовано буркнув Ондатр. – Не бачив, не куштував, і взагалі, кошенята і торти мене не цікавлять. Я думаю. Гемуль засміявся, не підводячи голови від свого альбому з марками. – Маєте рацію, – бурмотів він. – Галас… Суцільний галас і суєта… – Але куди ж він подівся? – геть спантеличилася Мама. – Любий Чмиху, сподіваюся, ти не всього торта з’їв по дорозі? – Ні, він надто великий, – запротестував Чмих. – Ага, то ти його таки куштував? – гаркнув Мумі-троль. – Лише зірочку на верхівці, але вона була дуже твердою! – й собі відгаркнувся Чмих та заповз під матрац. Нікого з друзів більше й бачити не хотів. Написали на торті «Моєму любому Мумі-тролеві», а не «Моєму любому Чмихові»! Та й кошеня не прийшло, хоч уже минула восьма. – Ой-ой, – знову почулося Мамине зітхання. Вона сіла на стілець, бо дуже втомилася. – Самі прикрощі нині… Хропся уважно глянула на Ондатра. – Чи не могли б ви на хвильку встати, – попросила вона. – Нащо? Сиджу собі та й сиджу, нікому не заважаю, – буркнув Ондатр. – Але ж ви сидите на торті Мумі-троля! Ондатр аж підскочив і – о, сили небесні! – на що він ззаду був схожий! А торт!.. – А ось цього робити було не слід! – вигукнув Мумі-троль. – Торт спечений на мою честь!.. – Тепер я клеїтимуся все своє життя! – лементував Ондатр. – Я такого не стерплю! Це ваша вина! – Заспокойтеся! Заспокойтеся! – вгамовувала товариство Мама. – Від того, що на ньому посидів Ондатр, торт не перестав бути тортом. Хіба трішки змінив форму… Але її ніхто не слухав. Нюхмумрик заходився реготом. Чмих, який вирішив, що сміються з нього, визирнув з-під матраца і заверещав: – Хай вашого черствого торта дідько вхопить! Його Мумі-тролеві спекли, а не мені! Ніхто й не подумав, що кошенята також полюбляють сметанку! Ось піду від вас геть і заберу зі собою кошеня, бо тільки воно мене тут любить! Він прослизнув попід ковдрою і зник.

– Який жах! – розгубилася Мама. – Звичайно, треба було також написати «Моєму любому Чмихові»! Як я могла про це забути! – Мусиш виправити свою помилку якимось гарним подарунком для крихітки, – серйозно мовив Тато. Мама кивнула. Вона вирішила подарувати малому бабусині смарагди. З них можна зробити розкішний ошийник для кошеняти. Нюхмумрик відслонив ковдру і визирнув з печери. – Піду, мабуть, пошукаю Чмиха… – промовив він. – Зачекай! – стримала його Мама. – Може, Чмихові хочеться трохи побути на самоті. Невдовзі повернеться… – У чому справа? – втрутився Ондатр. – Нікого не цікавить, на що я став схожий? – Ні, – щиро відповів Мумі-троль, – ми й без вас маємо клопотів по вуха… Чмих був такий засмучений і розгніваний, що забув про свій страх і згадав про нього щойно у лісі. Дерева, здавалося, стояли обгорнені червоним папером. Ліс завмер у непорушності, зникли тіні, земля розпеклася й хрумкотіла під ногами. Утішала Чмиха лише думка, що всі в печері приголомшені власною несправедливістю, і тепер їх точить нечисте сумління. Серце стугоніло йому в груденятах від ляку, але він усе далі й далі заходив у ліс, розмірковуючи про негідну поведінку своїх друзів. Хай собі ховаються у його печері і їдять свій старий зачерствілий торт!.. А він, Чмих, єдиний в усьому світі не ховається, хоча мало не мліє від страху. Чхати він на них хотів! На всіх і на все! І на комету теж! На кошенят! Абсолютно на все! І враз назустріч йому вийшло кошеня з задертим догори хвостиком. – Привіт! – холодно привітався Чмих і почвалав далі. За якусь хвилю він відчув, як щось м’якеньке потерлося до його ноги. – А, це знову ти… Ти обіцяло прийти і не прийшло… Бачити тебе не хочу! – Чмиху, агов, Чмиху! – не відступалося кошеня. – Погладь мене, бач, яке я м’якеньке! Чмих вперто бурмосився. Кошеня замуркотіло. Лише його муркотіння чулося у безгомінному лісі. Чмих озирнувся навкруги, ноги йому затремтіли: він загубив стежку і не знав, у якому напрямку залишилася печера. Скільки сягало око, усюди ріс мох.
Нікому вже не хотілося десерту, і справа зовсім не в тому, що в торт домішалися ворсинки ондатрового хутра. Сам Ондатр сидів у балії з теплою водою. Хвилина спливала за хвилиною…

– Котра година? – запитав Мумі-троль. – Восьма двадцять п’ять, – відповів Тато. – Я піду шукати! – рішуче сказав Мумі-троль. – Дайте мені годинника, щоб я міг пильнувати за часом. – Ні! Не відпускайте його! – вигукнула Хропся. – Це необхідно, – підтримала Мама сина. – Поквапся, кожна хвилина на вагу золота! Мумі-троль прослизнув з-під ковдри надвір. Повітря над пустельним узбережжям було гаряче, мов у печі.

Він біг щодуху, біг і гукав Чмиха, час від часу поглядаючи на годинник. Стрілка на хвилину пересунулася. У запасі залишалося одинадцять хвилин. Мумі-троль стрімголов кинувся до червоного лісу, що сім кроків окликаючи Чмиха…

Нарешті дуже здалеку долинув слабенький крик. Мумі-троль стулив лапки рупором і загорланив на повні легені: «Чмиху!!!» Чмих знову відгукнувся, уже ближче. Вони навіть словом не обмінялися, зустрівшись, а щодуху помчали назад, до печери. Услід підтюпцем бігло кошеня. А згори на них, на занімілу від жаху Долину Мумі-тролів летіла комета, ближче і ближче. Ще шість хвилин… Ноги грузнули в піску, бігти було важко, рухи уповільнилися, немов у поганому сні. Гаряче повітря обпікало очі, висушувало горло… Та ось нарешті і скеля, теж почервоніла від сяйва комети, там стоїть Мама, щось кричить, вимахує лапами, а вони відчайдушно дряпаються вгору, вище, вище… Лише три хвилини зосталося! Раптом стало прохолодніше, Мумі-троль і Чмих з кошеням опинилися всередині печери, де мирно горіла гасова лампа, було тихо і затишно. – Дозвольте відрекомендувати вам моє кошеня, – мовив Чмих тремтячим голосом. – О, яке гарне маленьке кошеня! – відразу заторохтіла Мама. – Я маю для тебе подарунок, Чмиху… Мені хотілося подарувати тобі з нагоди повернення додому бабусині смарагди, але я забула про це у тому шарварку… Ти міг би зробити з них ошийничок для кошеняти… – Смарагди! – застрибав від утіхи Чмих. – Родинні коштовності!.. Кошеняті! Чудово! Я такий щасливий! І тієї ж миті розпечена палаюча комета впала на Землю. Гасова лампа перекинулась на пісок і згасла. Була рівно восьма година сорок дві хвилини та чотири секунди…

З-під ковдри, скропленої Сонячною Оливою, пробивалося сліпучо червоне світло, однак у печері панувала густа темрява. Міцно обійнявшись, усі забилися в найдальший закуток печери, наслухаючи, як гримотить метеоритний дощ по ванні на даху печери. Ондатр скоцюрбився у балії для прання. Гемуль лежав на животі, прикриваючи своїм тілом марки, щоб їх знову не розвіяло вітром.

Скелею теліпало і трясло, комета завивала, немов від страху, а може, то Земля нажахано кричала… Отак непорушно, обійнявшись, вони лежали дуже довго. Надворі луною розкочувався гуркіт – то розколювалися скелі і розтріскувалася земля. Час тягнувся невимовно довго, кожен потерпав у душі наодинці зі собою. Здавалося, минула вічність, а може, й не одна, коли все нарешті стихло. Друзі напружено прислухалися, але надворі справді панувала тиша. – Мамо, – прошепотів Мумі-троль, – уже настав кінець світу?

– Все минулося, – заспокоїла його Мама. – Може, й настав усьому кінець, але це вже позаду… – Кінець кінцю! – каламбурив Тато, намагаючись усіх розвеселити. Хропусь засміявся, і знову запала тиша. Мама знайшла гасову лампу, запалила її, і всі побачили, що кошеня спокійно умивається лапкою. – Як було страшно! – мовила Хропся. – Ніколи більше й не подивлюся на годинника! – Час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – Ніхто нині більше не розмовлятиме, ба, навіть не думатиме про комету! А що вона накоїла, встигнемо побачити і завтра… Коли всі вляглися й понатягали ковдри на носи, Нюхмумрик дістав гармонію. Переконавшись, що всі звуки й тони – низькі та високі – повернулися, він заграв колискову. Цю колискову добре знала Мама, а тому стиха почала підспівувати Нюхмумрикові: Спіть, малята. Споночіло. І, розпушивши хвости,
Мчать комети знавісніло у незвідані світи.
Ви їх зможете узріти, як летять у снах вони.
А на ранок, любі діти, й не згадаєте про сни.
Зазирне небесне око і до сонних оченят.
Поміж хмарами високо розбрелося сто ягнят.

Потроху в печері все стихло. Чмих на хвильку прокинувся і відчув щось м’якеньке на дотик біля самого свого носа. То було кошеня. Він обійняв його, і вони заснули удвох.
Мумі-троль прокинувся й спершу не міг зрозуміти, де він. У печері панував присмерк, пахло розхлюпаним гасом. Нараз йому все пригадалося, він сів у постелі. Решта ще спали. Мумі-троль навпомацки дістався до входу, обережно відхилив заслону і визирнув надвір. Червінь зникла, небо було зовсім безбарвним, а навколо – безгоміння. Мумі-троль виліз із печери, сів на скелі, взяв у лапки один із метеоритів, якими жбурлялася комета, почав його розглядати з усіх боків. Уламок був чорний, з гострими боками і дуже важкий. Мумі-троль глянув на неозорий піщаний берег і безводне море внизу – все безбарвне та німотне. Мумі-троль сподівався побачити жахливу бездонну діру в землі, якісь наслідки страшної катастрофи, а зараз навіть не знав, що й думати, тож було йому трохи лячно. – Привіт! – гукнув Нюхмумрик. Він теж виліз із печери і, сівши поруч з Мумі-тролем, запалив свою люльку. – Привіт, привіт! – відгукнувся Мумі-троль. – Невже саме такий вигляд повинна мати Земля після кінця світу? Пустка і нічого більше? – Кінця світу не було, – мовив Нюхмумрик. – Я гадаю, що комета тільки зачепила нас хвостом, а потім полетіла собі далі у простори Всесвіту. – Хочеш сказати, що все зосталося на своїх місцях? – усе ще не вірив Мумі-троль. Нюхмумрик тицьнув люлькою у бік горизонту. – Бачиш? Море… Удалині, на самому небокраї щось зблиснуло, і те щось ворушилося, немов живе. – Бачиш? – допитувався Нюхмумрик. – Море повертається! Вони сиділи мовчки, а небо тим часом набирало яскравішої барви, зійшло вранішнє сонечко, свіже, немов умите, як завжди. Раптом прикотилася хвиля, і море увійшло в свої береги. Що вище піднімалося сонце, то синішим ставало море. Хвилі заповнили всі глибини і западини, заспокоїлися, вляглися, стали аквамариновими. Вся стрибуча, повзуча і плавуча живність, яка зуміла вціліти у напіввисохлому намулі, весело хлюпалася у прозорій воді. Водорості випросталися на дні й потягнулися до сонця. Над морем пролетіла ластівка, повідомляючи, що знову настав новий ранок! – Море повернулося! – зрадів Тато Мумі-троля. Усі попрокидалися і схвильовано визирали з печери. Лише Гемуля з усього товариства не здивувало, що Земля все ще існує. Він зійшов униз, до пляжу, з альбомом під пахвою, щоб остаточно впорядкувати свої марки, а задля більшої певності, що їх не розвіє вітром, притиснув сторінки метеоритами. Решта посідали рядочком на скелі, задерши носики до сонця. – Як називається твоє кошеня? – запитала Хропся. – Це таємниця, – відповів Чмих. Кошеня скрутилося калачиком у нього на колінах, мружилося на сонце і муркотіло. – Що ж, – мовила Мама, – я пропоную з’їсти торт удома, на ґанку. Збирайтеся, ми повертаємось! Як гадаєте, ліс, сад і будиночок стоять на місці? – Я впевнений у цьому! – сказав Мумі-троль. – Ходімо й самі подивимося!

Туве ЯНСОН
КАПЕЛЮХ ЧАРІВНИКА
Повість

Ілюстрації Т уве Я нсон

О дного сірого ранку у Долині Мумі-тролів випав перший сніг. Він стелився м’яко і тихо, й за кілька годин усе стало білим. Мумі-троль стояв на сходах ґанку, дивився, як Долина загорається у білу ковдру, й думав собі: «Сьогодні увечері ми вкладемося спати». (Усі мумі-тролі десь у листопаді поринають у довгий зимовий сон. І це, власне кажучи, дуже мудре рішення для тих, хто не любить холоду й темряви). Мумі-троль зачинив двері й тихенько підійшов до Мами: – Випав сніг. – Знаю, – відказала Мама. – Я уже всім постелила найтепліші ковдри. Тебе й Чмиха покладемо в горішній кімнаті західного крила будинку. – Ой ні, Чмих страшенно хропе! – запротестував Мумі-троль. – Можна, я спатиму з Нюхмумриком? – Як хочеш, – не перечила Мама. – А Чмих ляже у східному крилі. Родина мумі-тролів, усі їхні друзі та знайомі надзвичайно ретельно готувалися до довгої зими. Мама Мумі-троля накрила обід на ґанку, але до горняток поклала лише ялинову глицю. (Дуже важливо наїстися ялинової глиці перед тим, як лягати спати на три місяці). Пообідавши (хай і не дуже смачно), усі чемніше, аніж звичайно, побажали один одному «на добраніч». Мама усім звеліла почистити зуби. Потім Тато Мумі-троля обійшов будинок, позачиняв усі двері та віконниці, а люстру під стелею обгорнув сіткою від комарів, щоб вона не припорошилася. Кожен ліг до свого ліжечка, вимостивши собі затишне кубельце, накрився ковдрою по самі вуха і став думати про щось приємне. Мумі-троль скрушно зітхнув: – Скільки часу марнуємо… – Зовсім ні! – заперечив Нюхмумрик. – Нам сняться сни. А коли прокинемося, настане весна! – Угу, – промуркотів Мумі-троль, – він уже поринав у м’яку сутінь дивовижних снів. Надворі сипав сніг, густий і пухнастий. Він уже встелив східці, нависав важкими купинами з даху та віконних карнизів. Невдовзі будиночок мумі-тролів перетвориться на круглу снігову кучугуру. Один по одному переставали цокати годинники. Прийшла зима.

Розділ перший,