Полезное:

Категории:

Архитектура Астрономия Биология География Геология Информатика Искусство История Кулинария Культура Маркетинг Математика Медицина Менеджмент Охрана труда Право Производство Психология Религия Социология Спорт Техника Физика Философия Химия Экология Экономика Электроника

Структура цивільного процессу (цивільного судочинства)

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 6Следующая ⇒

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень – позовного, наказного та окремого проваджень, провадження у справі до судового розгляду.

Структурно цивільне судочинство як система складається з:

Проваджень у суді першої інстанції.

Апеляційного провадження.

Касаційного провадження.

Провадження у Верховному Суді України.

Крім того, ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як:-перегляд судових рішень, ухвал та постанов за нововиявленими обставинами(глава 4 розділу У ЦПК), -провадження у справах про скасування рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання,-рішень третейських судів (розділ VП-1 ЦПК), -відновлення втраченого судового провадження (розділ IХ ЦПК), -провадження у справах за участю іноземних осіб (розділ Х ЦПК).

Виконавче провадженняслід вважати структурним компонентом цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, повязані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розділ У1 ЦПК), судового контролю за виконанням судових рішень (розділ УП ЦПК), про визнання та виконання рішень іноземних судівв Україні (розділ УШ ЦПК). Але, не зважаючи на те, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконавчого провадження), а передбачає лише порядок вирішення окремих питань виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче провадження слід вважати структурним компонентом цивільного судочинства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирішення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реалізації судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Практика ЄСПЛ.

У прецедентній практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на значенні своєчасного виконання рішень суду для захисту прав та свобод людини і громадянина, зауважуючи, що виконання судових рішень є невід’ємною частиною цивільного процесу, а несвоєчасне виконання судових рішень є таким, що суперечить п.1 ст. 6 ЄКПЛ, і є порушенням права на суд. Так, у справі «Хорнсбі проти Греції» ЄСПЛ зауважив, що право на суд стало б ілюзорним, якщо правова система держави дозволяла б, щоб кінцеве та обов’язкове рішення суду залишалося невиконаним, що завдавало б шкоду одній зі сторін. Виконання рішень, ухвалених будь-яким судом, слід розглядати як невід’ємну частину «судового розгляду» для цілей статті 6 ЄКПЛ. Така позиція ЄСПЛ підтримувалася судом також і у рішеннях «Ромашов проти України», «Дубенко проти України», «Вассерман проти Росії», «Малиновський проти Росії», «Гіззатова проти Росії» та ін.

Таким чином, базову структуру цивільного процесу, його «матерію» складають: судові провадження як первинні елементи судочинства. Структурно провадження мають вертикально інтегруючий характер і визначають, так би мовити, інстанційні періоди здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ цивільними судами різних інстанцій, а також фронтальну інтеграцію цивільного процесу, яка відбиває процедури цивільного судочинства в межах відповідного інстанційного періоду (перегляд за нововиявленими обставинами, відновлення втраченого судового провадження можуть здійснюватися судами різних інстанцій) або, навпаки, відбиває абсолютну лінійність тих чи інших проваджень (та чи інша провадження у суді першої інстанції, виконавче провадження) поза межами інстанційних періодів. Як видно, цивільне судочинство це, перш за все, асиметрична система різних судових проваджень. Така асиметричність судових проваджень цивільного судочинства означає: реальну диференціацію судових процедур, тобто певну гнучкість цивільного судочинства, адаптовану до здійснення завдань цивільного судочинства, а самі судові провадження, як структурні компоненти цивільного процесу, мають системоутворюючий та субстанціальний характер. Не випадково в теорії юридичного процесу звертається увага на концептуальність категорії провадження цивільного процесу і те, що судове провадження є базовою конструкцією юридичного процесу.

Юридичне провадження - комплекс взаємозв'язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які: 1) складають певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняється наочною характеристикою і зв'язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами; 2) виникають у зв'язку з потребою встановлення, доведення, а також обгрунтування всіх обставин і фактичних даних юридичної справи, яка розглядається; 3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних процесуальних актах - документах.

Відповідно до ст 15 ЦПК суди розглядають справи відповідно до цівільної юрисдикції в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

1)Позовне провадження.		2)Наказне провадження.		3)Окреме провадження.
Статья 15 ЦПК до позовного провадження відносить справи по спорах про право, які виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.		Наказне провадження цивільного судочинства є спрощеною процедурою розгляду лише певних категорій цивільних справ (ст. 96 ЦПК), яка має забезпечити прискорення цивільного судочинства, що не завжди можливо при розгалуженій системі формальних вимог і процедур позовного провадження.		Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК визначається як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

1)Позовне провадження.

При наявності трьох проваджень цивільного судочинства у суді першої інстанції позовне провадження, хоча формально і є одним із структурних компонентів цивільного судочинства, на відміну від інших, є фундаментальним провадженням, яке відзеркалює сутність, власне, цивільного судочинства та правосуддя у цивільних справах. У цьому відношенні у позовному провадженні відбивається морфологічна структура цивільного судочинства в цілому як форми захисту та процесуальнох форми, оскільки воно характеризує родову ознаку цивільного судочинства як процедури по розгляду спорів у сфері приватних правовідносин. Крім того, правила позовного провадження у юридико – технічному відношенні визначаються як загальні правила цивільного судочинства, які у тій чи іншій мірі застосовуються при розгляді справ у різних провадженнях цивільного судочинства. àТак, відповідно до ст. 97 ЦПК заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правила підсудності, встановленими цим кодексом. Стаття 98 ЦПК передбачає. що до неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу застосовуються положення ст. 121 цього кодексу тощо. à Щодо справ окремого провадження, то відповідно до ст. 235 ЦПК ці справи розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються спеціальними правилами. «Позовне провадження» - врегульована нормами цивільного процессуального права діяльність суду по розгляду і вирішенню спорів про права або охоронювані законом інтереси, що виникаюють з певних цивілістичних правовідносин, а знаковим для нього є: -спір про право як предмет судового розгляду, -специфічний об’єкт судового захисту – суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес, -рівноправність субъектов спора і відсутність, як правило, між ними відносин влади та підпорядкування; -здійснення процесуальної діяльності у позовному провадження з метою розгляду та вирішення спору про право у спосіб, передбачений законом. Для позовного провадження притаманна і позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як: 1)наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яке підлягає в силу закону розгляду у певному порядку, встановленому законом; 2)наявність спору про суб’єктивне право; 3)наявність двох сторін з протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями по захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді. Самоцінність позовної форми захисту завдяки названним вище ознакам проявляється також в її універсалізмі. У результаті своїх, так би мовити, генеративних властивостей вона використовується як інструмент захисту у різних галузях матеріального і процессуального права і тим самим набуває конститутивного значення для формування

2)Наказне провадження.

Що стосується наказного провадження, воно, як і позовне, є автономною процедурою розгляду цивільних справ у суді першої інстанції. Воно у більшій мірі сконструйовано не тільки як альтернативне позовному провадженню, але й як таке, що виключає можливість для зацікавлених осіб звертатися до суду з позовом за вимогами, які розглядаються у наказному провадженні (ч. 3 ст. 118 ЦПК). Тому позовне та наказне провадження цивільного судочинства мають взаємовиключний характер. З теоретичної точки зору введення наказного проводження як самостійного провадження цивільного судочинства і як альтернативного позовному провадженню концептуально мало б засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості та рівноваги гарантій відповідно до завдань цивільного судочинства. І тому функціональні неузгодженості позовного та наказного проваджень цивільного судочинства стали підставою для дискусії щодо правосудних засад наказного провадження та природи судового наказу, як акту, який ухвалює суд при розгляді справ наказного провадження. Чинна конструкція наказного провадження, що побудована не на загальдозвільному регулюванні альтернативної позовному провадженню процедурі, яка врівноважує позовне та наказне праводження, а на протиставленні та виключенні позовного провадження не може вважатися формою здійснення правосуддя у цивільних справах.

3) Окреме провадження.

Щодо окремого провадження, то відповідно до ст. 234 ЦПК воно в самому законі визначається як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільноїдієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі тощо). Легальне визначення окремого провадження, хоча і є позитивним з точки зору законодавчих мотивів, але воно не вирішило питань щодо природи окремого провадження та його місця у системі цивільного процессу, співвідношення з позовним та наказним провадженнями. Однозначно можна підкреслити лише те, що ЦПК виділив окреме провадження у структурі цивільного процесу, поряд з позовним та наказним провадженнями, і, крім того, загальним чином визначив предмет судової діяльності у даному провадженні, а також передбачив коло справ, які розглядаються в окремому провадженні. У концептуально-теоретичному плані природно окреме провадження, як структурний компонент цивільного процесу, слід розглядати у контексті ст.1 ЦПК, та ст. 3 ЦПК. Відповідно до ст.1 ЦПК об’єктами судового захисту виступають суб’єктивні права, свободи та інтереси. Ці об’єкти судового захисту як такі є у позовному та наказному провадженнях цивільного судочинства. В цьому відношенні окреме провадження стає начебто безоб’єктним з точки зору завдань цивільного судочинства та юрисдикційних повноважень суду як органу судової влади. Тут слушно виникає питання щодо узгодженості ст. 234 ЦПК також зі ст. 15 ЦПК, яка закріплює, що об’єктом судового захисту є права, свободи чи інтереси, що виникають з відповідних правовідносин, яка явно не враховує специфічний об’єкт судового захисту в окремому провадженні.

Таким чином, Цивільний процесуальний кодекс України закріплює специфічну конструкцію цивільного судочинства на рівні діференціаціїї судових проваджень.

У суді першої інстанції правосуддя у цивільних справах втілюється:

1)позовне провадження.		2)наказне провадження.	3) окреме провадження.
втілюється в повному масштабі		У наказному та окремому провадженнях цивільного процесу правосуддя не здійснюється, виходячи з того, що, не зважаючи на, так би мовити, правосудні ознаки об’єкту судової діяльності (суб’єктивні права і законні інтереси) наказного провадження, процесуальний порядок розгляду цих справ є сугубо документарним, не відбиває правосудні засади (принципи) цивільного судочинства Наказне та окреме провадження мають «квазіправосудний характер».
	Окреме провадження, навпаки, з точки зору об’єкту судового захисту (суб’єктивні права та юридичні інтереси) та предмету судової діяльності (відсутність спору про право) не містить правосудних ознак.

Судові провадження визначають предметну характеристику цивільного судочинства і за своїм складом і змістом характеризуються:
1)Специфікою процесуальних правовідносин та їх елементів.	Що стосується процесуальних правовідносин, то вони виступають правовою формою процесуальних проваджень т виникають з приводу розгляду цивільної справи, перегляду та виконання судових рішень тощо. Субєктамицивільних процесуальних правовідносин є органи судової влади - суди та учасники цивільного процессу – позивач відповідач, треті особи, свідки, експерти та ін. Головне, що слід підкреслити, цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинтсва, визначають іх права і обов’язки відповідно до їхніх процесуальних функцій і тим самим гарантії справедливого судочинства.
2)Специфікою процесуального доказування й процессуально – документального оформлення результатів розгляду справи.	Що стосується процесуального даказування, то воно, як елемент процесуального провадження, спрямоване на визначення фактів, необхідних для розгляду цивільної справи, збір та дослідження доказів. Для кожного процесуального провадження є характерними своя специфіка доказування щодо предмету доказування, суб’єктів доказування, засобів доказування тощо.
3)Особливими функціями актів судової влади.	Врешті – решт у структурі судового процесуального провадження важливе місце мають процесуальні акти – документи, які закріплюють ті чи інші результати процесуальної даяльності учасників провадження (рішення, ухвали суду тощо), яким притаманна така унікальна властивість, як законна сила.

Отже, «провадження цивільного процесу» – специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально – правовї природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико – фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються в процесуальних актах – документах.

Традиційно цивільний процес характеризується в структурному плані не лише через судові провадження, але й через стадії цивільного судочинства, які відбивають логіко-часові (просторові) характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності усіх учасників цивільного процесу.

«Стадії цивільного процесу» -це сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення справи, підготовка справи до судового розгляду та ін.).

При тому даються різні класифікації щодо складу стадій цивільного судочинства, які суттєво відрізняються одна від іншої. (Пропонується віділяти такі стадії):

1) подання заяви до суду (ст. 118 ЦПК), на якій можуть мати місце такі ускладнення: - залишення заяви без руху (ч.2 ст. 121 ЦПК); - повернення заяви (ч.3 ст. 121 ЦПК); 2) відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК); 3) провадження у справі до судового розгляду (глава 3 ЦПК), яка поділяється на дві підстадії: - попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК); - підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК); 4) судовий розгляд (глава 4 ст. 157-196 ЦПК), який закінчується ухваленням судового рішення; 5) звернення судового рішення до виконання.		В іншому випадку виділяються наступні стадії: - провадження в суді першої інстанції (від порушення справи до винесення рішення чи іншої заключної постанови); - провадження в суді другої інстанції (оскарження і перегляд рішень і ухвал, які не вступили в законну силу, - апеляційне чи касаційне провадження); - провадження по перегляду рішень, ухвал і постанов у порядку нагляду; - провадження по перегляду рішень, ухвал і постанов за нововиявленими обставинами; - виконавче провадження.
У цьому випадку в цілому не заперечується не лише понятійна, але й фактична автономність стадій.	У такому випадку стадії ототожнюються з процесуальними провадженнями.

Науковці в основному змішують стадіїї з провадженнями цивільного судочинства. У структурі цивільного судочинства, як комплексної ситеми, правадження цивільного судочинства та стадії мають самостійне значення і їх не можна ототожнювати.

Стадійність юридичного процесу в цілому і цивільного судочинства, зокрема, слід розглядати з позицій загально логічної характеритики здійснення процесуальних дій та з позиції функціональних проявів всієї процесуальної діяльності.

У першому випадку, виходячи із того, що цивільне судочинство - це процедура розгляду і вирішення цивільної справи (юридичної справи), а також система операцій з нормами права, скерована на застосування норм матеріального та процесуального права (правозастосування), слід виділяти логічні стадії правозастосування, які відбивають логічну послідовність юридичних операцій при застосуванні правових норм.

У другому випадку, виходячи з того, що цивільне судочинство – система процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, яка не зводиться до простої сукупності їх одноактних дій, слід вділяти стадії функціонального характеру, які відбивають просторові характеритики, алгоритм процесуальніих дії суду чи учасників цивільного судочинства в межах певного часового періоду.

Судження з приводу структури стадій цивільного судочинства.

Ю.К.Осипов.

У зв’язку з цим привертають увагу з приводу структури стадій цивільного судочинства судження Ю.К.Осипов.

Він зауважив, що застосування норм цивільного процесуального права, як і норм любої галузі права, з точки зору внутрішньої логики цієї діяльності включає три основні елементи правозастосування: 1) встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, що дає можливість застосувати ту чи іншу норму цивільного процесуального права; 2) вибір і аналіз норми права, що підлягає застосуванню; 3) владне вирішення процесуального питання, застосування відповідної норми права та ухвалення судового акту.

При цьому будь-який правозастосовний акт передбачає існування по крайній мірі трьох стадій: -порушення діяльності по застосуванню права; -підготовка; -здійснення правозастосовного акту (дії).

У своїй сукупності вони утворюють правозастсовний цикл. Частіше всього цивільна справа охоплює декілько правозстосовчих циклів, які переслідують різні процесуальні цілі: розглянути справі по суті, перевірити правосудність судового рішення тощо, тобто на прийняття різнохарактерних правозастосовчих актів (рішення суду першої інстанції, апеляційна ухвала, касаційна ухвала і т.і.), але таких, які скеровані на виконання загальних завдань цивільного судочинства. В кінцевому рахунку автор приходить до висновку, що провадження цивільного судочинства представляють сомостійні правозастосовчи цикли, а стадії застосування норм процесуального права – етапи правозастосовної діяльності в межах відповідного правозастосовчого циклу, обособлені у часі і послідовності його частини. В такому аспекті, як видно, правозастосовчи цикли є нічим іншим, як процесуальними провадженнями цивільного судочинства, а процесуальні стадії – складові процесуальних проваджень.

Як видно, Ю.К.Осипов номінував процесуальні стадії, перш за все, з точки зору логіки судового правозастосування, виділяючи стадії логічного характеру, - встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, вибір і аналіз норми права, що підлягає застосуванню, вирішення судом питання матеріального або процесуального права, застосування відповідної норми права, ухвалення судового акту та з точки зору функцій процесуальної діяльності як комплексної системи процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, виділяючи стадії функціонального характеру.

Т.Сахнова.

Співзвучні судження висловлені Т.Сахновою, яка стадію цивільного процесу визначає якчастину процесу, яка призначена для вирішення самостійної процесуальної задачі на певному етапі його розвитку. Стадія судочинства представляє собою систему процесуальних дій, яка характеризується відносною відособленістю і закінченістю правового регулювання, самостійністю предмета правового регулювання. Стадійність руху цивільного процесу визначена законодавчо і цей порядок переходу від однієї стадії до іншої не може бути порушений. Етапи розгляду цивільної справи авторкою також виділяються в межах існуючих проваджень цивільного процесу.

За її твердженнями, провадження справи у суді першої інстанціїї включає стадії:

- порушення цивільної справи (гл. 12 ЦПК РФ); - підготовка справи до судового розгляду (гл. 14 ЦПК РФ); - судовий розгляд і винесення судового рішення чи інше закінчення справи в суді першої інстанції (гл. 15, 16, 18, 19 ЦПК РФ).

Т.Сахнова ж акцентувала увагу на стадіях функціонального характеру - порушенні цивільної справи; підготовці справи до судового розгляду; судовому розгляд і винесенні судового рішення чи іншому закінченні справи в суді.

Представляється, що у структурі цивільного судочинства, оскільки цивільне судочинство є формою захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів, доречно виокремлювати процесуальні і стадії логічного, і стадії функціонального характеру.

Стадії логічного та функціонального характеру по суті характеризують цивільне судочинство з точки зору того, що цивільне судочинство як певна організаційно – правова форма здійснення судової влади і правосуддя у цивільних справах розглядатиметься як різновид правозастосування, що здійснюється судом, та як процедура розгляду цивільної справи (процесуальна діяльність), що забезпечує систему процесуальних гарантій та право на справедливий судовий розгляд. При цьому в теоретичному плані такий підхід ґрунтується на тому методологічному положенні, що в межах режиму судочинства і категорій науки цивільного процесуального права слід виділяти поняття правозастосування та правозастосовної діяльності, які не є тотожними.

1) Стадії логічного.		2) Стадії функціонального характеру.
Що стосується стадій логічного характеру, то вони складають алгоритм судового правозастосування і становлять органічну єдність встановлення фактичних обставин цивільної справи, вибіру і аналізу норм права, що підлягають застосуванню, ухвалення судового акту по застосуванню норм процесуального чи матеріального права.	Що стосується стадій функціонального характеру, то вони можливі тільки в рамках конкретних проваджень цивільного судочинства і характеризують алгоритми процесуальної діяльності не як одноактних дій суду чи окремого учасника цивільного судочинства, а як генералізовані сукупності їхніх процесуальних дій у комплекси, спрямовані на порушення цивільної справи, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд і ухвалення судового рішення.

Понятійна та структурна автономність стадій функціонального характеру у системі цивільного судочинства, крім вказаних характеристик, дозволяє також визначати нормативні, гносеологічні та фактичні межі процесуальних стадій, що є важливим для конкретної характеристики процесуальних стадій цивільного судочинства. Така інтерпретація стадій судочинства була дана В.С.Зеленецьким давно, але, не зважаючи на принципіальну важливість, в літературі залишилась недооціненою.

1) Нормативні межі процесуальної стадії.		2) Гносеологічні межі процесуальних стадій.		3) Фактичні межі процесуальних стадій.
Нормативні межі процесуальної стадії передбачаються процесуальним законодавством у спосіб визначення власно системи процесуальних дій суду і учасників цивільного судочинства, які допустимі, та часових параметрів їх здійснення. Нормативні межі процесуальної стадії закладають умови їх процесуальної можливості та здійсненності з точки зору передбачених законом процесуальних наслідків. Нормативні межі процесуальних стадій закладають такий сутнісний чинник судочинства, як темпоральність, який, не зважаючи на свої формальні характеристики опосередковано сприяє досягненню завдань судочинства щодо розгляду цивільної справи, остаточного її вирішення і досягненню такої загально правової цінності, як правова визначеність у застосуванні права. У цьому відношенні як раз і визначається значущість такого інституту цивільного процесуального права, як інституту процесуальних строків і строків розгляду цивільних справ, який став у контексті ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ принциповим для оцінки ефективності судочинства з точки зору реалізації права на справедливий судовий розгляд і, зокрема, такої його складової, як права на розгляд справи у розумну строки.	Гносеологічні межі процесуальних стадій визначаються тим, що, виходячи із змістовних ознак процесуальної діяльності, важливим для розгляду та вирішення цивільної справи є діяльність по доказуванню та оцінці доказів судом, розпорядчи дії сторін, які впливають на результати розгляду цивільної справи, відповідні рітуально – церемоніальні форми здійснення процесуальної діяльності тощо. В цьому відношенні цивільне судочинство – це система потоків процесуальної інформації. Потокі процесуальної інформації, які і складають основу, перш за все, юридико - фактологічного складу судової справи, мають свою конфігурацію в залежності від проваджень цивільного судочинства і в першу чергу проваджень, що мають вертикально інтегруючу природу. У цьому аспекті особливо очевидним є те, що гносеологічні межі стадій цивільного судочинства визначаються функціями відповідних судів (суду першої інстанції, апеляційного суду тощо), процесуальними можливостями учасників цивільного судочинства щодо надання доказів, специфікою оцінки наявних доказів судом тощо.	Фактичні межі процесуальних стадій, на відміну від нормативних і гносеологічних, характеризуються тим, що у реальній практиці цивільного судочинства розгляд цивільної справи за формальним показником темпоральності може і не відповідати вимогам процесуального законодавства щодо строків розгляду цивільних справ. Разом з тим, з точки зору принципів справедливого судочинства очевидно, що це не може бути перешкодою для подальшого і остаточного розгляду цивільної справи, оскільки правосуддя має бути здійснено за любих умов, а тому фактичні межі процесуальних стадій мають бути досягнуті, і з точки зору публічних, і з точки зору приватних інтересів правосуддя. На погляд викладачів НУ ЮАУ, не випадково в результаті довготривалої практики Європейський суд з прав людини сформулював концепти права на справедливий судовий розгляд перш за все як право на розгляд справи в розумні строки

Структурним компонентом цивільного судочинства, крім процесуальних проваджень та стадій цивільного судочинства, є також процесуальний правовой режим.

Мінімальним рівнем достатності характеристики процесуального режиму є його інтерпретація як синтетичної конструкції, яка складається з:

- принципів, що діють у сфері цивільного судочинства, -засобів та способів їх реалізації, та -реально існуючих процесуальних гарантій.

Що стосується принципів цивільного судочинства, то вони є фундаментальними началами цивільного судочинства та відбивають його спрямованість на захист прав, свобод та інтересів, соціальну цінність правосуддя. Враховуючи регуляторне значення принципів цивільного процесуального права, їх нормативний характер, вони є своєрідними нетиповими норматичноими приписами і мають характер норм jus cogens, що мають вищу юридичну силу. Особливо заслуговує на увагу те, що до складу принципів цивільного судочинства відносяться загальновизнані норми і принципи міжнародного права, а також конституційні принципи правосуддя. Це свідчить про високий рівнь правової регламентації фундаментальних засад публічної функції судової влади та фундаментальності самого права на суд як права людини і громадянина.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 Следующая ⇒

Date: 2015-06-11; view: 1195; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию