Участь у доказуванні потерпілого, цивільного позивача , цивільного відповідача та їх представників

Закон наділяє правом безпосередньої активної участі у доказуванні потерпілих і цивільних позивачів.

Можливість звернення цивільного позову на майно не тільки обвинуваченого, але й осіб, що несуть за законом матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду, обумовила необхідність наділення таких осіб правом активної участі у доказуванні як цивільних позивачів.

Вказані суб'єкти доказування за допомогою клопотань, пояснень висувають перед органами розслідування і судом версії, що потребують перевірки, вказують на наявність тих чи інших доказів, сприяють всебічному і повному аналізу обставин справи.

Діяльність потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача у доказуванні характеризується деякими загальними рисами: а) обсяг фактичного матеріалу, у дослідженні якого вони беруть участь менший, ніж у обвинуваченого, його захисника, законного представника, він обмежений їхніми процесуальними інтересами; б) законодавець розглядає участь у доказуванні вказаних осіб як факультативну, допускаючи можливість судового розгляду справи у їх відсутність, якщо це не зашкодить повному з'ясуванню всіх обставин справи і захисту їхніх прав і законних інтересів (ст. 268 КПК); в) на потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві не лежить обов язок доказування. Вони є суб'єктами права на участь у доказуванні, але не суб'єктами, на яких покладений обов'язок доказування. Крім того, вони не несуть юридичного обов'язку вказувати обставини, встановлення яких необхідно з точки зору їхніх інтересів. Всі такі обставини підлягають включенню у предмет доказування у кримінальній справі.

ЦІ загальні положення набувають і специфіки, коли мова йде про кожного з них.

Потерпілого можна розглядати як суб'єкта доказування, що має протилежний обвинуваченому процесуальний інтерес у справі. Разом з тим, права, якими він наділений забезпечують обвинувальний характер його діяльності, але він може обрати й інший її напрям. У практиці деколи зустрічаються випадки, коли потерпілий сприяє з'ясуванню обставин, що свідчать на користь обвинуваченого.

Потерпілий може активно брати участь у дослідженні доказів на судовому слідстві, оскаржувати вирок тощо. Але він може відмовитись від цих прав і повністю покластися на органи досудового розслідування і суду.

Всі права суб'єкта доказування потерпілий набуває з моменту винесення постанови про визнання його таким, ці права він може поєднувати з правами цивільного позивача.

Крім права давати показання органу досудового розслідування потерпілий на стадії досудового розслідування має право подавати докази. Вони можуть належати як йому так і особі, яка заподіяла шкоду.

У необхідних випадках потерпілий заявляє клопотання щодо витребування доказів і проведення слідчих дій. Цим правом він користується під час провадження і закінчення.

Заподіяна злочином майнова шкода потерпілому тягне за законом визнання його цивільним позивачем. Це породжує для нього право вимагати від винуватого або осіб, що несуть за нього майнову відповідальність, усунення шкоди шляхом відшкодування матеріальної шкоди. Правовим засобом захисту майнових інтересів потерпілого є заява у справі цивільного пожива й участь в його доказуванні, а також прийняття органом розслідування заходів щодо забезпечення цивільного позова.

Правами цивільного позивача наділяються також юридичні особи, які понесли матеріальну шкоду внаслідок злочину.

Доказування позову тобто збирання доказів, що визначають характер і розмір заподіяної шкоди, складає обов'язок особи, яка провадить розслідування, прокурора й суду. Це обумовлено тим, що характер і розмір шкоди, заподіяної злочином входять в предмет доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК). Що стосується цивільного позивача, то його обов'язок стосовно заявленого цивільного позова обмежується необхідністю представляти на вимогу слідчого й суду необхідні документи, що є в його розпорядженні.

Безпосередня участь цивільного позивача у процесі доказування визначається рамками цивільного позову. Тому знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у судовому розгляді і судових дебатах, заявляти відводи, подавати скарги на дій й рішення органів розслідування, прокурора й суду цивільний позивач має право лише з метою обґрунтування й відстоювання позовних вимог.

Цивільний позивач не має права заявляти клопотання або подавати докази, що характеризують особу обвинуваченого. Не має права при підтриманні цивільного позову у судових дебатах торкатися й таких питань, як юридична кваліфікація злочину, а також обрання міри покарання. Він обмежений й у праві оскарження вироку, апеляція може бути принесена на вирок лише в частині, що стосується вирішення позову (п. 10 ст. 348 КПК).

Обмеження меж участі у доказуванні тільки питаннями, пов'язаними з цивільним позовом, практично розповсюджується лише на організації, підприємства, установи, що виступають у кримінальному процесі як цивільні позивачі. Визнання цивільним позивачем фізичної особи, не позбавляє цю особу прав потерпілого. Тому цивільний позивач (фізична особа), беручи участь у доказуванні, має право не тільки досліджувати факти, що відносяться до події злочину, подавати докази, що визначають розмір матеріальної шкоди, але й доказувати суспільну небезпечність обвинуваченого.

У зв'язку з цим цивільний позивач – фізична особа під час допиту як потерпілого – має право давати пояснення як про вчинений щодо нього злочин, так і суті цивільного позову. Цивільному позивачу – представнику юридичної особи – закон такого права не надає. Не розповсюджується на цивільного позивача – потерпілого й обмеження у частині оскарження вироку.

За загальним правилом цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну злочином, несе особа, яка винувата у вчиненні злочину. У тих випадках, коли закон покладає матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями, на іншу особу, остання притягується за постановою слідчого цивільним відповідачем (ст. 51 КПК).

Цивільний відповідач забезпечує охорону своїх законних матеріальних інтересів цим і визначаються межи його прав як суб'єкта доказування. Він має право, наприклад, подавати докази або заявляти клопотання, направлені на спростування або пом якшення обвинувачення, не погоджуватись з підставами або розміром цивільного позову. Процесуальний закон обмежує ознайомлення цивільного відповідача зі справою лише матеріалами, що стосуються підстав і розміру цивільного позову.

Питаннями цивільного позову обмежено право цивільного відповідача оскаржити вирок.

Володіючи рядом процесуальних прав, що дозволяють спростовувати підставу і розмір пред'явленого позову, цивільний відповідач не несе обов'язку ні висувати заперечення проти цивільного позову, ні обґрунтовувати ці заперечення доказами. Інакше кажучи, він має право, але не зобов язаний брати участь у доказуванні. При цьому ця відмова не тягне автоматичного визнання судом цивільного позову.

Цивільний відповідач, заперечуючи проти позову, може сприяти органам розслідування у достовірному й повному з'ясуванні всіх обставин, пов'язаних з позовом. Але ці обставини повинні бути повністю з ясовані і у тих випадках, коли цивільний відповідач з тих чи інших міркувань відмовляється від реалізації своїх прав. Якщо вказані відповідачем версії не перевірялись або недостатньо перевірялись, відповідно, їх не можна вважати повністю дослідженими, обов язок збирати докази для перевірки цих версій покладається на органи розслідування. Органи розслідування, мають право зобов'язати цивільного відповідача передати їм докази що підтверджують вказані ним обставини. У випадках, коли цивільний відповідач відмовляється добровільно представити докази, що є в нього, можливе проведення обшуку, виїмки.

Відстоювання законних інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача може здійснюватись їхніми представниками. Вступ представника у справу як учасника кримінально-процесуальної діяльності, і відповідно, суб'єкта доказування можливий або в силу прямої вказівки закону або в результаті цивільно-правової угоди з потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем.

Так, представниками установ, підприємств, організацій, що є цивільними позивачами або відповідачами, будуть їхні органами, які можуть доручити діяти від свого імені певну особу. Потерпілий, цивільний позивач або відповідач – фізична особа, може уповноважити виступити у справі представником адвоката, близького родича або інших осіб.

Загальним для цієї категорії суб'єктів е те, що вони несуть юридичний обов'язок представляти законні інтереси інших учасників судочинства, використовуючи всі передбачені законом засоби. Таким чином, якщо вони прийняли на себе відповідне доручення то вони несуть обов язок брати участь у доказуванні. У такому випадку їхнє процесуальне становище аналогічно становищу захисника.

1. Поняття і види кримінально-процесуальних джерел доказів

Джерела доказів - це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі. Носіями такої інформації можуть бути люди (свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені та ін.) і предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям злочину, зберегли на собі сліди злочину, викрадені цінності тощо).

Види джерел доказів суворо обмеженні законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду. Вони перелічені у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпними. Це: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками уповноважених органів за результатними оперативно-розшукових заходів, інші документи.

Як джерело доказів у процесуальному розумінні може бути використаний тільки такий носій інформації, який, по-перше, передбачений кримінально-процесуальним законодавством; по-друге, отриманий з додержанням встановленої процесуальної форми; по-третє, може бути підданий перевірці й оцінці під час досудового слідства і судового розгляду.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

У ряді випадків закон зазначає, який вид джерела повинен бути використаний для отримання відомостей, що мають значення у справі. Наприклад, при встановленні причин смерті абоі характеру тілесних ушкоджень повинен бути використаний як джерело – висновок експерта (ст. 76 КПК). Результати слідчих і судових дій набувають значення доказів тільки тоді, коли вони відображені у протоколі в порядку, встановленому законом.

Посилання суду у вироку чи ухвалі на дані, одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили – наголошено на Пленумі Верховного Суду України у п. 12 постанови № 11 від 27 грудня 1985 р. Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ.

Жодне джерело доказів не має наперед встановленої сили, не вважається ліпшим або гіршим.

2. Показання свідка

Показання свідка – це повідомлення особою даних про відомі їй обставини, що мають значення у справі, зроблені і зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів у кримінальному судочинстві. Свідок міг безпосередньо спостерігати подію або дії, щодо яких він дає показання, дізнатись про них від інших осіб або з документів. Про обставини, що мають значення для справи, свідок може дізнатись як поза провадження у справи, так і у зв язку з перевірочними діями органів розслідування або вже після порушення кримінальної справи чи виконання ним обов язку понятого. Умови, під час яких формувалися показання свідка повинні бути враховані при оцінці доказів.

Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які стосуються справи (ч.1 ст. 68 КПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ від 27 грудня 1985 р. пояснив, що не повинні викликатися у судове засідання як свідки особи, яким невідомі обставини, що мають значення у справі. Якщо такі особи внесені до списку при обвинувальному висновку, то суддя своєю постановою повинен виключити їх виклик у судове засідання (п.4).

Враховуючи, яке важливе значення для розкриття злочинів мають показання свідка, в також незамінність особи закон зводить до мінімуму обмеження, що перешкоджають допиту як свідка

До осіб, які не підлягають допиту як свідки відносяться:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до ст. 52 ³ КПК дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 52 ³ КПК дає показання під псевдонімом – щодо цих даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного,, обвинуваченого підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчинені злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 69 КПК).

Закон України Про свободу совісті та релігійні організації встановив, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді.

Враховуючи несумісним поєднання функцій особи, яка провадить розслідування, прокурора, судді, експерта, перекладача, секретаря судового засідання з обов язками свідка, закон не забороняє їх допит як свідків у випадках виникнення у цьому необхідності (наприклад, для з ясування обставин проведення тої чи іншої слідчої дії, втрати доказу). Їхній допит як свідка є підставою для відводу від виконання процесуальних функцій.

Слід окремо згадати деякі випадки давання свідоцьких показань, стосовно до яких можуть виникнути сумніви у процесуальному становищі допитуємого:

а) поняті можуть бути допитані як свідки щодо обставин, що пов язані з відповідними слідчими діями, для перевірки повноти, точності і усунення прогалин протоколу;

б) спеціалісти можуть бути допитані як свідки з приводу слідчих дій, у яких вони брали участь або обставин, у яких вони сведущи.

в) оперативні працівники, представники громадськості, які брали участь у затриманні злочинця з поличним можуть бути допитані як свідки, які спостерігали за діями злочинця і інших обставин, пов язаних з його затриманням;

г) ревізори і інші службові особи, представники громадськості, які проводили перевірочні дії, матеріали яких представлені як докази, можуть бути допитані про хід і результати цих перевірочних дій для уточнення й поповнення представлених матеріалів;

д) службові особи, які брали участь у розслідуванні і судовому розгляді справи, можуть бути допитані як свідки при перевірки нововиявлених обставин, а також у ході розслідування посадових злочинів і злочинів проти правосуддя, пов язаних з цією кримінальною справою.

є) обвинувачений може бути допитаний як свідок у іншій справі, що не стосується його власних дій. Необхідність в його допиті як свідка виникає, якщо матеріали відносно даного обвинуваченого виділені в окреме провадження внаслідок відсутності зв язку зі справою, з якої виділяються матеріали. Показання таких обвинувачених, оскільки предметом їхніх показань є факти, які їм не інкримінуються у даній справі, можуть розцінюватися як свідоцькі. Показання осіб, якім пред явлено обвинувачення у вчиненні злочину у співучасті з іншими особами повинні у випадку роз єднання справ з мотивів, не пов язаних із зміною характеру обвинувачення, розглядатися (коли вони дані у виділеній справі співучасника) як показання обвинуваченого.

Закон не передбачає будь-яких вікових обмежень для свідків. У випадку необхідності як свідки можуть бути допитані малолітні. Допит осіб, які користуються дипломатичною недоторканністю, проводиться лише на їх прохання або за їх згодою.

Участь у справі законних представників підозрюваного й обвинуваченого не виключає можливість їх допиту як свідків.

Особа набуває процесуального статусу свідка з моменту його офіційного виклику на допит як свідка.

Свідок має право:

- давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

- заявляти відвід перекладачу;

- знати, у зв язку з чим і у якій справі він допитується;

- власноручно викладати свої показання у протоколі допиту;

- користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам яті;

- відмовитися давати показання щодо себе, членів сім ї та близьких родичів;

- знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

- подавати скарги прокуророві на дії дізнавача і слідчого;

- одержувати відшкодування витрат, пов язаних з викликом для дачі показань.

У разі наявності відповідних підстав свідок має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому статтями 52 ¹ – 52 ⁵КПК (ст. 69 ¹ КПК).

Стаття 386 КК України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання явці свідка, примушування його до відмови від давання показань, підкуп або погрозу помстою за раніше дані показання. Примушувати свідка давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, а також дії, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою, також є злочином (ст. 373 КК).

Свідок зобов язаний:

- з явитися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора і суду;

- давати правдиві показання про відомі йому обставини у справі (ч. 1 ст. 70 КПК);

- не розголошувати дані досудового слідства (ст. 121 КПК).

При неявці без поважних причин свідок може бути підданий приводу (ч. 2 ст. 70 КПК). Крім того, суд за такі дії має право накласти на свідка грошове стягнення у розмірі до половини мінімального розміру заробітної плати (ч. 3 ст. 70 КПК).

За злісне ухилення від явки в суд, в органи досудового слідства або дізнання свідок несе відповідальність згідно з ч. 1 ст. 185 ³ або ст. 185 ⁴ Кодексу про адміністративні правопорушення України (ч. 2 ст. 71 КПК).

За відмову від дачі показань про відомі обставини у справі, а також за дачу неправдивих показань свідок несе кримінальну відповідальність за ст.ст. 384,, 385 КК України.

Згідно з ч. 1 ст. 63 Конституції України, а також п.6 ч.1 ст. 69 ¹ КПК особа не несе відповідальність за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім ї або близьких родичів, коло яких визначається законом. У випадку, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

За розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства або дізнання, свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

Предмет показань свідка визначений у ч. 2 ст. 68 КПК. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про факти, які характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ними.

Свідок може давати показання про обставини, які він сприймав безпосередньо, або про ті, які йому стали відомі зі слів інших осіб. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме (ч. 3 ст.68 КПК).

3. Показання потерпілого

Показання потерпілого – це повідомлення особою, якій злочином заподіяна фізична, моральна або майнова шкода, даних про відомі їй обставини, що підлягають встановленню у справі, які зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Особа, якій була заподіяна шкода від злочинних дій, вправі давати показання після визнання її потерпілим у встановленому законом порядку. Давати показання – це право потерпілого, а не його обов язок (ч.3 ст.49 КПК). Тому потерпілий, на відміну від свідка, попереджається тільки про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Предмет показань потерпілого визначений у ч.2 ст.72 КПК. Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного і його взаємостосунки з ними. Не можуть служити доказами повідомлення потерпілим даних, джерело яких невідоме.

Слід відрізняти показання потерпілого від його пояснення і заяв, приєднаних до справи. Пояснення і заяви набувають значення документів (ст. 83 КПК). Вони не можуть замінити показання потерпілого.

Показання потерпілого, як і свідка можуть стосуватися всіх обставин, що підлягають доказуванню (причому поінформованість у деяких випадках ширша, ніж поінформованість свідка). Разом з тим показання потерпілого мають особливості, які визначаються його процесуальним становищем, чим і пояснюється виділення законодавцем показань потерпілого у самостйний вид доказів.

Якщо свідок з являється у справі внаслідок його виклику на допит, то про визнання потерпілим виноситься постанова. Не виключені випадки, коли особа спочатку допитується як свідок, а потім як потерпілий.

На відміну від свідка, який у більшості випадків не зацікавлений у результатах справи, потерпілий має самостійні інтереси, у зв язку з чим йому надаються широкі процесуальні права. Як правило, своїми показаннями потерпілий не тільки сприяє правильному вирішенню питання щодо винуватості або невинуватості обвинуваченого, але й одночасно намагається задовольнити свої інтереси у процесі. Повідомляючи слідчому й суду відомі його факти, потерпілий добивається визнання з боку суду факту заподіяння йому шкоди, нанесення збитків та відшкодування їх. Бувають і такі випадки, коли потерпілий в силу тих чи інших обставин або властивостей свого характеру не тільки байдужий до результатів справи, пале й деколи свідомо не сприяє встановленню істини. Таку позицію він може зайняти, наприклад, під впливом погроз з боку обвинуваченого або його родичів.

При отриманні й оцінки показань потерпілого у суді слід враховувати, що з моменту закінчення досудового слідства йому на відміну від свідка відомі зміст доказів, зібраних у справі.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на суперечливих показаннях потерпілого, які не підтверджені іншими доказами, а також на таких показаннях, які виникли внаслідок помилкового сприймання потерпілим подій і фактів (наприклад, в силу стану сп яніння, почуття страху і тощо), або підозр потерпілого, що виникли на ґрунті особистих неприязних стосунків з обвинуваченим і підозрюваним.

4. Особливості оцінки показань свідків і потерпілих

Фактичні дані, що містяться у показаннях свідків й потерпілих, як і всі інші види доказів, повинні оцінюватися слідчим, прокурором й судом за їхнім внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному й об єктивному дослідженні всіх обставин справи у сукупності.

Причини, за яких даються неправдиві показання, можуть бути самими різними. У одних випадках свідок в силу родинних або дружних відносин, які склалися між ним й обвинуваченим, намагається своїми показаннями полегшити участь обвинуваченого. У інших, навпаки, через неприязнені стосунки до обвинуваченого свідок у своїх показаннях відходить від істини, намагається погіршити становище обвинуваченого. Деколи неправдиві показання свідка, результат його власної заінтересованості скрити свою причетність до злочину. Деколи причина неправдивих показань – вплив на свідка з боку обвинувачених або його друзів і близьких. (погроза, підкуп тощо). Ось чому для правильної оцінки показань з точки зору їх правдивості слідчий й суд повинні у першу чергу з ясувати відношення свідка до справи, а також взаємовідносини між ним й обвинуваченим, потерпілим. Необхідно критично підходити до оцінки показань свідків, які зацікавлені у справі, у той же час наявність родинних або дружних відносин у свідка з обвинуваченим при відсутності інших доказів, що підтверджують їх неправдивість, не достатньо для визнання показань неправдивими.

Необхідність оцінки показань свідків з точки зору їх об єктивної достовірності, тобто відповідності реальній дійсності, визначається тим, що навіть добросовісні свідки, які бажають повідомити слідчому й суду правду, не завжди дають показання, які повністю відображають дійсне положення речей. Деколи показання будучи суб єктивно правдивими, у той же час, бувають об єктивно неправильними, помилковими. Відбувається це в результаті добросовісної помилки, яка може бути викликана суб єктивними й об єктивними факторами, що вплинули на формування свідоцьких показань, а обвинувачення не може ґрунтуватись на показаннях, які, за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим або свідком подій і фактів. Для цього слідчий повинен з ясувати стан органів почуття свідка, умови сприйняття, наявність навичок і досвіду, які дозволяють наприклад, визначити на око швидкість автомобіля, марку пістолета тощо. Неясності і прогалини у показаннях свідка ще не дають підстав вважати, що його показання неправдиві або помилкові в цілому. Такий висновок можна зробити тільки після їх перевірки і співставлення з іншими матеріалами справи.

Ретельній перевірці підлягають показання свідка, які представляють собою похідні докази. Здійснюється вона шляхом допиту осіб або огляду документів, на які свідок посилається. Якщо допитуємий не може назвати джерело своєї поінформованості, то його показання не можуть мати доказового значення.

Для правильної оцінки показань їх необхідно співставити як між собою, так і з іншими матеріалами справи. В результаті може бути встановлено, що ті або інші фактичні дані, що фігурують у показаннях даної особи, протирічать одне одним, або виключають одне одного, або логічно не зв язуються між собою.

Те саме може трапитися й під час співставлення показань з іншими матеріалами справи (показаннями інших осіб, протоколами слідчих дій, висновками експертів).

Наслідки, які потягнули за собою протиріччя у показаннях бувають самі різні. Так, протиріччя в одних й тих самих показаннях можуть виникнути у тих випадках, коли допитуємий говорить неправду або помиляється.

Протиріччя між даними у різний час показаннями тієї самої особи мають місце, коли допитуємий у силу тих чи інших причин змінює зміст попередніх показань (наприклад, вирішив розповісти те, про що раніше не говорив в або потрапив під вплив зацікавлених у справі осіб тощо), або забув деякі обставини, щодо яких давав показання на попередніх допитах, або коли на наступному допиті згадав нові обставини, або коли окремі деталі його показань були неправильно зафіксовані у протоколі допиту. У тих випадках, якщо протиріччя між показаннями свідків усунути не можливо, слідчий має право прийняти одні і спростувати інші показання. Але у обвинувальному висновку він зобов язаний навести мотиви цього.

Оцінка показань нерозривно пов язана з їхньою перевіркою. У ряді випадків здійснення належної перевірки вимагає проведення ряду процесуальних дій органами розслідування, спеціально направлених на збирання фактичних даних, що підтверджують або спростовують показання, що перевіряються. Зазначені дані можуть бути отримані шляхом проведення повторних допитів, проведення очних ставок, пред явлення для впізнання, освідування, тощо. Наприклад, за допомогою обшуку можуть бути перевірені показання свідка щодо знаходження слідів і предметів, а за допомогою висновку експерта – показання щодо походження й особливостей слідів або предметів, оцінюючи показання свідка, необхідно враховувати, чи були вони отримані з дотриманням правил, встановлених кримінально-процесуальним законом (попередження про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань тощо). При виявленні порушень процесуального порядку ведення допиту виникає питання щодо допустимості такого показання як доказу.

Оцінюючи показання потерпілого необхідно враховувати деякі особливості цього виду доказів. На відміну від свідка потерпілий, як правило, зацікавлений у справі. Ця обставина відображається на його показаннях, які є не тільки видом доказів але і засобами, за допомогою яких потерпілий здійснює захист своїх інтересів.

При оцінці показань потерпілого передусім необхідно чітко розмежовувати фактичні відомості що стосуються злочину від припущень і висновків, до яких прийшов потерпілий.

Не виключені випадки, коли потерпілий дає неправдиві показання не тільки в результаті помилки (заблуждения) але й навмисно, намагаючись таким чином поститись обвинуваченому. Деколи як потерпілий виступає особа, яка вчинила злочин або інсценувала його.

Потерпілий може намагатися скрити від слідства й суду, що на момент злочину він перебував у нетверезому стану і у зв язку з цим не міг сприймати обставини злочинної події. Для того, щоб правильно оцінити показання потерпілого, необхідно збирати і аналізувати дані, що характеризують не тільки відносини, що склалися між обвинуваченим і потерпілим, але й стан, у якому останній знаходився на момент вчинення злочину, а також його моральні якості і поведінку після злочину. Оцінка показань свідка й потерпілого – це складний і тривалий процес, який розвивається по мірі накопичування доказового матеріалу і завершується підсумковою оцінкою показань у сукупності з іншими доказами при прийнятті рішення у справі.

5. Показання підозрюваного й обвинуваченого

Показання підозрюваного – це повідомлення особою, затриманою за підозрою у вчиненні злочину, або особою, до якої застосований запобіжний захід до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, даних про відомі їй обставини вчинення злочину, в якому вона підозрюється, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Показання обвинуваченого – це повідомлення особою, щодо якої винесена постанова про притягнення як обвинуваченого, відомостей по суті пред явленого обвинувачення, інших відомих їй обставин і доказів, що є у кримінальній справі, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Предмет показань підозрюваного й обвинуваченого визначений ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК України.

Підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, які були підставою його затримання або обрання запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі.

Обвинувачений має право давати показання з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі та доказів, які є у справі.

Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обв язок підозрюваного і обвинуваченого. За відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань вони відповідальності не несуть.

Домагатися їх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів заборонено (ч. 3 ст. 22 КПК).

Фактичні дані, які повідомляє обвинувачений можуть бути прямими та побічними, обвинувальними та виправдувальними доказами.

Залежно від ставлення підозрюваного до висунутих щодо нього підозрінь, а обвинуваченого – до пред явленого йому обвинувачення, розрізняють повне і часткове визнання або заперечення ними своєї вини у інкримінованому злочині, а також такі показання, як обмова, самообмова, алібі.

Визнання обвинуваченого, що відповідає дійсності служить дієвим засобом становлення фактів, що мають значення для справи, оскільки обвинувачений, знає всі деталі вчинення злочину. Він може вказати місце, де сховані викрадені речі, труп або знаряддя злочину.

Визнання обвинуваченого має ще один аспект. Відомо, що щиросердечне каяття або активне сприяння розкриттю злочину закон вважає обставиною, що пом якшує покарання. Разом з тим не слід переоцінювати значення визнання обвинуваченого. Деколи вважають, що обвинувачений, що визнає себе винуватим, завжди говорить правду, а який заперечує свою винуватість завжди дає неправдиві показання. Відомо немало випадків самообмови, які викликані самими різними причинами: обвинувачений може оговорити себе внаслідок психічного захворювання, намагаючись звільнити від кримінальної відповідальності близьку людину, під впливом погроз тощо.

У визнанні обвинуваченого важливе не просто підтвердження фактів, які вже відомі у справі. Об єктивним критерієм достовірності визнання обвинуваченого передусім служить його посилання на факти, які не були відомо і які можна перевірити за допомогою інших доказів. Обвинувачений може підтвердити не тільки факти, які підтверджують вчинення ним злочину, але й осіб, які можуть підтвердити ці факти. Співпадіння визнання обвинуваченого з показаннями цих осіб є одним з доказів правильності як тих, так й інших.

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, можуть стосуватися всього пред явленого обвинувачення або його частини. Обвинувачений може визнавати факти, викладені у постанові але заперечувати їх злочинний характер (стверджувати, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони).

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, мають не менш важливе значення, ніж визнання. У випадку їх підтвердження справа закривається або змінюється обвину4вачення. Обвинувачений може давати показання, де він перебував в момент вчинення злочину і назвати осіб, які можуть підтвердити його алібі. Він може пояснити як в дійсності утворилися на його одязі і на тілі сліди, які були використані проти нього як докази; пояснити зміст і значення документів, які були розтлумачені не на його користь, як у його житлі або житлі родичів опинилися знаряддя злочину й інші речові докази.

У показаннях обвинуваченого, якій не визнає своєї вини, можуть міститися посилання на осіб, які в дійсності вчинили злочин. Такі показання можуть бути відправним пунктом для проведення слідчих дій, направлених на спростування або підтвердження отриманих даних.

Показання обвинуваченого, що заперечує свою винуватість, можуть допомогти розкрити обмову або виявити помилки і неточності у показаннях свідків і потерпілих, які дають помилкові показання. Також у цих показаннях можуть міститися відомості щодо осіб, які дійсно вчинили злочин. Право обвинуваченого давати показання, доповнене обов язком слідчого і суду виявляти й досліджувати обставини, що виправдовують обвинуваченого або пом якшують його вину, сприяють досягненню об єктивності, повноті і всебічності судочинства. Обвинувачений має право не тільки заперечувати свою винуватість, але і зовсім відмовитися від давання показань і відповідати на питання слідчого. Така відмова не повинна розглядатися як доказ винуватості обвинуваченого.

Особливу групу складають показання підозрюваного, обвинуваченого відносно інших осіб.

Обмова – це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони викривають інших підозрюваних, обвинувачених або інших осіб у вчиненні інкримінованого їм злочину.

Користуючись своїм правом на захист, а також відсутністю відповідальності за завідомо неправдиві показання, підозрюваний і обвинувачений можуть давати показання про те, що злочин, у вчиненні якого вони самі підозрюються або обвинувачуються, вчинений іншою особою.

Обмова завжди направлена на викриття, а не виправдування якоїсь особи і представляє собою неправдиве показання, яке обвинувачений дає навмисно. Неможна вважати обмовою будь-які показання обвинуваченого відносно інших осіб, їх необхідно розглядати як показання обвинуваченого відносно інших осіб.

Показання обвинуваченого, що викривають інших осіб і відповідають дійсності, допомагають попередити вчинення нових злочинів, притягнути до кримінальної відповідальності всіх винуватих.

Суть самообмови полягає у визнанні підозрюваним або обвинуваченим своєї причетності до злочину, якого насправді вони не вчиняли, або у причетності до більш тяжкого злочину, ніж вчинений.

Самообмова є і тоді, коли підозрюваний або обвинувачений бере тільки на себе вину за вчинений груповий злочин або перебільшує свою роль у вчиненні злочину. Мотивами самообмови може бути прагнення підозрюваного або обвинуваченого понести покарання за менш тяжкий злочин, ніж вчинений, або ж звільнити від кримінальної відповідальності інших осіб, які насправді вчинили злочин, та інше.

Алібі – це твердження підозрюваного або обвинуваченого про те, що вони не могли вчинити інкримінованого їм злочину, оскільки у момент його вчинення перебували в іншому місці.

6. Особливості оцінки показань підозрюваних й обвинувачених

Оцінка показань підозрюваного й обвинуваченого має свою специфіку, оскільки вони - учасники процесу, які завжди зацікавлені у результаті справи. Це необхідно враховувати при визначенні обсягу і способів перевірки точності та правдивості показань. Оцінюючи показання підозрюваного й обвинуваченого необхідно враховувати відомості щодо їх особистості, відношення до пред явленого обвинувачення і намагання допомогти повному розкриттю злочину тощо.

Доказове значення показань обвинуваченого (підозрюваного) може бути правильно оцінене лише виходячи з конкретних обставин справи. Неможна розмежовувати за ступенем цінності визнання і заперечення вини, показання відносно власних дій і дій інших осіб. Визнання чи не визнання своєї вини, показання відносно або інших осіб можуть бути правдивими і неправдивими. Тому некритичне ставлення до цих показань, їх переоцінка або недооцінка їх значення, ігнорування необхідності їх перевірки – серйозні помилки. В основі цих помилок, як правило, лежить обвинувальний нахил.

Необхідно застерігати від неупередженого відношення до показань обвинуваченого, який заперечує свою вину, та вимагає їх ретельної перевірки. Перевірка й оцінка таких показань включає з ясування: а) чи дотримані процесуальні правила допиту; б) чи дозволяли умови, в яких розгорталася подія і знаходився обвинувачений, сприймати докази, про які він повідомляє, і навпаки, чи про всі обставини, які повинні бути йому відомі, він повідомив; в) чи немає суттєвих протиріч у показаннях; г) чи не вплинули на зміст показань особливості процесуального становища і психологічний стан допутиємого у різні моменти судочинства; д) чи підтверджуються об єктивно показання іншими доказами у справі, який характер і причини протиріч, що є у показаннях.

Відомості щодо дотримання процесуальних правил допиту слідчий і суд отримують, вивчаючи протокол (години і тривалість допиту, учасників допиту, відмітка щодо роз яснення прав, підписи допитуємого), а також розглядаючи скарги і клопотання допитаного та інших осіб.

Питання суттєвості виявлених порушень, вирішується за загальним правилом щодо допустимості доказів. Необхідно мати на увазі, що показання, отримані особою, яка не уповноважена на проведення допиту, а також отримані в результаті застосування заборонених законом прийомів, повинні у всіх випадках розглядатися як недопустимі.

Оцінка показань обвинуваченого включає в себе обов язкове з ясування причин зміни показань, якщо вона мала місце. Встановивши причини змін показань, можна правильно оцінити як ті показання, які давалися раніше, так і ті, що дані пізніше.

Показання підозрюваного й обвинуваченого, як і інші докази у кримінальному процесі, підлягають перевірці шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, що наявні у справі, провадження слідчих дій (очної ставки, відтворення обстановки й обставин події тощо).

Заінтересованість підозрюваного й обвинуваченого у вирішенні справи за відсутності відповідальності за завідомо неправдиві показання зобов язує посадових осіб, які ведуть провадження у кримінальній справі, особливо критично перевіряти та оцінювати їх показання.

Визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).

При оцінці показань обвинуваченого слід вважати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він згодом відмовився або не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

Слідчий, прокурор, суд повинні особливо критично ставитись до показань підозрюваного й обвинуваченого стосовно інших підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, що спрямовані на пом якшення їх особистої вини. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого у вирішенні справи, не підкріплене іншими доказами.

Необхідно також мати на увазі, що обвинувачений, як активний учасник кримінального процесу, знайомиться відповідно до ст.ст. 218, 222 КПК з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи, присутній при дослідженні обставин справи в суді і у зв язку з цим може змінювати, корегувати свої показання.

7. Висновок експерта

Висновок експерта як доказ – це сукупність фактичних даних, встановлених в результаті дослідження матеріальних об єктів, а також відомостей, зібраних у кримінальній справі, яке проведене особою, яка володіє знаннями у певній галузі науки, техніки або інших спеціальних знань із застосуванням цих знань.

Дослідження проводиться, його хід і результати фіксуються з дотриманням процесуального порядку, передбаченого законом. Воно здійснюється на підставі і в межах завдання органу розслідування, прокурора або суду.

Експертне дослідження здійснюється у процесі доказування, будучи його складовою, і підпорядковано тій же меті. Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не тільки мету, порядок і межі таких досліджень, але і взаємні права і обов язки суду, прокурора, органу розслідування, учасників процесі і експерта в зв язку з проведенням останнім дослідження у кримінальній справі.

У випадках недостатньої неповноти або ясності, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові (ч. 5 ст. 75 КПК).

Додаткова експертиза призначається у випадках, коли висновок не викликає сумніву у правильності по суті, але вимагає доповнень або роз яснень. Коли не потрібні додаткові дослідження, неясність або неповнота висновку може бути усунена допитом експерта.

Коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові або іншим експертам (ч. 6 ст. 75 КПК).

Завдання експерту, що проводить повторну експертизу, включає не тільки питання, які були предметом первинної експертизи, але і додаткові питання, пов язані з аналізом правильності і повноти методів, які застосовувалися при первинній експертизі.

Фактичною підставою для призначення експертизи є наявність спеціальних знань для з ясування суттєвих обставин у кримінальній справі, тобто таких знань, якими володіють особи, що спеціалізуються у певній галузі наукових досліджень або фаху.

Питання чи необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання для з ясування обставин кримінальної справи за допомогою експертизи, у кожному конкретному випадку вирішує орган розслідування. У ряді випадків законодавець встановлює випадки обов язкового призначення.

Експертиза призначається обов язково:

- для встановлення причин смерті;

- для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

- для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченої за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

- для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст.120 КПК;

- для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання по його кримінальну відповідальність і якщо немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК).

Не слід призначати експертизу коли обставини достатньо повно з ясовані.

Неможливо дати вичерпний перелік галузей знань, які можуть бути використані у кримінальному судочинстві. Та обставина, що злочин може мати місце у самих різних умовах і зачипати різні громадські відносини, обумовлює можливість призначення експертизу у будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла (крім питань права, вирішення яких складає компетенцію органів розслідування, прокуратури і суду.

У висновку експерта необхідно розрізняти:

- відомості, що характеризують умови проведення експертного дослідження, а саме: коли, де, ким, на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при її проведенні;

- відомості щодо кола об єктів і матеріалів, що поступили на експертизу і завдання експерту;

- викладення загальних наукових положень і методів дослідження у їх застосуванні до об єктів дослідження;

- відомості щодо встановлених ознаках і якостях досліджених об єктів;

- висновки щодо обставин, встановлення яких складає кінцеву мету експертного дослідження.

Висновок експерта за загальним правилом має письмову форму. Така форма забезпечує чіткість формуліровок, припускає складання висновку самим експертом, що підкреслює індивідуальний характер експертних висновків; підвищує почуття відповідальності експерта за ці висновки тощо.

Але у певній частині висновок експерта може мати і усну форму. Маються на увазі відповіді експерта на питання, поставлені йому на допиті. Ці відповіді повинні розглядатися як складова висновку. Показання експерта це усне доповнення його письмового висновку.

Висновок експерта в залежності від характеру встановлених фактичних обставин може бути обвинувальним або виправдувальним, прямим або побічним доказом.

Висновок експерта, як і будь-якій інший доказ, підлягає оцінці особою, яка провадить розслідування, прокурором і судом. Оцінка висновку експерта включає: а) аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи і наслідки його порушення, якщо вони допущені; б) аналіз відповідності висновку експерта завдання; в) аналіз повноти висновку; г) оцінку наукової обґрунтованості висновку; д) оцінку фактичних даних, що містяться у висновку з точки зору їх належності до справи і місця у системі доказів.

У всіх випадках висновок експерта повинен оцінюватися у сукупності з іншими доказами. Висновки у справі не можуть ґрунтуватися на висновку експерта, який суперечить обставинам, які достовірно встановлені у справі. Неможна вважати, що висновок вищестоящих експертних інстанцій або комісійної експертизи завжди більш повний.

В результаті оцінки висновку слідчий може прийняти одна з наступних рішень: а) визнати висновок повним і обґрунтованим, а фактичні Дани, що містяться у ньому, достовірними і такими, що мають значення у справі; б) визнати висновок недостатньо повним чи ясним і при необхідності призначити додаткову експертизу або допитати експерта для роз яснення або доповнення даного висновку; в) визнати висновок експерта необґрунтованим або таким, що викликає сумнів у його правильності і за необхідності призначити повторну експертизу або провести інші процесуальні дії, направлені на перевірку висновку експерта.

8. Речові докази

Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об єктом злочинних дій, а також гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, та всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом якшення відповідальності (ст. 78 КПК).

Знаряддям вчинення злочину можуть бути різні предмети, що мають відповідне призначення у побутовій, господарській, медичній, військовій та іншій діяльності (ніж, викрутка, отрутохімікати, зброя тощо), спеціально виготовлені або пристосовані для вчинення конкретного злочину (викрутка, кастет, фінка тощо), транспортні засоби, що належать особам, які притягуються до кримінальної відповідальності за вчинений злочин, з використанням вказаних транспортних засобів.

Предмети, які зберегли на собі сліди злочину - сліди рук, ніг, зубів, одягу, крові, інших виділень людини або тварини фарби, мікрочастин тощо, є найпоширенішим видом речових доказів.

Оскільки матеріальні сліди, як правило, неможливо відділити від поверхні, на якій вони знаходяться, то ці сліди вилучаються разом з предметом, на яких вони виявлені, а коли це неможливо – виготовляються їх копії, зліпки. Для цього застосовуються різні криміналістичні засоби, у тому числі дактилоскопічна плівка, за допомогою якої вилучаються сліди пальців, долонь, ніг, взуття тощо. Об ємні сліди вилучаються за допомогою гіпсових зліпків і іншими способами. Отримані таким чином об єкти нерідко сприяють успішному розкриттю злочинів.

При вилученні слідів разом з предметом, на якому вони виявлені, відповідно до вимог ст..78, 79 КПК, речовим доказом слід визнавати цей предмет. Але це можливо не завжди. Наприклад, буває, що об єкт, на якому відобразилися сліди, не може визнаватись речовим доказом (тіло людини, тварини), але є реальна можливість вилучення і використання слідів, що уторилися на ньому, у вигляді часток речовини, які залишилися на об єкту в результаті контакту з ним. Ці сліди підлягають вилученню в натурі без порушення їхньої структури.

Об єкти злочинних дій – це предмети, на які безпосередньо спрямоване злочинне посягання (майно, гроші, автомобіль, тварини тощо). Слід відрізняти цей вид речових доказів від об єкта злочину у кримінальному праві, яким є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом - це все те, що набуто на викрадені гроші та гроші, виручені від продажу викрадених речей, а також самі гроші, одержані від реалізації викраденого майна. На відміну від об єктів злочинних дій, для цього виду речових доказів, як правило, не мають значення їх індивідуальні ознаки.

Відмежування цінностей, які були об єктом злочинного посягання, від цінностей, нажитих злочинним шляхом відіграє важливу роль при вирішенні ряду питань. Цінності, які були об єктом злочинного посягання, повертаються законним власникам, а цінності, нажиті злочинним шляхом – в доход держави. При цьому повернення потерпілому предметів, що буди об єктами злочинного посягання, може мати місце за постановою слідчого під час провадження у справі (п.3 ст.79 КПК). Звернення в доход держави грошей, цінностей і інших речей, нажитих злочинним шляхом, можливо за вироком суду, або за постановою органу розслідування при закінченні розслідування закриття м кримінальної справи (ст..81 КПК).

Гроші і цінності нажиті злочинним шляхом не вказують на спосіб вчинення злочину, тому на органи розслідування покладається обов язок довести факт злочинної діяльності і його зв язок з поданим придбанням цінностей.

До речових доказів закон відносить і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винуватих або для спростування обвинувачення або пом якшення покарання. Тобто перелік видів речових доказів не є вичерпним, а носить орієнтовний, приблизний характер. Вказані предмети мають безпосередній зв язок з обставинами, що мають значення для справи. До таких предметів можна віднести речі, залишені обвинуваченим на місці вчинення злочину

Серед інших предметів, які визнаються речовими доказами, можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, підроблені документи тощо).

Суттєвою особливістю речових доказів є їх незмінність. Речовий доказ створюється самим фактом і обстановкою вчиненого злочину.

Якщо речовий доказ втрачено, неможливо створити інший, замінити його.

Не можуть бути речовими доказами взірці для порівняльних експертних досліджень (ст. 199 КПК), оскільки вони не є незамінними. Копії, виготовлені зі сліду, який неможливо вилучити з місця події, обшуку і долучити до справи в оригіналі, зліпки, відтиски - є похідними речовими доказами.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці, подаються учасниками процесу чи будь-якими громадянами. У протоколі відповідної слідчої дії необхідно вказати: де, коли, у кого, за яких обставин був виявлений предмет. Якщо предмет поданий учасниками процесу або іншими громадянами, повинен складатись протокол допиту, в якому містяться показання особи про його походження, збереження, відношення до справи.

Речові докази повинні бути уважно оглянуті, за можливістю - сфотографовані, описані у протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, слідчий проводить на місці події, обшуку або виїмки, а у випадках, коли це неможливо, - за місцем провадження у справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Порядок і строки зберігання речових доказів врегульовані ст.ст. 79 і 80 КПК, а також Інструкцією № 34/15 від 18 жовтня 1989 р. Про порядок вилучення, обліку, збереження і передачі речових доказів у кримінальних справах цінностей та іншого майна органами попереднього слідства, дізнання і судами.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і суді або передаються на збереження відповідному підприємству установі чи організації (ч. 1 ст. 79 КПК).

При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а також при передачі справи з одного суду до іншого - речові докази передаються разом зі справою (ч. 2 ст. 79 КПК).

В окремих випадках до вирішення справи в суді речові докази можуть бути повернуті їх власникам, якщо це не зашкодить успішному провадженню у справі (ч. 3 ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи – речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів.

У тих випадках, коли виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються, доки набере законної сили рішення суду, винесене з даного спору у порядку цивільного судочинства.

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватись і не можуть бути повернуті власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Коли згодом виникне необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх одержали, повертають натомість такі ж самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ст. 80 КПК).

Залежно від того, до якого виду належать речові докази, у вироку, ухвалі, чи постанові суду, постанові органу дізнання, слідства, прокурора про закриття справи вирішується питання про їх долю. При цьому:

1. знаряддя вчинення злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються;

2. речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

3. речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять їх повернути, можуть бути передані їм;

4. гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави;

5. гроші, цінності та інші речі, які були об єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства (ст. 81 КПК).

Речові докази підлягають перевірці й оцінці разом з іншими доказами, що є у справі. При оцінці значення речового доказу необхідно враховувати обставини, за яких даний предмет був виявлений. Якщо в матеріалах справи немає даних про те, коли і за яких обставин виявлено предмет, хоча б і такий, який зберігається при справі, то він втрачає значення доказу. Підлягають обліку час, який минув з моменту, коли предмет набув значення речового доказу, наявність і характер змін, які відбулись з предметом, можливість підробки речових доказів, навмисного їх створення або спотворення властивостей та ознак.

8. Протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи як джерела доказів

Документ у кримінальному процесі – це матеріальний об єкт, на якому офіційна особа або громадянин загальноприйнятим способом або прийнятим для документа спеціального виду способом зафіксували відомості щодо обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Матеріалом, з якого виготовляється документ, може бути папір, тканина, фотопапір, кіно-відеоплівка тощо. Фіксація на них відомостей може здійснюватись за допомогою літер, цифр, стенографічних, телеграфних і інших знаків, креслень, малюнків та іншими способами. Відомості можуть фіксуватися як людиною, так і за допомогою різних пристроїв, апаратів, машин тощо.

Є ряд вимог до форми і змісту документів, що визначають їх допустимість і належність як доказів. З точки зору кримінального процесу доказове значення мають дише документи, що володіють сукупністю ознак:

а) у документі викладені відомості щодо обставин, фактів, джерело яких можна встановити і перевірити;

б) обставини і факти викладаються органами або особами, від яких виходить документ, у межах їх службової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, у межах повноважень і фактичної поінформованості;

в) відомості про факти, обставини, що викладені у документі мають

значення для кримінальної справи.

Відсутність у документі хоча би одної з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки викликає сумнів у достовірності даних, що містяться у ньому.

Класифікація документів:

1.За метою, порядком і умовами складання:

- протоколи слідчий і судових дій по збиранню доказів:

- додатки до протоколів;

- рапорти, акти, довідки, складені працівниками органів дізнання, слідчим, прокурором, суддями у зв язку з провадженням у справі;

- інші матеріали, зібрані у стадії порушення кримінальної справи(заяви, пояснення, протоколи явки з повинною, фотодокументи тощо);

- матеріали, зібрані під час кримінального судочинства представниками громадськості за дорученням органів розслідування й суду;

- довідки, характеристики, акти ревізій і інші документи;

- документи, складені офіційними особами або громадянами за межами розслідування кримінальної справи, що містять відомості, що мають суттєве значення для справи;

- документи, що засвідчують особу.

2. За походженням:

- офіційні (що виходять з установ, організацій, а також складені особою в зв язку з виконанням службових або громадських обов язків;

- приватні (що виходять від громадян – листи, заяви тощо).

3. За способом фіксації:

- документи, виконані за допомогою букв;

- документи, виконані за допомогою умовних графічних зображень (схеми, креслення, графіки тощо);

- звукодокументи (виконані за допомогою звукозапису);

- фото- кінодокументи документи (виконані за допомогою фото- кіно-відеозйомки);

- документи - малюнки, ескізи.

Серед джерел доказів закон виділяє дві основні групи документів: 1) протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів і 2) інші документи.

Протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

Відповідно до ст. 82 КПК протоколи слідчих і судових дій, складені і оформлені у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом, носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.

Протокол – це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК). Джерелами доказів є протоколи всіх слідчих дій, крім допитів потерпілих, свідків, підозрюваних і обвинувачених, очних ставок. Протоколи допитів, очних ставок – це фіксація показань вказаних осіб, а саме показання є джерелом доказів (ч. 2 ст. 65 КПК). Не є джерелом доказів протокол допиту експерта, оскільки зафіксовані в ньому показання лише роз яснюють або доповнюють його висновок (ст. 201 КПК).

Щодо кожної кримінальної справи слідство проводиться двічі: спочатку слідчим, а потім судом. Доказами є протоколи тих слідчих дій, які були проведені на стадії досудового розслідування і вже не будуть проводитись у суді (протокол огляду місця події, пред явлення для впізнання, обшуку, виїмки, освідування, відтворення обстановки і обставин події тощо). Протоколи оголошуються під час судового розгляду, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання. Відомості, що містяться в цих протоколах і мають значення у справі, поряд з іншими доказами, беруться за основу рішення суду по суті кримінальної справи.

Протоколи судових дій – це протокол судового засідання суду першої інстанції та апеляційного суду (ст. 84 КПК). Показання допитаних у суді першої інстанції свідків, потерпілих і підсудних є джерелом доказів, а протокол судового засідання – лише засобом їх фіксації.

До протоколів слідчих і судових дій ставляться високі вимоги у частині суворого дотримання процесуальних норм, що визначають їх зміст та форму (ст. 85, 87 КПК). Протокол слідчої чи судової дії повинен бути складений тільки уповноваженими на те посадовими особами і містити всі необхідні за законом атрибути, в тому числі підписи осіб, які беруть участь у слідчій дії.

До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його (ч. 4 ст. 85 КПК). Результати застосування науково-технічних засобів при провадженні слідчих та судових дій (ст. ст. 85 ¹ , 85 ² , 87 ¹ КПК) є додатками до протоколу. Вони можуть мати доказове значення тільки за наявності протоколу, в якому відображені порядок та умови застосування науково-технічних засобів.

Протоколи слідчих і судових дій суттєво відрізняються від письмових актів, що складаються різними адміністративними органами і так само називаються протоколами, але вони відносяться до джерела доказів – інші документи.

Підставами для виділення протоколів слідчих і судових дій до самостійного різновиду документів є ряд суттєвих особливостей, що характеризують їх появу у справі:

а) протоколи – основні документи, що фіксують цілеспрямовану діяльність органів розслідування, прокурора, суду щодо збирання доказів шляхом проведення слідчих дій;

б) протоколи завжди фіксують тривалу діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду – умови, хід, результати

Date: 2015-07-17; view: 1910; Нарушение авторских прав