Історичний розвиток сопілки, будова та різновиди інструменту

Приступаючи до дослідження дієвого засобу впливу сопілкового ансамблю у музично-естетичному вихованні школярів, в першу чергу потрібно представити історичний розвиток сопілки як праматері духових інструментів.

Усі первісні народи успадкували флейтові інструменти ще з палеолітичних часів. Вони розсіяні по світу у великій кількості й існують у різноманітних зразках.

Сопілка – народний інструмент, що отримав широке розповсюдження серед українців ще в епоху Київської Русі. За способом видобування звуків вона належить до найдавніших духових інструментів. Зокрема, на території України, в с. Молодове Чернівецької області знайдено поздовжній свистковий інструмент із п’ятьма отворами, датований двадцятьма тисячами років. Так думку щодо поширення сопілки на Україні висловлює доцент Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка М. Корчинський [1, 15]. Подібні інструменти на Поділлі й Волині збереглися від кінця ІІІ – початку ІІ тисячоліття до народження Христа, а в с. Звенигород – від княжих часів (вік знайденого там інструмента – 750 років).

Корінь слова сопілка можна прослідкувати у слов’янських дієсловах сопати, сопти, сопіть, сипіть (шипіть). До прикладу декілька старовинних літературних записів, що підтверджують це припущення. Теодосієві Печерському (ХІ ст.) чувся в печері «глас вопля великого» і між іншими звуками сопіли чорти, глумлячись над бідним Ісакієм, «удариша в сопіли» раз, а потім «абіє удариша в сопіли». А в другім варіанті того ж опису старший чорт велить своїм підвладним: «Вьзміте сопели!». Митрополит київський Кирило (1243-1250рр.) згадує «сопіли сатанинськія». «Слово о русальях» подає фрази – «чоловіка скача сь сопілки», «ідяще во слідь сопущихь», «вземь сребренику, вдасть сопільнику», «держай сопільника чтить темного біса» і т. д. У посланію Памфіла (1505р.) теж згадуються сопіли і глась сопілий, а Домострой прямо сулить, що всі, хто любить сопели – «всі вкупі будуть во аді». «Слово о корчмах і піянстві» подає історію, як «німцы кощунницы» беруть різні інструменти й між іншим «сопіли» та грають «преді мужатицями, бісися, скача и скверные пісни припівая». «Наказь монастырскимь приказчикамь» забороняє селянам грати в «сопіли и во всякие игры».У житію Св. Нифонта розповідається про одного чоловіка «сь сопільми», за яким ішло багато народу, слухаючи, а за ними, радіючи, шефствував «бісівській Алазіонь» і багато чортів. Один «бояринь» дав «сопіль никоу сребрьницю», і музикант кинув її «в. чьпачь свои». А біси витягли з «ищьпача» ту монетуі подали в пекло як жертву найвищому сатані. Оце все бачив Св. Нифонт і сказав: «Яко труба сьбираеть воє, тако же сопіли и гоусли сьбирають около себе бестоудьнія біси». У Словнику Памви Беринди знає слово «сопль», «сопіль», сопль пастырскій», музикант – «сопіць». У словнику виданім М.Житецьким, так само маємо – «сопль», «сопіль», «сопіц», придані до найріжнородніших інструментів. Часом слово сопіль з’являється пояснюючим до слова Муза, а треба знати, що селянським інструментом Франції часів жонглерства була musa – інакше cornamusa, інакше musette.

У словнику Академії Наук слово сопіль пояснюється як «сопійка, свиріль, флейта». У Великоросії маємо назву сопілка. Ровінський слова сопіль, сопілка, сиповка пояснює як «деревянная дудка, которая действительно издает сиповатые звуки». Отож, зустрічаємо цю назву досить часто.

Ці факти свідчать про безперервне побутування свисткових інструментів на території України від найдавніших часів і дозволяють стверджувати, що вони завжди були органічною часткою духовного життя українського етносу.

Сопілка весь цей час функціонувала тільки в етносередовищі, як мистецький та виховний засіб. Звідси – її неможливо розглядати в контексті культурно-мистецького процесу в цілому та інструментальної музики зокрема. Це інструмент усної традиції. Його еволюція відбувалася в тісному зв’язку з народним мелосом, не без інтонаційних впливів сусідніх народів. Тому до кінця першої половини ХХ ст. не маємо жодних відомостей про будь-яку реконструкцію сопілки з метою застосування її в літературній (академічній) музиці.

Важливим для сопілкарства був період епічних пісень пастухів (XIV–XVII ст.). Супроводжуючи їх, сопілкарі своїми імпровізаціями не тільки впливали на формування вокального мелосу, а й стимулювали зародження інструментального репертуару, переважно композицій, що зображали вівчарський побут. Цей репертуар частково впровадили в музичну науку О. Кольберг, С. Людкевич та інші вчені. Унікальним зразком такої звукозображальності є тричастинна композиція «Журба вівчаря», записана С. Людкевичем 1905 року від Томи Софрона [3, с. 101–103].

Деякі дослідники притримуються думки, що На Великій Україні сопілка згадується в піснях значно менше, ніж на Західній Україні. Але се не тому, що інструмент був би в меншім уживанню, а тому, що у нас нема такої рухливої динамічної форми пісні, як в Галичині – я розумію тут форму коломийки. Тому приклади уживання слова «сопілка» будуть здебільшого із Галичини. В Галичині більше поширена вимова «сопівка».

На території нашої держави поширені наступні різновиди сопілки:

· Денцівка

· Дводенцівка

· Півтораденцівка

· Флояра

· Фрілка

· Коса дудка

· Кувиця

· Зозулка

· Окарина

· Теленка

· Ріг

Територіально наші найближчі сусіди мають схожі інструменти. До прикладу у поляків є «Dudka – пряма селянська флейта з дерева чи бузини». Коли в одній польській пісеньці Вуйціцький зустрів слово sopialka, то це дало привід йому сказати, що це властиво вираз український, а по-польськи то означає fujarke, piszczalke. Роблять такий інструмент весною з верби, часом з липини, орішини (laskowe), лози (lagowe).

У поляків такого виду духові інструменти прибирають часом кунштовних форм і називаються fujarkami або piszczalka. Входить вона і до інших слов’янських мов. У сербів – «сопилка», у хорутян – sopila, у чехів – sopelina. Існує поговірка: «Konua za sveglyu dati» - проміняти коня за сопілку. У литовців є дудка з вербової кори, називається wamdzis.