Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ 2. Соціально-евдемонічний аспект концепції «сродної проції» Григорія Сковороди.





У творах Г. Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. Найчастіше він використовує висловлювання з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки. В розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Г.Сковорода часто посилається на Платона і Арістотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинними. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Г. Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблема, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Г. Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

Є всі підстави говорити про очевидний зв’язок учення Г. Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, а демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас, і нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Г. Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, з творчістю якого був добре обізнаний український філософ.

Не існує безпосередніх доказів знайомства Г. Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурність світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур – тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Г. Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя. Ідеї Г. Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І. Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися «… нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, як у Франції проповідував Руссо».

Слід вказати і на зв’язок основних етико-гуманістичних ідей Г. Сковороди з ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби і розкішного життя, проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників,як К. Транквіліон-Ставровецький, П. Могила, І. Гізель, С. Потоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Г. Кониський. Крім власне, ідейного змісту в їх спадщині, Г. Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю бароко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Г. Кониського і вчення Г. Сковороди виявляється, наприклад, в одному позитивному ставленні етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у «сродній спраці».

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також як і великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був, як теоретик, так і практик. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблемами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди не подобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність.

У педагогічних поглядах Г. Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки: - гуманізм, - демократизм, - висока моральність, - любов до батьківщини і народу.

В притчах «Благородний Еродій», «Убогій жайворонок» та ін., Г. Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Г. Сковороди розкриття природних здібностей людини.

Великого значення український філософ надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним з положень його вчення «сродної праці» було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якійсь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині. Якщо ж, наприклад не зможе іти ні в яке порівняння з результатами вдосконалення його художніх здібностей.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів – створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Г. Сковороди, суспільство.

Г. Сковорода і як письменник, і як педагог, і як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Його філософські погляди формувалися поступово. У 60-х роках Г. Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні проблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Г. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являються собою спробу викладу переконань автора. Вони включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними зразками епістолярного жанру.

Ця літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекватного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х на початку 70-х років.

Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм – діалогів, трактатів та притч – знаменує новий етап у творчості письменника- філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звернення до різних жанрів, узаконення шкільними риториками і поетиками. В ранній період (50 – 60-ті роки) він творить переважно у жанрах вірша (пісні, епіграми), байки та листа. У подальші роки Г. Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу притчі. Такий характер має більшість його творів. В них він відокремив загалом моралістичні ідеї, що переходять до розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея «сродної праці» як основи щастя; водночас він шукає обґрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософського-естетичного вчення.

Своєрідність філософських ідей Г. Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їх зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. В органічному зв’язку з етико-гуманістичними проблемами у Г. Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється в тому, що він ототожнює етичні і естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне з моральним, краса з добром, потворне з аморальним, тощо. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності, довершеності, тоді як зовнішня краса конечних речей – це лише примарна тінь, що сама по собі не дає насолоди. Саме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природнім нахилам людини, смішними – проявами несродності.

Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді користе для людини, є бажаним для неї, а отже і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Г. Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана з добротою тому, твердить Г. Сковорода, «доброта жите в одній красі» [12,с. 58].

Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Справжня цінність художніх творів, на думку Г. Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ. Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої осободи, як мистецтво: «неспорідненість вбиває будь-яке художество». Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Якщо немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних сподівань. Визначаючи мистецтво з погляду спорідненої праці, Г. Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносять не слова, а сама праця над твором, яка солодша за славу.

На думку Г. Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то вона втрачає все.

У своїх філософський трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині. Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Г. Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епоха і тому мають рими історичної обмеженості.

Проте в ідеалі така постанова Г. Сковородою дуже цікава й плідна, бо він порушує питання про соціальні умови реалізації природних задатків людини в суспільстві, які оптимально могли б здійснюватися на користь і людині і суспільству одночасно, сприяти гармонії особистих і суспільних інтересів.

Звичайно, що за браком даних наукового характеру мислитель не міг усебічно розкрити поставлену й досі не вирішену проблему. Цим можна пояснити, що він констатує суспільний поділ праці як статичну даність і не розглядає її історичний генезис. Що зумовлює появу нових професій, спеціалізацій, посад і т.д., проблематичним є розуміння Сковородою «сродності» як одного можливого варіанта здібностей. Насправді ж людина має багато чи, принаймі, кілька «сродностей» - здібностей, нахилів, задатків, і за певних умов вона може реалізувати один із них у відповідній формі діяльності, навіть змінюючи професію, але працюючи за покликанням. Крім того, перед визначеність «сродностей» прирікала б суспільство на стагнацію. Сьогодні ми знаємо сотні нових професій, не відомих Г. Сковороді. Вони викликані соціальними потребами суспільства, породжені об’єктивною логікою розвитку матеріального й духовного виробництва. Тому посадово-професійне заповнення місць праці відбувається не на основі породженої «сродності», а завдяки її широким потенційним можливостям пристосовуватися до відповідних соціальних потреб і запитів на дану професію чи вид діяльності, але це вже залежить не від людини, скільки від суспільства, членом якого вона є.

Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх адекватного використання в системі суспільного поділу праці. Він цілком правий, коли розглядає «неспорідненість», працю за нуждою чи зовнішнім примусом як причину індивідуального й суспільного зла. Та соціальні коріння цього явища він не побачив. Адже суспільні потреби зумовлюють попит на ті чи інші соціально необхідні види діяльності, такий соціальний контекст у Г. Сковороди відсутній.

Вихідним началом в аналізі «сродної праці» у нього є не суспільство, а людина, індивід, особистість, котра з народження «запрограмована» на певний вид діяльності. Але ж професій космонавтів, водіїв, трактористів, хіміків чи програмісті не було в минулому, оскільки не існували такі види діяльності і люди не народилися з цими професіями. Їх «сродна праця» з одного боку – детермінована соціальними потребами, а з іншого – широкою варіативністю та мобільністю тих природних задатків («сродностей»), розвиток яких суспільство може використовувати й спрямовувати у відповідності зі своїми потребами.

Досягнення людини є цілком очевидними, так розвиток інформаційного суспільства постає новим рівнем розвитку людства. Але перед нами постає цілком правомірне питання: який характер носять ці зміни як для кожної особистості, так і суспільства загалом? Адже для сучасного типу розвитку суспільств застосовується досить велика кількість концепції. Зокрема, концепція «суспільства споживання» Ж. Бодрійяра. Сучасне людство симулює дійсність. І це не просто вигадки або характеристика майбутнього, а наше сьогодення. Тому конкурентоспроможність виступає необхідною умовою для розвитку людства та окремо взятої особистості, оскільки конкурентоспроможність – це можливість реалізувати свої природні здібності, задатки, які людина втілює в ході конкурентної боротьби. Така конкурентна боротьба буде цікавою і конструктивно для всіх учасників, якщо буде відповідати законам «сродності». Тобто людина буде втілювати те, що є необхідним, те, що виступає її покликом, те, що вона бажає реалізувати. Саме в такому випадку їй ніхто не здатен протистояти: ні інші особистості, ні обставини, завдяки креативності людина здатна віднайти ті шляхи й засоби реалізації, які будуть найбільш оптимальними. І саме це виступає необхідною умовою того, що конкуренція передбачає створення таких особливих специфічних відносин, у які вступають люди в процесі конкурентної боротьби. Ці відносини не є антагоністичними, адже те, що створене самою людиною і реалізовується нею самою, викликає у більшості людей повагу та захоплення. Наприклад, конкурентоспроможними особистостями ми можемо назвати Б. Гейтца, С. Джобса, які реалізували свої можливості за мінімальних затрат (на початку своєї діяльності) і досягли успіху й визнання. Отже, конкурентоспроможність є тією можливістю, яка спонукає до реалізації сутнісних сил людини за умови суперництва. А суперництво, у свою чергу, виступає каталізатором діяльності людини, і «сродність» є її сутнісним виміром.

Соціально-професійну структуру суспільства Г. Сковорода розглядає статистично: є набір «сродностей» і відповідних їм суспільних видів діяльності – професій, посад тощо: «сто сродностей, сто званий».

Виходячи з "паралельності" їх співіснування, автор помилково інтерпретує соціальну структуру суспільства, оскільки вбачає причини соціальної нерівності в передвизначеному "неравному всем равенстве", котре можна подолати відо-мими засобами самопізнання й вибору відповідного заняття (бо сокола, а не черепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд має проблема соціальної нерівності в його інтерпретації.
Проте Григорій Сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього — негативне, осудливе, але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковороди проти "мира лукавого" його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії.
Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване на принципах свободи, людської взаємоприязні та щастя.
Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше — ідеал суспільства Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченні про "горній Ієрусалим".
У праці "Книжечка о чтении Священного писания, нареченная жена Лотова" Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, в котрих він вбачає "сім’я істини", вилученої на основі символічної інтерпретації Біблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людських земних взаємин в "горную республіку", де "новый мир и люд божий, земля живых и царство любви, горний Иерусалим; и, сверх подлого азиатского, есть вышний. Нет там вражды и раздора. Нет в оной республике ни старости, ни пола, ни разности — все там общее. Общество в любви, любовь в боге, бог в обществе. Вот и кольцо вечности. От людей сие невозможно".
Таким чином, ідеал суспільства й соціальних відносин Сковорода вбачає не в світі матеріальних, уречевлених предметних
відносин, а у відносинах, що спираються на глибинні духовні й моральні засади, на внутрішні переконання людини, котра здатна керувати тілом і тілесними пристрастями, які суперечать божественному й людському духові, ідеалам добра, щастя та істини.
"Горній Ієрусалим"' Сковорода не розглядає як потойбічний світ чи рай. У цьому і полягає складність розуміння його філософських і соціологічних поглядів, котрі часто подаються у вигляді метикуватої символіки. Він дає власну інтерпретацію Біблії і вбачає в "горній республіці" свій соціальний ідеал, що уособлює вищі духовно стичні цінності Бога - всесвіту та мікрокосму-людини в їх синкретизмі й неподільності, коли людина пізнає в собі Бога, а божественне становить сутність людського (духовного) життя. Може, у цьому й міститься ключ до розуміння останньої фрази з процитованого уривка: "От людей сие невозможно", якою він підкреслює відмінність між реальним суспільством і його ідеалом.
Сковорода здебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу, та це не значить, що він обминає проблему суспільства. Останнє він розглядає як складну систему, уподібнюючи її машині: "Общество есть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны", тому потрібно уникати подібних замішань і берегти основу суспільства, "заступать общества основание — правду". Правду як головне підґрунтя суспільства Сковорода трактує в дусі традиційних народних уявлень як уособлення істини, антитезу неправди, як відповідність верховному закону, а цей закон "духовний є". Якщо праця с необхідною умовою фізичного існування людини й суспільства, то правда — його духовний базис. Адже істинна людина створена "по Богу в правді і преподобії істини".
На принципах правди, істини, прагнення до щастя й засновується ідеологія сковородинського гуманізму. Характерними рисами його с визнання цінності людини та її життя, право людини на свободу, щастя, самореалізацію в "сродній праці" тощо. Мислителю відомі шляхи досягнення цього: через само-пізнання та морально-етичну досконалість, а це вихід за межі тілесного, матеріального. Проте не всі це розуміють і зупиняються на видимому, що породжує негаразди в суспільстві: "Кто не желает честей, сребла, волостей? Вот тебе источник ропоту, жалоб, печалей, вражд, тяжеб, граблений, татьбы, всех машин, крючков и хитростей. Из сего родника родятся измены... падения государств и вся нещастий бездна".
Люди прагнуть багатства, чинів, задоволення плотських потреб, женуться за матеріальним і не розуміють своєї істинної
людської духовної сутності, того, що справжнє щастя "внутри нас єсть". Тому за наявності існуючих наук людині не вистачає найголовнішої, "верховнейшей" науки — науки про людину та шляхи досягнення нею щастя. Сковорода так пише про це: "Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что, на них надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и состоянию, полу и возрасту для того отворена дверь, что счастие всем без выбора есть нужное, чего, кроме нее, ии о какой науке сказать не можно".
Думка про необхідність такої науки була ще раніше висловлена Сковородою в його праці "Асхань" (1767), де він визначає її як "глубочайшую и новейшую", оскільки ще "нигде ей не обучаются", хоч вона є одночасно й "предревняя потому, что самонужнейшая".Це справді так, бо, не пізнавши глибинних джерел власною буття, людина завжди буде приречена на страждання.
Значну частину свого наукового доробку Г.Сковорода присвятив розробці цієї науки. Найголовнішими здобутками її стали про природну людину, котра хоч внутрішня сутність її не зводиться до природного тілесного начала, бо таким для людини є внутрішня духовна й морально-етична сутність і "сродність", самопізнавши які людина здатна свідомо керувати собою, бути внутрішньо вільною і щасливою; працюючи за покликанням і усвідомлюючи велич його змісту — розгаданого, пізнаного за прихованими символами, людина виходить "из телесных веществ границ на свободу духа".
Сьогодні, коли соціологія та соціальна філософія поставки на архівні полиці дегуманістичні концепції й принципи розуміння людини, соціальних спільнот як механізмів, "гвинтиків", організмів, прямолінійних вульгаризаторських залежностей життєдіяльності від матеріально-технічної бази чи економічних відносин і фетишизації притаманних їм закономірностей, потреба в "верховнейшей" науці, орієнтованій на людину, на знання людського "серця", чи, так би мовити, науки "кардіацентричної" не зменшується, а зростає. Наш великий співвітчизник поставив в умовах нового часу цю проблему — проблему необхідності створення науки про людину — людинознавство. Розуміння її потреби вже назрівало в світовій науці й особливо стало відчутним наприкінці XVIII — на початку XIX ст., коля в західноєвропейській соціальній думці складалася криза, породжена безплідністю двох протилежних підходів у пізнанні людини й суспільства: емпіризмом історіографії та позбавленими соціокультурного емпіричного матеріалу, абстрактного їх аналізу філософією та філософією історії. Першими, хто вказав на це, були К.А. Сен-Сімон та О.Конт: перший поставив питання про необхідність "науки про людину", а другий спробував його реалізувати у своїй "соціальній фізиці, більше відомій як соціологія.
Григорій Сковорода до ідеї необхідності науки про людину приходить раніше й іншими шляхами: для нього людина — не стільки тілесність, скільки складний внутрішній духовно-психологіччий феномен, для Сен-Сімона й Канта — об'єкт спостереження, експерименту, атомарна одиниця в системі загальних зв'язків. Тут кожен правий і однобічний, а тому сучасна наука про людину інтегрує ці підходи й розглядає її як синтез, систему складного взаємопов'язаний тілесного, духовного, соціального и їх, так би мовити, соціальному філо- та онтогенезі. Але видатний український мислитель мас рацію в тому, що без науки про людину, котра мусить розкрити її глибинну сутність, людська душа ніколи не наповниться щастям.
Г.Сковорода, можливо, був першим мислителем у Європі, хто усвідомив суперечність між науково-технічним і моральним прогресом. В "Разговоре пяти путников об истинном счастии однозначно констатує, про ночі наукові й технічні досягнення не роблять людину щасливою, їй "недостает чегось". Хоч люди "измерили море, землю, воздух и небеса и обеспокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в Луне гор, рек и городов, нашли закомплетных миров несчетное множество, строим непонятные машины, засыпаем бездны, возвращаем и привлекаем стремления водные, что денно новые опыты и дикие изобретения. Боже мой, чего не умеем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чего-то великого недостает. Нет того, чего и сказать не умеем: одно только знаем, что недостает чего-то, а что оно такое, не понимаем". Продовжуючи далі цю думку, Сковорода пише, що математика, медицина, фізика, механіка, музика, чим більше їх смакуємо ("вкушаем"), "тем пуще палит сердце наше голод и жажда". Він бачить вихід з цього в розвитку науки про людину, але для сучасної” читача абсолютно адекватно сприймається сковородинське відчуття якоїсь неповноти, дефіциту "серця", відсутності душевної рівноваги та спокою на фоні сучасного стану розвитку науки, техніки, технології, які не зробили людину і людство щасливими, не вгамували "голод і спрагу", а навпаки, викликали ще більший неспокій за непередбачені наслідки суспільного розвитку, бо й сьогодні людям "чогось великого не вистачає". А може цей дефіцит і є тим вічним двигуном, що рухає людину вперед?

 

Висновок

«Сродна праця» та її значення для щастя людини розкриває «схрещення» найболючіших проблем у вченні Г. Сковороди. Масштабність його мислення найповніше виявляється у концепції «сродної праці», акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г. Сковороди буде джерелом радості, спокою, щастя, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал поєднює з образом зеленої верби над чистою водою.

Особливого значення Г. Сковорода надав природним здібностям людини, «сродності», на основі чого ґрунтується вібір життєвого шляху. Якщо вибір людини зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку філософі, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.

Філософ з повагою ставився до парці, яка є сенсом життя людини, тобто є «сродною» для людини. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише до певного виду діяльності.

Вчення Г. Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію. В основі вчення лежить концепція «сродної праці», що зводить воєдино різно його аспекти. Принцип «сродності» в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування.

Список використаних джерел

1. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – К.: Обрій, 1992. – 542 с.

2. Гордіевський М.І. Теоретична філософія Г.С. Сковороди // Памяти

Г.С. Сковороди (1722 – 1922): Збірка статтів. – Одеса, 1923. – 98 с.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Навч. посібник. – 4-е видання, доп. – К.: Наук. думка, 2001. – 376 с.

4. Гузар Ірина. Україна в орбіті европейської мислі. Від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка. – Торонто; Львів, 1995. – 175 с.

5. Драч І., Кримський С:, Попович М. Григорій Сковорода: Біографічна повість. — К-, 1984.

6. Эрн Владимир. Борьба за логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – 592 с.

7. Захара І.С, Кашуба М.В., Матковська О.В. та ін. Проблема людини в українській філософії XVI –XVIII ст. – Львів: Логос, 1998. – 240 с.

8. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К.: Наукова думка, 1983. – 272 с.

9. Ковалинский М.И. Жизнь Григория Сковороды // Сковорода Г.С. Сочинения. – Мн.: Современный литератор, 1999. – С. 642-699.

10. Козій Дмитро. Три аспекти самопізнання у Сковороди // Хроніка 2000. – К., 2000. – Вип. 39-40. – Т. ІІ. – С. 475-487.

11. Лебедев А.С. Г.С. Сковорода как богослов // Вопросы философии и психологии. – 1895. – Кн. 2 (27). – С. 170-177.

12. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К.: Рад. шк., 1971. – С.3.

13. Лук М. І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ—початку ХХст.—К., 1993.

14. Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія.— К-, 1972.

15. Пісоцький Вадим. Ідея толерантності в етиці Григорія Сковороди // Людина і світ. – 1999. – № 10. – С. 49-51.

16. Сковорода Г.С. Байки харківські. Афоризми. – Харків: Прапор, 1972. – 132 с.

17. Сковорода Г.С. Вибрані твори в українських перекладах. – Харків: Веста, 2003. – 144 с.

18. Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину.Пер. М. Кашуба; Пер.поезії В. Войтович.—Львів: Світ, 1995.—528с.

19. Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. – К.: Обереги, 1994.

20. Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя [Документальна повість-подорож].– К.: Криниця, 2002. – 176 с

21. Стеллецкий Н. Странствующий украинский философ Григорий Саввич Сковорода // Тр. Киевской духовной академии. – 1894. – № 8. – С. 608-629.

22. Українська афористика. – К.: Просвіта, 2001. – 320 с.

23. Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х.: Т-во «Знання», 1997. – 180 с.

24. Ушкалов Леонід. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду. – Х.: Акта, 2001. – 221 с.

25. Філософія сьогодні. Розмови з Ульрихом Беконом, Гансом-Георгом Гадамером, Юргеном Габермасом, Гансом Йонасом, Отфридом Гьофе, Віторіо Гьосле, Ричардом Рорті та іншими. За редакцією Ульриха Бьома. Пер. з нім. А.Л.Богачова. – К.: Альтерпрес, 2003;

26. Філософський словник соціальних термінів. – Х., 2002р.

27. Чижевський Дмитро. Філософія Г. Сковороди // Хроніка 2000. – К., 2000. – Вип. 39-40. – Т. ІІ. – С. 455-474.

28. Шевчук В. Ідея простоти в елітарному світогляді Г. Сковороди // Україна: Наука і культура. Вип. 26—27. — К., 1993.

 

 

Date: 2016-08-31; view: 257; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию