Самопізнання як умова духовно-морального самовдосконалення людини.

Г. Сковорода – вдумливий психолог, обдарований глибокою інтуїцією, завдяки якій він умів проникати в душу людини й розпізнавати з першого погляду її внутрішню вартість. Мандрівний спосіб життя дав йому змогу збагачувати свій життєвий досвід і пізнавати людей різних суспільних прошарків.
Про його психологічну проникливість свідчить хоч би таке місце з діалогу “Алфавіт миру”; “Ото я бачу перед собою двох людей, що роблять одне й те саме діло. Ця людина дрібною послугою втішає, а та й дорогим подарунком прикро вражає. Ця особа може гніватися, насміхатись і навіть лякати, одначе все це приховує в собі щось миле, а в тієї навіть ласкавість дише таємною відразою. Осуд цієї людини дає більше насолоди, ніж хвала тієї”. [10, 306] Г. Сковорода збагнув, як бачимо, харизматичні властивості особистості, тобто ті вольові й емоційні властивості, якими дана особа притягує до себе очаровує своє оточення кожним своїм словом і порухом.
Особливу увагу приділив Сковорода проблемі так званої «сродности», під якою він розумів те, що ми сьогодні назвали б психологічною структурою людини. Говорячи про “сродность”, він мав на увазі природжену обдарованість людини, дані їй “зроду” нахили і здібності.
Мислитель відчув у собі велике покликання перевиховати суспільство, що опинилося в лещатах російського самодержавного бюрократизму. Відгороджені від джерел вільної творчості та громадської активності провідні кола українського суспільства підлягали дедалі більше процесові суспільно-моральної деградації й розкладу. Формалістична російська ортодоксія глушила правдиве релігійне життя. Козацька аристократія, перетворена на чолобитне дворянство, втрачала свою громадську гідність у гонитві за “чинами” та матеріальними вигодами. Сковорода спостерігав, як “дух неситості” і “жадоба почестей, срібла, волостей” сковували людські душі. Вимогливий у найвищій мірі до себе самого, мислитель ставив високі вимоги до тих, що хотіли відігравати провідну роль в суспільстві, і суворо засуджував усіх, хто діяв усупереч своєму життєвому покликанню. Бо ж покликання – це голос душі, який спрямовує людину на поле діяльності, відповідне до її природжених нахилів і здібностей. Тільки той, що йде за голосом покликання, може знайти відповідне місце в житті. Як часто в житті люди нехтують вимогою самопізнання, а тому вибирають невідповідні професії. Той, що був би добрим хліборобом або гончарем, хоче бути не менше як полководцем чи першосвященником. “Буває, - каже Сковорода, - що на чолі військової частини стає той, хто повинен сидіти в оркестрі”. [34, 98]. Таке саме діється в духовних колах, де забувають, що “пастух, який пасе вівці чи свині згідно з своєю природою, є в сто разів блаженні ший, ніж священик, який чинить опір Богові”[34,99]. Самопізнання мислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчути свою вищу, “божественну” сутність Бога, щастя, мир, рай, Бог “в середині тебе є”.

Осягнення такої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна Богові.
Самопізнання – це перманентний процес руху людини до вищої істини від стадій чуттєвого сприймання явищ зовнішнього світу, коли вона орієнтується на земні цінності (“плоть” і “прах”), але не знаходить у цьому щастя, бо “обранний кумир” стає тісним, обмеженим, породжує розчарування, духовну кризу. Вихід із цього Сковорода вбачає в принципі “Пізнай самого себе”.
Самопізнання полягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його “дихотомічності”, роздвоєності на видиме – невидиме, матеріальне – духовне, гідне – недостойне і т.ін. В таких ситуаціях людина завжди знаходиться в стані гострої драматичної напруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначає відповідні шляхи подальшої діяльності між високим і ницим, благородним і негідним, між добром і злом, блаженством і стражданням тощо. Правильний вибір пов’язаний з “невидимою натурою”, яка зумовлює справжню свободу на відміну від обмеженого “обранного кумира”: “Духовна людина є вільною. В висоту, в глубину, в широту літає безмежно”.[30,54]
Отож, найперше завдання самопізнання – пізнати свої природжені нахили та здібності, щоб збагнути своє покликання і вибрати відповідне поле діяльності. Вибір професії, яка не відповідає психічній структурі даної людини, і для суспільства. “Несродность” розкладає всяку професію. “хто вносить мертвечину в науку й мистецтво? – питає Г.Сковорода й відповідає: - Несродность. Хто знеславив чин свячений і чернечий? Несродность”. “Багато хто, за приказкою, не родився для священства, а вліз у ризи і не бувши грибом, вліз у козуб”. “Не один був би вмілим куховаром, якби не встряв у чернецтво, де один, що бореться з природою, більше накоїть спокус, ніж п’ять чесних можуть загладити”. “Не буде мати успіху лікар, що не має покликання, хоч би й здобув технічну вправність, а такий же вчитель не потягатиме за собою учнів, незважаючи на своє знання предмету”.[10, 329]
Г. Сковорода був свідомий того, що люди керуються при виборі професії не тільки матеріальними спонуками, а й у дуже значній мірі – честолюбністю. Вибирають професії гідні пошани, оскільки людина справляє свої діла згідно з покликанням.
Мислитель зясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким “сродна праця” має перевагу над “несродною”. Працю, яка відповідає психічній структурі, хоч би та праця була важка, людина виконує з охотою, вкладає в неї всю душу. Вона є джерелом життєрадісності. Пригадується Г. Сковороді, між іншим, праця бджоли, до якої він любив придивлятися. “Як розкошує, - каже він, - бджола своєю працею, збираючи мед! За мед їй відбирають життя, але вона не перестає трудитися, доки живе. Солодкий їй мед, але ще солодший труд”.[30, 324]
Якщо йдеться про оцінку людини з погляду її суспільної вартості, Г.Сковорода вказує на те, що вона повинна бути використана для суспільства. Діючи за сродністю, каже він, “будеш для себе й для братії твоєї корисним”.[30, 323]. Він звертається із закликом до хлібороба: “Збирайся орати землю, заготовляти їжу для людей і худоби, плекати стада або бджоли, або що твій Господь у тобі покаже тобі… Цього очікує від тебе батьківщина”.[30, 326].
До високого морального завдання, на думку мислителя, покликаний воїн. Його закликає Г.Сковорода: “Борони хліборобство й купецтво від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і втіха… Заколювати образу, боронити страждущу й беззбройну невинність, захищати основу суспільства – правду, - це його, воїна, розкішне і снідання і обід, і вечеря”.[30, 326].
Є, отже, щось важливіше, ніж корисність, чим повинен керуватися у своїй діяльності громадянин, а передусім воїн, - це правда. Г.Сковорода мав, очевидно, перед очима українське козацтво, його героїчну боротьбу за віру і правду, за “мир хрещений і край веселий”, його самовідданість і любов до рідного краю. Ця любов мусила полум’яніти і в серці нашого мудреця. Глибоко збагнув його душу сьогочасний автор, що в біографічній повісті відтворює момент у житті Г. Сковороди, коли на пасіку, де він перебував у той час, приятелі принесли звістку про зруйнування Запорізької Січі. “Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорізьким Великим лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщина та слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли!.. сковорода молився сам на пасіці. Впав на коліна і цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна… Від того дня не знав Григорій спокою”., 143].
Г. Сковорода високо цінував героїзм, моральні подвиги людини, що вірна собі, не боїться матеріальних утрат, злиднів, огуди, переслідувань – навіть смерть їй не страшна! Така людина вірна собі, бо пізнала себе докорінно.
Позбавити людину можливості діяти згідно з собою – значить позбавити її життєвих соків. “Це її люта смерть”.
“Несродна” діяльність із джерелом “смертної науки” - нудьги. Людина нудьгує, коли не знаходить себе. Її душевний стан нагадує стан хворого, якому “вся їжа гірка, послуга немила. А постіль тверда. Жити не може і вмерти не хоче”.[30, 325].
Г. Сковорода цінує вагу виховання в процесі пробудження самосвідомості. Виховання, на думку мислителя, доводить “сродність” до завершення, допомагає зрозуміти “таємний кивок блаженного Духа в нашому нутрі”, “внутрішній поклик” до самопізнання. Але чого немає в психічній структурі даної одиниці, того вихованням не прищепимо. “Навчання є практикою та звичкою і дочкою натури”, а натура – головне.
Учення про “сродність” ставить перед людиною завдання пізнати свої психічні задатки, якими вона наділена “зроду”, щоб їх відповідно розвинути й реалізувати в житті.
Інший зміст і характер надає мислитель самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духову суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як каже Г. Сковорода, “вдруге народитися”.
Г. Сковорода визнає двоїстий характер єдиного буття: побіч світу видимого – світ невидимий.
Самопізнання, яке розкриває в людині “справжню людину”, є моментом її “другого народження”, “народження з висот”, “народження від Духа”. Людина оновлюється, знаходить в собі “нетлінну людину”. Вдруге народитися – значить знайти в собі те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане, бо воно божественне, інакше кажучи – “знайти в нашому попелі заховану іскру божества”.[30, 324]. У людині бере верх над її зовнішньою натурою “чисте серце”, “глибоке серце”, що “приймає в себе зерно вічності”.
Г. Сковорода вияснює акт другого народження, звичайно, в дусі містицизму, як продукт просвітлення, що “осяює душу раптом, як блискавка”. Потрібна для цього “одна тільки мить”. Іншим разом, одначе, мислитель висловлює думку, що людина повинна тривало поглиблювати своє внутрішнє життя і що друге народження приходить як результат довготривалого внутрішнього різьблення чи, каже Г.Сковорода, “очищення серця”. Процес же очищування вимагає часу. “Якщо зогрілося серце твоє в тобі, - каже мислитель, - ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічно творчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум’я і не поглине всю супротивну тлінь… Зогріте серце – це вогненний Духа Святого язик”. Та “божественна іскра в серці нашім” приховується в нашій плоті, “ніби промениста іскра в кремінці”, щоб “у свій час явитися так, як лілея на ниві і як джерело в безводній пустині”. [30, 325].
Ковалинський передає думку Г.Сковороди, що душевний мир – плід другого народження – “підготовляється здалека, росте тихо в глибині душі і дужчає від почуття вчиненого добра”. [41,87].
Доречно буде пригадати на цьому місці, що й Платон указував колись на потребу внутрішнього дозрівання, яке є передумовою пізнання глибинних правд. Це пізнання дається людині після довгого співжиття з предметом і довготривалих роздумів, у результаті яких спалахує світло в душі.
Принагідно, в листі до Івана Васильовича, який,видно, нарікав на свої страждання можуть бути джерелом моральної кризи та другого народження. “Знай, - пише Г. Сковорода, - що після цих ран народиться в тобі нове серце…чисте, правдиве і нове. Це друге наше народження”.[12, 56].
Проте Г. Сковорода засуджував тих, що шукають страждань. Він уважав радість за найвищу цінність життя. Учив великої мудрості: вміти радуватися. Називав радість “здоров’ям гармонійної душі”, гадаючи, що “душа, вражена якою-небудь вадою, не може бути веселою”. “Радість – це світ людського життя”. Натомість смуток, печаль, називає мислитель демоном, що мучить людину страхом смерті та можливих нещасть.
Сковорода нагадує про “вічну веселість боголюбних сердець”, указує на те, що й Христос ніс радісну новину, не хотів скорботи, а навпаки, визволяв від скорбот і закликав до себе пригноблених та обіцяв спокій душі. Тим, хто називає Христа “меланхоліком”, відповідає: “Христос – то радість і веселість, солодкість, мир і свято”.[14, 54].
Радість і душевний мир дають людині “душевну міць”, якої “ніщо не в силі захитати й розбити”.[14, 55].
Таким чином, радість стоїть ніби в центрі Сковородинівського вчення про людину. Не вагаємося також ствердити спорідненість Г.Сковороди з Тарасом Шевченком, бо ж і в психічній структурі генія-пророка радість посідає центральне місце. Підкреслюємо це тим більше, що Шевченко, як і Сковорода, сягає джерел радості при всьому своєму усвідомленні трагічності буття. Мав рацію Фрідріх Гельдерлін, коли в одній епіграмі писав, що радість промовляє до нього крізь смуток і жалобу, бо вона найглибша тоді, коли осяює смуток і переборює його.
Правдива радість єднає людей. Г.Сковорода збагнув, що людина, досягнувши найвищого щабля самопізнання, повертається обличчям до людини. Тоді досягає й щастя. Природа бо справжнього щастя, на думку мислителя, така, що, здобувши його, людина хоче мати якнайбільше співпричетних у ньому. Ми сказали б сьогодні, що душа цієї людини відкрита для людей і світу.
Друге народження несе із собою почуття вдячності. Ковалинский згадує, що коли Г. Сковорода любив виходити вранці в поле, щоб складати хвалу “разом з усією природою” Вічному Джерелу Буття. Мудрець писав своєму другові, що він “учиться вдячності”.
Оповідання Ковалинського про містичні переживання Г.Сковороди у 1770 році з’ясовують виразно злам його в релігійній ділянці. Ми вже навели його думку, що Г.Сковорода до того часу почував себе рабом перед лицем Бога, а після зламу прийняв Бога в серці, пізнав його в любові. Натомість важко встановити, чи і який моральний злам пережив мислитель. Його думка, що в кожній людині борються із собою добрий геній і демон, дає нам змогу зробити висновок, що він має на увазі і себе самого. Але ніхто не засвідчив боротьби в ньому – чи 1770 р., чи іншим разом – із внутрішнім демоном. Його біографи не годні сказати про це що-небудь. Вони вважають його за гармонійну людину від початку й до кінця і не припускають навіть, що в ньому відбулася яказь різка зміна.
Тільки поетові підказала його інтуїція, що мислителеві довелося боротися з дисгармонійними потугами в його нутрі. Перед поетом постає мудрець, що молився.
Поет збагнув, що пошуки правди й душевного миру мусили виростати з душевної муки, внутрішнього роздору, з великого прагнення гармонії. Адже мислитель був переконаний, що “внутрішня людина” не приходить на світ, як щось готове, що її треба виборювати в собі й перетворити себе.
Важливо підкреслити, що Г.Сковорода поєднує в самопізнанні інтелектуальний акт із вольовим творчим зусиллям. В імперативі “пізнай себе” прихований другий імператив: стань собою, видобудь із себе свою духовну суть, здійсни своє призначення! Самопізнання ставить тут перед собою мету: утворити духову особистість.
Наведемо з діалогу “Наркіс” уривок розмови, яку веде Друг (тобто сам Сковорода) з Клеопою на цю тему:
“Клеопа: Чи кожний має бути справжньою людиною? І яка різниця між людиною доброю і злою?
Друг: Правда, важко вияснити, чому злі люди серце своє, тобто самих себе, втратили…
Клеопа: Ти сказав, що серце, думки і душа – то все одне.

Як же вони втратили себе?
Друг: Чого не можемо збагнути, того не досліджуймо…
Людина – це маленький світик, і пізнати його так само важко, як важко знайти у всесвітній машині її начаток”.[30, 78].
Хоча внутрішній світ людини-мікрокосму і всесвіт-макрокосм приховують у собі незбагненні таємниці, проте мислитель стверджує що їхня сутність одна і що шляхи їх пізнання збігаються чи, точніше кажучи, мають спільну вихідну точку.
Тією спільною вихідною точкою є самопізнання в метафізичному аспекті, яке веде від розкриття духовних глибин до трансцендентних глибин буття, або від мікро до макрокосмосу, а веде воно тому, що структура мікро й макрокосму виявляють єдність.
Г. Сковорода, за свідченням Ковалинського, твердив: “Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малім, і що можливе в малому світі, те можливе у великому у зв’язку з їх взаємною спів відповідністю та єдністю Духа, який усе сповнює”. Мікро і макрокосмос мають спільну двоїсту сутність: матеріальну й духовну, зовнішню й внутрішню, тлінну й вічну. “Двоє в одному, і одне в двох – неподільно, але без злиття”. “Небо, земля, море, й усе, що їх сповнює… вся ця різноманітна плоть, вся ця безмірна безліч явищ стікаються в людині”.[12, 216].
Цим виправдовується вихід від людини, коли йдеться про пізнання буття.
Від самопізнання веде шлях і до богопізнання – найвищого досягнення людського духу.
Людина, як кажуть, має в собі метафізичне вогнище. Так міг би сказати й Сковорода, він уважає за властиве завдання філософа вийти поза видиме й тлінне, щоб досягнути метафізичних глибин буття. Жалюгідним називає він становище людини, яка бачить тільки тлінне без вічності, бачить явне, а не прозирає в таємне, дарма що наше єство спирається на вічне й таємне як на свою “тверду основу”.
Несите прагнення вічності й вічної правди, притаманне людському духові. Хто хоче заспокоїти бажання правди, поминаючи вічність, “той сподівається жменею піску закидати безодню океану, а краплиною прохолодити вогненне царство”. “Така людина замите свою душу, як орла, в тісній печері, не розуміючи, що дух у людині є бездонний, ширший від усіх вод і небес, і його не наситиш довіку тим, чим світ цей нас зачаровує”. [30, 398].
Мислитель закликає, щоб не гасити в собі пориву вгору: “Полинь понад стихії, перелити всю повітряну безодню, вилети з усієї тлінні на непорушну твердість вічності”. [30, 389].
А втім, душа людська така по своїй суті, що вона не може задовольнитися тлінним. Хоч би ти весь світ здобув, проте “серце несказанними зітханнями кричить усередині, що ще чогось йому бракує, і так, як дивна і неприродна спрага у хворого, не може заспокоїтися”, цей “таємний крик серця” вказує на те, що не можна досягти мудрості, не пізнавши Божого єства.
Але духове є “центром” буття. Досягнути його – значить стати “вище над усіма стихіями, вище від самого нашого сонця, дійти до праджерела, до “безпочаткового початку” ”.
Саме тому що єство людини духове, людина, пізнавши себе, може пізнати Бога. Сковорода стверджує тотожність “справжньої людини” і Бога. Серце, чи душа (їх філософ ототожнює), є “коренем, насіння і зерном” у людині так, як Бог є ніби “зерном, у якому закритий увесь світ зі всіма своїми творіннм”. [12, 54].
Бог є вічність. Збагнути ж вічність може тільки той, хто “насамперед прозирне в приховану в тілі своїм вічність і вигорне ніби іскру з попелу свого”.[30, 78]. Іскра ця – то “мислена зіниця”, яка “прозирає в вічність світів”. Вона є джерелом почуття єдності “справжньої людини” з Божественною силою. У тому почутті людина черпає силу, якою перемагає двоїсту природу буття.
Такий шлях показує Г.Сковорода від людини до Бога. Вихід від самопізнання до богопізнання можна назвати вихідною лінією пізнання. Але філософ знає й шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Це низхідна лінія пізнання. Пригадується біблійна драбина Якова, по якій виходять на небо і сходять на землю. “Коли ти, - каже мислитель, - новим та правдивим оком добачив у ньому Бога, тоді ти побачив у ньому вже все, як у джерелі, як у дзеркалі”. “Час, життя й усе інше в Бозі міститься. Хто може зрозуміти будь-що з видимих і невидимих істот, не зрозумівши того, хто є всьому головою й основою?.. Отже, якщо хочеш будь-що пізнати та зрозуміти, мусиш передусім зійти на гору пізнання Бога”.[31,45].
Мусимо, одначе, підкреслити важливий діалектичний момент: Сковорода усвідомив, що висхідна і низхідна лінії пізнання сходяться. Доводить це таке його твердження: “Пізнання Бога і самопізнання – нерозлучні”. Те й те пізнання є світлом, що пронизує водночас душу. “хто вгледів у собі, всередині, головну точку машини – царство Боже, той пізнав себе, бо знайшов у мертвім живе, у темряві – світло”. “Знайти Господа – це побачити початки всього; побачити ж початки – це знайти самого себе в собі”. “Труд один – пізнати себе, збагнути суть людини, і збагнути Бога”.[30, 88].
Отже, пізнати себе і пізнати Бога – це єдиний акт, бо пізнати свою духову сутність – значить пізнати себе в Бозі.
Ця думка живуча! Вона збігається з думкою філософа нашого віку, Макса Шелера, у якого знаходимо ось яке висловлення: “Свідомість світу, самосвідомість і свідомість Бога становлять нерозривну структурну єдність”.[24, 246].
На такі ж живучі ідеї, які відлунюють у пошуках мислителів і нашої доби, натрапляємо на багатьох сторінках творів Г. Сковороди. Вони притьмарені мертвотною літературною мовою 18 століття, але в перекладі на сьогочасну українську літературну мову вони промовляли б до читача так само сильно, як промовляють своїм класичним стилем листи мислителя, писані по-латині.
Ми висловились: “відлунюють у пошуках мислителів”, бо пам’ятаємо, що твори Г. Сковороди відбивають безперервні пошуки мислителя-мандрівника. Справжній мислитель шукає, і справжня філософічна творчість полягає не стільки в створенні замкнутої системи, як у шуканні й показуванні дороги. Г. Сковорода шукав правду, бо тільки правдою міг жити. Своїм мандрівним життям і своїми пошуками він нагадує того пустельника, про якого розказував в діалозі “Ікона Алківіядського”.
Пустельник жив у глибокій самотині. Щодня на схід сонця виходив він у просторий сад, де літала диво-пташина. Вона навмисно сідала близько, ніби заохочувала спіймати її. І пустельник намагався її зловити. Тисячу разів здавалося йому, що вона вже в його руках, але все дарма. Одного разу пташка промовила до нього: “Не сумуй, друже мій, що не можеш мене спіймати. Ти будеш весь вік ловити мене, щоб ніколи не спіймати, а тільки граючись проводити час”.[ 30, 188]
Г. Сковорода був свідомий того, що істину треба завжди наново відкривати і що мудрець ніколи не закінчує шукання. Він був “все душним шукачем правди”, як окреслив Ковалинський, тобто невтомним ентузіастом, що вкладав усю душу в свої пошуки.
Самопізнання мислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчути свою вищу, “божественну” сутність, бо щастя, мир, рай, бог “внутри тебя есть”. Осягнення такої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна Богові.
Самопізнання – це перманентний процес руху людини до вищої істини від стадій чуттєвого сприймання явищ зовнішнього світу, коли вона орієнтується на земні цінності (“плоть” і “прах”, але не знаходить у цьому щастя, “бранний кумир” стає тісним, обмеженим, породжує розчарування, духовну кризу. Вихід із цього Г. Сковорода вбачає в принципі “Пізнай самого себе”.
Самопізнання полягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його “дихотомічності”, роздвоєності не видиме – невидиме, матеріальне – духовне, гідне – недостойне і т.ін. в таких ситуаціях людина завжди знаходиться в стані гострої драматичної напруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначає відповідні шляхи подальшої діяльності між високим і ницим, благородним і негідним, між добром і злом, блаженством і стражданням тощо.
Правильний вибір пов’язаний з “невидимою натурою”, яка зумовлює справжню свободу на відміну від обмеженого “бранного кумира”.
Сковородинська концепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Що вона виходить із визнання примату “серця”, духовності над тілесністю, проте їй притаманні і певні недоліки.
Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв’язків, визнаючи при цьому її загальні сутнісні родові ознаки: “ если кто единого человека знает, то всех знает”. Адже самопізнання сковорода розглядає як суто індивідуальний, особистий акт.