Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






РОЗДІЛ І. Джерела та історіографія дослідження.






У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи і ніде не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.
Український любомудр, поет-мислитель Г.Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу “живи за природою”. Цю тезу мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за “сродністю”, яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже “сродна” праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв’язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

У наш час, коли віками омріяна, багатьма поколіннями виборювана незалежна українська держава стала історичною реальністю, проблема духовного розвитку та самореалізації особистості набуває особливої актуальності. Процес становлення освіти й виховання має сприяти формуванню творчо розвинутої, духовно багатої особистості, що і є одним з головних завдань нашого суспільства.
Проблема людини та її щастя є однією з найбільш актуальних і фундаментальних проблем філософського пізнання. Оскільки минуле допомагає краще зрозуміти й оцінити сучасне, то для історії української духовної культури важливе глибоке розуміння головних тенденцій в історичній еволюції гуманістичних ідей взагалі, а проблеми людини, її буття – зокрема. Погляд у минуле цієї проблеми допомагає глибше зрозуміти сутність української духовної культури, становлення, утвердження й еволюцію у ній етико-антропологічних проблем, які відображають історичні метаморфози суспільної свідомості.
Як зазначає І. Огородник, формування і розвиток філософської думки в Україні стояли не осторонь світової філософської культури, а в її контексті.
Про важливе місце у філософській думці Г. Сковороди проблем морального добра і зла, самопізнаня і доброчесної практики, як способів опанування людиною своєї природи, а також проблем свободи і щастя, свідчать насамперед писемні джерела.
Філософське вчення Г. Сковороди, його ідейний зміст були об’єктом і предметом вивчення багатьох поколінь учених різних країн. Численні дослідники намагалися з’ясувати також теоретичні засади його творчості, серед них, насамперед, Д. Багалій, Ю.Барабаш, В. Барка, В. Горський, Г. Данилевський, В. Ерн, П. Житецький, І. Іваньо, Ю. Лощиц, Л. Махновець, О. Мишанич, І. Мірчук, А. Ніженець,

Д. Олянчин, М. Петров, І. Пільгук, Ф. Поліщук, П. Попов, М. Редько, М.Рогович,

І. Табачников, Л. Ушкалов, Д. Чижевський, В. Шаян, П. Шкуринов, Ф. Шолом,

П. Яременко та інші.
У дослідженнях цих авторів червоною ниткою проступає думка, що лише максимально повний аналіз ліній, які пов’язують вчення Г. Сковороди з різноманітними культурними шарами попередніх, сучасних йому і наступних епох, повинен і нині становити один із перспективних напрямів історико- філософського сковородознавства.
Можна констатувати, що протягом понад столітньої історії вивчення спадщини

Г. Сковороди зроблено немало. В основному з’ясовано лінії чи ідеї, що пов’язують українського мислителя з античною філософією, насамперед вченням Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Ціцерона, Плутарха, а також Горація, Овідія, Вергілія, неоплатоніків та піфагорійців [І. Іваньо, С. Дложевський, М. Кашуба,

Д. Кирик, М. Рогович, В. Роменець, Л. Ушкалов].
З’ясуванням ставлення Г. Сковороди до Біблії та вчень Отців Церкви визначено його ставлення до традицій християнської культури [І. Гарник, М. Кубаєвський, В. Нічик, Я. Стратій, В. Шаян, В. Шинкарук]. Творчість Г. Сковороди осмислюється в контексті сучасної йому культури українського бароко [Л. Ушкалов, Д. Чижевський], західноєвропейської традиції, зокрема представленої вченням німецьких містиків та романтиків [Д. Чижевський], а також на фоні філософії й науки Нового часу [Н. Уткіна].
В останні три десятиліття досягнуто плідних результатів у вивченні зв’язків творчості Г. Сковороди з культурою Київської Русі, а також відношення ідей мислителя до філософії професорів Києво-Могилянської академії. Цій проблемі присвячені передусім праці І. Іваня, В. Горського, В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинова, І. Захари, М. Кашуби та ін.
Теоретичні джерела творчості Г. Сковороди неодноразово обговорювалися на ювілейних конференціях. Особливо багато досліджень висвітлювали цю тему на конференції у Харкові, присвяченій 250 - літтю від дня народження мислителя. Продовжують досліджувати згадану тему і літературознавці, й філософи, про що свідчать періодичні Сковородинські читання у м. Переяславі-Хмельницькому. Матеріали читань засвідчують пожвавлений інтерес дослідників до витоків і джерел світогляду Г. Сковороди.
Серед досліджень ідейних джерел творчості Г. Сковороди в останні роки виділяється порівняно невелика праця М. Роговича “Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди”, опублікована як методичні рекомендації для студентів Львівської академії мистецтв у 1993 р. Вона є першим грунтовним зверненням до стоїчних витоків вчення Г. Сковороди. Автор “Методичних рекомендацій” прослідковує ті філософські джерела, на які покликається сам Г. Сковорода, а також його учителі та учні, з метою спростувати, як пише автор розвідки, “суб’єктивне намагання всупереч фактам обов’язково “довести” абсолютну оригінальність філософії Г. Сковороди, граничну з “хуторянськістю”, а отже й примітивністю, зобразити мислителя обов’язково представником матеріалізму, ідеалізму, містицизму або просто “селянським просвітником”, масоном чи прихильником ще якогось іншого напряму в філософії”. М. Рогович обирає лише один аспект із багатоманітності творчих витоків вчення Г.Сковороди - ідей стоїчної філософії, проте не стільки самих античних стоїків, як представників неостоїцизму в європейській філософії ХVІІ ст. - Юста Ліпсія та Каспара Шоппе і його учнів. Тісний зв’язок з ідеями неостоїцизму автор “Методичних рекомендацій” прослідковує на тлі європейської філософії епохи Відродження й Реформації (ХVІ - ХVІІ ст.), а також аргументовано доводить їх вплив на філософію попередників Г. Сковороди в Україні, насамперед діячів Києво-Могилянської академії Й. Кононовича- Горбацького, Д. Туптала (Ростовського), Й. Горленка, і особливо професора філософії, лекції якого слухав Г. Сковорода - Мануйла Козачинського.
У науково - теоретичній площині при дослідженні спадщини Г. Сковороди проблематичними поставали питання:
- сутності та абсолютної оригінальності етичного вчення Г.Сковороди, актуалізовані в працях Ю. Барабаша, І. Іваня, Л. Махновця, О. Мишанича, В. Нічик, Н.Пилип’юк, М. Роговича, Л. Ушкалова, Д. Чижевського, С. Шерера, В. Шинкарука та інших;
- специфіки етико-гуманістичної концепції Г. Сковороди, її спорідненості з ідеями античної філософії, відтвореної у дослідженнях В. Ерна, І. Іваня, Т. Закидальського, М. Кашуби, Д. Кирика, Н. Корж, Є. Кудрицького, К. Митровича, М. Ласло-Куцюк, І. Пістрого. М. Роговича, І. Табачникова, Л. Ушкалова та інших;
- трансформації античних етичних та аксіологічних принципів організації людського життя в українській філософії, розроблені в працях С. Бондаря, Т. Голіченко, В. Горського, Т. Закидальського, В. Литвинова, М. Роговича, А. Роменця, Я. Стратій, Т. Чайки та інших.
Задум дослідження зумовив необхідність аналізу тієї наукової літератури, яка присвячена висвітленню місця і ролі античної філософії у розвитку етичної проблематики у європейській філософії взагалі, а також української філософської думки, зокрема формування стійкої морально-етичної традиції в українській філософії. До досліджень, які розглядають ці питання, необхідно віднести праці

Т. Бовсунівської, Я. Довгої, І. Гарника, В. Горського, Т. Закидальського, Ф. Канака, М. Кашуби, В. Литвинова, В. Нічик, М. Роговича, І. Стогнія, Я. Стратій, С. Шерера та ін.
Деякі аспекти впливу ідей стоїків на розвиток української філософської думки висвітлені у дисертаційних дослідженнях В. Жижченка, М. Кашуби, М. Роговича. Аналіз наукової літератури останніх десятиліть засвідчує, що проблема зв’язків української філософської думки з античною філософією вимагає глибшої розробки, з врахуванням особливостей розвитку української філософії. Це стосується, зокрема, і філософської спадщини Г. Сковороди, яка відображає певний рівень української професійної філософії ХVІІІ ст., а її вплив на подальший розвиток вітчизняної філософської думки важко переоцінити.
Філософські погляди Г.Сковороди осмислені та глибоко розкриті у працях Д.І.Багалія, Ю.Я.Барабаша, М.С.Возняка, І.П.Головахи, П.І.Житецького, Ф.А.Зеленогорського, І.В.Іваньо, П.Клепатського, Д.Козія, А.Котовича, О.М.Марченка, В.П.Петрова, І.Стогнія, Л.В.Ушкалова, Д.І. Чижевського, В.Шаяна, В.І.Шинкарука та ін. Ґрунтовний аналіз проблем, пов’язаних з духовністю у творчості Г.Сковороди, останнім часом здійснили М.Братасюк, І.Захара, М.Сич, Т.Силаєва, М.Скринник.
Специфіку людської діяльності, основи творчої, “сродної” праці у філософії мислителя аналізували Г.І.Волинка, Г.А.Каплан, Б.Кульчицький, Ф.М.Медвідь, Л.Рижак, М.Сич, Ю.О.Федів та ін.
В сучасній вітчизняній філософії розгорнуто широке дослідження усього спектру соціально-філософських проблем, плідні ідеї у вивченні яких обґрунтовують В.П.Андрущенко, Р.А.Арцишевський, І.В.Бичко, І.В.Бойченко, Г.І.Волинка, Г.І.Горак, Л.В.Губерський, В.П.Іванов, В.М.Князєв, С.Б.Кримський, В.С.Крисаченко, А.М.Лой, М.І.Михальченко, М.М.Мокляк, Б.В.Новіков, М.В.Попович, Є.М.Причепій, В.Г.Табачковський, Т.І.Ящук та ін. Питання впливу “філософії серця” Сковороди на подальший розвиток вітчизняної філософії, в центрі якої знаходиться проблема людського буття у світі, розглядається такими авторами, як С.Вільчинська, Н.Добрянська, В.Костенко, Р.Онуфрів, Р.Орендарчук, С.Повторєва, В.Савельєв, Д.Слободянюк, І.Шалишкіна та інші.
Слід зазначити, що такі розгорнуті, глибокі філософські дослідження вчення Г.Сковороди потребують продовження в контексті реалій сьогоднішнього суспільного життя та розвитку сучасної філософської думки. Антропологічний поворот у сучасній філософії приводить до утвердження ідеї неповторності та багатомірності сутності людини і людського буття, зорієнтовує на творче самовираження, самоствердження особистості у світі.
Такий підхід вимагає по-новому осмислити глибинні традиції української духовної культури, визначальні характеристики яких, зокрема, були закладені і сформовані у вченні Г.Сковороди. Цим обумовлюється необхідність узагальненого, цілісного дослідження соціально-філософських аспектів концепції “сродної” праці, основні завдання якого зосереджені навколо проблеми гармонійності особистісного буття в суспільстві, творчої самореалізації та смисложиттєвих орієнтирів людини.
Г.Сковорода на основі Святого письма висуває ідею “серця” як центру внутрішнього світу людини, що визначає її індивідуальність. Ідейним спадкоємцем Г.Сковороди в розробці теми “серця” став П.Д.Юркевич, у вченні якого ця тема отримує всестороннє обґрунтування та аргументацію, оформляється в розгорнуту концепцію. П.Д.Юркевич показує, що “серце” є центром людини і всього людського буття – осереддям її тілесних сил, духовного і душевного життя. “Філософія серця” Юркевича продовжує одну з найсуттєвіших традицій українського філософствування, що виявляється в спробі осмислити буття людини через співвіднесення з головними проблемами вселюдського буття та світу, зв’язок людини з Богом та універсумом.
Ідеї “філософії серця” знайшли продовження і розвиток у філософії В.С.Соловйова (через категорію любові, перенесення центру з самого себе на іншого), В.В.Зеньковського (роздвоєність сердечної духовної сфери на глибинне “Я” людини та “серце”), Б.П.Вишеславцева (серце – абсолютний центр особистості, істинне “Я”, найглибша сутність, справжня потаємна самість людини), С.Л.Франка (серце – схрещення двох світів – Бога і світу), І.О.Ільїна (в любовному спогляданні серця “духовними очима” осягаються людиною смисложиттєві предмети, цінності і реальності) та інших. Усі ці вчення мають антропоцентричний характер, спрямовані на осмислення духовної сутності людини.
Питання “філософії серця”, підняті Г. Сковородою, справили значний вплив на розвиток суспільно-політичної та філософської думки України, виражають духовну сутність народу та співзвучні національному духові.
Людина у поглядах Г. Сковороди на душевне здоров’я сама виступає творцем “пекла і раю” у власній душі, бо в ній діалектично розвивається боротьба “архистратига з сатаною”: “плотські думки – це злі духи, а янголи – чисте серце і думки”.
Мабуть, і тому Г. Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Г. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Особливістю філософії Г. Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Г. Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами думки. Думка — це головна точка, тому її Г. Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі.
Антропоцентризм історії є найважливішою із закономірностей, що становлять предмет сучасного некласичного підходу до розгляду історичної дійсності як процесу, що є взаємопов’язаним самоосягненням і самоздійсненням різноманітних історичних індивідів монадної природи. Антропоцентризм – це світобачення, згідно з яким людина є центром Всесвіту та метою всіх подій, що відбуваються у світі. Саме антропоцентризм був типовим світобаченням для Києво-Могилянської академії в першій половині XVIII століття, а в ученні Г. Сковороди він знайшов своє поглиблення, розширення й повне виявлення. Основною проблемою світобачення Сковороди була проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя.

Головною тенденцією його творчості та життя були рефлексії над людиною, зокрема релігійною, та її душею, що проходять лейтмотивом крізь усі його твори. Проте людиноцентризм філософії Сковороди не є остаточно розв’язаною проблемою у сковородинознавстві, а світ цього українського філософа – це комплексна, складна проблема, розв’язання якої вимагає наполегливої та клопіткої праці. Найбільшу увагу у своїх трактатах, проповідях, діалогах, байках і поезіях

Г. Сковорода приділяє самопізнанню людиною самої себе. Саме через призму реалізації висунутого ще за античних часів принципу „Пізнай самого себе” філософ розглядає проблему смисложиттєвих законів людини. Самопізнання як осмислення вищого закону історичного за самою своєю суттю буття людини Сковорода трактує в найзагальнішому плані, а саме як осмислення людиною єдності себе, мікрокосму, з макрокосмом. Тобто осягнення себе, людини як істоти особливого роду, яка на відміну від усіх інших істот, духовно пов’язана з Богом. І ця духовність подається ним як краплина, у якій фокусується та віддзеркалюється макрокосм природи й суспільства, або ж, за характеристикою Сковороди, Бог. Отже, для Сковороди пізнання самого себе – це перш за все християнське випробування, здійснивши яке людина може збагнути своє покликання. Український філософ розумів самопізнання в релігійному сенсі, через нього, на думку Сковороди, можна пізнати Бога та досягти реального містичного союзу з ним. Як людина, яка добре ознайомлена з античною філософією, Сковорода вважав пізнання людиною самої себе такою теорією, що йде ще від язичництва та міфології: “Ще ми не чули ім’я це (математика), а наші предки давно вже мали побудовані храми Христової школи. У ній навчається весь людській рід спорідненого собі щастя, і це є всенародна, наука. Язичницькі кумирниці чи капища – це ті ж таки храми Христового вчення та школи. У них і на них написано було наймудріше і всеблаженне таке речення: „Пізнай себе”. Взагалі, мислитель вважав самопізнання, самовдосконалення та виконування обов’язку метою життя людини в цьому світі.
Говорячи про людину, Сковорода дуже часто має на увазі людину внутрішню, істинну, бо стрижнем антропоцентризму Сковороди є не суспільна істота, а духовна сутність людини. Крім того, Сковорода вперше в українській філософії підносить людину до розуміння її як духовної особистості. Навіть професори Києво-Могилянської академії були представниками ренесансного гуманізму та довели правомірність звернення до людини з її тілесними якостями, потребами, почуттями, пристрастями. Проте Сковорода робить саме душу людини об’єктом філософського аналізу, бо наполягає у своїх творах на принциповому дуалізмі матеріального й духовного, плотської та внутрішньої людини. У всьому, що існує в людині та навколо людини, Сковорода бачить перш за все істинну, невидиму натуру, що перебуває поруч з її матеріальним вираженням. Ідея внутрішньої людини була одною з фундаментальних ідей Сковороди, що пронизують усі його твори. Так, у творі “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” український філософ пише: “Кинувши земного Адама з його хлібом, хвороби, перелітаємо серцем до Павлової людини в самій центр серця нашого й душі нашої, минувши всі тлінні й потопні думки з усією крайньою зовнішністю плоті нашої підіймаємося до істинної людини якої наша земна хоромина є слабкою тінню та видом у роздумі істиннім, з’єднаного в єдину іпостась без злиття Божого і тлінного єства”.
Г.Сковорода ставив самопізнання не тільки над якимись містичними пошуками людини, а навіть вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання. “Людина, яка пізнає саму себе, уважно роздивляється та досліджує звання та стан свого життя, у які провидінню завгодно було поставити її. Чому відбувається так, що люди поступають проти мети природи та провидіння, бажаючи бути не тими, до чого вони їх призначили? – Може, це відбувається саме тому, що вони не знають ні самих себе, ні стану життя свого, ні справи, яку їм слід виконувати, ні вчинків відповідних їй”.

Слід зазначити, що в містичній антропології, величезне значення мала доктрина первородного гріха й вчення про досконалого Адама та про людство, яке внаслідок відновлення цієї досконалості в майбутньому має перетворитися.
Щастя полягає у можливості людини здобути саме те, чого вона бажає. Але як не помилитись у своєму хотінні, як це часто-густо трапляється серед людей? Помилка людини у власному хотінні призводить до гіркого розчарування. Її приваблює те, що здається найвищим благом, але насправді це благо виявляється невідповідним для неї. Причина помилки полягає у незнанні власної природи і, відповідно, невмінні людини обрати саме те, що її якнайбільше удосконалює. За визначенням мислителя, щастя буває об’єктивним і формальним. Об’єктивне щастя є предметом, володіння яким робить людину щасливою. Формальне щастя є спогляданням жаданого предмета або процес його здобування.
Вважаючи ідею “Пізнай себе” наріжним каменем власного філософського вчення, Сковорода продовжує традиції українського барокового Богомислення, у якому самопізнання поставало провідною формою сходження людини до Бога. Проблему самопізнання вважали найважливішою в людському житті такі діячі українського бароко, як св. Дмитро Туптало, Іван Максимович, Касіян Сакович та інші, які наголошували на тому, що навіть порятувати безсмертну душу неможливо поза досвідом пізнання самого себе, що веде до Богопізнання.
Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій Києво-Могилянської академії XVI-XVIII ст. стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. Сковороди.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794) народився в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака Лубенського полку. Змалку виявив здібності до навчання. Інтерес до читання книжок і в 1734 р., у 12-річному віці, вступив до Києво-Могилянської академії. Де провчився з перервами до 1753 р. Деякий час працює домашнім вчителем, потім викладачем Харківського колегіуму, звідки його звільняють (1769р.) за невідповідність поглядів і концепцій офіційним. Із цього часу Г.Сковорода стає мандрівним філософом, чверть століття проповідуючи своє вчення серед народу, й залишається в його пам’яті як полум’яний шукач правди, істини, прихильник гармонійності духовного та фізичного буття людини.
Складна за своєю символікою і багата за змістом філософська спадщина великого національного мислителя давно привертає до себе увагу численних дослідників самобутністю проблематики й засобами її вирішення. А також своєю потенційною актуальністю на різних етапах подальшого розвитку філософського та соціального знання.
Філософія Г. Сковороди не являє собою традиційну строго логічну, чітко категоріально визначену систему знання. Його не цікавлять усталені філософські й богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення Г. Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття. Тому кожній праці мислителя притаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів, релігійних символів, філософських, природничо-наукових, політичних, етичних, релігійних понять, котрі трансформуються. Переплавляються скрізь авторське світовідчуття, інтегруються в синкретичному поєднанні раціонального й чуттєво-емоційного. Це виділяє філософські праці Г. Сковороди з-поміж інших, а він сам виступає як філософ-митець, філософ-поет. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання, особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя і належить до того рідкісного сократівського типу мислителів, чиї особисті переконання збігались зі способом власного життя.
Г. Сковорода залишився в українській і світовій культурі як філософ, проте його філософія особлива, вона наближена до концепцій філософського антропологізму. Академік В.І. Шинкарук визначив її як “гомо теїстичний антропологізм”, оскільки Г. Сковорода розглядає внутрішню духовну сутність людини як божественну, як Бога в людині.
Людина, сенс її життя й діяльності – центральні в творчості Г. Сковороди. Її можна розглядати як першу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об’єктом досліджень є саме людина в прояві її волі, духу, покликання, “серця”, прагнень, діяльності, праці. За словами самого мислителя, коли людина має веселий дух, спокійні думки, серце мирне, то все є світлим, щасливим, блаженним: “Се є філософія”.
В контексті соціальної філософії Г. Сковороди можна виокремити декілька важливих аспектів, що характеризують і соціологічні погляди мислителя. Але розуміння їх пов’язане, безумовно, з загальними філософськими поглядами мислителя, котрі спробуємо коротко викласти.
В основі філософського вчення Г. Сковороди лежить принцип існування трьох світів: макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ (Біблія). Котрий поєднує макро- і мікро-світи. Кожен з цих світів має подвійну натуру – видиму. Зовнішню (“твар”, матеріальну натуру) й невидиму, приховану (духовну). Видимими частинами макрокосмосу-всесвіту є матерія, мікрокосмосу-людини – її плоть фізичне тіло, символічного світу – Біблія. Вищими. Невидимими – духовними їх натурами є Бог у всесвіті, людський дух – в людині, справжні, а не приховані, завуальовані божественні істини – в символічному світі, якою є Біблія з її внутрішньою іманентною сутністю. Біблія – це загадка, котру слід розгадати, вона є носієм втаємниченої істини про вищі духовні цінності, які слід пізнати. Але одночасно вона “есть лож”, “враки”. Оскільки написане – лише форма, що містить зерна істини та ідеали людських взаємин. Кожна людина може і має осягти затаєні істини Біблії, щоб досягти щастя: адже в них, а не в багатстві, не в примарних спокусах “першого ворога” – видимого світу вона досягне вищого блаженства.
Центром розгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя. Виходячи з концепції двоїстої природи всякого світу, Г. Сковорода розрізняє в людині її тілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли б філософ безпосередньо наслідував теософську традицію протиставлення смертного тіла безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний “мікрокосмос”

Г. Сковороди так і сприймається: адже в людині є “божественне”, невидиме й матеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схемі їх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині, скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина – це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя.
Найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси, заперечення зведення її до природного організму чи механізму, “людини-рослини” чи “людини-машини” (як це мало місце в концепціях французьких просвітителів). Його розуміння людини було на порядок вищим і випереджало час.
Концепція людини в творчості Г. Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про “сродну працю”.
В складній алегоричній, символічній системі вчення Г.Сковороди. Сам автор визнавав, чітко відображені основні духовні цінності селянської маси, просвітником якої він був. Про це свідчать сковородинські заклики до поміркованості в житті.
Г. Сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього – негативне, осудливе, але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Г.Сковороди проти “мира лукавого” його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії.
Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше – ідеал суспільства Г.Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченні про “Горній Єрусалим”.
Спосіб життя Г. Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване на принципах свободи людської взаємоприязні та щастя.
Таким чином, ідеал суспільства й соціальних відносин Г. Сковорода вбачає не в світі матеріальних, уречевлених предметних відносин, а у відносинах, що спираються на глибинні духовні й моральні засади, на внутрішні переконання людини, котра здатна керувати тілом і тілесними пристрастями, які суперечать божественному й людському, духовні, ідеалам добра, щастя, та істини.
Класична українська філософія, з одного боку, починається із Г.Сковороди, який має таке саме значення для української культури й філософії, як І.Кант – для німецької.
“Весь світ, - наголошує Г.Сковорода, - складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається створіння, а невидима – Бог. Ця невидима натура або Бог, всі створіння пронизує й утримує, скрізь і завжди був, є й буде”. [ 30,187]
Проблема Бога нерозривно пов’язана з проблемою тлумачення Біблії.
У своєму другому методі Г. Сковорода ототожнює Біблію з людиною. “Як людина, говорять, складається з тіла, душі й Духа, - пише Г. Сковорода, - так і Писання, дане божественною щедрістю для спасіння людей, також складається з тіла, душі й Духа”. [21, 36]
Звідси його вчення про три смисли Біблії: буквальний (“тілесний”), моральний (“душевний”) і філософський (“духовний”). Біблія на думку Сковороди, є символічний світ.
Свій метод тлумачення Біблії він описує такими словами: “Біблія є справжня ліщина. Зірви з тієї ліщини один горіх, один лиш горіх. Розкуси його і розжуй. Тоді розжував ти всю Біблію. Усі цієї ліщини горіхи шкаралущею ж дуже різняться, а зерном не кажу подібні, а те ж саме”. [30, 382]
Власне, цим “горіхом”, тобто ключовим символом або, інакше кажучи, ключем розуміння символічного світу Біблії й людини, є для нього серце, тому що й Біблія “вчить про людське серце”, і “голова всього в людині – людське серце”. Для Сковороди пізнання Біблії й самопізнання одне й те ж саме. “Не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію?”, - запитує він. І закликає: “Пізнай же спершу самого себе, тоді й пізнаєш Адама з Євою”. [30, 121]
Г.Сковорода використовує не раціональний метод тлумачення Біблії, а алегоричний метод, демонструючи не критичність, по а певну толерантність, довіру до неї. Це пояснюється тим, що Г.Сковорода був не просто філософом. Він виступає в українській філософській думці філософом-теософом.
Сковородинівське поняття “істинна людина” подібне також і до поняття “внутрішня людина”, що у кожній людині є дві людини: “по-перше, зовнішня людина, чуттєва: цій людині служать п’ять чуттів, але вони отримують силу свою від душі; по-друге – внутрішня людина, це сокровенне людини”.[10, 46].
Черпає щастя, хто діє й насолоджується активністю, чия увага спрямована всередину себе, - той справді досконалий містик. Перелічені тут ознаки, які характеризують містика зустрічаються у наступному фрагменті сковородинівського тексту: “Щастя твоє всередині тебе, тут центр його закопаний: пізнавши себе, все пізнаєш. Не пізнавши себе, у пітьмі ходитимеш, і лякатимешся страху, де його й не було. Пізнати себе повно, пізнатися й здружитися із собою – це невід’ємний мир, істинне щастя й мудрість досконала”. [32, 148]
Сковорода не є звичайним містиком. З усіх технічних прийомів, які застосовуються під час творення молитви особливо виділяє прийом концентрації уваги. “Молитва, - зазначає він, - є ніщо інше, як відчуження від видимого світу. Тому потрібно закривати розум свій в молитві. Де стоїть тіло, там і розум хай буде з нами, не маючи ніякого помислу під час молитви”.[10, 357]
Щодо інших технічних прийомів, які використовують техніки дихання, молитовної пози, то вони відходять на задній план і мають допоміжне значення.

Один прийом загальнообов’язковий: увагою стояти в серці.
Г.Сковорода дуже високо цінить молитву Ісусову. “Молитва й терпіння, терпіння й молитва, - це є мені межа, і щит, і сила, і надія, і втіха, і мир”,- пише він. Молитва Ісусова є для нього ознакою істинної людини. Ось Павло, - пише філософ, - визначає здоров’я серця: “Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте!” “Коли таке серце є, тоді ти не старий є чоловік і не гроб поваплений, але цілий, нетлінний і новий!“ [36, 128]
У своєму творі під назвою «Наркісс» Сковорода звертається до однойменного персонажу, щоб показати різницю між самолюбством, егоїстичною любов’ю і справжньою любов’ю до свого “Я”, що витікає із пізнання самого себе. По-справжньому пізнати себе – це значить полюбити себе. “Любов – це дочка софії, мудрості, це відкриття своєї власної глибокої краси”.[10,62]. Сковорода продовжує: “послухай, християнине, з серцем язичника, чи довго ти будеш так принижуватися на цій землі? Чи станеш ти, нарешті, людиною? Чому ти нею не стаєш? Тому, що ти милуєшся своїм тілесним прикриттям. Поки ти не піднімеш свій погляд із землі на небо, тобі не вдасться пізнати справжньої людини” “А коли тобі вдасться її пізнати, ти її зустрінеш. Ти вже пізнав в собі людину з необмеженою силою. Зустрівши її, повір її. Той хто зрозумів таку людину, той її полюбить. Ось чому вираз «полюбити себе” стає синонімом слів «полюбити свою внутрішню суть людини, своє “справжнє я”, одним словом, своє “серце”. І Сковорода продовжує: “Образ Наркісса проголошує: пізнай себе! Як ніби він хотів сказати: Якщо хочеш бути задоволений сам собою і закохатися в себе, пізнай себе. Уважно роздивись себе. І це справедливо! Як можна закохатись у невідоме?”[10,339]
А вже відомий Олександр Кульчицький так коментує цю думку: “В цьому уривку йдеться про любов, здатну викликати почуття морального задоволення собою, про вчинок, що є достойний любові і морально її заслуговує, тому що наша особистість являє собою цінність, або, швидше сузір’я цінностей, частково реалізованих, а частіше, потенційних, але здатних реалізуватися і розквітнути. Така любов, зумовлена цінностями. Отже, це не значить любити себе заради самозакоханості. Ця любов до себе не має нічого спільного із самолюбством, а навпаки, вона протиставляється йому. Любов до свого “я” заснована на любові до ближнього, на любові до “я” ближнього. Я люблю себе, щоб любити свого ближнього, тому що я повинен любити свого ближнього так, як я люблю себе самого”. Ось основний сенс тези Сковороди, відповідно до якої потрібно пізнати себе, щоб полюбити себе. Але наш філософ іде далі: “я люблю свого ближнього таким, яким він є, відмовляючись при цьому бути таким, як він, і навпаки, я відмовляюсь від бажання уподібнити когось собі лише для того, щоб його любити. Я його люблю таким, як він є. “але тепер я твердо переконаний, що люблю Вас, відмовляючись бути Вами”.[10, 338] Любити – значить любити серце іншого, хоча воно й відрізняється від вашого. Саме різниця облагороджує красу любові.
Тим часом людина може “відродитися”, щоб стати справжньою людиною. Сковорода порушує звичайну тему християнської філософії, тему «нової людини». Він висловлює переконання такими словами: “Всякий, хто пізнає вічну і справжню людину, не помре, смерть не має над ним ніякої влади, тому що він має вічну владу, владу пана відносно свого вірного слуги, владу людини, що зняла з себе старе покривало, щоб одягти нове тіло, пізнавши таку людину, ми відразу перетворюємося”.[10, 322]
Кожна людина тримає в лабіринтах своєї істоти “дух Бога”. Критерії справжньої людини, за Сковородою, однакові для всіх людей. Для справжньої людини характерними э ознаки Бога. Істинна людина – це оновлена людина. Внутрішня, “повна” людина демонструє своїм єством красу, форму і мету. “Існувати – значить народжуватися, їсти, рости. І зменшуватися, а життя означає плодючість, яка є продуктом сімені – істини, яка царює в серцях людей”.
Таким чином, людина для Сковороди – це неділима особа, що складається з “тіла та душі”, “тіла і серця”.

Головне у філософії Сковороди – це пошук справжньої, істинної людини. Ця основна мета і лежить в основі його пошуку: світ, суспільство відійшло далеко від абсолюту, і людина втратила сенс свого покликання. “Прокинься, християнине”, - закликає наш філософ.
Людина – більше, ніж сума її знань, ніж соціальна структура, яку вона створює і в яку включає себе, бо суть справжньої людини не залежить від її становища видимому світі. Людина – це сума прагнень, здогадок, безконечних бажань усього людства. людина має необмежені можливості серця.
Ось основа, на якій Григорій Сковорода розроблятиме свою філософію.
Основна філософська ідея Г.Сковороди сконцентрована навколо поняття “серце” людини. Він вважає, що поняття «зовнішня людина» належить до царини почуттів та психологічної сфери життя людини, включаючи і психологічну діяльність. Те, що більшість людей вкладає у поняття внутрішнього життя, включає в себе діяльність нашого мозку, аналітичні і творчі здібності, які виявляються в аналітичному мисленні та логічному міркуванні. Сковорода охоче з цим погоджується, але він розглядає цю так звану внутрішню активність як дуже поверхневу і другорядну відносно того більш глибокого, що є у людини – основного духовного суб’єкта. Він допускає, одначе, що цю сферу свідомого і духовного життя людини можна назвати загальними словами “внутрішній світ”.
Сковорода розрізняє дві зони такого світу людини: психологічну і кордоцентричну. Він бачить у першій “поверхневу” сферу нашого духовного, інтелектуального, свідомого життя, сферу поверхневої свідомості, яка зазнає впливу соціальних умов повсякденного життя і є цариною душі. Поверхнева свідомість – це здатність аналізувати і творити.
Фатальною помилкою є пошук для себе духовних вказівок у психологічній площині, тому що вона є площиною багатьох умов, а не єдиного розуму. Сковорода характеризує другу сторону внутрішнього життя людини, “глибокого” шару, плідного духовного життя, яка існує поза безпосереднім психологічним досвідом і яку він називає “серцем”.це найвища площина серця – площина ідей, площина внутрішнього вибору, єдиного розуму, загальної свідомості. Це також царина глибинного розуміння на відміну від поверхневого розуміння внутрішнього життя.
З точки зору шляхів богопізнання сенс філософії Сковороди полягає у використанні ідей всесвітньовідомих попередників та досконалому знанні мови Біблії, спробі поглибити розпочатий ще у стінах Києво- Могилянської академії процес переорієнтації філософії з логічної форми тлумачення шляхів богопізнання на символіко – метафоричну форму, що за своєю природою спричинює поглиблення інтересу до проблем людинознавства.
Метод пізнання, тобто спосіб розуміння того, як осягаються істини буття, в межах християнської традиції є досить однотипним. “кто может разуметь что-либо со всех видимых и невидимых тварей, не разумея того, кой всему голова и основание? Начало премудрости – разуметь Господа. Если кто не знает Господа, подобен узникам, поверженным в темницу. Таков что может понять во тьме? Главнейший премудрости пункт есть знание о Боге. Не вижу его, но знаю и верую, что он есть”, - каже Сковорода вустами Памви у діалозі “Наркисс”.
Безмежність Бога спричинює безмежність засобів його можливого пізнання, потребу винайти метод богопізнання, що спирається на безмежну природу людини. Між людським пізнанням та Богом існує надзвичайно напружений смисловий простір, подолання якого і становить остаточну та неминущу мету людського буття.
Метафори стику “мандрування” надзвичайно яскраво та повно представлено у творах Г.Сковороди. смислове напруження пролягає тут у напрямку протиставлення “зовнішнього” та “внутрішнього”.
Спрямованість не на зовнішні ознаки, а на внутрішні смисли становить характерні риси пізнавання християнських мислителів.
Зв'язок між самопізнанням і формуванням смислу життя є істотною проблемою історії всесвітньої психології. У встановленні цього зв’язку Г.С. Сковороді належить одне з чільних місць в історії психологічної та філософської думки.

Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає сам себе) завершується з’ясуванням сенсу буття, і цей сенс є головною мотиваційною підоймою вчинкових дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від визначення сенсу буття людина встановлює спосіб життя; визначає відповідну стратегію дій. Сенс буття, взятий у його ідеальному виразові, вступає в суперечність з реальною поведінкою людини, і вона вносить певну корекцію у свої вчинки. Цим вона себе вдосконалює і більш ґрунтовно утверджує в житті.
Сенс життя у вченні Сковороди виявляється у самопізнанні, розкритті людиною самої себе, тобто передбачає повернення до глибинних підстав її існування. Верховною метою життя Сковорода вважає пізнання людиною Бога, який через людину бачить себе самого. Проміння Господа є світло очей людських.
Сковорода у зв’язку з цим наводить афоризм: “мудрого очі – в його голові, а безтямний у пітьмі ходить”.
Розкриваючи ідею єдності людини і світу, або – у стародавніх термінах – мікро- і макрокосмосу, Сковорода намагається розуміти сенс життя у відношенні до його мети. Він висловлюється так: «Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе у малому світі, те можливе і в великому у зв’язку зі схожістю будови.
Цей спосіб бачення, саморозкриття Бога (через життєвий шлях Христа) сповнений великого трагічного змісту. Людині, як і Христові, доводиться розлучатися з тим світом, у якому вона опинилася. Цей світ неістинний, і він лише вказує на вигадані цінності, які виключатимуться з основи формування сенсу життя через самопізнання. Людина, за Сковородою, як і в неоплатонізмі, через екстаз повертається до своєї безсмертної вітчизни. Як певної, окремої істоти Христа не було і немає саме тому, що кожна людина в собі – Христос. Чи розуміє вона це? І Сковорода, можна й так гадати, вчить про шлях, що веде до такого розуміння.
Людина має життєве призначення, сенс життя – перейти від зовнішнього, неістинного, до внутрішнього, істинного. Це справа не якогось окремого акту пізнання, а всього життєвого шляху. Людина зі “сліпою” стає “омитою”. Сковорода дає нове тлумачення. “сліпий” означується Сковородою як сліпий до вищих цінностей: він не бачить пишності храму, світу в цілому.
Сковорода розкриває велику силу духу. Перехід людини від “буденної свідомості” до “філософської” піднімають людину з буденності до філософського прозріння. Преображення переходить у воскресіння, коли людина звільняється від тягаря “обниклого” світу і бачить нову істинну. Сковорода розуміє преображення як найважливішу подію в житті людини. І вона знаходить і розуміє чудове царство Боже, яке містить у своїй глибині. Преображення є повернення людини до самої себе. Сковорода не раз розповідає притчу про блудного сина, тлумачачи її як життєву дорогу такого повернення.
Страх, любов, почуття чудесного, розуміння світу як символу, а зрештою, простота бачення – внутрішні умови прозріння, стежка, яка веде до філософської мудрості.
Опановуючи чуття вічності, людина здійснює своє друге народження. Завдання Біблії – сприяти цьому. Треба пізнати насамперед самого себе, угледіти приховану у своєму тілі вічність і наче іскру в попелі своєму вирити. І світло премудрості тоді входить у душу, коли людина розрізняє два своїх єства – тлінне і вічне.
Ідея, сюжет про блудного сина вказують на блукання кожної людини по світі речей і про повернення додому – до себе. Тоді наступає примирення. Після ран, отриманих у житейському блуканні, народжується нове серце, а попереднє серце вже нікуди не годиться. Поява нового, чистого серця є, за Сковородою, другим народженням людини.
Два етапи бачить Сковорода у життєвому шляху людини, якщо вона повноцінно реалізує своє призначення. Стан великого піднесення духу, екстазу вступає як межа цих етапів. Екстаз є результатом найширшого і найповнішого узагальнення, якого тільки може досягти людина, коли все, що її оточує, зливається в якусь точку безмежного смислу і стає напрочуд проясненим. М. Ковалинський розповідає про цю найважливішу подію на життєвому шляху свого вчителя зі слів самого Сковороди: “Вставши рано, пішов я в сад прогулятись. Перше відчуття, яке я сприймав серцем моїм була якась розв’язаність, свобода, бадьорість, надія з виконанням. Увівши в цей настрій духу всю волю і всі бажання мої, відчув я в собі надзвичайний рух, який переповнив мене незрозумілою силою. Відразу ж якийсь найсолодший потік наповнив душу мою, від якого вся вона запалала вогнем, і, здавалось, що в жилах моїх полум’яна течія колооберталась. Я почав не ходити а бігати, неначе мене носило якесь захоплення, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але начебто я весь був із вогненного складу, який носився у просторі виповненого буття. Увесь світ зник передо мною: одне почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полились із очей моїх ручаями і розлили якусь розчулену гармонію по всьому моєму єству. Я заглибився в себе, відчув неначе синівське любові запевнення і з того часу присвятив себе синівській покорі духові Божому”. [10, 33]


РОЗДІЛ ІІ. Самопізнання як спосіб реалізації прагнень людини до щастя.

Date: 2016-08-31; view: 309; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию