Самопізнання як шлях до свободи і щастя.

Самопізнання за Г. Сковородою, це процес пізнання людиною свого єства, настає після 49 років. В одному з творів фігурує саме 1771 рік як час досягнення “врат вічності”. У датованому ж 1772 роком спростовується міркування про трудність доброти протилежним твердженням – “важко бути злобним”. Тепер потрібне стало легким, а важке непотрібним. Можна вважати, що це не тільки теоретична дилема, а автобіографічний мотив, результат особистого переконання. У діалозі “Алфавіт, чи буквар миру” Григорій (двійник автора) стверджує, що “в 50 років людина пізнає себе, навчається керувати своїми бажаннями й потребами, а значить, вступає у вік того духовного прозріння, коли все дійсно потрібне для неї стає легкодосяжним, а зайве, надмірне, непотрібним”.[23, 164].
Проблема самопізнання у Сковороди є ключем до розуміння його антропоцентризму, бо мислитель вважав, що всі питання й таємниці світу містяться саме в людині, яка, не пізнавши себе, нічого не може зрозуміти у світі, а пізнавши себе, людина спроможна збагнути найглибші таємниці Всесвіту. Один з найкращих дореволюційних дослідників життя та творчості Г. Сковороди В. Ерн вважав, що проблема людини та пізнання її самої себе розглядається у творах українського мислителя в потрійному смислі, а саме: онтологічному, гносеологічному та морально-практичному. В онтологічному смислі людина є мікрокосмом. Увесь Всесвіт присутній у неї, метафізично в неї реальний. Людина – це центр, у якому поєднуються й набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії. Учення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г. Сковороди, бо концепція великого світу у Біблії складається в мислителя на основі розуміння ним сутності людини. У цьому його філософська система принципово відрізняється від тогочасного західноєвропейського натуралізму, бо Г. Сковорода намагається з’ясувати насамперед сутність внутрішньої людини.
Теорія трьох світів, тобто малого, великого та Біблії, знайшла своє відображення в багатьох творах Г. Сковороди. У гносеологічному смислі сковородинівська теорія самопізнання означає, що людина, яка є мікрокосмом, нічого пізнавати не може інакше як через себе. Пізнавати світ поза собою й абстрактно людина не може, бо будь-яке пізнання в сутності своїй є самопізнанням. Г. Сковорода ставив самопізнання навіть над якимись містичними пошуками людини та вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання. Так, у творі “Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе” Г. Сковорода зазначає: “…Таке потрібне це слово пізнати себе, що без нього ні Господа, ні нічого пізнати не можна, то думаю, що не на одному місці в божественних книгах позначене”.[30,105]. Але самопізнання має не тільки теоретико-пізнавальний ухил, але й морально-практичний. У самопізнанні розкривається та істина про людину і її життя, що сутність її не обмежується розумом, сутність людини – в її серці та в її волі. Філософії Г. Сковороди взагалі притаманна велика увага до ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях перетворення людини. На думку Г. Сковороди, серце є осереддям людського в людині, є органом самопізнання й тією силою, що веде людину шляхом самовдосконалення. Так, у творі “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” Григорій Савич проголошує: “…Бог від нас ні молитов, ні жертв прийняти не може, коли ми його не пізнали. Люби його та наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся… Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є серце твоє… Якщо є тіло над тілом, тоді є і голова над головою та вище старого нове серце”.[30, 64].
На думку Г. Сковороди, для того, щоб збагнути своє покликання й вибрати відповідне поле діяльності, треба насамперед пізнати свої природжені нахили та здібності. У творі “Розмова, названа Алфавіт, або буквар миру” Г. Сковорода пише: “Природа всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір’ю бажання. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця – живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою”.[30, 304].
Це і є психолого-етичний аспект самопізнання, бо мислитель з’ясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким “сродна праця” має перевагу над “несродною”. Інший зміст і характер надає Г. Сковорода самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духовну суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити або, на думку мислителя, вдруге народитися чи знайти в собі іскру Божу. Згідно з дуалістичним світобаченням філософа, у процесі самопізнання розкривається людина, відбувається її духовне народження. Народитися вдруге, за Сковородою, означає знайти в собі божественне, що ніколи бути не починало й ніколи бути не перестане: “Коли зігрілося серце твоє в тобі, повинен ти в повчанні твоєму роздувати воскресіння іскру, що вічні є, оскільки запалає ярість блаженного цього полум’я і з’їсть усю супротивну собі тлінь, оскільки наповниться вогненна ріка Божа, що потоплює нечестивих. Зігріте серце є огненний язик Духа Святого, що оспівує на небесах і на землі чудо воскресіння. Чи не бачиш, що в усіх старе серце, земляний язик? О божественна іскро!.. Христе Ісусе! Небесна й нова людино! Ти справжня людина в істинній плоті”[35,68]. Самопізнання в метафізичному аспекті веде від розкриття духовних глибин людини до трансцендентних глибин буття, або від мікрокосму до макрокосму. Ковалинський свідчить, що Сковорода стверджував: “Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе в малому світі, те можливе й у великому, згідно їх відповідності й через єдність всенаповнюючого Духа”.[30,112]. Г.Сковорода вважав, що за допомогою самопізнання можна дійти до найвищого досягнення людського духу – Богопізнання. Саме такий шлях людини до Бога показує Г. Сковорода у своїх творах. Цей шлях, тобто шлях від самопізнання до Богопізнання, можна назвати висхідною лінією пізнання. Філософ також накреслює у своїх творах низхідну лінію пізнання – шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Вважаючи самопізнання та Богопізнання сенсом людського життя та розмірковуючи як релігійний філософ на сторінках своїх творів, Г.Сковорода, звичайно, незважаючи на свої складні взаємини з офіційною церквою, був релігійною, містично налаштованою людиною, завжди орієнтувався на Біблію та мислив у її дусі, і майже всі його філософські праці завжди підкріплялися цитатами зі Священного Писання. Саме тому, що Г. Сковорода був релігійною людиною, його протест проти оточуючої дійсності був перш за все внутрішнім, хоча його світогляд і вчення, спосіб життя вступали в суперечність зі світом. Світогляд Г.Сковороди був пов’язаний не із суспільними перетвореннями, а з духовним переродженням людської натури на засадах християнської етики, стоїцизму та платонізму. Слід зазначити, що певну співзвучність учення Г. Сковороди мало з ідеями протестантизму, просвітництва. Його світогляд поєднував елементи і традиційного, і гуманістичного, реформованого християнства, містичного пантеїзму (панентеїзму) і навіть атеїзму. Г. Сковороді взагалі була притаманна релігійна толерантність, філософ був людиною віротерпимою, бо у своєму вченні надавав пріоритету внутрішній людині, а не зовнішнім обрядам і церемоніям, що, на його думку, могли призвести до нівелювання індивідуальності. Г. Сковорода цікавився творчістю давніх славетних представників богословської думки на Сході, таких, як Климент Олександрійський, Філон Олександрійський, Юстин Мученик, Оріген та ін.

Як і Сковорода, ці письменники поєднували релігію з філософією.
Г. Сковорода шукав першу й абсолютну правду – правду Божу й був метафізиком, розумів існування чистої дії буття як трансцендентно-іманентного чинника всього, що є, і творця людської істоти. У своїх творах Г. Сковорода висловлює Божественну трансцендентність. Наприклад, у творі “Вступні двері до християнської добронравності” він пише: “Вічна ця премудрість Божа в усіх віках та народах невмовкно продовжує мову свою, і вона є ніщо інше, як невидиме лице повсюдного єства Божого і живе Слово, яке таємно до всіх нас у середину гримить. Через те різні імена дістала. Вона зветься образ Божий, слава, світло, слово, рада, Воскресіння, життя, путь, правда, мир, доля, виправдання, благодать, істина, сила Божа, ім’я Боже, воля Божа, камінь віри, Царство Боже тощо. А найперші християни звали її Христом, тобто Царем”. Проте слід зазначити, що у філософії Г. Сковороди сильні також інтелектуально-пізнавальні елементи, бо на його світобачення величезний вплив мав раціоналізм таких мислителів, як, зокрема, Г.В. Ляйбніц і Х. Вольф. Так, Ляйбніц вирішальну роль у пізнавальному процесі надавав розуму. Ця думка пов’язана з його поглядом на існування незалежних від дійсності „вічних правд”, “правд розуму”, що перебувають у якомусь самостійному інтелекті. Г. Сковорода, пов’язуючи її з вірою в безсмертність усіх дій і витворів духу. Думка про безсмертність духу, про вічно живий світ духу як протилежність до зовнішнього світу пронизує всю творчість Г. Сковороди. Містику й раціоналізм, наукові знання та глибоку побожність, античність і християнство, що притаманні творчості Г. Сковороди, поєднує культура бароко, найважливішим представником якої й був український філософ. Бароковій літературі були притаманні, зокрема, такі виражальні засоби, як образи моря, берега, корабля, гавані, бурі тощо. Для Г. Сковороди проблема берега, духовної пристані була предметом роздумів упродовж всього життя. Мислитель вважав, що не бурхливе море, а саме тиха пристань є місцем, де людина може знайти своє покликання та щастя, тобто у своєму серці, збагнувши своє призначення і відійшовши від спокус цього світу.
На думку Г.Сковороди, самопізнання веде до щастя яке краще було б визначити як суб’єктивне щастя, адже щасливою може бути лише сама людина як суб’єкт діяльності. Натомість, на його думку, варто встановити, що саме у пошуках найвищого добра вирізняється людиною як об’єкт який становить собою кінцеву мету дій. Саме володіння таким об’єктом є найвищим щастям людини.
Крім того, філософія Г. Сковороди подає основи містики в цілком одвертій і ясній формі. Наприклад, його теорії про внутрішню людину, самопізнання, що доходить до Богопізнання, нового Адама, про серце є типово містичними. Саме містична налаштованість допомагала Г. Сковороді боротися зі спокусами світу, гордістю, світськими думками тощо. Містичне забарвлення мали навіть моральні проповіді Г.Сковороди. Український філософ вважав мораль своїм релігійним обов’язком, дивився на неї як на нагороду людині від Бога, тому що саме у сфері моралі встановлюються безпосередні стосунки людини й Бога. У моралі Г. Сковорода шукає свій символ віри, а стан людського сумління інтерпретує як знак, що вказує людині на її ставлення до вищого початку життя. Тому мораль Г.Сковороди містична, та кардинальні доброчинності для нього мають характер не тільки саме моральний, а ще й релігійний. Скупі на автобіографічні відомості твори Г. Сковороди не дають нам майже нічого для вирішення питання про містичний досвід Г.Сковороди.
Г. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Г. Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою.

Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Г. Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму.
Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Г. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Г. Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Г. Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Г. Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. “Скрізь любов та віру людина пізнає себе”, — твердить Г. Сковорода. Принцип “Пізнай себе”, як відомо, не вперше з'являється у Г. Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Г. Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Г. Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Г. Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Г. Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик “Пізнай себе” — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Г.Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Г. Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Г. Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Г. Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Г. Сковорода. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Г. Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог.

Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Г.Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Г. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Г. Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Г. Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.
Щоб бути щасливою, людина повинна жити в злагодi з природою, з людьми, совiсть мати чисту, бо "найгiрша мука - совiсть, якщо сум-лiння чисте, i в серцi мир та спокiй", вiдчувати незалежнiсть, але не самотнiсть, бо "самотнiй - це дикий звiр чи Бог", а нi тим, нi iншим людина не повинна бути. Цього вiн навчає iнших. Свiт - театр, кожен повинен обирати роль не за її значущiстю, а вiдповiдно до власних здiбностей. Адже прекрасне все, що на своєму мiсцi, природне, чисте й непiдробне. Тому “краще бути справжнiм котом, анiж з ослячою душею левом”[30,329]. Ще Г. Сковорода казав, що щастя – у ”сроднiй працi”, тобто, якщо людина робить щось за покликанням, робота для неї буде задоволенням.
Але прийти до такого щастя можна лише шляхом самопiзнання, глибокого вивчення своїх здiбностей, можливостей i прагнень - вiдповiдно до цього й слiд будувати своє життя. Тодi не потрiбне буде нiщо зайве, й можна буде задовiльнятися найнеобхiднiшим, “їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти”. Хрестоматiйними стали його слова: “Дякувати Боговi, що потрiбне зробив нетрудним, а трудне непотрiбним”. Та все ж таки у цiй позицiї немає нiчого вiд приниження. “Хто прагне iстини, тому не личить повзати!” - говорить Г.Сковорода.[-,347]. Йому найкраще думалося на природi, просто неба, вiн не покидає все життя обраний шлях мандрiвного фiлософа, не вiдмовляється вiд вiчних пошукiв iстини. В самому цьому шуканнi, в постiйному накопиченнi знань, в прагненнi до мудростi, вiн теж вбачає щастя. Але не тодi, коли знання мертвi й перетворились на якусь догму. Так розумiла щастя ця генiальна людина. Але ж чи був Г.Сковорода щасливим? Часом - нi, бо народ, серед якого вiн жив i яким вiн пишався, страждав. Болюче сприймав фiлософ зруйнування Сiчi, закрiпачення людей, i, дивлячись на них, мрiяв про велике братерство рiвних, царство щастя, любовi, миру. Так, щастя Г. Сковорода шукав саме на землi, у самовдосконаленнi i соцiальних перетвореннях, а не в очiкуваннi раю - вiн не вiрив у потойбiчний свiт. З релiгiєю у нього були складнi вiдносини.

Г. Сковорода вiрив у Бога, навiть уночi вставав молитися.У цьому погляди Г. Сковороди були близькими до шевченкiвських, хоча життя його бiльше нагадувало життя ченця, тiльки що не ситого церковного, з тих що об'їдалися в трапезних i були “стовпами неотесаними”[30, 328] - швидше на самотника перших рокiв iснування християнства. Не спiймав свiт вiчного мандрiвника тенетами анi слави, анi достатку i багатства. Г.Сковорода залишився сам собою. Таким його любили i шанували сучасники. В Бабаях бiля джерела збиралися люди, щоб послухати його мудрi поради, його прекрасну гру на сопiлцi; як рiдного приймали його в кожнiй хатi. Представники передової iнтелiгенцiї наввипередки запрошували його у гостi. Це вiн переконав слобожанське дворянство, що щастя - в науцi та мистецтвi, в пошуках iстини.
Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Г. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.
Міркування щодо цієї проблематики у Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.
Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Г. Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Г. Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.
Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Г. Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.
Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Г. Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.
“Скрізь любов та віру людина пізнає себе”, – твердить Г.Сковорода.[30,356]. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Г. Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Г. Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.
Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Г. Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Г. Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.
Таким чином, звертаючись до трактування Г. Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.
На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя".

Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик “Пізнай себе” – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.
У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Г.Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.
Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.
Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Г. Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Г. Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Г. Сковорода.
Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Г. Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.
Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.
Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Г. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.
Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Г. Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.
Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Г. Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.
Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.
Філософія Г. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і “сродної” людській природі дії.
Г. Сковорода добре усвідомлював прагматичну значущість слова. Ключовими словами в афоризмах Г. Сковороди виступають щастя, любов, істина, душа, серце, слово, дружба, світ. У різному контекстуальному оточенні вони формують новий семантичний простір з множинністю значень. У цих словах закладені безмежні потенційні можливості. Саме виділення ключових слів дає змогу вилучити закодовану в них інформацію. У діалогах та притчах Сковороди – ціла наука людського щастя.
Людське щастя Г. Сковорода розглядає через призму внутрішньої натури людини. Справжнє щастя незалежне від зовнішніх чинників і тому може стати надбанням кожної людини. “Не шукай щастя за морем” [3, с. 71]. Концепт щастя пов’язаний у мислителя не з концептом бажання, а з концептом задоволення. Шлях до щастя він вбачав у відмові від незмірного обсягу своїх бажань, у підміні високих прагнень гранично спрощеними потребами. “Коли дух у людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все є світлим, щасливим і блаженним”. Він прагнув “миру душі” і вважав, що щастя залежить від внутрішнього душевного стану. “Наше щастя живе у внутрішнім спокою серця нашого, а спокій – у згоді з Богом” [3, с. 99]. Якщо душа не буде мати спокою, людина не буде відчувати щастя.
“В собі самому шукай справжніх благ”. “Щасливий той, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє користуватися ним” [4, с. 111].
Щастя пов’язується у Г.Сковороди з таким важливим принципом, який визначає сенс людського буття, – жити “за природою”. Провідною думкою значної частини байок є думка про необхідність жити “за природою”, за нахилом, за покликанням, за здібностями, щоб приносити насолоду людині і користь суспільству. Труд творчий, праця за природним нахилом – джерело справжнього щастя. Його не треба шукати ні за морем, ні на небі, воно завжди поруч або в самій людині.
У Сковороди розуміння щастя має глибоке коріння. Сенс щастя він пов’язує з тим, яким чином живе людина.
Афоризми Г. Сковороди, сповнені яскравими переконливими образами, живим емоційним сприйняттям дійсності, не втрачають своєї актуальності й нині. Його афоризми мають виразний дидактичний характер. Г. Сковорода був учителем у широкому розумінні цього слова. Він ішов туди, де його чекали, де потребували його мудрого слова, де він був бажаний, – і навчав. Г. Сковороду беруть у свої духовні спільники і наші сучасники. Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін першого Послання святого апостола Івана: “Бог є любов: і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому”, – сказав Іоанн Павло ІІ [ 11, 169].

1. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – К.: Обрій, 1992. – 542 с.
2.Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К: Либідь, 2001.
3.Бичко Б. Генеза антропологічних концепцій католицької філософії. – К., 1999; 31. Блох Э. Тюбинское введение в философию / Пер. с нем. Т.Ю.Быстровой, С.Е.Вершинина, Д.И.Криушова. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1997.
4.Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 723 с.
5.Бубер Мартин. Два образа веры: Пер с нем. – М.: Республика, 1555. – 464 с. – (Мыслители ХХ века);
6.Булатов М.А. Немецкая кассическая философия. Часть І. Кант. Фихте. Шеллинг. – К.: Стилос, 2003;
7.Вальденфельс Бенхард. Вступ до феноменології. – К., 2002;
8.Вандишев В.М. Філософія. Ч.1. Історико-філософський вступ: Конспект лекцій. – Суми, 2000;
9.Гордіевський М.І. Теоретична філософія Г.С. Сковороди // Памяти Г.С. Сковороди (1722 – 1922): Збірка статтів. – Одеса, 1923. – 98 с.
10.Горський В.С. Історія української філософії: Навч. посібник. – 4-е видання, доп. – К.: Наук. думка, 2001. – 376 с.
11.Гузар Ірина. Україна в орбіті европейської мислі. Від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка. – Торонто; Львів, 1995. – 175 с.
12.Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.: Рус. яз., 1982. – Т. 4. – 684 с.
13.Драч І., Кримський С:, Попович М. Григорій Сковорода: Біографічна повість. — К-, 1984.
14.Эрн Владимир. Борьба за логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – 592 с.
15.Захара І.С, Кашуба М.В., Матковська О.В. та ін. Проблема людини в українській філософії XVI –XVIII ст. – Львів: Логос, 1998. – 240 с.
16.Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К.: Наукова думка, 1983. – 272 с.
17.Ільїн В.В. Кулагін Ю.І. Філософія (Нариси з історії розвитку філос.думки). – К., 1997;
18.Ільїн В.В.; Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: В 2 ч. – Ч. І. Історія розвитку філософської думки. – К., 2002;
19.Ільїн В.В.; Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: В 2 ч. – Ч. ІІ. Актуальні проблеми сучасності. – К., 2002;
20.Ковалинский М.И. Жизнь Григория Сковороды // Сковорода Г.С. Сочинения. – Мн.: Современный литератор, 1999. – С. 642-699.
21.Козій Дмитро. Три аспекти самопізнання у Сковороди // Хроніка 2000. – К., 2000. – Вип. 39-40. – Т. ІІ. – С. 475-487.
22.Лебедев А.С. Г.С. Сковорода как богослов // Вопросы философии и психологии. – 1895. – Кн. 2 (27). – С. 170-177.
23.Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К.: Рад. шк., 1971. – С.3.
24.Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.
25.Лук М. І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ—початку ХХст.—К., 1993.
26.Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія.— К-, 1972.
27.Пісоцький Вадим. Ідея толерантності в етиці Григорія Сковороди // Людина і світ. – 1999. – № 10. – С. 49-51.
28.Сковорода Г.С. Байки харківські. Афоризми. – Харків: Прапор, 1972. – 132 с.
29.Сковорода Г.С. Вибрані твори в українських перекладах. – Харків: Веста, 2003. – 144 с.
30.Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину.Пер. М. Кашуба; Пер.поезії В. Войтович.—Львів: Світ, 1995.—528с.
31.Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. – К.: Обереги, 1994.
32.Словник символів /За заг. ред. О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка. – К.: Ред. колегія часопису “Народознавство”,1997. – 156 с.
33.Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя [Документальна повість-подорож].– К.: Криниця, 2002. – 176 с
34.Стеллецкий Н. Странствующий украинский философ Григорий Саввич Сковорода // Тр. Киевской духовной академии. – 1894. – № 8. – С. 608-629.
35.Табачковський В. У пошуках невтраченого часу: (Нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників). – К.: Вид. ПАРАПАН, - 2002;
36.Українська афористика. – К.: Просвіта, 2001. – 320 с.
37.Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х.: Т-во «Знання», 1997. – 180 с.
38.Ушкалов Леонід. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду. – Х.: Акта, 2001. – 221 с.
39.Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М.: Прогресс,1987. – 831 с.
40.Федоренко Н.Т., Сокольская Л.И. Афористика. – М.: Наука, 1990. – 419 с.
41.Філософія політики: Підручник / Авт.-упоряд.: В.П.Андрущенко (кер.) та ін. – К.: Знання України, 2003;
42.Філософія сьогодні. Розмови з Ульрихом Беконом, Гансом-Георгом Гадамером, Юргеном Габермасом, Гансом Йонасом, Отфридом Гьофе, Віторіо Гьосле, Ричардом Рорті та іншими. За редакцією Ульриха Бьома. Пер. з нім. А.Л.Богачова. – К.: Альтерпрес, 2003;
43.Філософія. Антропологія. Екологія’2001. – К., 2001;
44.Філософія. Короткий виклад. Щерби С.П. К.: “Льонок” 2000;
45.Філософія: Курс лекцій / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2000;
46.Філософія: Навчальний посібник (За редакцією С.П.Щерби). – Житомир, 2000;
47.Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К., 2001;
48.Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми. – К., 2000;
49.Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002;
50.Філософський словник Англо-Український. Поліщук Н., Лісовий В. - К.: “Либідь” 1996;
51.Філософський словник соціальних термінів. – Х., 2002р.
52.Чижевський Дмитро. Філософія Г. Сковороди // Хроніка 2000. – К., 2000. – Вип. 39-40. – Т. ІІ. – С. 455-474.