Заборона російського кінопродукту: виконання, ефективність, наслідки.

IV. ЗАБОРОНА РОСІЙСЬКОГО КІНОПРОДУКТУ

Ще одним кроком у бік зменшення частки російського пропагандистського продукту в структурі вітчизняного медіаспоживання став Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», ухвалений Верховною Радою України 5 лютого (а вступив у силу він 4 червня) 2015 року.

Цей закон фактично забороняє:

розповсюдження і демонстрування в Україні фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора (Російської Федерації) та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України, вироблених після 1 серпня 1991 року;

трансляцію (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) будь-яких фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора (Російської Федерації) після 1 січня 2014 року;

трансляцію телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України;

трансляцію аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті Міністерства культури України (цей перелік складається на підставі звернень Ради національної безпеки й оборони, Служби безпеки України та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення). При цьому учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім'ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер.

Тобто закон забороняє будь-який пропагандистський телепродукт (і фільми, й телепередачі), а також і будь-які фільми російського походження, виготовлені за останні два роки. Всім фільмам, що підпадають під дію закону, Державне агентство з питань кіно має відмовляти у видачі прокатних посвідчень або анульовувати вже видані прокатні посвідчення.

Стежити за виконанням закону мають Національна рада з питань телебачення і радіомовлення й Державне агентство України з питань кіно. Нацрада в разі виявлення ознак порушень закону мовниками має передавати відповідну інформацію Держкіно. При цьому застосовувати до порушників санкції у вигляді штрафів може лише Держкіно.

Практика виявила низку недосконалих аспектів закону і певні труднощі в його застосуванні:

1. Закон забороняє трансляцію нових фільмів російського виробництва, проте залишає поза увагою решту спектру телепродукції. Ситуація з російськими проектами «Слепая» та «Гадалка» свідчить, що за певних умов відеопроекти, названі «докудрамою» або «документальним телешоу», можуть не підпадати під категорію «фільм».

2. Закон апелює до такої ознаки, як дата виробництва фільму, проте наразі ці дані ніде не фіксуються. Українське законодавство не вимагає, щоби відеотвір містив дату виробництва; рік створення копірайту, який міститься в титрах фільму, відповідно до закону «Про авторське право та суміжні права», є не чим іншим, як «роком першої публікації твору», а не датою його створення. На рівні законодавства існує неузгодженість термінів, яка ускладнює імплементацію.

Тож достатньо в російському фільмі виправити в титрах дату (до 2014 року), щоб він де-юре отримав право на прокатне посвідчення в Україні. Так сталося, зокрема, з фільмами «Недотрога» (2014) та «Ненавиджу і люблю» (2015). Держкіно не має можливості перевірити заявлену дату створення фільму. Голова Держкіно Пилип Іллєнко каже: «Об'єктивно ніяких способів перевірки, крім як із відкритих джерел (інтернету, YouTube), у нас немає».

3. Хоч закон і прописує детально, що саме вважається «популяризацією» органів СРСР, проте залишає широкий простір для тлумачень. Наприклад, ознака «серед позитивних героїв фільму є співробітники… радянських органів безпеки» викликає питання: як поділити героїв на позитивних і негативних (далеко не в кожному фільмі це можливо зробити однозначно), чи потрапляють під це положення епізодичні персонажі, які не беруть участі в сюжеті тощо. За таких визначень рішення Держкіно матимуть високу ступінь суб’єктивізму і будуть піддаватися сумніву з боку зацікавлених сторін, а при відповідній політичній волі текст закону може бути обґрунтуванням для бездіяльності Держкіно.

4. Існують випадки адаптації російського кінопродукту до вимог закону без зміни сутності. З російських фільмів прибираються явні елементи, які суперечать закону; знімаються додаткові кадри, які переносять дію фільму в Україну; ретушуються погони міліціонерів тощо, переозвучуються репліки героїв — і це випускається під авторським правом українського виробника. Так, російський серіал «Слід» після певних трансформацій перетворився на «український»; російський продукт «ФЕС» був заявлений як український серіал «Фактологічна експертна служба: міжнародний відділ кримінальних розслідувань» виробництва телеканалу «Україна».

Ці вади має бути прийнято до уваги при подальшому вдосконаленні нормативної бази. Крім того, вкрай необхідно розробити порядок стягнення штрафів за порушення цього закону, що має зробити Держкіно.

Нацрада регулярно фіксує ознаки порушення закону українськими телеканалами, зокрема повідомляє про 50 порушень протягом перших трьох місяців застосування закону. Але попри це він у цілому виконав поставлене завдання — в ефірі українських телеканалів стало значно менше російського продукту. За оцінками директор-президента ICTV Олександра Богуцького, провідні канали стали транслювати в 3-4 рази менше російського продукту. Ці дані підтверджуються й вимірюванням ГО «Телекритика», які вказують на скорочення трансляції російських серіалів на центральних телеканалах майже втричі [загальний ефірний час, зайнятий російськими серіалами на телеканалах «Інтер», «1+1», ICTV, СТБ, Новий, «2+2», «Україна» за період 19–25 січня 2015 року, склав 40,7 годин, а 16–22 листопада 2015 року (після введення в дію закону про заборону російського кінопродукту) — 14,6 годин, що становить 36 % від показників січня].

Але при цьому варто зазначити, що йдеться лише про скорочення обсягів російського продукту в українському телеефірі та кінотеатрах, хоча це саме по собі істотно. Російське кіно (в тому числі відверто пропагандистське) доступне українським громадянам через інтернет; також ми вже казали про рівень доступу українських громадян до російських телеканалів, на яких можуть транслюватися заборонені в Україні фільми. І пам’ятаймо також, що виконання цього закону практично не вплине на інформаційний простір українських громадян, що проживають на окупованих територіях.

Закон про заборону російських фільмів став відповіддю на потребу в скороченні частки російського продукту в структурі інформаційного споживання українців і звузити простір російської пропаганди в умовах війни. Проте, як і у випадку з забороною російських телеканалів, це рішення може принести користь у короткій перспективі й залишає відкритими стратегічні питання, і найперше з них — як забезпечити виробництво достатньої кількості вітчизняного контенту, щоби заповнити вакуум на місці забороненого російського. Крім того, він не означає повного обмеження доступу українських громадян до забороненого кінопродукту, оскільки той залишається в інтернеті, в ефірі російських телеканалів, а також у вільному обігу на окупованих територіях.