Проаналізуйте проблему монополізації ринків інформаційного простору, зокрема у сфері телебачення та радіомовлення.

Монопо́лія (від грецьких слів «mono» — один, «poleo» — продаю) — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб чи державі.

Як свідчить практика, процеси концентрації та монополізації мас-медійних підприємств визначаються конкретними законами. В Україні медіакорпорації, медіагрупи функціонують поза правовим полем, а тому їх діяльність перебуває в тіні. Значно простіше зареєструвати ЗМІ, що входять до медіакорпорацій, на офшорні (фіктивні) фірми, щоби приховати ім'я справжнього власника чи інвестора, уникнути податкових чи політичних переслідувань.

Процеси концентрації ЗМІ почали виходити на якісно новий рівень тоді, коли найбільші їх власники почали виставляти свою медіавласність на біржеві торги, перетворюючись таким чином на акціонерні товариства [13, 11]. Саме тому закордонні ЗМІ функціонують значно прозоріше, ніж у нашій країні, де досі відсутній закон про фондовий ринок, що дозволив би вийти акціонерній власності на якісно новий рівень, припинив би вплив кримінального капіталу на формування ЗМІ.

Історіографія. Московські дослідники Г. Вороненкова та М. Вороненков вивчали у своїх працях структуру, особливості друку, радіо та телебачення Німеччини, питання концентрації преси в Німеччині, зокрема, на прикладі діяльності найбільших газетних концернів [1; 2]. Їх колега Б. Любимов спробував знайти нові підходи до розуміння процесів концентрації та монополізації комерційного телебачення та радіомовлення Великобританії, визначив історичні етапи процесу концентрації та монополізації [3]. А. Качкаєва зробила спробу вивчити новітню історію російського телебачення з урахуванням еволюції медіаструктур [4]. Н. Петрова розглядала концентрацію інформаційного капіталу як основний закон розвитку економіки, а збільшення корпорацій – єдина можливість утриматися в умовах жорсткої конкурентної боротьби. Наприклад, розвиток шведського концерну Боньєрів демонструє специфічну модель північноєвропейської медіакорпорації родинного бізнесу [5]. Н. Уріна приділила увагу історії розширення медіаволодінь Сільвіо Берлусконі, відомого італійського медіамагната та чинного прем'єр-міністра Італії [6]. Відома російська дослідниця О. Вартанова здійснила монографічне дослідження, в якому простежила тенденції посилення процесів концентрації в медіабізнесі, де багато уваги приділила діяльності, становленню північних концернів [7]. В. Ворошилов вивчав форму та методи роботи ЗМІ в ринкових умовах [8].

Визначення понять монополізації та концентрації. Зрощування інформаційного бізнесу з фінансово-промисловим капіталом – це одна зі світових тенденцій розвитку журналістики. Таке явище простежується, фактично, в усіх країнах світу. Для найбільших, потужних інформаційних монополій наразі немає меж [9, 50]. Транснаціональні пропагандистські монополії зосереджують контроль над інформаційним ринком, блокуючи до нього доступ компаніям менш багатим та потужним. Створена в результаті об'єднання корпорація "Тайм Уорнер" оцінюється у 18 мільярдів доларів, що більше валового національного доходу Йорданії, Болівії, Малі, Албанії разом узятих. Про тісний зв'язок бізнесу, ЗМІ, політики свідчить факт необхідності демократичного фінансування виборчих кампаній, тому в США долари є більш вирішальним чинником, ніж бюлетені. Власне, подібні тенденції спостерігаються і в нашій країні. ЗМІ залежать від монополій, тому що самі монополізуються.

Що ж таке монополія? Монополія – це виключне право в будь-якій сфері діяльності держави, організації, фірми тощо. Окрім того, це господарські об'єднання, які здійснюють контроль над ринками завдяки концентрації матеріальних та фінансових ресурсів, науково-технічного потенціалу з метою отримання монопольного прибутку. Основними формами монополій є картелі, синдикати, трести, концерни [9, 51–53].

Монополія ЗМІ, на наш погляд, не повинна передбачати монополію на інформацію чи медіапродукт, що виробляють ЗМІ. Монополія має поширюватися тільки на отримання прибутків з медіапідприємств, тим більше це явище цілком закономірне в більшості високорозвинених країн світу та Європи. З монополізацією не варто боротися, треба на законодавчому рівні забезпечити вільне та політично незаангажоване функціонування ЗМІ, тобто чітко визначити права власника чи інвестора медіапідприємства та цілого редакційного колективу. Монополія має передбачати право на обмін, купівлю, продаж акцій.

Монополістична конкуренція виникає за умов, коли на ринку існує певна кількість продавців схожих товарів та послуг. Продукція диференціюється, а кожний товар поставляється виключно однією фірмою. Монополістична конкуренція, за якою конкуруючі виробники пропонують різні однотипні товари для різних категорій споживачів при обмеженому різноманітті самих товарів, характеризує ринок FM-радіо, деякі сектори журнальної індустрії (жіночі, чоловічі журнали, щотижневики телепрограм). Для монополії характерна ситуація, коли існує єдиний виробник продукції або продавець товарів чи послуг, який здійснює повний контроль за економічними силами, які діють на ринках [7, 82].

Конкуренція на інформаційному ринку неминуче веде до концентрації ЗМІ. Медіабізнес має будуватися за принципами відчуження власності від управління. Зараз усе менше медіакомпаній контролюються медіамагнатами або сім'ями, все більше підприємств переходять до власності акціонерних компаній, основна мета яких прибуток та подальша експансія, подальше зростання та розширення на ринках [7, 94].

Концентрація капіталу – неминучий закон розвитку економіки, а збільшення корпорацій – єдина можливість вижити в умовах жорсткої конкуренції, у тому числі й в такій соціально значущій сфері, як засоби масової інформації. Сукупність накопиченої інформаційної бази, суспільного авторитету, фінансових засобів, виробничих технологій та розвинутої інфраструктури поширення на ринку думок, фактів, яких потребує суспільство, – це так званий "інформаційний капітал", концентрація якого має позитивний та негативний вплив на розвиток інформаційного бізнесу. Утім, успіх окремо взятого концерну, який пройшов шлях розвитку від невеликого видавництва до складної за своєю структурою медіаімперії, продемонстрував на цьому шляху всі типи економічної концентрації [5, 54–55]. Концентрація – це збільшення розмірів капіталу в результаті накопичення та капіталізації додаткової вартості та прибутків [7, 329]. Концентрація передбачає зосередження деякими газетно-видавничими компаніями основної частини загальнонаціонального накладу. Домінуючою рисою розвитку преси стає її централізація, під якою мається на увазі скорочення загальної кількості газет та збільшення їх середнього розміру, так і зменшення кількості газетних компаній при одночасному збільшенні масштабів діяльності провідних компаній галузі. Економічна природа цих змін визначається процесом концентрації газетного виробництва, які в умовах ринкової економіки мають універсальний характер [10, 43–45]. Утім, зростаюча комерціалізація ЗМІ, глобалізація медіаіндустрії, її концентрація не дозволяють ЗМІ реалізувати повністю свій соціальний та культурний потенціал [7, 106].

Законодавче антимонопольне регулювання ЗМІ. Процеси концентрації та монополізації ЗМІ спостерігається в усьому світі. Як економічне явище, концентрація має об'єктивну причину, що зумовлена змінами в матеріально-технічній базі ЗМІ, втіленні нових засобів телекомунікацій, у безперервному технічному їхньому оновленні. Це об'єктивно спричинює централізацію капіталів, які обертаються у сфері масових комунікацій, формування потужних інформаційно-фінансових груп, що мають свої корпоративні інтереси, піднесення конкуренції на якісно новий рівень.

Форми концентрації різноманітні. Це може бути "перехресне володіння" (між теле- та радіомовленням, між телерадіомовленням та періодичними виданнями), "вертикальна інтеграція" (внесення капіталу в організації, які пов'язані з основним бізнесом у сфері ЗМІ), а також проникненням іноземного капіталу.

Демократичні країни виявляють занепокоєння у зв'язку з посиленням концентрації в сфері ЗМІ, вважаючи, що концентрація власності в цій важливій сфері несе в собі серйозну небезпеку для суспільства. Адже зосередження ЗМІ в руках однієї особи або груп обмежує плюралізм думок, підриває конституційні засади свободи слова. Саме тому держава намагається встановити контроль над процесами концентрації та здійснювати правове регулювання власності ЗМІ.

Методи державного регулювання в кожній країні мають свою специфіку. У деяких європейських країнах (Великобританія, Франція, Норвегія), незважаючи на наявність загального антимонопольного законодавства, стосунки між державою та власниками регулюються особливими законодавчими актами про ЗМІ.

У Великобританії міністр торгівлі має повноваження обмежувати концентрацію преси однією особою. Без його згоди неможлива передача видань (загальним накладом понад 500 тисяч примірників) у власність іншої особи, якщо внаслідок цього може виникнути загроза, що новий власник закриє газету або поглине конкуруюче видання. Окрім того, британський закон про мовлення (1990) обмежує придбання ЗМІ різних видів однією особою [14, 186–187].

У 1999 році концентрація та монополізація в комерційному ефірному телебаченні Великобританії вступили в новий етап. Шлях до концентрації був розчищений ще в 1993 році, коли тодішній міністр національної спадщини (міністр культури) Пітер Брук оголосив, що власникам ліцензій на ефірне телемовлення дозволяється придбати ще по одній ліцензії. Відразу після цього британська комерційна компанія ефірного телемовлення "Картон ком'юнікейшнз" заявила про купівлю ліцензій в іншої найбільшої компанії "Сентрел телевіжн", яка здійснювала передачі на Центральну Англію. Потім північна компанія "Гранада" придбала ліцензію "Лондон вікенд телевіжен", яка вела мовлення в Лондоні у вихідні дні. А голова електронного концерну МАІ лорд Голлік став власником двох ліцензій: компанії "Мерідіен" Південної Англії та компанії "Англія", яка здійснювала передачі на Південно-Східну Англію.

Наступним етапом процесу концентрації та монополізації власності в британському телебаченні став парламентський акт 1996 року, який дозволяв необмежений продаж ліцензій за умов, якщо під контролем власника буде не більше 15 % всієї телеаудиторії країни і 25 % прибутків від телереклами. Після цього процес концентрації пішов ще далі. Утворилися три найбільших угруповання: компанія "Картон Ю-Кей продакшнз" (колишня "Картон ком'юнікейшнз") Майкла Гріна, яка заволоділа трьома ліцензіями (транслювання на Лондон, Центральну та Південно-Західну Англію); "Гранада", що дістала чотири ліцензії (передачі на Лондон у вихідні дні, Північну, Північно-Східну Англію та Йоркшир) та "Юнайтед ньюз енд мідіа" лорда Голліка, якому належало три ліцензії (на Південну, Південно-Східну Англію та Уельс). Четвертим гравцем на національній арені британського комерційного телебачення стала шотландська компанія "Скоттіш мідіа", яка придбала в 1998 році ліцензію південношотландської телекомпанії "Гремпіен".

Телевізійний світ Великобританії 26 листопада 1999 року вразила сенсація: було оголошено про злиття двох з трьох найбільших угруповань британського комерційного телемовлення: "Картон Ю-Кей продакшнз" Майкла Гріна та "Юнайтед" ньюз енд мідіа" лорда Голліка, які разом мають утворити гігантську компанію з капіталом у 7,8 мільярдів фунтів стерлінгів та охопленням аудиторії в 37 млн, у тому числі 15 млн телеглядачів у британських домоволодіннях (65 % комерційного телепростору) [3, 64–65].

У Франції концентрація власності на ЗМІ регулюється законом від 1 серпня 1986 року, доповненим законом від 27 листопада 1986 року. Серпневий закон був переданий на розгляд Конституційної Ради, яка заявила, що забезпечення різноманітності щоденних видань – мета конституційного регулювання, та встановила неконституційність ст. 11 цього закону і яка дозволяла більшу концентрацію, ніж попередній закон 1984 року. Це спричинило до прийняття парламентом змін до закону від 27 листопада.

Стаття 11 діючого закону забороняла придбання чи контроль неспеціалізованих ЗМІ, якщо одна особа чи група осіб (фізичних або юридичних) отримає прямий або непрямий контроль над щоденною газетою, наклад якої перевищує 30 % накладу всіх подібних видань. Будь-який контракт, який веде до подібного результату – недійсний. За порушення ст. 11 передбачена кримінальна відповідальність. Діючий закон накладає низку обмежень: ЗМІ мають керуватися правилами про продаж акцій, а також про обов'язкові публікації в кожному номері видання про компанії, які мають відношення до ЗМІ. З моменту дії закону іноземні компанії не мають права володіти більше ніж 20 % акцій ЗМІ. Це обмеження перестане діяти, якщо, скажімо, Франція приєднається до міжнародної угоди, яка вимагає рівних умов для діяльності вітчизняних та закордонних компаній.

Концентрація преси та власності різноманітних ЗМІ стрімко розвивалася та розпочалася у 80-х роках, у результаті чого виникло п'ять інформаційних груп – Ашетт, Авас, Ерсан, Груп де ля Сіте, Філіпаччі, які домінують на інформаційному ринку.

Група Ерсана, наприклад, з 1992 року володіє більше ніж кількома десятками щоденних газет, журналів, сімома щомісячними виданнями. Цій групі належать понад 80 радіостанцій. Ерсан, як й інші інформаційні компанії, не має значного впливу на редакційну політику ЗМІ, власником яких він є. Зміна власника лише може звузити читацьку аудиторію на регіональному інформаційному ринку. Деякі загальнонаціональні газети – особливо "Монд", "Ліберасьон", а також деякі щотижневики – продовжують друкувати репортажі високої якості на теми національних та міжнародних проблем.

Державні субсидії інформаційним щоденним виданням, затверджені як форма збереження різноманітності висловлювань у ЗМІ думок з 1974 року, включають у себе податкові пільги, спеціальні телефонні та поштові тарифи [15, 137].

У Німеччині законодавчо регулюється плюралізм друкованих органів – найважливіший елемент свободи преси – шляхом заборони на монополізацію. У Федеральному законі про монополії є спеціальні положення, які дозволяють здійснювати контроль за малими та середніми об'єднаннями в галузі ЗМІ. Згідно з ним Федеральна агенція з монополій може заборонити злиття компаній.

В Австрії уряд дотує всі щоденні газети. Мета такої політики – допомогти виживанню газет на ринку преси та забезпечити збереження широкого спектра думок у суспільстві. Окрім того, існує спеціальна програма підтримки деяких невеликих газет, які відіграють дуже важливу роль у формуванні різних політичних думок [14, 187–188].

Австрія на початку 70-х років займала друге місце серед індустріальних країн за концентрацією власності на щоденні газети. Відтоді "процес вимирання" газет триває. Іноземним, особливо німецьким, компаніям належить значна частка власності в деяких газетах. Німецький видавничий концерн "Шпрінгер" володіє контрольним пакетом акцій двох щоденних газет – "Der Standard" та "Tiloler Tageszeitung", а також нового щотижневого журналу "News". Через фінансові труднощі зменшуються наклади партійних газет.

Останнім часом усі ці газети отримували рівні дотації (у тому числі й лідери ринку). Загальна сума субсидій становила майже 100 мільйонів австрійських марок (9,1 мільйон доларів) на рік. Пільгові розцінки на поштові послуги, встановлені для щоденних газет, дають значно більший ефект, ніж система субсидій. Уряд також надає допомогу видавничим підприємствам.

Наприкінці 1972 року парламентом країни була прийнята поправка до антитрестового закону, яка зобов'язувала всі об'єднання ЗМІ підпорядковуватися Антитрестовому управлінню, що має право заборонити будь-яке злиття компаній, які загрожують плюралізмові журналістських думок. Ця поправка забороняє одночасне володіння газетою та радіостанцією, що може призвести до місцевої монополії на ЗМІ [15, 26–27].

У Швеції уряд допомагає економічно слабким газетам (не найбільшим за накладом). Окрім того, у північноєвропейських країнах суттєву підтримку з боку держави отримують партійні видання та релігійна преса. Правове регулювання в цій країні здійснюється за допомогою загальних та антитрестових законів [14, 187–188]. У Швеції немає жодних обмежень на власність газет. Так само не існує заборони на одночасне володіння газетами та радіостанціями. Але закон про місцеве радіо обмежує право газетних компаній мати приватну радіостанцію [15, 150–151].

В Італії спостерігається низький рівень концентрації друкованої преси [14, 205]. Групі Сільвіо Берлусконі вдавалося досить вправно обходити антимонопольні перепони італійських законів, які забороняли приватним телерадіостанціям вести загальнонаціональне інформаційне мовлення. У 1984 році з'явилися урядові декрети, які тимчасово дозволяли таку діяльність. 3 січня 1986 року тут був прийнятий закон, що регулював діяльність державного та приватного телебачення [16, 85–86].

У США основним видом державного протистояння монополії та концентрації ЗМІ є антитрестові закони та корпоративні закони штатів. Електронні ЗМІ є об'єктом спеціального нормативного регулювання, яке опосередковано стосується й друкованих ЗМІ (наприклад, заборона на одночасне володіння однією газетою та радіо- і телестанцією в одному місті, або на інформаційному ринку).

У США діють законодавчо сталі національні та місцеві обмеження на володіння радіо- і телестанціями. У загальнонаціональному масштабі дозволяється володіти 12 телестанціями (14 – якщо додаткові дві станції контролюються расовими меншинами), та ці станції мають право охоплювати 25 % загальнонаціональної аудиторії (30 % – якщо співвласниками є нацменшини). Що стосується радіомережі, то тут володіння обмежується.

У загальнонаціональному масштабі дозволяється володіти не більше ніж 20 радіостанціями. На невеликих ринках (14 та менше станцій) одному власникові може належати не більше трьох станцій (але за умов, якщо ці станції не перевищують 50 % від загальної кількості станцій на цьому ринку). На великих ринках (15 та більше станцій) один власник може мати не більше чотирьох станцій (кількість таких станцій не повинна перевищувати 25 % потенційних слухачів).

У демократичних країнах державна монополія в галузі ЗМІ, так само як і приватна, розглядається як порушення конституційного права на свободу слова. Уряди, які регулюють концентрацію ЗМІ, діють відповідно до "Декларації про засоби масової інформації та права людини", прийнятою ПАРЄ. Цей документ має такі положення: "незалежність ЗМІ має бути захищена від загрози монополій"... (п. 7); "ні приватні підприємства, ні фінансові групи не повинні мати право на монополію в галузі друку, радіо або телебачення, тому не треба дозволяти утворення монополій, які підконтрольні уряду" (п. 8).

У цілому, економічні підходи в цих країнах мають на меті обмежити концентрацію в галузі періодичного друку залежно від розмірів накладів та його частки в загальнонаціональному накладі або накладі регіону, обмеження частки в акціонерному капіталі, обмеження кількості ліцензій однієї особи, обмеження частки іноземного капіталу, забезпечення "прозорості ЗМІ" (публікації річного фінансового звіту, переліку основних акціонерів, інформації про продаж найбільших пакетів акцій та ін.) [14, 188–189].

Новий підхід у формуванні та організації ЗМІ. Нині у Європі важливу роль у геополітиці країн відіграють інформаційні корпорації. В Україні ще не відрегульовано діяльність комерційних медіакорпорацій, хоча існують деякі застереження щодо їх діяльності та організації, тому дуже важливо відстежити іноземний досвід становлення медіакорпорацій.

Сутність діяльності світових медіаоб'єднань визначає сьогодні своєрідний трикутник: концентрація, монополізація, комерціалізація. ЗМІ без капіталу існувати не можуть. Це може бути як владний, так і фінансовий капітал. Мас-медійні підприємства живуть за законами ринкової економіки, на медіа таки треба заробляти гроші.

Хоча для того, щоб маніпулювати ЗМІ, не обов'язково ними володіти, але власність на них значно спрощує доступ до мас-медіа, дає право вирішального голосу в разі конфліктів, у російських і українських умовах – право на цензуру. Якщо це право не використовується, а інформація не відповідає інтересам власника, в дію вступають закони функціонування ЗМІ [12, 101]. Маніпуляція пресою, на наш погляд, передбачає вплив тієї чи іншої ідеології на позицію видань, радіо чи телебачення, журналістів. Тоді політичне життя країни переміщується в інформаційний простір ЗМІ. Але такий підхід важко назвати демократичним. В Україні поки що відсутній "Інформаційний кодекс", де повинні бути виписані норми про медіакорпорації, медіагрупи, медіахолдинги, форми концентрації та монополізації ЗМІ та чітке невтручання у політику медіапідприємств інвесторами.

Види монополій та концентрацій. Історія знає багато видів, форм та типів монополістичних об'єднань. Концентрація та монополізація ЗМІ відбувається досить високими темпами, а цьому сприяє скасування багатьох антимонопольних об'єднань, яке було проведено багатьма країнами, у тому числі й США. Була скасована заборона на заснування студій кабельного телемовлення телефонними компаніями, які здійснюють телефонні послуги в даній місцевості; у багатьох країнах немає обмежень на кількість телестанцій, які належать одній фізичній чи юридичній особі, скасовані обмеження на володіння одночасно ефірними станціями та кабельними каналами.

Першими монополістичними об'єднаннями в пресі стали ланцюги – газети та журнали, які належали одній особі. Уільям Рендольф Херст створив найбільші ланцюги такого зразка. Він володів 14 % накладів щоденної преси США та 25 % – недільних накладів. На початку XXІ століття концерн Ганнету об'єднав 80 % американських щоденних газет. Подальша монополізація сприяє виникненню гібридних утворень (інколи їх називають мультимедійними або кросмедійними групами), включаючи фірми, що спеціалізуються на випусках компакт-дисків, фільмів, володіючи радіо- та телестанціями, супермаркетами та ін.

Серед багатьох форм монополістичного об'єднання виділяють картелі, учасники яких уклали угоду про регулювання обсягів виробництва, збуту продукції, найму робочої сили з метою одержання монопольного прибутку. Учасники картелів зберігають комерційну та виробничу самостійність. На міжнародній арені картелі укладають угоду про розподіл ринку збуту, про встановлення монопольних цін, використання патентів, але в межах якоїсь однієї галузі.

Іншою формою є синдикати, які характеризуються тим, що здійснюють розподіл замовлень, закупівлю сировини та реалізацію виробничої продукції через єдину постачальну контору. Учасники зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У медіаіндустрії синдикати об'єднують однотипні підприємства – виробників змісту (газетні синдикати, телемережі, продюсерські компанії, кіностудії) для подальшої реалізації їх прав.

Концерн – одна зі складних форм монополістичних об'єднань, що включає підприємства промисловості, транспорту, торгівлі та банківської сфери. Учасники зберігають фінансову незалежність, але контролюються фінансовими магнатами.

Досить часто в пресі згадується така форма об'єднання, як трест, учасники якого втрачають виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність. Реальна влада в тресті зосереджена в правлінні або в головній компанії.

Існує ще одна форма монополістичних об'єднань – пул, прибуток яких надходить у "загальний казан" та розподіляється між учасниками за квотами. У ЗМІ створюється особливий газетний пул, де замість прибутків фігурує інформація, наприклад, фотографії. ЗМІ об'єднуються в пули для спільного використання банків інформаційних даних та комунікативних засобів.

Конгломерати об'єднують під своєю владою не тільки різні ЗМІ, а й індустріальні галузі їхнього виробництва [9, 57–60].

Російський пресознавець С. Гуревич пропонує розглядати такі форми монополістичних об'єднань, як видавничо-виробниче об'єднання, видавничий дім та концерн.

Видавничо-виробничі об'єднання в Росії почали виникати на початку 90-х років, саме тоді, коли редакція мала власне видавництво й друкарню. Так спочатку було створено ВВО "Літературна газета" в РФ, але потім друкарню, яка була заснована газетою, її матеріальними засобами, відокремилася від редакції.

Видавничо-виробниче об'єднання – початкова форма встановлення тісних економічних стосунків між кількома структурами: редакцією газети, видавництвом, друкарнею. Наступна стадія процесу концентрації ЗМІ пов'язана з виникненням видавничих домів.

Видавничий дім (видавнича або видавничо-інформаційна компанія) – об'єднання кількох редакцій, що випускають друковані періодичні видання. Іноді до нього входить книжкова редакція та структури, які виробляють різноманітну друковану продукцію: плакати, буклети, листівки. Ними керує його засновник, власник, якому підпорядковуються всі підрозділи.

Структура видавничого дому нерідко являє собою холдинг (від анг. Holding, володіння). У даному випадку біля головної, "материнської", компанії або редакції створюють фінансово незалежні від неї компанії або редакції періодичних видань. Такою холдинговою компанією є, наприклад, московський видавничий дім "Коммерсантъ". Навколо редакції щоденної газети "Коммерсантъ-daily" групуються редакції низки журналів-щомісячників: "Власть", "Деньги", "Домовой", "Авиапилот".

Із часом структура видавничого дому може трохи ускладнитися, у ньому виникають підрозділи, які здійснюють комерційну діяльність. Так, наприклад, в інформаційно-видавничу компанію "Московские новости" входила однойменна газета, щоденна газета "Время МН", щотижневик "Москоу ньюз", який виходить англійською мовою, журнали "Спортклуб" та "Мода", російсько-американська радіостанція "Радіо-Максимум". Це вже перехідна форма до утворення видавничого концерну.

У країнах з розвиненою економікою концерн – це складна форма об'єднання банків, промислових підприємств, торгових, комерційних фірм, друкованих та аудіовізуальних періодичних видань, видавництв, що забезпечують їх папером, іншими матеріалами. Газета, журнал, телерадіокомпанія є одним із елементів такого концерну. Їх існування (цих ЗМІ) забезпечується за рахунок загального прибутку, який отримують їхні власники. Акціонування редакцій періодичних видань активізувало конкуренцію на інформаційному ринку та прискорило процес концентрації ЗМІ [11, 49–50].

До монополістичних об'єднань можна додати, на наш погляд, і медіагрупи – це об'єднання однотипних ЗМІ (телебачення, радіо, газет чи журналів) з метою випуску інформаційного продукту, отримання спільного прибутку, в нинішніх умовах – проведення в ЗМІ спільної політики, PR-акцій, використання медіаресурсу на виборчих кампаніях. А також медіакорпорації. Хоча треба розмежувати права власника, інвестора та редакційного колективу, аби не допустити втручання перших до редакційної політики.

Важливе значення має поєднання таких принципів, як родинність та концентрація, політика експансії. Це дуже чітко простежується на прикладі шведського концерну Боньєрів, який протягом двох століть належить одній сім'ї та являє собою зразок невід'ємного елементу північноєвропейської моделі ЗМІ. Високий ступінь концентрації зближує цю модель в економіці з загальносвітовими тенденціями. Це потужне утворення збільшило географічні межі діяльності за свою двохсотлітню історію до 17 країн. Воно охопило увесь технологічний спектр медіаринку, видає книжки, щоденні газети та журнали, продукує та розповсюджує фільми, музику, радіо та телевізійні програми, а також економічну інформацію [5, 55–56].

Висновки та рекомендації. Як відомо, в Україні відсутній закон, який зміг би регулювати діяльність медіакорпорацій та медіагруп, а прийняття такого закону може вивести їхню діяльність з тіні. Мабуть, приймаючи інформаційні закони на початку 90-х ніхто не сподівався, що з часом у країні виникнуть комерційні інформаційні корпорації, які відіграватимуть неабияку роль у формуванні життя країни. Безумовно, нині всім гілкам влади необхідно зосередитися на підготовці та прийнятті парламентом системи цілого ряду законів (Інформаційного кодексу), де мали б бути норми, які регулюватимуть діяльність монополістичних об'єднань. Такі об'єднання – це об'єктивний та природний процес, що відбувався в усіх європейських країнах з ринковою економікою. Насамперед, треба визначитися, на яку аудиторію та ринок розраховані ті чи інші ЗМІ, а звідси визначати форми концентрацій (скільки мас-медійних підприємств можна віддавати одній особі). Відсутність закону "Про фондовий ринок", де ЗМІ могли б прозоро та демократично ставати акціонерними товариствами, теж створює величезні труднощі для становлення та зміцнення вітчизняних ЗМІ, які повинні ставати акціонерними товариствами саме на фондовому ринку.