Зв'язок з іншомовними письменниками України

Значна частина сучасних письменників України пише мовами національних меншин, зокрема російською мовою. Існує багато культурних контактів між російсько- та україномовними авторами. Зокрема, російськомовний поет Олександр Кабанов є головним редактором культурного журналу та порталу«ШО», який публікує російсько- та україномовні тексти, а також і організатором міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври». Багато письменників перекладають тексти один одного.

Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі в Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.

Деякі автори, такі як Яна Дубинянська, Наталія Бельченко, Дмитро Лазуткін та Еліна Свенцицька пишуть українською та російською мовами.

Українські письменники пов'язані з кримськотатарськими передовсім через спільні видавничі та перекладацькі проекти[76][77].

Поезія

Порівняно з класичною та радянською українською літературою сучасні поети відчутно частіше використовують верлібр, ніж традиційне силабо-тонічне віршування. Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою. Так, Володимир Цибулько у своїх віршах змінює граматику та синтаксис[78].

Поезія від середини 1980-х до середини 1990-х років відмічена великим інтересом до бароко. Зокрема необарокові елементи характерні для поетичних груп Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад та Пропала грамота, а також для поетів-паліндромістів Миколи Мірошниченка та Анатолія Моїсеєнка[79].

Серед значних поетичних книг кінця вісімдесятих — початку дев'яностих років: «Ікар на метеликових крилах» (1990) Василя Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) Миколи Воробйова та «Диригент останньої свічки» (1990) Оксани Забужко[80]. Поезія 1990-х років знаходилася під впливом америкнських поетів-бітників, зокрема Юрій Андрухович у передмові до перекладеної ним антології поезії бітників говорить про паралель між звільненням від впливу британської літературної традиції в США в 1950-ті роки і звільненням від російського впливу в українській поезії 1990-х років[81].

Сергій Жадан став найвпливовішим поетом в сучасній українській літературі. Покоління поетів після нього деякі критики навіть називають «піджаданниками»[82].

Стилістично сучасна українська поезія дуже різноманітна. В жанрі фонетичної поезії пишуть такі автори, як Юрій Завадський, Андрій Антоновський, а в жанрі зорової поезії —Микола Мірошниченко, Мирослав Король, Віктор Женченко, Микола Сорока, Іван Іов, Василь Трубай, Микола Луговик[83].

В 1990-ті роки популярності набули гумористичні лімерики Юрка Позяка, представника угрупування «Пропала грамота», зокрема його книга зібраного «Шедеври» (1997). Чорним гумором відмічені вірші Юрія Луканова. Іронічна поезія характерна для групи Бу-Ба-Бу, особливо Олександра Ірванця, а також для Віри Балдинюк, Віктора Шушпана, Юрія Заруцького, Володимира Цибулька та Ігоря Бондаря-Терещенка[84]. Сатиричну поезію пишуть Андрій Панчишин, Тризубий Стас, Ігор Жук, Едуард Драч, В'ячеслав Шнайдер,Костянтин Гулюк, Дмитро Лазуткін, Юрій Луканов, Артем Полежака[85].

В 1990-2000-ні роки з'явилися слеми — змагання поетів у читанні віршів.

До наймолодших поетів, що дебютували в 2000-2010-ті роки належать: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Люба Якимчук, Лесь Белей, Григорій Семенчук, Мирослав Лаюк. Сама поезія, із врахуванням соціокультурного контексту 2000-х років, зазнає суттєвих трансформацій, змінюючи традиційний від пізнього романтизму та раннього модернізму орієнтир із ліричного «Я» в сторону конструювання масової аудиторії[86].

Проза

Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Степан Процюк, Сергій Жадан,Павло Вольвач.

Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстівКостянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика[92].

Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала[93], роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе в значній мірі з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально заангажованих шістдесятників чи антирадянських дисидентів[94]. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь), стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа»[95]. Часто героями сучасних творів стають «лузери», в сенсі соціального аутсайдерства та нон-конформізму[96].

Знаменною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливі романи Юрія Андруховича «Рекреації» (1992),«Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997). Серед романів представників «житомирської» літературної школи можна відзначити твори «Безодня» (1992) Євгена Пашковського[97] та «Не-ми» (1998) Юрія Ґудзя[98].

Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича[99], «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса, «Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука, «Фелікс Австрія» (2014) Софії Андрухович.

Авторка монографії «Сучасна українська проза» Роксана Харчук називає наступні десять романів найзначнішими за останні десятиліття: «Око прірви» (1996) В. Шевчука,«Московіада» (1992) Ю. Андруховича, «Воццек» (1997) Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» (1999) Є. Пашковського, «Сталінка» (1994) О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» (1996) О. Забужко, «Інфекція» (2002) С. Процюка, «Депеш Мод» (2004) С. Жадана, «Згори вниз» (2006) Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності»(2005) І. Карпи[100].

Драматургія

Активні сучасні драматурги: Неда Неждана, Павло Ар'є, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Анна Багряна, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Надія Симчич, Олекса Сліпець. Драматургія часто не потрапляє у поле аналізу української літератури критиками прози та поезії. Однією з проблем сучасних драматургів є те, що їхні твори досить рідко ставляться в українських театрах. Серед відомих сучасних українських п'єс «Дивна і повчальна історія Каспара Гаузера, що була зіграна бродячою трупою італійських акторів у славетному місті Нюрнберзі напередодні Різдва Христового 1836 року» Олени Клименко та «Таїна буття» і «Втеча від реальності» Тетяни Іващенко[101].

Низку сучасних українських п'єс було поставлено за кордоном, наприклад п'єсу Олександра Ірванця «Маленька роль для молодої актриси» було поставлено в Штуттгарті (Німеччина)[102].

Драматурги України об'єднані в дві громадські організації: Гільдію драматургів України та Конфедерацію українських драматургів.

П'єси постмодерніста Леся Подерв'янського, які висміювали пострадянські кліше, були дуже популярними для читання та в аудіозаписах в 1990-ті роки.

Від 2010 року у Львові проводиться фестиваль сучасної драматургії Драма.UA.

П'єса «Деталізація» харківського драматурга Дмитра Тернового в 2013 році перемогла в австрійському конкурсі драматургів «Говорити про кордони»[103].

Літературні журнали

Один із провідних часописів актуальної української літератури, який виходить регулярно — «Кур'єр Кривбасу»[135].

Після одержання Україною незалежності, з 1992 року головний літературний часопис української діаспори «Сучасність» (видається від 1961) став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис перестав виходити регулярно і втратив вплив. Натомість з'явилися нові журнали такі, як «Четвер» (від 1989, в значній мірі в ньому друкувалися письменники-представники «Станіславського феномену») та «Кур'єр Кривбасу» (від 1994). Консервативним виданням Спілки письменників України є «Літературна Україна», новоутворена опозиційна Асоціація українських письменників видавала власну газету «Література плюс», що була важливою платформою для літературної критики в 1990-ті роки[136]. В 1990-то роки існувала низка літературних періодичних видань, які були короткотривалими, але відіграли вагому роль в літературному процесі: «Авжеж!» (друкував твори житомирської групи письменників), «Криниця», «Світовид», «Український засів». Літературознавчі статті та рецензії часто публікує часопис«Критика». Академічним літературознавчим виданням є «Слово і час». У 2012 році видання часопису «Сучасність» було відновлено.

Date: 2016-07-22; view: 396; Нарушение авторских прав