Розвиток сучасної літератури та історичний контекст

Деякі письменники за часів пізнього СРСР не писали у соцреалістичному стилі. Такою була психологічна проза Валерія Шевчука та авторів «химерної прози» (В. Земляк та В. Дрозд). Існували також інші андерґраундні літературні середовища, представники яких стали основою для виникнення сучасної літератури. До таких належали передовсім Київська школа поезії, середовище львівського самвидавівського часопису «Скриня» (Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь, Орест Яворський)[3], окремі поети-дисиденти такі, як Ігор Калинець. Авторів «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерев'янський) вважають попередниками українського постмодерну[4]. На формування сучасної української літератури вплинула також творчість поетів Нью-Йоркської групи, які виросли за кордоном і у своїй творчості відділяли мистецтво від політики на відміну від сучасних їм шістдесятників. Починаючи з 1970-х років багато письменників дистанціювалися від політики на користь естетичних орієнтирів, знаменуючи цим нову якість літератури й роблячи своє мистецтво самодостатнім[2].

Цензурний тиск на українських літераторів у СРСР зменшився із політикою Перебудови в середині 1980-х років. Це дало змогу письменникам звернутися до стилістичних прийомів та тем, які раніше були забороненими для публікації. Від цього часу відбувалася ревізія популістичного соцреалістичного канону української літератури разом з поверненням імен письменників часів Розстріляного Відродження, діаспори, а також творів, що не могли бути надруковані за радянських часів. У 1987–1988 роках за ініціативи Спілки письменників України почалися реабілітаційні процеси і видання творів письменників розстріляних у 1930-х роках, записувалися свідчення свідків Голодомору[5].

Сама роль письменника у суспільстві, якому, як в офіційному соцреалізмі, так і в середовищі в значній мірі опозиційних шістдесятників, надавалася особлива виховна функція, зазнала серйозного перегляду. Письменники-постмодерністи (передовсім група «Бу-Ба-Бу») цілеспрямовано руйнували міф про українського письменника-героя-страждальця. Місце патетики посіли іронія та пародія. В кінці 1990-х років низка письменників виступила за повернення автора до заангажованості (І. Андрусяк, С. Процюк)[6].

Тамара Гундорова виокремлює дві фази в літературному процесі 1990-х років[7]. На початку 1990-х років вільна літературна діяльність була способом вираження набутої свободи й автори намагалися творити відроджену національну літературу. З другої половини десятиліття розвинулися численні різноманітні літературні напрямки.

Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця XX століття було літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Ці письменники цілеспрямовано займалися деструкцією образу серйозного популістського українського письменника (наприклад, роман «Рекреації» Ю. Андруховича). Присутність і творчість Юрія Андруховича значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників — постмодерністів в Івано-Франківську, таких як Юрій Іздрик, Тарас Прохасько,Г. Петросаняк та М. Микицей.

В кінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації, спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками (Ю. Андрухович, О. Гриценко, П. Мідянка, В. Шакула, К. Москалець,А. Могильний, І. Маленький, О. Лишега, Г. Чубай, В. Діброва, Б. Жолдак, Я. Павлюк, Ю. Винничук)[8][9].

Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравали різноманітні культурні фестивалі («Червона рута», «Вивих», «Золотий гомін», «Альтернативи», «Імпреза»)[10].

Після розпаду СРСР Спілці письменників України (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи[11]. У 1997 році було утворено Асоціацію українських письменників(АУП) у результаті протесту низки незалежних письменників нового покоління проти застарілих принципів Спілки письменників України. До АУП входили популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі[12]. Щоправда, згодом багато авторів лишилися у Спілці письменників, попри те що вони вступили в АУП. Деякі письменники, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом виступили за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання[13].

Розвиток сучасної української літератури відбувався на фоні значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих письменників[14], поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже складним для письменників, оскільки суми гонорарів за літературні твори в незалежній Україні були і залишаються низькими[15]. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі[16]. Декілька приватних українських благодійних фондів підтримують літературні проекти[17].

Твори художньої літератури зазвичай видаються тиражами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.

Date: 2016-07-22; view: 568; Нарушение авторских прав