Геополітичне середовище та зовнішня політика Республіки Узбекистан 4 page

Для участі в «Партнерстві заради миру» Білорусь узгодила сили та засоби щодо:

· миротворчої роти від Білорусі в операціях з метою підтримання миру;

· до 15 білоруських офіцерів для роботи у складі багатонаціональних штабів НАТО;

· стосовно військово-транспортного літаку Іл-76МД;

· 7 медиків (хірургів і травматологів);

· 1 пересувного шпиталю категорії «Role 1+» (для мед.забезпечення національних розгорнутих підрозділів);

· багатофункціонального взводу;

· групи фахівців для військово-цивільної взаємодії^[2].

У 2014 р. після Кримської кризи в Україні відбувся візит у штаб-квартиру НАТО в Брюсселі делегації Білорусі на чолі з начальником управління міжнародного військового співробітництва Міністерства оборони Білорусі. Кожна держава будує стосунки з НАТО окремо за формулою «НАТО + 1». Узгоджено партнерство Білорусі з НАТО на 2014–2015 роки в рамках «Процесу планування» та оцінки сил програми «Партнерство заради миру», та перспективи розвитку співробітництва Білорусі з НАТО^{[11][12][13][10][14][15]}. Дотримуючись дипломатичного протоколу відбуваються регулярні контакти білоруських дипломатів з представниками НАТО (лат. persona grata)^[16][17].

З ОБСЄ

Білорусь є повноправним членом ОБСЄ з 30 січня 1992 р. При вступі до ОБСЄ Білорусь приєдналася до таких основоположних документів, як Заключний акт Хельсінкі 1975 року і Паризька хартія для нової Європи 1990 року. Білорусь бере активну участь в процесі вироблення і ухвалення рішень і документів ОБСЄ і тим самим вносить свій вклад до розвитку загальноєвропейського діалогу з питань співпраці і безпеки в регіоні ОБСЄ. Хоча, як можна прослідкувати, не завжди сама їх і дотримується. Республіка Білорусь бере участь в діяльності організації в рамках роботи Постійної ради ОБСЄ, Форуму щодо співпраці в області безпеки, Спільної консультативної групи і Консультативного комітету з відкритого неба, а також через практичну реалізацію принципів і механізмів, закладених в основоположних документах ОБСЄ. Підтримується взаємодія з Секретаріатом і інститутами ОБСЄ – Бюро з питань демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ), Представником ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації, Координатором економічної і екологічної діяльності ОБСЄ. Під головуванням представника Білорусі в 2003 році була розроблена і прийнята в рамках ОБСЕ Маастрихтська Стратегія ОБСЄ в області економічного і екологічного співробітництва.

У квітні-липні 2005 року Республіка Білорусь успішно головувала на Форумі ОБСЄ щодо співпраці в області безпеки. Білоруські представники беруть участь в засіданнях Мінської групи в рамках переговорного процесу з питання мирного врегулювання в Нагірному Карабаху, працюють в місіях ОБСЄ в Грузії і Македонії. З лютого 2003 року Національні збори Республіки Білорусь беруть повноправну участь в роботі Парламентської асамблеї ОБСЄ. Білорусь активно підтримує закріплену в Хартії європейської безпеки пріоритетну роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів в регіоні її відповідальності на основі шанобливого ставлення до суверенітету і територіальної цілісності країн-учасниць. Білорусь традиційно виступає як один з найбільш активних і послідовних прихильників комплексного реформування ОБСЄ, усунення існуючих недоліків в її роботі. Основна мета – трансформація ОБСЄ в повноцінну ефективну міжнародну організацію, що діє на користь всіх країн-членів.Білорусь виступає за підвищення прозорості і об'єктивності процесу спостереження за виборами, що проводиться ОБСЄ, і пропонує переглянути існуючу методологію спостереження, яка була введена БДІПЛ ОБСЕ без схвалення країнами-учасницями, а також затвердити в рамках колективних органів ОБСЄ нові, погоджені правила. Білорусь виступає за подальше підвищення ефективності роботи місій ОБСЄ. Основна увага в роботі місій має бути зосереджена на конкретних, значимих проектах, що відповідають реальним потребам приймаючих держав. При цьому білоруська сторона виступає за чіткішу регламентацію роботи і звітності, вироблення критеріїв оцінки виконання місіями їх завдань. Одним з основних таких критеріїв має бути поступова передача функцій місій національним органам приймаючих держав.

Для Білорусі участь в ОБСЄ має принципове значення. ОБСЄ є важливим форумом для просування зовнішньополітичних ініціатив Республіки Білорусь і ведення діалогу з ключовими європейськими структурами, насамперед ЄС і його членами. Саме керуючись цими пріоритетами та цілями через 20 років офіційних взаємовідносин, у 2002 році стосунки між ОБСЄ та Республікою Білорусь вийшли на більш високий рівень, прикладом чому є відкриття Офісу ОБСЄ у Мінську, який за своїм правовим статусом повинен є постійною місією ОБСЄ, а за своїми функціями повинен допомагати органам влади Білорусі і не тільки у сфері державного будівництва, економічній, соціальній та політичній сферах, водночас проводячи моніторинг про стан речей у цих же сферах для подальшого інформування про них керівні органи ОБСЄ.До речі, щодо Офісу, то він був заснований в столиці Білорусі Мінську 30 грудня 2002 року, відповідно до прийнятого Парламентською Асамблеєю ОБСЄ рішення. Свою діяльність Офіс розпочав 1 січня 2003 року після підписання Меморандуму про взаєморозуміння між ОБСЄ та урядом Республіки Білорусь. Глава офісу приступив до виконання своїх обов’язків 10 лютого 2003 року. Цей спільний крок на зустріч один одному з боку як ОБСЄ, так і Білорусі, щодо створення Офісу ОБСЄ в Мінську – став етапом більш тісних і конструктивних відносин між двома суб’єктами, але з огляду на практику офіційних взаємовідносин між ними починаючи з 2002 року, то вона свідчить про наступне, що ця установа (Офіс), служить лише формальною ланкою співпраці у політичній сфері між ОБСЄ та Білоруссю. Але для ОБСЄ він виконує більш практичну роботу щодо координації та інформування інших органів ОБСЄ, що викликає невдоволення у білоруської влади. Оскільки влада Республіки Білорусь різними шляхами намагається уникнути виконання прямих зобов’язань, які вона взяла на себе як країна-учасниця ОБСЄ. Діяльність Офісу полягає у допомозі уряду Республіки Білорусь у таких сферах як: - інституційне будівництво державної влади; - укріплення Верховенства права; - розвиток громадянського суспільства у відповідності до принципів та правил ОБСЄ; - розвиток економічних відносин, а також відносин у сфері захисту природнього навколишнього середовища. Для того, щоб в більшому обсязі виконувати свої функції, Офіс ОБСЄ започаткував цілу низку програм та проектів. Вони являють собою цілий спектр заходів у всіх сферах, якими наділене ОБСЄ, а саме: стосовно захисту прав людини, політичних, економічних та природоохоронних аспектів безпеки та стабільності.

Офіс ОБСЄ в Мінську складається з: глави Офісу, допомогу якому надає команда експертів, які в свою чергу складаються з міжнародного та місцевого штату. Повне число міжнародного штату персоналу складає 5 осіб (з вересня 2006 р.).Починаючи з 29 серпня 2005 Главою Офісу ОБСЄ в Мінську став Посол Швеції Аке Петерсон. Його наступником став Йохан Шмідт, посол Німеччини, який зайняв пост Глави Офісу ОБСЄ в Мінську в лютому 2008 року. Офіс ОБСЄ в Мінську прагне покращити технічний стан управління кордону і співпрацює в цій сфері разом з Національним Комітетом Прикордонників. Це дало змогу, щоб цей проект запрацював, насамперед, а також призвело до збільшення бази даних і узгодження пограничного контролю, яке має здійснюватися спільно з Європейською Комісією. Реалізація саме цього проекту є більш вигідною для країн-учасниць ЄС, що є в свою чергу членами ОБСЄ, оскільки допомагає більш ефективно і швидше вирішувати питання біженців, незаконної імміграції, і т. д.В екологічному секторі, дії Офісу включають:

• створення Аархус Центру для вивчення екологічного стану (на жовтень 2005 року);

• завершення ряду місцевих проектів під егідою програми CORE (Співпраця у сфері відновлення умов для життєдіяльності на забруднених Чорнобилем білоруських територіях);

• безперервна підтримка методологічної експертизи, що е необхідною для ратифікації Кіотського протоколу;

• просування освітнього матеріалу 'Зелений Пакет' щодо питань екології і навколишнього середовища.

Офіс, разом з його ключовими партнерами,- Програмою захисту навколишнього середовища ООН і Програмою Розвитку ООН, - надав усесторонню оцінку стану навколишнього середовища і безпеки, гарячим екологічно-небезпечним місцям. Оцінка була дана в 2007 році, на Економічному і Екологічному Форумі ОБСЄ в Празі, на якій Російська версія була офіційно схвалена Мінськом в жовтні 2007 року. Офіс також підтримує проекти щодо водного менеджменту в транскордонному контексті, як наприклад, спільне управління резервуаром Озера Дрісвяті, що межує з Литвою, а також спільне управління річкою Прип’ять, що межує з Україною.Відповідно до отриманих завдань, Офіс ОБСЄ в Мінську проводить моніторинг, контролює і повідомляє про стан дотримання прав людини у Білорусі, у міру взятих на себе зобов’язань останньою. Офіс координує Бюро ОБСЄ щодо Демократичних Установ і Прав Людини (БДІПЛ) на рахунок всієї діяльності, а також полегшує доступ білоруським як урядовим, так і не урядовим експертам доступ до різного роду зустрічей та семінарів, що проводяться за ініціативи ОБСЄ. Ця сфера діяльності є, можливо, найсуперечливішою, адже Білорусь “славиться” своїм халатним ставленням щодо дотримання прав та основних свобод людини. Офіс підтримує розвиток дій, які просувають громадську участь в місцевому управлінні. Щоб сприяти цьому, Офіс допомагає підвищенню кваліфікації місцевих експертів самоврядування; зокрема, Офіс провів тури з вивчення досвіду в цій сфері - до Литви, Латвії, Польщі і Чеської Республіки.

У відносинах ОБСЄ та Білорусі завжди відбуваються якісь загострення, зокрема вони очевидно погіршились у 2004 р. після виборів Президента Білорусі. Їх непрозорість, заангажованість, втручання влади у виборчий процес, погано складені списки, стали причиною до чергового погіршення стану відносин між ОБСЄ та Білоруссю, оскільки остання доводила те, що вибори відбулись у відповідності із нормами законодавства і без значних порушень. На це Бюро з питань Демократичних Інститутів і Прав Людини опублікувало звіт щодо цих же виборів. У цьому звіті критикуються перелічені речі і вносяться рекомендації щодо їх усунення на майбутнє. Але каталізатором цього прогресу стало і те, що білоруська влада доклала чимало зусиль щодо недопущення опозиційних ідей та утиску самої опозиції, аж до арешту багатьох членів останньої. Ці події викликали велике занепокоєння не лише у ОБСЄ, а й у світової громадськості.

З РАДОЮ ЄВРОПИ

Рада Європи розраховує побачити Білорусію у своїх рядах в короткостроковій перспективі. “Мета Ради Європи – побачити у своїх рядах Білорусь”, – заявив сьогодні журналістам в Мінську директор Генерального директората з прав людини і верховенства права Ради Європи Філіп Буая.

Він відмітив, що нині Білорусія є повноправним учасником 10 конвенцій Ради Європи.

Ф.Буая повідомив, що планує провести двосторонні зустрічі в МЗС Білорусії і обговорити можливе розширення участі країни в конвенціях.

Білорусія подала заявку на вступ в Раду Європи в 1993 році. Проте в січні 1997 року Бюро ПАРЄ прийняло рішення про призупинення статусу “спеціально запрошеного” відносно парламенту республіки, внаслідок чого розгляд білоруської заявки про вступ був призупинений. Незважаючи на це, взаємодія з Радою Європи продовжує розвиватися по цілому ряду напрямів.

З РУХОМ НЕПРИЄДНАННЯ

З постсоціалістичних країн до Руху неприєднання входять Білорусь, Монголія, Туркменистан та Узбекистан. Після виходу Мальти і Кіпру у зв’язку зі вступом до ЄС єдиною європейською країною, котра входить до Руху, залишилася Білорусь. Сам склад Руху неприєднання свідчить про різницю між поняттями «неприєднання» і членства у військових союзах. Білорусь і Узбекистан є членами ОДКБ, однак вони відповідають критеріям Руху неприєднання як країни, котрі не сповідують відданості певним цивілізаційним, ідеологічним та політичним цінностям. Тим часом нейтральні європейські країни до Руху неприєднання не входять

12. Геополітичне становище Азербайджану.

Азербайджан є своєрідним унікумом у мусульманському світі, адже тільки в цій країні відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, західна орієнтація ґрунтується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом, міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем - теплі. Тут вітають присутність військ НАТО і США, а участь в антитерористичній коаліції вважають захистом національних інтересів. Усі ці характеристики є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд.

У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, які очолюють США, доступ до Близького Сходу та Центральної Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави. Хоча є всі передумови для успіху, внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до його досягнення викликають серйозну стурбованість. Особливо це стосується проблеми дотримання демократичних виборчих процедур, адже ні "передача президентської влади у спадок" від Г. Алієва до його сина І. Алієва, що сталася 2003 р., ні парламенські вибори 6 листопада 2005 р. не можуть уважатися чесними і прозорими, а їх результати несфальсифікованими.

Західні партнери Азербайджану готові закрити очі на окремі порушення демократичних процедур, адже країна справді потребує сильної центральної влади. Коли Г. Алієв у 1993 р. прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій руїні. Країну розривали конфліктуючі озброєні угруповання, одну п'яту території захопили вірменські сили, на північному та південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно) панували сепаратистські настрої.

Г. Алієв, колишній генерал КДБ СРСР, зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів, він політично і стратегічно зорієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки й транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитеро-ристичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідно-го курсу, але найбільші їх труднощі в тому, що перебуваючи в 1992-1993 рр. при владі, вони не лише її не втримали, але й призвели до розрухи, що панувала у країні в ті роки.

Крім проблем з демократією, Азербайджан має вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 р. Багаторічні зусилля ОБСЄ не увінчалися будь-яким успіхом у вирішенні азербайджансько-вірменського конфлікту. Для вирішення цих проблем Азербайджан потребуватиме підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися з розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню головного державного завдання - інтеграції із західним світом.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим, порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. У цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У цьому контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються нагірнокарабаський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені в отриманні доступу до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, аби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської Республіки з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджансько-російських відносин, то з часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоб перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабаського конфлікту - Вірменії. По-третє, позиція, зайнята Росією щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав. Саме тому Азербайджан з 1997 р. бере активну участь у роботі ГУАМ - утворення пострадянських держав, що прагнуть вийти з-під опіки Росії. Баку розглядає ГУАМ як ще один інструмент впливу на вирішення проблеми територіальної цілісності країни. Про це, зокрема, свідчать результати бакинського саміту ГУАМ (18-19 червня 2007 р.), під час якого азербайджанське керівництво вперше отримало публічну підтримку своїх дій зі "збирання земель" від найбільшого учасника об'єднання - України. Президент України В. Ющенко назвав політику Вірменії у Карабасі "окупаційною" і висловив готовність відправити український миротворчий контингент у зону азербайджансько-вірменського конфлікту.

У лютому 1999 р. Азербайджан вийшов із Договору про колективну безпеку СНД, а в листопаді на стамбульському саміті ОБСЄ підписав пакет угод про будівництво нафтопроводу Баку - Джей-хан, альтернативного російським маршрутам транзиту нафти в регіоні.

Не схвалює Росія і переведення на рівень стратегічних азербайджансько-американських відносин, а також те, що напередодні візиту І. Алієва до США (квітень 2006 р.) Азербайджан було названо "ісламським союзником" США. Раніше ним вважалася лише Туреччина.

Між тим, саме Баку є тією точкою дотику на Південному Кавказі, у якій позиції Москви і Вашингтона в багатьох аспектах збігаються. І США, і Росія зацікавлені в стабільному, модернізованому, світському Азербайджані. Для Білого дому, як і для Кремля, значно більше важить передбачуваність режиму, аніж проблеми демократизації внутрішньополітичного життя в країні.

Незадоволення Кремля викликають також "особливі відносини" (енергетичне партнерство, спільні транспортні проекти) між Азербайджаном і Грузією, що взяла курс на євроатлантичну інтеграцію і прагне позбутися російської імперської спадщини. Саме розвиток азербайджансько-грузинських взаємин став головною причиною охолодження відносин Москви й Баку в кінці 2006 - на початку 2007 р. На відміну від грузинського президента М. Саакашвілі, І. Алієв не пішов шляхом поглиблення розколу у взаєминах з Росією. У березні 2007 р. азербайджанський лідер відвідав з неофіційним візитом Москву і на зустрічі зі своїм російським колегою В. Путіним наголосив на тому, що попри політизацію Кремлем проблеми ціни на природній газ у відносинах з пострадянськими державами і критику такої політики офіційним Баку, Азербайджан цінує добросусідські взаємини з Росією.

Є розбіжності між Москвою й Баку і в питанні російсько-вірменського стратегічного союзу, наявністю якого пояснюється неучасть Азербайджану в ОДКБ і його членство в ГУАМ. Військову присутність Росії у Вірменії (особливо після виведення російських частин із Грузії, що передислоковуються до Вірменії) лідери Азербайджану розцінюють як привід для ймовірної ескалації вірменсько-азербайджанського протистояння.

Однак, не зважаючи на принципові розбіжності щодо окремих політичних і економічних питань двосторонніх взаємин, Росія і Азербайджан мають значний потенціал для розвитку партнерства, у чому передусім зацікавлена чисельна азербайджанська діаспора в Росії. Цей чинник справив свій вплив і на припинення неофіційної підтримки Азербайджаном руху за незалежність Республіки Ічкерія, що мала місце впродовж 1990-х рр., і залучення російських компаній до участі в енергетичних контрактах. Усе це, на думку Баку, призвело до окремих змін у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них - питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується близько 11 млн осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, у якому позиція Ірану фактично збігається з російською. Ці чинники унеможливили гіпотетичне стратегічне партнерство Азербайджану та Ірану в регіоні.

Сприяли загостренню відносин між двома країнами окремі безпідставні заяви азербайджанських політиків та історична пам'ять. Адже до першої половини XIX ст. Азербайджан був частиною Перської імперії. Відособлення великої за площею частини імперії, яку сьогодні ми знаємо як Азербайджан, змусило іранських політиків бути обережнішими у взаєминах зі своїм північним сусідом. Іран, відчуваючи потенційну загрозу сепаратизму у своїх азербайджанських провінціях, а також пам'ятаючи події 1918 і 1945 рр., коли іранські азербайджанці прагнули вибороти незалежність, уважає саме існування Азербайджану стратегічною загрозою. Особливо напруженими відносини з Іраном стали в 1992-1993 рр. Це зумовлено заявами президента Азербайджану Абульфаза Ельчібея, який неодноразово наголошував на необхідності об'єднання азербайджанців двох країн під зверхністю офіційного Баку і всіляко підтримував партнерські стосунки з Туреччиною, називаючи себе "солдатом Ататюрка".

Непрості політичні стосунки двох держав не заважають взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь у розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні в 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран став найбільшим торговельним партнером Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Підтвердженням цьому є у підтримка Туреччиною азербайджанської позиції у Карабаському конфлікті, а також те, що Азербайджан надає перевагу турецькій моделі розвитку, орієнтованій на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну, через територію якої будуть проходити всі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджансько-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, оминаючи Росію. Політично обидві країни стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно участі в регіональних об'єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему - нагірнокарабаську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля всіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії та Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г. Алієва (1993-2003) проводилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв'язання проблеми Нагірного Карабаху. Задля цього Г. Алієв брав активну участь у роботі створеної в червні 2000 р. "Кавказької четвірки" - регулярного зібрання лідерів трьох держав Закавказзя та Росії, що відбувається напередодні самітів СНД для обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Важливим напрямком зовнішньої політики Азербайджану є її економічна складова. У 1994 р. Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий "Контракт століття" - угоду про розвідку, розробку і розподіл видобутку нафти на родовищах "Азері", "Гюнешли", "Чіраг" в азербайджанському секторі Каспійського моря. А вже у квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г. Алієва було введено в дію новий нафтотранспортний маршрут Баку - Супса, яким експортуються на світові ринки значні обсяги азербайджанської нафти. Відкриття цього нафтотранс-портного маршруту дозволило Азербайджану активізувати власну політику у нафтовій сфері.

У листопаді 1999 р. під час Стамбульського самміту ОБСЄ за ініціативою Г. Алієва було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії і Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку - Тбілісі - Джейхан. Цей трубопровід забезпечує надходження азербайджанської нафти до великого порту в басейні Середземного моря і, таким чином, відкриває широкі можливості для транспортування її на світові ринки. Водночас він дозволяє вирішити численні екологічні проблеми, пов'язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки.

У липні 2006 р. лідери Азербайджану, Грузії і Туреччини офіційно відкрили трубопровід Баку - Тбілісі - Джейхан (БТД), що дозволяє транспортування нафти на західні ринки в обхід Росії та Ірану. Трубопровід, будівництво якого коштувало 4 млрд дол. США, перекачуватиме нафту з регіону Каспійського моря до середземноморського турецького міста Джейхан. Звідки її танкерами транспортуватимуть до "голодних" на енергоресурси західних ринків.

Уведення в експлуатацію нафтопроводу має важливе геостратегічне значення, позаяк послабляє енергетичну владу Росії щодо нафтового експорту до колишніх радянських республік, обходить американського противника Іран та зменшує залежність Заходу від поставок сировини з Близького Сходу. У привітанні Президента США Дж. Буша з нагоди відкриття трубопроводу, особливо наголошувалося на тому, що це "визначне досягнення, яке відкриває нову еру", і є критично важливим для того, щоб "забезпечити енергетичну безпеку і розширити регіональне співробітництво".

Наразі цей один з найдовших у світі трубопроводів, протяжністю понад 1774 км, від Азербайджану до Туреччини через Грузію, перетинає ріки й гори на висоті понад 2800 м. Проект вдалося реалізувати, попри неприкритий скепсис на початкових фазах його планування, викликаний міркуваннями про його високу вартість та складні умови для будівництва. Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Taiп Ердоган назвав трубопровід "Шовковим шляхом XXI століття", підкресливши, що він сприятиме підвищенню економічного розвитку, співробітництва і стабільності в регіоні, що свого часу був кордоном "холодної війни" між НАТО і Радянським Союзом, і "відіграватиме роль моста між країнами-виробниками та країнами-споживачами". "Із цим проектом пов'язані очікування на забезпечення світового ринку, енергетичні потреби якого до 2030-го року збільшаться на 60 %", - сказав турецький прем'єр.

Date: 2016-07-05; view: 291; Нарушение авторских прав