Особливості обміну газів у риб

Досконалі пристосування для дихання у риб в ембріональний період розвитку – у зародків і личинок, коли зябровий апарат ще не сформований. У цей час органами дихання слугують: а) поверхня тіла і система кровоносних судин – кюв'єрови протоки, вени спинного і хвостового плавців, підкишечна вена, мережа капілярів на жовтковому мішку, голові, плавцевій каймі і зябровій кришці; б) зовнішні зябра. Ці тимчасові, специфічні личинкові утворення, що зникають після утворення дефінітивних органів дихання. Чим гірші умови дихання ембріона і личинок, тим сильніше розвивається кровоносна система або зовнішні зябра. Тому у риб, близьких у систематичному відношенні, але які відрізняються за екологією нересту, ступінь розвитку личинкових органів дихання різноманітна.

Можливо, васкуляризація більш товстої шкіри дорослих риб є частково ознакою, що залишилася від личинкових стадій розвитку, коли шкірне дихання могло відігравати важливу роль. Личинки живородкових риб (Embiotocidae) – добре відомий приклад личинкового шкірного (в основному через плавці) дихання. Личинки цих риб мають великі плавці із добре розвиненою капілярною мережею, що забезпечує газообмін із оваріальною рідиною. Проте відразу після народження ця мережа швидко зникає.

Дихальні об’єми у форелі в спокої дорівнюють приблизно 40 мл/ хв [175 мл/(кг*хв)] і зростають майже до 160 мл/хв [(700 мл/(кг*хв)] під час помірної активності риб в акваріумі. Якщо збільшується швидкість потоку, то тиск між ротовою й оперкулярною порожнинами рівномірно зростає, але опір потокові змінюється незначно.

Водяний потік можна визначити також побічно. Для цього вимірюють споживання рибою О₂, різницю вмісту кисню у воді до і після її проходження через зяброві платівки а потім обчислюють об'єм води, який необхідний для доставки спожитого кисню.