Провідні напрями соціалізації особистості

Провідні напрями соціалізації відповідають провідним сферам життєдіяльності людини: поведінковій, емоційно-почуттєвій, пізнавальній, буттєвій, моральній, міжособистісній. Інакше кажучи, у процесі соціалізації люди вчаться, як поводитися, емоційно реагувати на різні ситуації, виявляти й переживати різні почуття; яким чином пізнавати навколишній природний і соціальний світ; як облаштовувати свій побут; яких морально-етичних орієнтирів дотримуватися; як ефективно брати участь у міжособистісному спілкуванні та спільній діяльності.

Н.Лавриченко визначае провідні напрями соціалізації. Це – особистісний, міжособистісний, соціально-груповий, політико-правовий, економічний, екологічний, духовно-ціннісний.

- особистісний напрям – це становлення особистості як соціальної істоти у сфері внутрішніх самовизначень і відносин “Я – Я”;

- міжособистісний напрям – це сфера становлення і розвитку знань, умінь і навичок особистості, які забезпечують їй можливості спілкування іспільної діяльності з іншим – відносини “Я – Ти”. За такого спілкування та взаемодії і починається як власне соціалізація, так і внутрішній розвиток особистості;

- соціально-груповий напрям. Це сфера відносин “Я – Ми”, у межах якої молода особистість має оволодіти базовими передумовами майбутнього входження у множину різноманітних за характером і масштабністю соціальних груп. Це сімейно-побутові, гендерні та вікові відносини.

Саме ці напрями визначаються як головні, тобто такі, що є найважливішими, найсуттєвішими.

13. Сім’я, освіта, релігія і культура як основні інститути соціалізації дитини. Умови, які впливають на процес соціалізації особистості.

Соціальні інститути беруть участь у виховному процесі, забезпечують стійкість і цілісність соціальної системи, а також її саморозвиток.

Роль різних соціальних інститутів у соціалізації людини не однакова. Одні з них стихійно впливають на індивіда в процесі його розвитку та соціального становлення, інші ж виконують функцію цілеспрямованого впливу на формування його особистості. До таких соціальних інститутів, які можна з повним правом назвати інститутами соціалізації, відносяться: родина, освіта, культура, релігія.

Сім'я є головним інститутом соціалізації, через який людина засвоює основні соціальні знання, набуває моральні вміння і навички, сприймає певні цінності та ідеали, необхідні йому для майбутнього життя в даному суспільстві.

Роль сім'ї як інституту соціалізації залежить від типу суспільства, від його традицій і культурних норм. Незважаючи на те, що сучасна сім'я не може претендувати на ту роль, яку вона відігравала в традиційних суспільствах (збільшення числа розлучень, ослаблення традиційної позиції батька, трудова зайнятість жінки), її роль в процесі соціалізації усе ще залишається надто значущою.

Іншим соціальним інститутом, що має таке ж, важливе, значення для успішної соціалізації людини, як і сім'я, є освіта. Через освіту особистість також долучається до цінностей, які панують у суспільстві. На думку П.О. Кенкмана освіта формує у підростаючого покоління ідейну спрямованість, життєву позицію. Набуваючи в процесі освіти знання, вона не тільки розвивається, але й адаптується до життя в суспільстві.

Предметне поле культури як ще один соціальний інститут вбирає в себе всі створені людством матеріальні і духовні цінності. Важко переоцінити той вплив, який чинить на індивіда в процесі її становлення і розвитку культура: література, музика, живопис, засоби масової інформації та багато іншого.

Релігія як соціальний інститут являє собою складне суспільне явище, цілісну систему особливих уявлень, почуттів, установ і різних об'єднань віруючих. Вічні духовні цінності такі як любов і турбота про ближнього, чесність, терпіння, милосердя, співчуття в духовному вихованні не замінні. Релігійні свята, традиції, релігійна музика мають великий вплив на засвоєння дитиною моральних суспільних норм і правил поведінки.

Процес придбання людиною певного соціального досвіду у вигляді знань, цінностей, правил поведінки, установок і називаються соціалізацією. У процесі соціалізації людини, її інтеграції в суспільство, в різні типи соціальних груп та структур відбувається засвоєння цінностей, установок, соціальних норм, зразків поведінки, на основі яких формуються соціально значущі якості особистості.

У результаті виховання, самовиховання і позитивного впливу інших соціальних факторів: культурно-історичних і релігійних традицій, засобів масової інформації відбувається природний процес інтеграції особистості в суспільство, а саме, її соціалізація.

Суспільство впливає на людину, висуває йому свої вимоги, але і людина вносить до нього щось своє, в певній мірі впливає на нього, змінюючи його. Суспільство може приймати людину, якісь її вчинки, прояви, а може і відкидати; може ставитися до нього доброзичливо, а може і неприязно. Ставлення суспільства до людини визначається тим, наскільки її поведінка відповідає очікуванням суспільства. Поведінка ж людини багато в чому визначається тим, яку позицію вона займає в суспільстві. Кожна позиція висуває людині певні вимоги і в той же час дає їй якісь права. Така позиція людини в суспільстві, що характеризується певними правами і обов'язками є соціальним статусом. Статус визначає поведінку людини в суспільстві в тому сенсі, що в певних ситуаціях особистість веде себе у відповідності зі своїм статусом. При цьому оточуючі очікують від людини в цих ситуаціях певної поведінки. Така очікувана поведінка, обумовлена статусом людини, визначає її соціальну роль. Засвоєння різних соціальних ролей є найважливішою складовою процесу соціалізації особистості.

14. Основні фактори та види соціалізації особистості, їх педагогічний потенціал та характеристика. Стадії соціалізації: рання, стадія навчання, трудова, післятрудова.

При соціалізації особистості діють умови, які називають факторами. З відомих факторів вивчені далеко не всі, а знання про ті, які досліджувалися, досить мізерні й нерівномірні. Більш-менш вивчені умови або фактори соціалізації об’єднують у 4 групи.

Перша – мегафактори (від англ. «мега» – «дуже великий») – космос, планета, світ, які в тій чи іншій мірі через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Друга – макрофактори (від англ. «макро» – «великий»), що впливають на соціалізацію країни, етносу, суспільства, держави.

Третя – мезофактори (від англ. «мезо» – «середній), які дозволяють виділяти групи людей за: місцевістю і типом селища, в яких вони живуть (регіон, село, місто); приналежністю до слухачів тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення тощо); належності до певних субкультур.

На соціалізацію впливають мезофактори як прямо, так і опосередковано через четверту групу – мікрофактори. До них належать фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей – сім’я, сусіди, групи однолітків, виховні організації, різні громадські, державні, релігійні, приватні і контр соціальні організації, мікросоціуми.

З мегафакторів соціалізації варто зупинитися на таких:

Планета – поняття астрономічне, що означає небесне тіло, близьке за формою до кулі, яке отримує світло і тепло від Сонця і обертається навколо нього по еліпсу. На планеті Земля у процесі історичного розвитку утворилися різні форми соціального життя людей, що її населяють.

Світ – поняття в цьому випадку соціолого-політологічне, що означає сукупне людське співтовариство, що живе на нашій планеті.

Органічний взаємозв’язок планети і світу пояснюється тим, що світ виник і почав розвиватися в природно-кліматичних умовах. У результаті розвитку засобів масової комунікації став можливим вплив планети і світу на процес соціалізації, тому що засоби масової інформації дозволяють людині, сидячи вдома, бачити, як живуть люди в будь-якій точці земної кулі. Тим самим розширилися межі дійсності, наслідком чого стала зміна у сприйнятті життя.

До макрофакторів соціалізації відносять країну і етнос.

Країна – феномен географічно-культурний. Зазвичай територія, на якій розташована будь-яка країна, що виділяється за географічним положенням, кліматичними умовами і має свої чіткі межі. Країна може мати повний чи обмежений суверенітет, іноді вона перебуває під владою іншої країни.

Етнос – історично сформована стійка сукупність людей, що мають спільний менталітет, національну самосвідомість і характер, стабільні особливості культури, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень.

Особливості психіки і поведінки, пов'язані з етнічною приналежністю людей, складаються з двох складових: біологічної і соціально-культурної.

Роль етносу як чинника соціалізації людини впродовж її життєвого шляху, з одного боку, не можна ігнорувати, а з іншого – не слід і абсолютизувати.

Під вітальними особливостями соціалізації маються на увазі способи вигодовування дітей, особливості їхнього фізичного розвитку тощо. Найбільш явні відмінності спостерігаються між культурами, що склалися на різних континентах.

Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини найбільш суттєво визначається тим, що прийнято називати менталітетом.

Важливим мезофактором соціалізації є регіон.

Регіон – частина держави, що є цілісною соціально-економічною системою, яка має спільність економічного, політичного і духовного життя, спільне історичне минуле, культурну і соціальну своєрідність.

У регіоні відбувається залучення людини до соціуму, тут формуються, зберігаються і змінюються норми способу життя, а також відбувається розвиток і збереження культурних і природних багатств. Регіональні умови впливають на соціалізацію, маючи при цьому різний характер, в залежності від характерних особливостей регіону.

Вплив на соціалізацію в масштабах регіону передбачає, що законодавча і виконавча гілки влади, як мінімум, цілеспрямовано вирішують поставлені перед ними завдання.

Міграція сільських жителів у міста відбувається протягом тривалого часу, але все ж таки близько чверті населення нашої країни живе в селах та селищах. Своєрідність сільського способу життя пов’язана безпосередньо з особливостями праці і побуту жителів: підпорядкованістю праці природним ритмам і циклам; більш виснажливими, ніж зазвичай у великих містах, умовами праці; практичною відсутністю можливостей для трудової мобільності жителів; великою злитістю праці і побуту, трудомісткістю праці в домашньому і підсобному господарствах; невеликим вибором занять у вільний час. Життєвому укладі сільських поселень властиві елементи традиційної сусідської общини.

Різні альтернативи, що надаються міським способом життя, створюють жителю міста потенційні можливості для індивідуального вибору в різних сферах життєдіяльності. Відзначимо лише деякі з них, найбільш суттєві для соціалізації підростаючих поколінь. По-перше, місто надає величезну кількість альтернатив, будучи своєрідним «вузлом» інформації й інформаційним полем. І справа не тільки в тому, що в ньому зосереджені культурно-освітні, комерційні, інформаційні й інші організації. Джерелами інформації є архітектура, транспорт, реклама, люди і т. п. Так, у місті протягом дня житель стикається з величезною масою людей. По-друге, в місті людина взаємодіє і спілкується з великою кількістю реальних партнерів, а також має можливість шукати взаємодію, приятелів, друзів, коханих серед ще більшої кількості потенційних партнерів. У сучасному місті людина послідовно і одночасно є членом багатьох колективів і груп, причому територіально між собою часто не пов'язаних: місця проживання, навчання, проведення дозвілля, занять улюбленою справою можуть далеко бути один від одного. Певний час городянин може проводити поза всякими колективами і групами, серед людей, зовсім йому невідомих. Таким чином, в умовах міста хлопці отримують можливість в окремі відрізки часу існувати анонімно. По-третє, в місті суттєво диференційовані взаємодії і взаємостосунки. Тут значно розрізняється схвалювана і несхвалювана поведінка дорослих і молоді взагалі, хлопчиків і дівчаток, підлітків і старшокласників зокрема. Спілкування між старшими і молодшими по мірі зростання дітей, як правило, стає менш інтенсивним і відкритим.

Сім’я як один із мікрофакторів соціалізації – це найчастіше об’єднана шлюбом або кровною спорідненістю мала група людей, члени якої пов’язані одним спільним побутом, взаємною моральністю і допомогою один одному; в ній утворюється сукупність норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують відносини між подружжям, батьками і дітьми, а також дітей між собою.

Розрізняють декілька видів соціалізації:

1. Стихійна соціалізація, яка відбувається у взаємодії і під впливом об’єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними реаліями (вибір професії, виїзд за кордон);
2. Відносно направлена соціалізація – має на меті створення в суспільстві певних економічних, законодавчих і інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий.шлях особистості;
3. Відносно соціально-підконтрольна соціалізація - це процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який здійснюється в різних державних і недержавних організаціях (школа, позашкільні заклади, дитячі та молодіжні організації тощо);
4. Більш-менш свідоме само змінювання особи, якій притаманне самовдосконалення у відповідності до особистих задатків і у відповідності або на перекір об’єктивним умовам життя.

Стадії соціалізації:

1. Рання - від народження до вступу дитини до школи (батьківська сім'я, дитячі дошкільні установи);
2. Стадія навчання, що поєднує весь період юнацтва в широкому розумінні цього терміна (школа, навчально-професійні установи; вищі навчальні заклади);
3. Трудова – охоплює весь період зрілості людини, її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, а й активно його відтворює, впливає на середовище через діяльність;
4. Післятрудова – включає похилий вік, який робить історичний внесок у відтворення соціального досвіду в процесі передачі у нове покоління.