Комунікативна поведінка та комунікативні ресурси

&

6.1. Комунікативна поведінка

6.1.1. Визначення комунікативної поведінки

Сукупність як мовних, так і позамовних дій, здійснених комунікантами в межах комунікативного акту з метою досягнення комунікативної мети (стратегічного результату) певної вербальної взаємодії, називаємо комунікативною поведінкою (КП). В ситуаціях міжкультурного спілкування (ситуації культурного контрасту) глобальним чинником, який впливає на всі аспекти комунікативної поведінки мовців, виступає їхня належність до різних лінгвокультур – чинник культурної (мовної, семіотичної) межі (термін В.Б.Кашкіна). У цьому випадку комуніканти сприймають та інтерпретують себе і своїх співрозмовників у термінах «свій» vs. «чужий», причому маркування своєї належності до різних лінгвокультур властиве не тільки «наївним» мовцям, а й тим, які мають багатий досвід міжкультурної комунікації, тобто усвідомленість (awareness) «чужого» та визнання права на його існування не приводить до зникнення самих відмінностей «своєї» й «чужої» лінгвокультур [Кашкин 2004:49].

Комунікативна поведінка та її етнокультурна складова привертають увагу дослідників з кінця 70-их р.р. минулого століття й дотепер, адже в третьому тисячолітті глобалізація й інтерналізація створюють безпрецедентні можливості для міжкультурного спілкування, провідним принципом якого є знання, розуміння та усвідомлення особливостей комунікативної поведінки представників інших культур та їхнього впливу на комунікацію. На часі сформоване наукове уявлення про КП як компонент національної поведінки певної лінгвокультурної спільноти [Стернин 2000; Стернин 2002 а,б; Прохоров, Стернин 2006], обґрунтовані ситуативна, аспектна та параметрична моделі дослідження КП [Стернин 2000; Прохоров, Стернин 2006], описані риси КП носіїв деяких лінгвокультур [Меликян 2000; Стернина 2000; Ларина 2003; Леонтович 2005].

Термін «комунікативна поведінка» вперше був використаний Й.А.Стерніним у 1989 році в його праці «О понятии коммуникативного поведения» [Прохоров, Стернин 2006:5]. КП охоплює вербальну та невербальну складові, використовується як родове поняття по відношенню до понять «мовленнєва поведінка», «мовленнєве/вербальне спілкування» і досліджує не тільки ввічливе, еталонне спілкування (мовленнєвий етикет), а реальну комунікативну практику. Комунікативна поведінка етносу визначається його комунікативною свідомістю та являє собою спосіб екстеріоризації останньої, так само як мова екстеріоризує когнітивну свідомість [Стернин 2002а, c.51].

Під комунікативною свідомістю (КС) у найзагальнішому сенсі розуміється сукупність механізмів свідомості людини, які забезпечують її комунікативну діяльність [Стернин 2002 б:87], причому залежно від суб’єкта свідомості (окремого індивіда чи спільноти людей) комунікативна свідомість може бути індивідуальною чи суспільною, які в свою чергу мають множинні реалізації залежно від антропологічних чи соціальних характеристик носіїв свідомості, наприклад, ґендерна, вікова, професійна тощо. Аналіз КП дозволяє змоделювати національну комунікативну свідомість/НКС [Попова, Стернин 2004:265]. Зміст комунікативної свідомості складає сукупність ментальних комунікативних категорій як найбільш загальних комунікативних понять, що впорядковують знання людини про спілкування й норми його здійснення [Стернин 2002 б: 87].

Комунікативна категорія (КК) вміщує певне концептуальне знання про комунікацію – інформаційний аспект категорії, а також прескрипції, приписи відносно здійснення комунікативного процесу – правила спілкування [Стернин 2002б:89]. При цьому прескрипційна складова КК охоплює приписи рекомендаційного характеру (що і як треба робити в спілкуванні), заборонного характеру (чого не можна робити в спілкуванні) та експланаторного характеру (як слід розуміти комунікативні факти або дії). Вичерпний інвентарний перелік КК на разі ще не укладений, однак для російської комунікативної свідомості релевантними визначаються ввічливість, грубість, комунікабельність, комунікативна недоторканність, комунікативна емоційність, комунікативна оцінність, комунікативний тиск, конфлікт, мовчання тощо [Стернин 2002б:88]; для англійської – ввічливість, неімпозитивність [Ларина 2003а; 2003б]; КК української комунікативної свідомості в парадигмі комунікативної поведінки етносу, за нашими даними, ще не були предметом спеціальних досліджень.

Аналіз комунікативної поведінки в залежності від його завдань може включати різні аспекти та параметри. Г.Г.Почепцов пропонує комплексний, багатофакторний аналіз комунікативної поведінки політичних лідерів, що включає: психологічний аналіз (мотиви, уявлення, пізнавальний стиль, темперамент і міжособистісні характеристики), мотиваційний аналіз (прагнення досягти результатів, установлення близьких відносин, отримання й здійснення влади, кореляція мотивів з поведінкою), когнітивний і операційний аналіз (система і структура поглядів, модель реальності, і більш конкретне її втілення в перевагах і діях комунікативної особистості), наративний аналіз (час і поняття послідовності комунікативних дій; комунікація розглядається як текстова подія, як ‘казка’ зі своїми героями і лиходіями, цей метод бере початок від відомого дослідника структури казок В.Я.Проппа), бінарний контент-анализ (аналіз висловлювань, дискурсу за принципом +/–), рольовий аналіз (ролі політичних діячів, наприклад, за Е. Берном: кіндер-сюрприз, хлопчик у рожевих штанцях тощо) [Почепцов 2001].

6.1.2. Категорії комунікативної поведінки

в етнокультурному аспекті

Найбільш ефективним вважається систематичний аналіз фактів ідіоетнічної КП у зіставленні з КП певної фонової лінгвокультури. У зв’язку з тим, що в національно-мовних картинах світу, з одного боку, виділяється загальна частина, яка вказує на «загальний поняттєвий базис» людства, а, з іншого боку, «<…> національно-специфічні нюанси відчуттів, осмислення й оцінки реального світу, утворюють ту частину мовних картин світу, яка несе в собі національну специфіку» [Голубовська 2004:8], a priori доцільно припустити наявність як універсальних, так і ідіоетнічних рис комунікативної поведінки носіїв кожної окремої лінгвокультури. Контрастивний опис КП, що є об’єктом аналізу (позначимо її як базову), дозволяє виокремити такі форми національної специфіки комунікативної поведінки:

1) незбігання окремих рис комунікативних дій в базовій та фоновій лінгвокультурах;

2) комунікативна ендемічність (та чи інша риса присутня в базовій ідіоетнічній лінгвокультурі й відсутня у фоновій) та

3) комунікативна лакунарність (та чи інша риса відсутня в базовій лінгвокультурі й присутня у фоновій).

Джерела вивчення КП детально інвентаризовані Й.А.Стерніним [Див. Стернин 2000], на разі зазначимо, що отримання найбільш об’єктивних даних вимагає комплементарності мовного, мовленнєвого та невербального емпіричного матеріалу. У якості нашого матеріалу спостереження служить вибірка паремій як вторинних мовних знаків – стійких анонімних висловів, – що функціонують як маркери ситуацій або відношень між реаліями [Савенковa 2002:3]. Паремії корпусу нашого емпіричного матеріалу вербалізують категорії комунікативної поведінки в українській та російській лінгвокультурах як базових у зіставному вивченні, й англомовних лінгвокультурах як фонових. Вибір паремійного матеріалу спостереження обґрунтовуємо місцем паремій серед мовних ревілентів (засобів розкриття) національно-культурної свідомості [Привалова 2005:222], в яких в експліцитній формі виявляється зв’язок мови з культурою етносу, зі сценаріями комунікативної поведінки його мовних особистостей і, особливо, з його національно-культурними цінностями, тому що денотація пареміологем – це «не денотація до світу, а привід для віднесення до системи цінностей» [Телия 1996:74]. Окрім того, пареміологічні правила мовленнєвої поведінки як «прозаїчні смислові інваріанти займають в збірках прислів’їв будь-якого народу приблизно одну третину їхньої загальної кількості» [Рождественский 2006].

Аналіз пареміологічного матеріалу свідчить, що релевантними для базових та фонових лінгвокультур є такі категорії комунікативної поведінки:

1. КК говоріння як провідного виду мовленнєвої діяльності, актуальними характеристиками якого в матеріалі спостереження виступають: кількість, якість, релевантність та манера, тобто риси в термінах максим принципу кооперації Г.П.Ґрайса; планування, ініціативність, реактивність і квеситивність. 2. КК комунікативної етики. 3. КК комунікативної оцінності, де в першу чергу оцінюються: говоріння vs. практична діяльність; говоріння vs. слухання; говоріння vs. мовчання. 4. КК комунікативної відповідальностї. 5. КК комунікативної емоційності.

Проілюструємо виокремлену на пареміологічному матеріалі типологію КК у таблиці 6.1.2.1, де в першому стовпчику представлені категорії, які подаємо за спаданням частоти їхньої вербалізації в досліджуваних одиницях; у стовпчиках № 2-4 наведені приклади паремій-вербалізаторів КК.

Таблиця 6.1.2.1