ЕКОНОМІЧНО-СОЦІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Стаття 301

Кількість членів Економічно-соціального комітету не перевищує 350. Рада, діючи одностайно за пропозицією Комісії, ухвалює рішення, що визначає склад Комітету.

Рада визначає утримання членів Комітету.

Стаття 302

1. Члени Комітету призначаються на п’ять років. Рада ухвалює особовий склад членів, що складається згідно з пропозиціями кожної держави-члена. Строк перебування на посаді членів Комітету може поновлюватися.

2. Рада діє після проведення консультації з Комісією. Рада може отримати висновок європейських органів, що є представниками різних економічних та соціальних секторів, а також громадянського суспільства, яких стосується діяльність Союзу.

Стаття 303

Комітет обирає свого Голову та Президію з-поміж своїх членів строком на два з половиною роки.

Комітет ухвалює свій Регламент. Комітет скликається Головою на вимогу Європейського Парламенту, Ради або Комісії. Комітет може також проводити засідання за власною ініціативою.

Стаття 304

Комітет проводить консультації з Європейським Парламентом, Радою або Комісією, якщо це передбачається Договорами. Комітет може проводити консультації з цими установами в усіх випадках, в яких вони вважають це за доцільне. Комітет може видавати висновки за власною ініціативою у випадках, в яких він вважає це доцільним. Європейський Парламент, Рада або Комісія, якщо вони вважають це за необхідне, призначають Комітету строк подання висновку, що не може бути меншим за один місяць від дати, коли голова Комітету отримує повідомлення стосовно цього. Після закінчення строку відсутність висновку не перешкоджає здійсненню подальших дій. Висновок Комітету разом із протоколом засідання направляється Європейському Парламенту, Раді та Комісії.

СЕКЦІЯ 2

КОМІТЕТ РЕГІОНІВ

Стаття 305

Кількість членів Комітету регіонів не перевищує 350. Рада на пропозицію Комісії, діючи одностайно, ухвалює рішення, що визначає склад Комітету. Члени Комітету та така сама кількість замісників членів призначаються строком на п’ять років. Вони можуть бути призначені повторно. Рада ухвалює рішення, що визначає особовий склад членів та замісників членів, сформований згідно з пропозиціями кожної держави-члена. Строк перебування членів Комітету на посаді завершується автоматично, коли закінчується мандат, зазначений у частині 3 статті 300, на підставі якого їх було висунуто; вони замінюються на період до завершення зазначеного строку згідно з тією самою процедурою. Жоден член Комітету не може одночасно бути членом Європейського Парламенту.

Стаття 306

Комітет регіонів обирає свого Голову та Президію з-поміж своїх членів строком на два з половиною роки.Комітет ухвалює свій Регламент.

Комітет скликається Головою на вимогу Європейського Парламенту, Ради або Комісії. Комітет може також проводити засідання за власною ініціативою.

Стаття 307

Комітет регіонів проводить консультації з Європейським Парламентом, Радою або Комісію, якщо це передбачається Договорами та в усіх інших випадках, зокрема тих, що стосуються транскордонної співпраці, в яких одна з цих установ вважає це за доцільне. Європейський Парламент, Рада або Комісія, якщо вважає це за необхідне, призначають

Комітету строк подання висновку, що не може бути меншим за один місяць від дати, коли голова Комітету отримує повідомлення стосовно цього. Після закінчення строку відсутність висновку не перешкоджає здійсненню подальших дій.

Якщо з Економічно-соціальним комітетом проводяться консультації відповідно до статті 304, Європейський Парламент, Рада або Комісія інформують Комітет регіонів про запит щодо висновку. Якщо Комітет регіонів вважає, що при цьому зачіпаються певні регіональні інтереси, він може видати висновок з цього питання.

Комітет регіонів може видавати висновок за власною ініціативою у випадках, коли він вважає це доцільним.

Висновок Комітету разом із протоколом засідання направляється Європейському Парламенту, Раді та Комісії.

56. Поняття та внутрішня побудова судової системи ЄС

визначення судової системи, як системи спеціальних державних органів – судів, які є носіями судової влади, створені для задоволення потреби у розгляді та вирішенні виникаючих правових спорів, мають загальні завдання, принципи організації й діяльності, відповідають рівню соціально-економічного розвитку суспільства. Таке визначення підкреслює головні риси судової системи: це не сукупність яких-небудь органів (державних, муніципальних, інших), а саме система, що має тісні внутріші зв'язки між елементами, будується на основі певних принципів, єдиних і обов'язкових для кожного суду, має відповідати вимогам суспільства і держави.

Слід зазначити, що судові функції в Євросоюзі виконує кілька установ, які тісно співпрацюють з національними судами держав — членів. Суд Європейського Союзу включає Суд, Трибунал і спеціалізовані трибунали. Між ними існують відносини субординації.

Відповідно до Договору про ЄС

Стаття 19

1. Суд Європейського Союзу складається з Суду, Суду загальної юрисдикції та

спеціалізованих судів. Суд Європейського Суду забезпечує дотримання законодавства у

тлумаченні та застосуванні Договорів.

2. До складу Суду входить один суддя від кожної держави-члена. Судові допомагають Генеральні адвокати.

До складу Суду загальної юрисдикції входить щонайменше один суддя від кожної

держави-члена. Суддів та Генеральних адвокатів Суду та суддів Суду загальної юрисдикції добирають з

осіб, чия незалежність є поза сумнівом. Їх призначають

за спільною згодою урядів держав-членів строком на шість років. Судді та Генеральні

адвокати, у яких завершується термін перебування на посаді, можуть бути призначені

повторно.

3. Суд Європейського Союзу згідно з Договорами:

(а) приймає рішення у справах за позовами, які подають держава-член, установа, фізична

або юридична особа;

(b) на звернення судів або трибуналів держав-членів виносить попередні рішення щодо

тлумачення законодавства Союзу або чинності актів, ухвалених установами;

(с) приймає рішення в інших справах, як встановлено в Договорах.

57.. Основні принципи організації та функціонування судової системи ЄС та їх види.

До самої ж системи принципів побудови судової системи включено принципи: а) єдності судової системи; б) територіальності; в) спеціалізації; г) інстанційності; ґ) ступінчастості та ієрархічності; д) самостійності суду; е) доступності суду.

Отже, організаційні принципи судової влади утворюють власну систему, оскільки відповідають вимогам самостійності, повноти, несуперечності й є тісно взаємозалежними. Дія кожного принципу створює умови для дії другого принципу, що унеможливлює їхнє функціонування самостійно.

«Принцип єдності судової системи».

«Принцип територіальності» звертається увага на характер реалізації принципу територіальності у вітчизняному та зарубіжному законодавстві, вказується, що він пов’язує створення, ліквідацію та розташування судів всіх рівнів з адміністративно-територіальним устроєм країни. Принцип територіальності встановлює правила формування судових територій (районів, округів, дільниць) – тобто певного територіального простору, на який поширюється юрисдикція конкретного суду. Даний принцип повинен забезпечити здійснення судової влади на всій території країни.

«Принцип спеціалізації у побудові судової системи» проведено науковий аналіз особливостей реалізації цього принципу побудови судової системи в Україні та зарубіжних країнах (Франції, Німеччині, Австрії, Бельгії, Норвегії, Італії, Ісландії тощо) і сформульовано ряд висновків: 1) не можна погодитися з пропозицією розділити систему загальних судів на дві самостійні галузі судової системи – цивільні та кримінальні суди, оскільки немає гарантій, що такий поділ здатний підвищити якість і ефективність правосуддя; 2) більшість країн Європейського Союзу мають розвинуту систему спеціалізованих судів, і це розцінюється як засіб підвищення якості правосуддя, його доступності для населення та ефективності судової системи; 3) Україна потребує більш широкої реалізації як зовнішньої, так і внутрішньої спеціалізації судів. Тому пропонується підвищити рівень спеціалізації українських судів шляхом запровадження сімейних судів (суддів) та ювенальних судів (суддів), які є найпоширеними у європейських країнах після адміністративних.

«Принцип інстанційності» Звертається увага на «правило» використання термінів «суд першої інстанції» або «суд другої (третьої) інстанції». Таке поняття може визначати не суд як постійну структурну складову судової системи, а як склад суду або судовий орган, що розглядає конкретну справу в певний час, оскільки той же склад або суд іншу справу може слухати як суд іншої інстанції.

«Принципи ступінчастості та ієрархічності побудови судової системи» доводиться, що питання оптимальної кількості ступенів (рівнів) судової системи вкрай важливе як для ефективності функціонування судової системи, так і для держави в цілому.

«Принцип самостійності суду» доводиться, що принцип самостійності суду конкретизує принцип незалежності судової влади в організаційній її частині, так само як конкретизує його принцип незалежності суддів. Аналіз цього принципу дозволив виділити види самостійності: а) самостійність правову; б) самостійність фінансову в) самостійність організаційну,

«Принцип доступності суду» відповідний принцип розглядається як складова принципу доступності правосуддя (судової влади) і визначається такими елементами: 1) зручне розташування судів (наближення судів до громадян переслідує мету полегшити їм отримання правосуддя); 2) достатня кількість судів (цей показник має велике значення, оскільки багато в чому визначає якість правосуддя, тому в більшості європейських країн поступово кількість судів збільшується в першу чергу за рахунок найнижчих судів); 3) наближеність суду до населення.

Таким чином, критерієм для класифікації стало перебування в складі Європейського Союзу або ступінь близькості до входження до складу даного об'єднання держав. Відповідно було виокремлено три види судових систем: 1) країн, що стояли у джерел створення ЄС і мають устояні демократичні традиції й найбільший ступінь реалізації європейських стандартів у сфері судової влади, судоустрою (наприклад, Франції, Німеччини, Великої Британії); 2) країн, які порівняно недавно увійшли до складу ЄС і продовжують реформу власних судових систем (Польща, Латвія, Литва, Естонія); в) країн, які найбільше наблизилися до правових стандартів, визначених ЄС, і одержали офіційний статус кандидата в члени ЄС (Хорватія, Македонія, Туреччина).

58. Правові засади функціонування та юрисдикція Європейського Суду.

Юрисдикція, порядок формування та функціонування судової системи ЄС визначається установчими договорами ЄС, а юрисдикція Загального суду та Трибуналу додатково визначається ще й спеціальними рішеннями Ради ЄС про їх створення. Суд ЄС є єдиним з п’яти інститутів, котрий має власний Статут, який є спільним ще й для Загального суду з Трибуналом.

Відносно юрисдикції Суду ЄС Лісабонський договір передбачив не радикальне коректування юрисдикції шляхом внесення змін до Договору про ЄСпв та Договору про ЄС, перейменувавши перший на Договір про функціонування ЄС. Концептуальним є те, що ці зміни зроблені з урахуванням та на підставі практики Суду ЄС.

По-перше, спрощена процедура накладення санкцій на державичлени при порушенні ними своїх зобов’язань відповідно до ст. 260 Договору про функціонування ЄС.

По-друге, відповідно до ст. 263 Договору про функціонування ЄС розширене коло суб’єктів, акти яких можна оскаржувати. Так, відтепер також можна оскаржувати акти органів, офісів, агенцій ЄС, які спря мовані на створення правових наслідків для третіх сторін. Раніше можна було оскаржувати лише акти інститутів ЄС.

По-третє, у ст. 265 Договору про функціонування ЄС розширене коло суб’єктів, бездіяльність яких може бути оскаржена державами-членами або інститутами ЄС. До кола цих суб’єктів додані Європейська

Рада, органи, офіси, агенції ЄС.

По-четверте, відповідно до ст. 267 Договору про функціонування ЄС розширене коло актів, які можуть підлягати тлумаченню та перевірці на легітимність за преюдиціальною процедурою. Так, до цього

кола включені акти органів, офісів, агенцій ЄС.

По-п’яте, виникла нова юрисдикція Суду ЄС перевіряти за ініціативою держав-членів легітимність актів Європейської Ради або Ради, які стосуються визначення наявності тяжкого та постійного порушення державою-членом принципів, на яких ґрунтується Союз (ст. 269 Договору про функціонування ЄС).

По-шосте, оскільки з Лісабонським договором буда ліквідована триопорна структура Союзу, то це внесло поправки і до судової юрисдикції, яка раніше повністю поширювалася на Першу опору, частково

на Третю і зовсім не поширювалася на Другу. У статті 275 Договору про функціонування ЄС зазначається, що Суд ЄС не має юрисдикції щодо спільної зовнішньої політики та політики безпеки (колишня Друга опора), а також щодо актів, які приймаються вцій сфері. Однак Суд може контролювати легітимність актів Ради, які накладають обмеження на фізичних або юридичних осіб, на предмет того, чи не впливає імплементація спільної зовнішньої політики та політики безпеки на компетенцію.

По-сьоме, обсяг юрисдикції Суду ЄС умежах простору свободи, безпеки та справедливості (тобто колишньої Третьої опори) залишився незмінним— Суд ЄС не має юрисдикції контролювати легітимність та пропорційність операцій, що провадяться поліцією чи іншими правоохоронними службами держав-членів.

Процедури реалізації юрисдикції Суду ЄС.

Судова юрисдикція обумовлює існування чітко визначених процесуальних форм здійснення правосуддя. Тільки в межах цих форм можливий судовий захист та легітимне функціонування судової влади, а це означає, що правильне визначення юрисдикції судів генетично пов’язане не лише з її межами, тобто сферою застосування судової влади, але й з проблемою належного здійснення правосуддя. Західна доктрина практично не приділяє уваги процедурно-процесуальним аспектам і проблемам процесуально-правової регламентації судової діяльності. Разом з тим реалізація судової юрисдикції здійснюється у процесуальних формах, які з точки зору їх дотримання мають конститутивне значення, оскільки вони, власне, визначають спосіб здійснення юрисдикційних повноважень і, по суті, становлять певну органічну єдність форми та змісту.

З огляду на статистику Суду ЄС щодо розгляду ним справ найголовнішими є три категорії процедур, в яких реалізується його юрисдикція:

1) процедура за статтями 258–260 Договору про функціонування

ЄС— забезпечення примусового виконання зобов’язань державами-членами;

2) процедура за ст. 263 Договору про функціонування ЄС— оскарження нормативних актів інститутів, органів, офісів, агенцій ЄС;

3) процедура за ст. 267 Договору про функціонування ЄС — ухвала преюдиціальних рішень.

59. Преюдиційні провадження по розгляду справ за запитами національних судів (ст. 267 ДФЄС).

Стаття 267

Суд Європейського Союзу має юрисдикцію виносити попередні рішення стосовно:

(а) тлумачення Договорів;

(b) чинності та тлумачення актів установ, органів, служб та агенцій Союзу;

Якщо таке питання порушено в будь-якому суді держави-члена, цей суд, якщо вважає, що рішення з цього питання є необхідним для надання йому можливості винести рішення, може звернутися із запитом до Суду винести рішення щодо цього питання.

Якщо будь-яке таке питання порушено у справі, розгляд якої триває в суді держави-члена, чиї рішення не можна оскаржити за допомогою правових засобів національного законодавства, цей суд виносить питання на розгляд Суду.

Якщо таке питання порушено у справі, розгляд якої триває в суді держави-члена стосовно особи, яка перебуває під вартою, Суд Європейського Союзу діє із мінімальною затримкою.

60. Правотворча діяльність Європейського Суду.

Юрисдикція Суду ЄС, як зазначалося, реалізується в процесуальних формах. Ними, власне, є провадження та рішення — остаточні акти судового розгляду.

Юрисдикції Суду ЄС значною мірою визначає специфіку актів, які ухвалюються ним. Він уповноважений видавати три види рішень: власне рішення, накази та висновки. Рішення та висновки ухвалюються Судом у межах тих чи інших проваджень за результатами розгляду справ, а накази ухвалюються при вирішенні процесуальних питань або при з’ясуванні, що подібне питання вже було винесене в рамках іншого процесу або питання єявно очевидним, враховуючи вже існуючу практику. У такому випадку Суд виносить наказ, який відсилає до попереднього рішення або практики (ч. 3 ст. 104 Регламенту Суду ЄС).

Слід зазначити, що більшість науковців виділяють як джерела права ЄС разом із установчими договорами, нормативними актами інститутів Союзу, які видаються у відповідному порядку на основі, встановленій у вищеназваних договорах, та деякими іншими вторинними джерелами, саме рішення Суду ЄС. С. Ю. Кашкін вказує на особливий статус рішень наднаціональних судів і відносить їх до третьої, особливої групи джерел права ЄС, поряд із первинним та вторинним правом.

При розгляді проблематики правової природи рішень Суду ЄС найголовніше питання, що постає, — це їх юридична сила. Юридична сила рішень Суду ЄС є однією із властивостей, яка визначає їх особливе місце серед джерел права ЄС. Взагалі юридична сила акта— це властивість, яка вказує на співвідношення конкретного акта з іншими видами актів у їх ієрархії. Певною мірою юридична сила актів залежить від місця органу, який уповноважений його приймати. Говорячи про юридичну силу рішень Суду ЄС, перш за все необхідно визначити наявність чи відсутність у них сили прецеденту.

Установчі договори не уповноважують Суд ЄС встановлювати нові норми права, а отже, і створювати прецеденти. До Лісабонських змін у Договорі про ЄСпв існувала ст. 220, яка зобов’язувала Суд забезпечувати дотримання права при тлумаченні та застосуванні Договору.

Але оскільки на практиці в рамках своєї юрисдикції Суд ЄС не тільки надає тлумачення інтеграційного права, але й виводить з нього нові норми, які в подальшому змінюють правопорядок (а в деяких випадках на їх підставі навіть змінювались установчі договори), то нова редакція установчого Договору цього положення не містить, тобто не обмежує діяльність Суду ЄС лише забезпеченням дотримання права при тлумаченні та застосуванні установчих договорів. Підтвердженням нормотворчої діяльності Суду ЄС є, наприклад, те, що його рішення були покладені в основу багатьох директив у сфері інтелектуальної власності, а також стали підставою для прийняття змін до ст. 230 Договору про ЄСпв (зараз ст. 263 Договору про функціонування ЄС) щодо надання Парламенту можливості бути як активним, так і пасивним учасником процедури скасування нелегітимних нормативних актів інститутів ЄС. Тобто ми маємо справу з офіційним невизнанням за рішеннями Суду ЄС сили прецедентів, а на практиці — з існуванням такої властивості.

Найголовнішим внеском, який зробив Суд ЄС увстановлення інтеграційного правопорядку, є вироблені ним принципи, що становлять базу функціонування права ЄС та пояснюють, у чому полягає унікальність інтеграційного права. Розвиток ЄС у цілому та його інститутів вимагає постійного вдосконалення правового регулювання, перш за все, на рівні регламентації компетенційних повноважень різних інститутів ЄС, формування структури та системи права ЄС. Але не слід забувати, що поряд із правовою системою ЄС існують національні правові системи держав— членів Союзу. Саме тому Суд ЄС вивів та обґрунтував принципи верховенства права Співтовариства над національним правом держав-членів і ствердив його як найвищий принцип, який регулює співвідношення права ЄС із національними правовими системами.

природа рішень Суду Європейського Союзу.

Юрисдикція Суду ЄС, як зазначалося, реалізується в процесуальних формах. Ними, власне, є провадження та рішення — остаточні акти судового розгляду. Даний теоретичний концепт є визначальним не лише для характеристики механізмів реалізації юрисдикції Суду ЄС, але відбиває і такий феномен судочинства, як розгляд справи у розумінні процесуальних гарантій належного та справедливого правосуддя, оскільки процедури судочинства та судові рішення як правові інструменти забезпечують не лише формальне вирішення того чи іншого юридичного питання, але й правову визначеність та правопорядок у цілому, тобто є гарантіями принципу res judicata.

Юрисдикція Суду ЄС значною мірою визначає специфіку актів, які ухвалюються ним. Він уповноважений видавати три види рішень: власне рішення, накази та висновки. Рішення та висновки ухвалюють-ся Судом у межах тих чи інших проваджень за результатами розгляду справ, а накази ухвалюються при вирішенні процесуальних питань або при з’ясуванні, що подібне питання вже було винесене в рамках іншого процесу або питання є явно очевидним, враховуючи вже існуючу практику. У такому випадку Суд виносить наказ, який відсилає до попереднього рішення або практики (ч. 3 ст. 104 Регламенту Суду ЄС).

Судовий розгляд по всіх процедурах, які належать до юрисдикції Суду ЄС, як правило, закінчується ухваленням рішення Суду.

Висновки Суд ЄС виносить за запитом держав-членів, Парламенту, Ради чи Комісії щодо відповідності міжнародних угод, які укладаються Союзом і третіми державами чи міжнародними організаціями, положенням установчих договорів (ст. 218 Договору про функціонування ЄС).

Рішення Суду ЄС також є остаточними, оскарженню не підлягають (чого не можна сказати про рішення Загального суду та Трибуналу), їх невиконання є підставою для притягнення до відповідальності, а це означає, що вони мають вищу юридичну силу

Правила, які встановлює Суд ЄС у своїх рішеннях, є обов’язковими для всіх судів держав-членів. Хоча між ними та Судом ЄС немає ієрархії, але це компенсується ієрархією європейської правової системи відносно національних правових систем.

Рішення набуває чинності з дня його винесення. Рішення Суду ЄС є остаточними, оскарженню не підлягають.

Щодо зупинення рішень судів ЄС, то ця можливість передбачена лише у випадку оспорювання рішення відповідного суду на вимогу третіх осіб, які не були учасниками по справі та правам яких це рішення завдає шкоди. У таких випадках на вимогу третіх осіб Суд ЄС, Загальний суд або Трибунал може зупинити виконання оскаржуваного

рішення шляхом винесення наказу.Крім того, Статут передбачає можливість перегляду рішень Суду ЄС.

Юрисдикційні акти видаються в чітко встановленій документальній формі.

Суди ЄС приймають єдине рішення як акт суду без жодних окремих думок суддів.