Історія написання «Енеїди» І. Котляревського

Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825-1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника.

1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури. Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури.

Тема: змалювання життя українського суспільства к. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., різних верств населення (під виглядом троянців, латинян та інших народів).

Ідея:

1. висміювання українських панів і чиновників, козацьких старшин, їх паразитичного життя, обжерливості, пияцтва, нікчемних сварок;

2. водночас – уславлення патріотизму, вірності обов’язку, мужності, товариської солідарності (Еней, троянці, Низ та Евріал).

Основна думка: засобом сміху викрити і засудити негативні соціальні явища суспільства к. ХVІІІ ст.— поч. ХІХ ст.

Жанр: а) епічна поема — великий віршований твір, у якому розповідається про значні події і видатних осіб;

б) травестійний (з франц. переодягання) твір. І. Котляревський переодягає своїх героїв в український одяг, згадує про українські страви, напої, народні ігри, пісні, зображуються риси життя різних соціальних верств часів автора;

в) бурлескний твір – цей жанр вимагав, щоб про буденне говорилося піднесено, а героїчний зміст викладався вульгарно.

Таким чином, «Енеїда» — травестійна, бурлескна поема, оскільки створюється різкий контраст між першоджерелом («Енеїдою» давньоримського поета Вергілія), міфологічною темою й прийомами їх розкриття.

Композиція

Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея і тими пригодами, що трапилися з ним.

Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують козаків-запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим настроєм.

Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії.

Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились на два загони.

Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на його бік: «Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість жметь».

Сюжет

У творі накладаються дві сюжетні лінії:

• основна — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі;
• канва сюжету поеми Вергілія.

Перша сюжетна лінія домінує над другою через образну систему твору. Звідси — історично обґрунтовані висновки про характери героїв як національних типів, а конкретно — як запорозьких козаків.

Сюжет «Енеїди» майже відтворює сюжет Вергілієвої «Енеїди». Після зруйнування Трої Еней разом з уцілілими троянцями шукає Італію. Сім років злостиві боги водили їх морем. Коли троянці прибувають до Італії, їх зустрічають гостинно. Еней хоче одружитися з дочкою місцевого царя Латина Лавінією, але того ж прагне Турн, цар рутульців. Турнові допомагають цариця Амата, дружина Латина, і цар Евандор. Боги також розділились на два загони: одні — на боці Енея, інші — Турна. Однак Еней перемагає Турна в бою і стає чоловіком Лавінії.

Віршовий розмір. І. Котляревський уперше в Україні написав епічний твір силабо-тонічним віршем (ямбом), найбільш відповідним для української мови розміром.

«Енеїда» - епічна бурлескно-травестійна поема. Еней та троянці перевдягнуті автором в українське вбрання, у них характер запорізьких козаків, які шукають собі нової оселі, нового місця застосування своєї молодої сили після зруйнування Запорізької Січі Катериною II. Вони можуть і багато гуляти, і їсти, й пити, але коли діло доходить до необхідності захищати Вітчизну, вони доблесні воїни, хоробрі, сильні, здатні жертвувати життям заради неї.

Еней у творі володіє неабиякими здібностями народного ватажка. Він здатен очолити та вести за собою військо, будувати плани боротьби з ворогом, турбується про долю троянців у латинській землі. Він проти кровопролитних боїв та має добру вдачу.

Троянці всі міцні, великі, сильні чоловіки, наділені почуттям обов’язку, товаришування, любов’ю до волі та правди, здатні на великі подвиги. Наприклад, у війні з рутульцями Низ та Евріал показують себе героями. Вони здійснюють свій намір пробратися вночі до ворожого табору та винищити якомога більше супротивників. Евріал залишив удома самотньою стару матір, але й це не спинило його. Коли Евріал потрапив до рук ворогів, Низ не сховався, а кинувся йому на допомогу, як справжній вірний товариш.

Боги в поемі – це верхівка феодального суспільства України часів Котляревського. У них ті ж самі вади: вони ведуть розгульне життя, не піклуючись про людей, над якими мають владу. Серед них процвітають хабарництво та інтриганство. Наприклад, коли Юнона йде до Еола та просить нашкодити Енею, то як плату обіцяє гарну дівку.

Еней дуже шанує свого померлого батька та спускається до нього в пекло за першим покликом. Ця зустріч дуже надихає Енея на продовження своїх мандрів заради створення своєї держави.

Усі ці події змальовуються у творі крізь призму українських традицій і звичаїв. Ми бачимо українське вбрання, страви, ігри, розваги. Це надає поемі багатого українського національного колориту.

Події навмисне описані Котляревським у приниженому тоні, з добрим гумором та іронією. Автор широко використовує персонажів українського фольклору, напр., баба-яга, хата на курячих ніжках, килим-самольот. Також у мові твору широко вживаються українські епітети: біле тіло, гіркі сльози, ясні очі, народ хрещений.

Олімпійські боги:

• Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому.
• Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина.
• Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса,
  мати Енея.
• Еол — бог вітрів, брат Зевса.
• Нептун — бог моря, брат Зевса.
• Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери.
• Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса»

Земні герої:

Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.

Анхіз — цар Трої, батько Енея.

Низ та Евріал — троянські воїни.

Дідона — цариця Карфагена.

Латин — цар Латинської землі.

Амата — його дружина.

Лавінія (Лавіся) — їх дочка.

Турн — цар рутульський.

Еванд — цар аркадський.

Палант — його син,

Сівілла — жриця бога сонця Феба.

Билет 19

1. Поема «Кавказ», що була написана Т. Шевченком у 1845 році - вершина політичної поезії.

Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки.

Тема: зображення загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Головні ідеї твору: заклик до обьеднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату.

Тематично та ідейно поема пов’язана з поемою «Сон». Намічена в «Сні» тема викриття царизму, як носія колоніального гноблення народів, стає провідною у складному ідейно-тематичному комплексі «Кавказу».

Історична основа « Кавказ» був написаний Т. Шевченком у Переяславі 1845 p.,твір присвячено другові поета, Якову де Бальмену, який загинув під час загарбницької війни Росії за приєднання Кавказу.

Історична епоха, відтворена у «Кавказі» Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». Уже Петро І розумів, яке значення мало б завоювання Каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності Росії. Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864). Російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато кримінальних злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. Убивати, грабувати, руйнувати, нищити — стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. Для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства. Кавказька війна була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубали сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. Чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. Наприклад, тільки генерал Вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. Він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до Петербурга в Академію наук. Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало. На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.

«Кавказ» образ Прометея За давньогрецькими міфами Прометей — титан, який украв вогонь з Олімпу, де ним користувалися тільки боги, і передав його людям, за що був покараний Зевсом,— прикутий до скелі на Кавказі. Щодня орел викльовував у нього печінку, проте за ніч вона виростала знову. Прометей піддавався жахливим мукам. У творі Т. Шевченка, образ Прометея — символ народної волі, що не вмирає. Створюючи цей образ, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а брав тільки деякі його риси, потрібні для втілення задуманого, а саме: фатальну трагічність і безсмертя Прометея. Прометей у поемі — це філософський образ, що звернений був до революційних сил народу і закликав їх до самоусвідомлення своєї історичної ролі та активної дії, до оптимізму й віри в перемогу над самодержавством. Прометей — народи гірські, що їх мучить самодержавство.

2. Приблизно сімсот років тому наші прадіди-хлібороби нікому не сплачували данини, об’єднувалися у громади, мали своє народне самоврядування. А коли на їх вільні землі прийшли загарбники, русичі мужньо захищали рідний край. Повість І. Франка «Захар Беркут», яку ми сьогодні продовжуємо вивчати, розповідає про одну таку громаду, що жила в Тухольській котловині Карпат, про її героїчну боротьбу проти монгольського нашестя.

Визвольні традиції наших предків І. Франко у творі «Захар Беркут» блискуче втілив у художніх образах тухольців, Захара Беркута, Максима, Мирослави. Він змалював картини героїчної боротьби проти монгольської навали. Любов до батьківщини керує всіма вчинками тухольців. Захищаючи свою батьківщину, народ сповнений патріотичного піднесення, здатний на високий подвиг. Мов казковий велетень, перемагає він вдесятеро сильнішого ворога.
Всі тухольці — активні учасники боротьби з монголами. Їм є що боронити: у кожного є невеликий шматок рідної і такої прекрасної землі-матері. Вони працьовиті, спільними зусиллями викували у твердій скелі вигідні стежки, провели в горах дорогу, засівали зерном поля, будували на річці загати, а тепер зупиняють ворога. Як прекрасно описує І. Франко захисників, які добирає порівняння, епітети, метафори! «Любо було глядіти на ті здорові рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що в їх оружжя зложено велике діло». Проте не може захоплення викликати ворог, що прийшов на цю землю.
З огидою І. Франко описує завойовників: «Виринають перед очима чорні страшні голови з маленькими блискучими очима. Очі ті тривожно несхибно, мов закляті, глядять на тухольців» або: «Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині».

Повість Івана Франка «Захар Беркут» належить до жанру істо­ричних творів. У ній автор змальовує події XIII століття — героїч­ну боротьбу мешканців карпатських сіл із монголо-татарською на­валою.

Ми знайомимося з волелюбними тухольцями, які, хоч і є дуже миролюбними, здатні піднятися на захист рідного краю й не пожа­літи власного життя заради щастя інших людей. Дивлячись на те, як монгольські загони, «вдершись на Руську землю, підступили вже до Карпат, знищуючи все на своєму шляху», вони вирішують боро­тися. *

Очолює захисників Захар Беркут — старійшина громади. Він ясно розуміє, що від нападу ворога постраждають інші села, і дово­дить тухольцям, що їхньою метою має бути повний розгром ворога: «Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!»

На допомогу мешканцям долини приходять верховинські та загірські громади. Об’єднавши зусилля, вони виявляють надзви­чайну мужність, кмітливість, хитрість, винахідливість. їм удається заперти татар у «кам’яній клітці» — Тухольській долині, поперед­ньо винісши із села все своє добро й вивівши худобу. Такий неспо­діваний хід дав селянам можливість малими силами боронити за­йняті позиції від атак завойовників.

Тухольці показують себе талановитими стратегами. Викорис­товуючи слушні моменти, вони сиплють каміння на голови татарам, стріляють із луків, б’ються з ратищами в руках. Завдяки рішучості ^и об’єднанню зусиль їм вдається за ніч не лише побудувати мета­льні машини — «метавки», але й загатити річку, непомітно про­бравшись туди, «де тухольський потік тисниною випливає із ДОЛИ­НИ». Це

й зумовлює перемогу тухольців: вода швидко прибуває, затоплюючи долину, і розгублене військо Бурунди-бегадира майже повністю гине в цій повені. Знищення ж решти неприятельського загону вже не викликає жодних труднощів: хлопці добивають мон­голів рогатинами.

Отак завдяки героїзму, взаємодії, самовідданості та любові до ого краю тухольці виходять переможцями в цій нерівній бо-

Для Максима над усе воля, це видно з виразу його очей. «Життя в неволі нічого не варте»,— каже він Тугарові Вовку. Максим тяжко переживає через те, що з ним трапилося. Закований у тяжкі ланцюги, які «тиснуть його, мов залізні, холодні гадюки», «висасують» усю силу з його тіла, всі думки з його мізку, він тамує в собі великий біль, спостерігаючи, як горить його рідна Тухля. «Він рад би був разом згинути, полетіти в повітрі золотою іскрою», а коли й покрівля рідної хати повалилася, Максим «безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів». Так відчувати може лише людина, яка палко любить рідну землю і життя.
• Максим з радістю сприймає повідомлення Тугара Вовка про те, що тухольці оточили монголів, і з гідністю патріота відповідає зрадникові, що «тухольці будуть битися до останнього», але не пустять ворога в гори.

Тема: зображення мужньої боротьби тухольців, лучників, охоронців на чолі з Максимом проти монголо-татарських загарбників під керівництвом Т. Вовка.
Ідея: уславлення героїзму, винахідливості, стійкості русичів та їх ватажка Максима; засудження жорстокості, жаги до збагачення, підступності, улесливості Т. Вовка та його прибічників монголів. Основна думка: найстрашніше для країни — це зрада; тільки той, хто проливає кров за неї, гідний бути її сином.
Композиція.
Експозиція: виконання Максимом рішення громади; побратимство з лучниками та охоронцями будинка Т. Вовка.
Зав’язка: боротьба русичів на чолі з Максимом проти монголів під керівництвом боярина і Бурунди.
Кульмінація: захоплення Максима у полон; смерть всіх прибічників молодого Беркута.
Розв’язка: звернення Максима до сонця, яке не було милосердним до нього і його товаришів.
Сюжет.
Максиму та кільком інших тухольцям було доручено виконати рішення громади — вигнати Т. Вовка з Тухлі, його будинок розруйнувати.
Однак боярина з дочкою не було, тільки охоронці та лучники біля його будинку намагалися чинити тухольцям опір. Незабаром тухольці та охоронці знайшли порозуміння і вирішили відсвяткувати цю подію. Недовго тривав банкет. Будинок Т. Вовка був оточений монголами. Відбувся бій, який складався з кількох етапів. Мужньо трималися тухольці, очолені Максимом. Врешті-решт всі були мертві, окрім Максима. Т. Вовк наказав монголам обов’язково взяти у полон того, кому він заздрив, ким пишався і водночас ненавидів

Билет 20

1. Тема: Ідея: Основна думка: Елементи романтизму: Тема: зображення життя українського народу в часи панування на Україні Польщі і Московщини на прикладі родини Максима Гримача. Ідея: возвеличення щирого почуття кохання (Катрі до Семена); засудження соціальної нерівності, яка йому є перешкодою. Основна думка: «— Катрю! Катрю! Дитино моя хороша! Загубив я твій вік молоденький». Елементи романтизму у творі: усім позитивним героям притаманні високі моральні якості: доброта, співчутливість, милосердя, природжене благородство, почуття особистої гідності, всепоглинаюча жадоба волі, любов до природи, здатність милуватися її красою; героїня мовчки підкоряється важким сімейним обставинам; уміння мислити й спостерігати, правильно оцінювати явища навколишньої дійсності героями твору; задушевний, журливий тон оповіді.

Її твори відзначаються реалістичною правдою, глибоко захоплюючим способом зображення, силою почуття і мистецькою красою форм і мови.

Марко Вовчок — видатна українська письменниця, хоча її можна назвати й видатною російською та французькою письменницею. Найповніше розкриття її таланту, оригінальності та самобутності відбулося у творах, присвячених життю України. Це народні оповідання з їх панорамною, багатобарвною різноманітністю й водночас типовістю людських характерів, доль, ситуацій. Серед них виділяється оповідання «Максим Гримач», позначене виразною романтичною спрямованістю та майстерністю характеротворення.

Оповідь ведеться від імені народного оповідача. Тому й зовнішність героїв змальована у фольклорному дусі. Максим Тримач «ходив у жупанах, та в сап'янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорновусий; а веселий, а жартівливий!»; козак Семен, коханий дочки Тримача Катрі,— «вродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл»; Катря — «сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела...»

Характери персонажів розкриваються в їхніх діях, вчинках, поведінці, у ставленні до інших людей.

Максим Гримач, приміром, хоч багатий, але товариства не цурається, приходить, коли потрібно, на допомогу. Оповідач про це говорить: «А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятує». Дочку свою любить, бажає щастя, проте за своїми уявленнями, тому не дозволяє одружуватися з «бурлакою», лише з вільною, самостійною й забезпеченою людиною. Розуміє свою помилку лише тоді, коли стала непоправна трагедія.

Катря, за характеристикою оповідача-автора, «гордовита», «щиро покохала», «то у віконце поглядає, то придивляється до річки, чи не повертається її козак». У своєму горі дівчина невтішна, вона залишається вірною своєму коханому, йде за ним у річку. І тут ясно відчувається романтичний характер твору.

Письменниця змальовує природу, яка допомагає краще зрозуміти почуття героїв. Катря у садочку між квітами походжає — мріє, сподівається на щастя з милим; кидається у воду, як місяць зійшов (у ті години вона завжди з парубком зустрічалась).

Розкриттю характерів героїв служать і художні деталі: вінок Катрі, верба над водою, місяць. А ще такі штрихи: батько, дивлячись на згорьовану доньку, говорить: «О доню! Яка ж ти стара стала!»

Як бачимо, Марко Вовчок використала увесь арсенал прийомів характеротворення, і це дозволило їй змалювати яскраві, повноцінні, хоч і лаконічні образи, які запам'ятовуються.

· виражає авторське ставлення до дійсності;

· людина з особливо сильними почуттями, з гострою реакцією на світ, що відкидає закони, яким підкоряються інші;

· стоїть над оточенням;

· самотній;

· неспокійний, пристрасний, неприборканий;

· діє у виняткових обставинах;

· самостійно бореться з традиційними способами мислення та несправедливими суспільними порядками в ім’я інтересів народу(прометеїзм);

· стає духовним поводирем суспільства(поет, кобзар).

2. Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.

«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.

Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.
У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:

Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.

В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.

Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.
Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка І. Франко: «Сон» — це, безперечно, перший в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва».

Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській імперії.

Поема «Сон» відіграла трагічну роль у долі Т. Шевченка. Вона і поезія «Кавказ» найбільше обурили царську владу й зумовили жорстоке покарання — солдатську каторгу. Справжні поети, а Шев­ченко був саме таким, завжди бачили життя без прикрас і правдиво змальовували його. Вони показували реальне зло, яке заважало роз­виткові і щастю народу. До поеми «Сон» це має безпосереднє відношення.

Шевченко звернувся до умовного прийому сну, але створив кар­тину тогочасної Росії. Україна, як відомо, була однією з полонянок у тій великій «тюрмі народів» і мусила підкорятися жорстокій царській силі.

Саме цар, вершитель доль людей і цілих народів, став головним об’єктом викриття. З рядків поеми можна зрозуміти ставлення Шевченка до нього. «Той неситим оком — за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину», — так характеризує поет головного організатора колоніальної політики Росії. Але про те, що «неситий» — цар, можна лише здогадуватися,

бо імені його поки ще не названо.

Пряма вказівка на «героя» буде пізніше — в «Петербурзькій» частині поеми. Тут Шевченко звернувся до відверто сатиричних засобів: зниженої, грубої лексики, порівняння з істотами тваринно­го світу. Цар — «неначе з берлоги медвідь виліз», цариця — «мов та чапля між птахами», чиновники — «мов кабани годовані»... Поет не приховує свого ставлення до влади: він її зневажає за амораль­ність, байдужість до народу, жорстокість. Шевченко гостро висміює царську сваволю і рабську покірність народу. Адже сила царя при­марна. Коли він один — це вже не ведмідь, а «кошеня, такий чуд­ний». Слухняність людей дозволила йому встановити свої порядки, позбавити народ найнеобхіднішого: правди, волі, щастя. Невтішні вдови, голодні діти, самотні матері — ось наслідки діяльності царя, «здобутки» самодержавства.

Шевченко, вірний син свого народу, мужньо виступив проти поневолювачів. Своєю гострою сатирою він розвінчав царизм і на­дихнув своїх земляків на боротьбу з ним.

Билет21

1. Своєрідність та синкретизм жанрів (органічне злиття епосу, лірики, драми); популярність панегіриків – творів, у яких прославлялося життя поважних людей або розшифровувався зміст родових гербів;

Обов’язкове звернення до Бога на початку творів; письменник свою думку не стверджував від себе, а лише підкріплював цитатами зі Святого Письма, богословських трактатів;

Автор часто применшував свою значимість (вважав себе нікчемним, недостойним, бо творцем, мовляв, може бути лише Бог), тому часто залишався анонімним;

Прагнення давніх письменників бути схожими на своїх попередників, писати за чиїмсь зразком як прояв шани до традицій;

Наявність у творах численних інверсій, повторень образних висловів, початків абзаців, цитат, подібних вступів і закінчень;

Тісний зв’язок літератури із щоденним життям, її обрядово-практичний характер;

Релігійне забарвлення творів, їх дидактичний характер;

Стара література (за винятком полемічної) не була публіцистичною в сучасному розумінні цього терміна, але не безсюжетна, бо зміст-сюжет – християнське вчення;

Вимальовування буквиць – початкових літер рядків, абзаців, розділів; текст і малюнки становили одне ціле;

Неодноразове переписування літописів, їх доповнення, поширювання у різних списках.

Пам’ятки

«Велесова книга» (V IX ст.) писемна пам’ятка праукраїнської культури, збірник релігійно-повчального змісту. Розповідає про життя й релігію праукраїнців, їх заняття, побут, проливає світло на події стародавньої історії, підтверджує думку про те, що писемність у слов’ян існувала ще до X ст.

«Велесова книга» являє собою 74 дубові дощечки – «черти і різи», (розмір 22 х 38 см, завтовшки 0,5 – 0,7 см), нанизані на ремінець,

У 1919 р. полковник білої гвардії Алі Ізенбек знайшов їх у поміщицькому маєтку, показав своєму другові Юрію Петровичу Миролюбову-Лядському, який узявся за дослідження дощечок,

У прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчість (пісні, легенди,казки, прислів’я тощо) і книжне письменство (літописи, сказання, повчання, зводи літописів).

Запровадження християнства на Русі пожвавило розвиток писемності, відкривалися перші школи (Володимиром Святославовичем), бібліотека (Ярославом Мудрим).

Перші давньоруські церковнослужебні книги писалися ченцями від руки на пергаменті, оздоблювалися орнаментами, малюнками, різнокольоровими буквицями. Перекладалися церковні книжки, художні твори, наукові праці з природознавства, історії, географії. Це були переклади з давньогрецької, давньоримської, візантійської літератур.

Перекладна література складалася з творів церковного й світського характеру. Найстаріша Книга, Що дійшла до нас, Остромирове Євангеліє (1056 — 1057) - написана уставом (техніка вимальовування літер окремо одна від одної).

Біблія (з грец. «книга») одна з найвизначніших пам’яток світової культури. В українській культурі Біблія посідає особливе місце – з Остромирового Євангелія починається

Давньоруська рукописна книжність, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) українське книгодрукування.

Біблія – звід 50 книг. Складається з двох частин: Старого Заповіту (літописно-розповідні твори: Книга Буття, книга Виходу, книги Ісуса Навина, Суддів, чотири книги Царств, книга притч Соломона та ін.; художні: Твори Пророків, книга Іова; ліричні: Псалтир, Пісня Пісень) і Нового Заповіту (життя, вчення, смерть івоскресіння Ісуса Христа).

Біблія використовувалася літописцями XI XIII ст., письменниками XIV – XX ет. Пантелеймон Куліш переклав Біблію українською мовою (1868 1871).

Світська перекладна література (житійна література, природничо-наукова література): збірник афоризмів «Бджола»;

Природничо-наукові твори: «Шестоднєв» Іоанна Екзарха, «Фізіолог», підручник з географії «Християнська топографія» та ін.; хронографи, історичні повісті тощо. Оригінальна література Київської Русі

Крім церковно – або старослов’янської, поширеною була давньоруська літературна мова, якою писалися світські твори. Популярні літературні жанри: «житія святих»; «повчання»;

- ораторська проза, літописи;

- поеми («Слово о полку Ігоревім», створене в XII ст, на основі літописного оповідання). Літопис (від слов, «писати за літами») хронологічно послідовний запис історичних

Подій, зроблений їх сучасником. Уживається термін «хроніка» (від грец. «час»).

Перші літописи з’являються у X ст. у Києві за часів князювання Володимира Святосла-вовича.

70 90-ті роки XI ст. – продовжили писати літописи ігумени Києво-Печерського монастиря Никон та Іоанн.

Початок XII ст. (1113 р.) – Нестор Літописець написав літописне зведення від біблійного створення світу до 1110 р.: «Повість минулих літ» («Початковий літопис»). Провідні мотиви: щире захоплення героїчним минулим, глибокий сум з приводу княжих чвар.

Нестор Літописець автор творів: «Житія Феодосія Печерського», «Чтенія о житії і погубленії… Бориса І Гліба»,

Про історичні події до 1116 р. продовжив писати ігумен Сильвестр у Видубецькому монастирі.

Події 1118 1200 рр. «Київський літопис» (Ігумен Мойсей).

Події 1201 1292 рр. «Галицько-Волинський літопис».

Ці три літописи об’єднують в один під назвою «Руський літопис».

Літописна традиція в Україні не переривається з X по XIX ст. («Густинський літопис», «Історія Русів», козацькі літописи Самовидця, Граб’янки, Величка, що відтворили події XIV XIX ст.’).

Перший публіцистичний ораторський твір – «Слово про Закон і Благодать», Написаний та оголошений між 1037 і 1043 рр. митрополитом Іларіоном. (Закон – Старий Завіт, зокрема П’ятикнижжя Мойсееве (віра). Благодать – основне поняття християнського віровчення, викладене в Новому Заповіті).

Наквідоміші твори прадавньої української літератури:

«Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096) Складається з трьох частин: релігійні поради, правила князювання, власний життєпис як зразок дітям. Проповіді Кирила Ту-ровського, «Хождєніє» Данила Паломника, «Києво-Печерський патерик», Послання Клима Смолятича та Ін.

І. Прадавня українська література (до XIV Ст.)

«Велесова книга» – найдавніша пам’ятка V – IX ст., скрижалі буття українського народу в прадавні часи.

У прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчіс ть (пісні, легенди, казки, прислів’я тощо) і книжне письменство (літописи, сказання, повчання, зводи літописів).

Остромирове Євангеліє (1056 – 1057), найстаріша книга, що дійшла до нас, написана уставом (техніка вимальовування літер окремо одна від одної).

Біблія (з грец. «книга») одна з найвизначніших пам’яток світової культури. В українській культурі Біблія посідає особливе місце – з Остромирового Євангелія починається

Давньоруська рукописна книжність, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) українське книгодрукування.

Українська Література періоду Київської Русі (фольклор І Писемна література)

Перекладна світська література (житійна література, природничо-наукова література)

Оригінальна світська література - твори, написані давньоруською літературною мовою:

Житія святих;

Повчання, проповіді, послання («Повчання дітям» Володимира Мономаха, проповіді Кирила Туровського, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона тощо);

- ораторська проза;

Літописи, історичні хроніки («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис);

Поеми («Слово о полку Ігоревім») тощо.

2. Рання творчість Т. Г. Шевченка. Балада «Причинна»

Основні мотиви ранньої творчості Шевченка пов’язані з тим, що поет сумував за рідним краєм, у якому не був майже 10 років. Він згадував чарівні українські казки, легенди, перекази, чудову природу, розповіді діда Івана про козаків та гайдамаків; пам’ятав і про свою сирітську долю, про панську несправедливість та жорстокість. І, звичайно ж, роздумував над тим, кому й навіщо потрібні його вірші, що він особисто може зробити для поневоленого народу.

Тому ранні твори Шевченка присвячені темам сирітства й соціальної нерівності; трагічної долі жінки й розбещеності панів; героїчного минулого України; ролі поета й поезії в суспільному житті.

У ранніх творах автор схилявся переважно до романтизму, хоча досить міцною була в нього й реалістична основа; поета вабило незвичайне, яскраве, навіть таємниче, фантастичне, у стилі його творів відчувається піднесеність, деяка розчуленість. Поет захоплюється історичним минулим. Усе це якраз і є основними ознаками українського романтизму.

Ви вже знайомі із жанром балади. У сьомому класі ви вивчали народні балади, наприклад, «Ой в Січ старий козак», у восьмому – баладу Є. Гребінки «Човен».

Балада – ліро-епічний твір із драматично напруженим сюжетом, що має фольклорну основу.

Інколи автор у баладі відступає від сюжету й звертається безпосередньо до читача, висловлюючи власні думки про долю дівчат, яких козаки змушені були кидати напризволяще, бо йшли в похід. Особливо важко було сиротам. Такі відступи називаються ліричними.

Ліричний відступ – композиційно-стилістичний прийом, який полягає у відхиленні автора від прямої сюжетної лінії, авторська мова, розмірковування, висловлювання, котре виражає безпосереднє ставлення до зображуваного або того, що має опосередковане відношення.

(Причинна – жінка, якій пороблено, яка не володіє собою, не тямить себе)

Билет 22

1. «Слово о полку Ігоревім» – геніальний пам’ятник давньоруської літератури. Незвичайна поетичність, суворість і яскравість слова, стримана сила почуттів залучали і залучають до цього твору, до цього добутку літераторів, музикантів і живописців різних епох. Невідомому авторові вдалося не тільки розповісти нам про події, що зробили значний вплив на об’єднання руських князів надалі, але і вперше в світовій літературі створити художні образи великих князів, їх військ, дружин руських воїнів.

Образ Ярославни в «Слові о полку Ігоревім» трагічний і сумний, з одного боку, але сповнений ніжного ліризму і поезії – з іншого. Кращі якості жінки і дружини втілив автор в цьому образі. Ярославна постає перед нами вірною, ніжною, відданою жінкою і нескінченно люблячою дружиною. У тузі про чоловіка вона, не соромлячись своїх сліз, плаче на стіні фортеці. Цей плач традиційний і церемоніальний, але скільки в ньому щирою туги і задушевного розпачу! У важку для чоловіка хвилину вона всім серцем прагне опинитися поряд з ним, полегшити його страждання, допомогти: «Омочу шовковий рукав у Каялі – річці, обітру князю криваві його рани на гарячому його тілі».

Розуміючи, що люди не в силах допомогти її горю, Ярославна звертається до сил природи, заклинаючи і благаючи їх не губити коханого чоловіка і доблесного воїна Ігоря Святославовича. У цьому язичницькому зверненні до вітру, Дніпра і сонця чується надія на справедливість і допомогу. Хто ж може захистити тепер Ігоря та його дружину від злих половців, якщо не ці всемогутні божества? «Віз – плекай, пан, мого коханого до мене, щоб не слала я зрання до нього сліз на море», – просить вона у Дніпра-Славутича. Але, незважаючи на поважність звернення, чути і докір сил природи за зроблене: «Навіщо мечеш ханські стріли на своїх легких крилах на воїнів мого Ігоря?» – запитує Ярославна у вітру. «Світле і трисвітле сонце! Для всіх ти тепле і чудове! Чому ж, владико, простерло гарячі свої промені на воїнів князя? У полі безводному спрагою їм луки розслабило, тугою їм сагайдаки заткнуло», – звертається Ярославна до сонця.

Образ Ярославни в «Слові о полку Ігоревім» цілісний і самодостатній. У цього плачу чутна «печаль рясна» і туга, яка «розлилася по Руській землі» після поразки славних воїнів у поході проти половців. За допомогою цього способу автор хоче показати скорботу і горе всієї Руської землі і самовідданість руських жінок, готових у будь-яку хвилину поспішати на допомогу своїм чоловікам і захисникам, жінок, які безмежно вірять у правоту їх справи.

Образ Ярославни надихав багатьох поетів і письменників, служив прообразом героїнь Пушкіна, Тургенєва, Толстого та багатьох інших майстрів художнього слова. Жуковський і Заболоцький, кожен по-своєму, перевели плач Ярославни на сучасну їм російську мову. Але непередавано відчуття від прочитання давньоруського тексту, автор якого був наділений талантом тонкого і чуйного сприйняття прекрасного.

Шевченко-драматург

Тарас Шевченко- не лише поет і прозаїк, а й драматург. Написав він кілька п'єс, але повністю збереглися лише драма "Назар Стодоля" та уривок з історічної драми "Микита Гайдай", в якій ідеться про національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти під керівництвом Богдана Хмельницького. Устами сотника Микити Великий Kобзар закликав слов'янські народи до братерства. Захоплюючись театром, Т. Шевченко пробує свої сили в драматургії, створює історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), працює над соціально-побутовою драмою «Cлепая красавица». Pосійською мовою написана й драма «Назар Cтодоля», згодом перекладена (частково-самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Cлава поета росте. В нього просять творів для друку видавець альманаху «Молодик» І. Бецький. Восени 1842 року Т. Шевченко написав поему «Гамалія». Цією поемою завершується перший період творчості поета. Отже, він був поетом, драматургом, прозаїком, мислителем,істориком, етнографом, фольклористом і художником, який залишив велику образотворчу спадщину- понад тисячу творів. Одне слово, геній Великого Kобзаря надзвичайно широкий, багатогранний. Літературна спадщина Шевченка- це "Kобзар", 9 повістей (із 20-ти задуманих), п'єса "Назар Стодоля", кілька уривків інших драматичних творів, щоденник та листи. Українська література попередніх століть (творчість Kотляревського, Гребінки, Метлинського, Kостомарова) та красне письменство інших народів також мали вплив на формування літературних смаків Шевченка. Йдеться передусім про російську і польську літератури. Проте основне джерело його творів - життя народу, зокрема покріпачених селян. Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірки пісень М.Цертелєва, А.Метлинського, "Історія Русів", "Запорізька старовина" І. Срезневського, наукові праці з історії України М. Бантиш- Kаменського, М. Маркевича, козацькі літописи, зокрема "Літопис Величка"

(Тема - показ соціальних суперечностей між старшинською верхівкою та низовим козацтвом.