Зв’язок романтизму із національним рухом 4 page

Поет любить народ і віддає йому свій великий талант. Живучи серед народу, він ніколи не буває самотній. До нього в убогу хату раз у раз приходила молодь слухати пісні. Зв'язок з народом надавав поетові сили і натхнення для творчості. Своєю відданою працею для трудящих він заслужив у них велику повагу і довір'я. Народ уважає його своїм ватажком і під його проводом іде на повстання проти панів:

Леся Українка показує поета як людину волелюбну і сміливу. Він гордо і незалежно поводить себе з паном, не схиляється перед його владою і силою, відмовляється від багатства і слави, які пропонує йому Бертольдо:

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Він не скоряється й тоді, коли граф загрожує йому в'язницею.

Леся Українка перша в тодішній літературі змалювала образ поета-співця соціальної війни між класами, а не народами.

В образі народного поета-громадянина Леся Українка висловила думку, що поезія повинна служити трудовому народові, допомагати йому у повсякденному житті в боротьбі проти визискувачів.

9 билет

1. Після смерті Б. Хмельницького, коли гетьманом вдруге було обрано Юрася Хмельниченка, на Україні настала лиха година. Було безладдя, внаслідок чого кожний робив, що хотів. Із заходу чинили утиски на Україну польські війська; з півночі й від сходу московські, а з півдня турки й татари. До того ще Україна розділилася на дві частини: Лівобережну й Правобережну (від ріки Дніпро). На Лівобережній вибрали одного гетьмана, на Правобережній другого. Доходило до того що гетьмани воювали між собою. І так брати билися з братами, Україна спливала кров’ю і щораз більше занепадала. Недарма народ та історія назвали ті часи «Руїною»

Козацький період у нашій історії налічує понад 500 літ. Історія козацтва XVII століття була сповнена бойових звитяг та великих трагедій. В історії нашого народу Запорозька Січ назавжди залишилась проявом величності й мужності наших предків. Коли російська цариця Катерина II узялася за «поліпшення» устрою в державі, то найперше вона наказала Кирилу Розумовському скласти гетьманську була-ву і скасувала гетьманство. Не змігши підкорити козаків, 10 листопада 1764 року царський уряд видав указ про ліквідацію гетьманства. Катерина II завершила процес закріпачення українського селянства. Козацькі полки реорганізовувались у регулярні, козацькій старшині надавались військові ранги російської армії. Україна остаточно втратила свої права, свою волю; закінчила своє існування вільна Українська козацька держава. Настав один із найтяжчих часів для України — період Великої Руїни.

В одній із найвизначніших своїх гумористичних повістей «Конотопська відьма» Г. Квітка-Основ’яненко показує деградацію нащадків колишньої козацької старшини після занепаду української державності. Гумор автора часто переходить у сатиру на життя й побут козацької старшини XVIII століття.

Починається повість своєрідною похмурою анафорою, яка, проте, викликає глузливу посмішку: адже причини для глибоких роздумів, справні суму у Микити Забрьохи — конотопського сотника — немає зовсім, цей сотник просто нудиться від бездіяльності, хоча його значна військова посада не давала підстав для нудьги. Сучасники митця прекрасно усвідомлюють чому він заповзявся на подібних до Забрьохи: випадкові люди при високих чи отриманих у спадщину, ставали нормою, колишні славні військові традиції занепадали; не те що до кріпаків, навіть до вільних людей новоспечені дворяни ставилися зневажливо. Саме з таких самовпевнених дурисвітів і формувалося майбутнє українське дворянство, котре, як писав Т. Шевченко, «за шмат гнилої ковбаси продасть і рідну матір, і матір-Україну.

Сюжет повісті становить складне поєднання побутових епізодів з фантазіями. Конотопський сотник Забрьоха сватається до хорунжівни Олени, але дістаж «гарбуза». Писар Пістряк намагається хитрощами скинути Забрьоху і посісти його місце: він намовляє сотника водою перевірити відьом. І тут в уявність вплітається фантастика: відьма Явдоха наводить ману на людей викликає чаклуванням переліт сотника на Безверхий хутір, потім одружує його з Солохою, писаря Пістряка — з наймичкою Пазькою, а хорунжівну — з суддепком Халявським. Закінчення знову реалістичне. Забрьоху скидає з сотенства, а Пістряка — з писарства, і вони знову стають приятелями.

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII століття, характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника підлого крутія та безпросвітного п’яниці Пістряка, свавільного Халявського, Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволений тим, що зменшилась смертність людей.

Найяскравіший образ повісті — Микита Забрьоха. Він — спадковий сотний «Таки хто скільки не зазнав, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди прадіди Микитові усе були у славному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина сотенство й переходило». Він мас велику владу, керує цілою конотопською сотнею, але сам дурний, неосвічений, ледачий. Прийоми викривального зображення образу різноманітні.

· Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мас дев’ятої клепки в голові», «зовсім не тямив діла») і самовикриття письменного не розжую, хоч і школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю, Я нічого пак не вмію писати, та на ньому сторч і підписав»).

Не диво, що без писаря він зовсім безпорадний.Коли писар розсердився й пішов, Забрьоха нічого не може сказати козакам на запитання, що їм робити й для чого їх зібрали, а тільки кричить і лається. У керуванні сотнею Забрьоха в усьому звіряється на пройдисвіта-писаря, не розуміючи найпростіших справ. Проте в поводженні з козаками він чванливий і пихатий. Коли козак звертається до нього, він зневажливо відповідає і зараз же відступає, «щоб не дуже налазив на нього і щоб часом не запанібратавсь з ним». Неуцтво й надзвичайну обмеженість виявляє він і в інших стосунках з людьми. Коло інтересів сотника обмежуєтьсн задоволенням шлункових потреб, пияцтвом, спанням.

Не менш колоритно, і, звичайно, у сатиричному плані зображує Квітка й писаря. Як і пан сотник, Пістряк — безпросипний п’яниця. Він допивається до того,що не може «за ненахожденієм писательського существа і трепетанієм десниці і купно шулійці» скласти рапорт на письмі, тому викарбовує число козаків на хворостині. Цей хитрий шахрай, проте, дурний у простих практичних речах. Так, вирізавши і «лепорт» на хворостині і зламавши потім її на зубці, він не може збагнути, що на одну зарубку стало менше, і ніяк не може долічитися одного козака; оскільки він не може ввійти з довгою хворостиною в хату, то пропонує «або стіну простягти, або стелю підняти». Пістряк пишається своєю вченістю.

2. Одним із дебютних творів Т. Шевченка є романтична балада “Причинна”. У ній поет вивів образ дівчини-сироти, яка залишилася зовсім самотньою, коли її коханий поїхав у далекі краї, і, пригнічена своїм горем, сприймається як причинна, тобто несповна розуму. Помирають від ворожого ставлення “чужих” людей і дівчина, і козак, який не може змиритися після свого повернення в рідну сторону із втратою коханої. Твір має фольклорну основу, у ньому поєднуються фантастичне і реальне, велику роль відіграють ліричні відступи. Автор вдається до переходів від одного розміру до іншого, які переконливо мотивуються змістом і настроєм різних частин балади.

Спостерігаю стрімкий красивий осінній захід сонця. Ще зелені дерева, але вже з пожовклим листям накриває велика тінь передвечірніх сутінків. Вона повільно насувається, мов поглинає у себе все, позбавляючи сонячного світла. Сонце останніми променями прощається з землею і ховається за обрієм.

Восени усі підбивають підсумки: люди збирають урожай, тварини запасаються на зиму — усі готуються, щоб правильно і гідно зустріти новий оберт життя, те, що може багато чого змінити. Кохання теж ставить крапку або переходить на новий етап у цю спокійну, але визначальну пору року. Природа завжди віддзеркалює стан людини. А може — навпаки? Чи існує вічне кохання, а чи зникає воно із закінченням земного життя?

"Реве та стогне Дніпр широкий" — відомий початок одного з найперших творів Тараса Шевченка. Сила і міць розбурханої природи — широкі впевнені мазки молодого талановитого художника. Грізний широкий Дніпро, що реве, мов поранений звір, гори-хвилі, лиховісне гукання сичів. Лише слова, але мимоволі схиляєшся перед силою стихії, серце стискається у передчутті невідворотної біди. "Ще не ранок, але вже й не ніч". За старослов'янськими легендами саме в цю пору всі створіння потойбічного світу виходять на землю...

У "Причинній" я відкрила для себе зовсім іншого Шевченка. Любов'ю до. України так само насичений кожен рядок, але виявляється патріотизм не у прямому розмірковуванні про її долю, не у твердості і непохитності, а у відтворенні дивовижної культури, вірувань, замилуванні природою, людьми. Перебуваючи у Петербурзі, молодий, тоді ще майбутній, письменник стужився не тільки за рідною мовою: за усім, що було таким близьким. Активно спілкуючись із митцями-ро-мантиками, він і сам пише твір у відповідності з їх традиціями, дуже близькими до фольклорних. Природно, що у рядки на папері виливаються спогади про край, де залишилось серце автора, і перед нами постає оповита смутком, але яскрава і неповторна у своїй красі батьківщина.

Сумна історія вічного кохання — це не тільки "Ромео і Джульетта", "Юнона і Авось" — тема найактуальніша у світовому мистецтві, багато хто намагався осягнути та виразити глибину чудового неймовірного уміння людей знаходити одне одного і кохати все життя, і навіть поза життям залишатися разом назавжди. Звісно, безліч народних пісень оспівує красу почуттів закоханої пари.

Романтична, але трагічна історія закоханих не залишила байдужим і Т. Шевченка. Дівчина-сирота надзвичайної краси (навіть русалки довго не могли відвести погляду від неї), як потопаючий за соломинку, тримається за єдину рідну людину, єдиного коханого у її житті, вона чекала б на нього роками, а то й десятиліттями:

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла.

Письменник милується на "біле личко, карі очі" дівчини і ніби з глибини душі виривається крик співчуття:

Така її доля... О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

Коли зникла остання надія і навіть ворожка не змогла допомогти і лише притупила тугу, перетворивши дівчину на примарну білу тінь, закохана віддала своє тіло землі, а душа злетіла на небо. Можна вважати цей образ трагічним. Козак, який теж мав щирі почуття і так поспішав, помер разом із нею. їм не судилося побачитись на землі, але вони, кохаючи одне одного, зустрілись на небі. Лиш явір та калина — символи вірності, постійності і дівочої краси, — щебет соловейка на могилі та русалоньки, які уночі виходять з Дніпра грітись, нагадують про незвичайну історію. Життя триває.

Дивно, але в мене цей твір викликав не смуток, навпаки, тільки надію, що і в наш час може існувати таке кохання.

Тарас Шевченко впевнено ступив на літературну стежину, яка потім стане широким шляхом. І приніс із собою відчуття найтонших нюансів людських переживань і вміння їх майстерно відтворити. Глибоке знання народної творчості, традицій (що дало тему і манеру викладу для балади: образи, постійні епітети, пестливі слова, народна символіка), вірувань, демонології (ворожіння, русалки, що здатні залоскотати). Письменник уміє бачити навколишній світ і передавати його красу у розмаїтті барв і звуків: "укрупнена", як у всіх письменників-романтиків, переважно нічна природа, створює емоційний фон. Усі ці особливості творчої манери дають нам право назвати баладу "Причинна" романтичним твором і зауважити, що її автор — справжній митець, художник слова.

10 билет

1. Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко — наш славетний земляк, автор багатьох прозових і драматичних творів українською й російською мовами. Його повість «Маруся» — перший український прозовий твір, написаний живою народною мовою. За жанром це сентиментально-реалістична повість. Автор розповідає про життя простолюду так, що викликає щире співчуття, розуміння проблем, які стоять перед цими людьми.

В основі сюжету повісті лежить історія нещасного кохання сільської дівчини-красуні Марусі й парубка Василя. На перепоні їхнього одруження стала багатолітня солдатчина. Батько Марусі не дав згоди на те, щоб дочка побралася з Василем, справедливо домагаючись, щоб парубок відкупився від війська — це й стало причиною страждань і трагедії закоханих. Наум Дрот говорить Василеві: «Як прийде набор — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як солдаток шанують...» Батько, знаючи, яке життя в солдаток, не бажав такого своїй єдиній дочці, бо насправді любив її всім серцем. Однак прагнення батька відгородити свою доньку від нещастя призвело до трагедії. Не дочекавшись повернення Василя, Маруся захворіла й померла.

У творі виразно помітні елементи сентименталізму — художнього методу, популярного в європейських літературах того часу. Він полягав у чутливому, сльозливому змалюванні подій і героїв у творах. Елементи сентименталізму відчутні й при змалюванні головних героїв повісті. Вони у Квітки-Основ'яненка ідеалізовані, наділені всіма можливими чеснотами. Маруся — це ідеал дівочої краси, її зовнішність змальована у фольклорній традиції: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Приваблива зовнішність поєднується із внутрішньою красою дівчини: вона добра, працьовита, розумна, слухняна, богобоязлива. Такою вона є й на думку односельчан: «Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати її сидить та відпочиває». Автор, описуючи Марусю, зауважує, що білу сорочечку дівчина сама пряла й вишивала. Такими ж чеснотами наділений і Василь. Герої зустрілися на весіллі й не могли очей одвести один від одного. Однак сором'язлива, богобоязна дівчина сказала, що більше не буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Любов Василя й Марусі не знає зради, глибокі й сильні почуття призводять до загибелі героїв. Таке ідеальне кохання, сильні почуття й трагічний фінал є елементами сентименталізму.

Водночас, «Маруся» — це й реалістичний твір. У реалістичному плані змальований батько Марусі — Наум Дрот, хоча його образ теж певною мірою не позбавлений ідеалізації. У своїх вчинках він керується реалістичними мотивами. Незгода видати заміж дочку за Василя пояснюється небажанням батька бачити Марусю солдаткою. Реалістично змальовані в повісті побут і звичаї українського села. Велике місце в творі займають фольклорно-етнографічні елементи, описи зовнішності героїв, інтер'єру, народних свят та звичаїв. Г. Квітка-Основ'яненко детально та яскраво змалював українські обряди сватання, весілля, поховання молодої дівчини. Твір написаний живою, розмовною мовою, насичений епітетами, порівняннями, прислів'ями, зменшено-пестливими формами, у ньому щедро використовуються скарби українського фольклору. Завдяки цим якостям повість посідає гідне місце в українській літературі.

Повість "Маруся" стала етапним явищем у творчості письменника. Автор не вишукує хитромудрих сюжетних переплетінь, не подає літературними персонажами виняткових людей. Простенький сюжет, не переобтяжена зайвими поворотами фабула, типові українські характери героїв — і небачений успіх. С. Зубков про дану художню річ пише: "В основі її сюжету лежить зворушлива історія ідеального кохання Марусі й Василя, так нещасливо, після подолання всіх труднощів і перешкод, обірваного смертю героїні. Всі без винятку персонажі повісті — прості, благородні, душевні люди, працьовиті й скромні, правдиві й самовіддані, покірні й богобоязливі. І основна фабула й сама побудова твору багато в чому перегукуються з житійною літературою". Письменник дійсно ідеалізує і героїв, і їхні стосунки, але вся дія твору відбувається на тлі колоритних українських звичаїв і обрядів, всі чинять за законами Божої і народної моралі, а тому "Марусею" Г. Квітки-Основ'яненка захоплювалися не лише його сучасники і не тільки прості селяни, а й високоосвічені й талановиті митці. Павло Тичина, наприклад, у двадцятих роках XX ст. в одному з листів писав: "Днів зо три тому читав я уночі Квітку-Основ'яненка. Читав "Марусю". Та так дочитавсь, що не помітив, як і шість годин ранку прийшло... Так сильно писати! І так просто! Мені здається, що сцена смерті Марусі нічим не слабша від смерті Ніколая у Л. Толстого. Квітка-Основ'яненко величезний талант".

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму, що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини і відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти хотіли розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. Сентименталізм наблизив літературу до реалізму, але вадою його були ідеалізування застарілого в житті

Спробувавши свої сили в різних жанрах російською мовою, Квітка-Основ'яненко опублікував повість "Маруся" (1834). Публікації першої української повісті передувала складна, виснажливо довга боротьба творчої інтелігенції за право й можливості української мови. Питання про українську мову стало кардинальним вже у перші десятиліття XIX ст. У другому номері "Украинского журнала" за 1825р. була опублікована стаття І. Кулжинського "Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии", в якій особливо наголошувалося на достоїнствах української мови, її "ніжності", яка захована в самих первісних елементах слова; але докази такого роду краще можна відчути слухом і серцем, ніж виводити з витончених теорій".

Своє захоплення поетичністю української мови висловлював І. Срезневський: "У наш час, — писав він І. Снєгирьову в 1834р., — уже не треба доводити, що мова українська... є мовою, а не наріччям російської або польської, як стверджує дехто... що це мова навряд чи поступається, наприклад, богемській багатством слів і виразів, — польській — живописністю, сербській — приємністю, що ця мова, ще не відшліфована, може порівнятися з мовами освіченими своєю гучністю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, живописна".

Незважаючи на те, що вже в 20-ті роки були вагомі "докази" повнокровності української мови, що росіяни знали напам'ять "Енеїду" І. Котляревського, що театрали зачаровувалися пречудовою українською вимовою М. Щепкіна, все ж потреба у доказах прав і можливостей української мови не відпала. Треба було доводити, що така мова взагалі існує, оскільки шовіністично настроєні критики, і насамперед В. Бєлінський заперечували її існування: "Отже, — робить категоричний висновок В. Бєлінський, — ми маємо цілковите право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя".

Відмовивши українському народові в самобутності його мови, російський критик позбавляв українців права називатися народом, тим більше мати свою історію. Яка історія без народу, а народ без мови! "Малоросія ніколи не була державою, отже, і історії, в точному розумінні цього слова, не мала, — пише він у рецензії на "Историю Малороссии" М. Маркевича. — Повістю "Маруся" Квітка-Основ'яненко довів широкі можливості української мови, започаткував нові перспективи розвитку української літератури, високо підніс її авторитет. Та на цьому, на жаль, не закінчилася боротьба українських письменників за природне право народу мати літературу рідною мовою. Не закінчилась вона і для Квітки-Основ'яненка, котрого дехто намагався відлучити від "безперспективної", "мертвої", "мужицької" мови.

Був час, коли письменник, зваживши на авторитет В. Жуковського і П. Плетньова, відгукнувся на їх прохання і переклав "Марусю" російською мовою, та бажаного ефекту це не дало. Українці не пізнавали своїх земляків, а росіяни називали це маскарадом. Зрозумівши не тільки марність, а й ущербність такої праці, автор "Марусі" відмовився від неї назавжди.

Щоправда, не всі письменники і критики гудили українську мову й літературу. Були й такі, що підтримували зусилля Квітки творити українською мовою, доводили правомірність існування української літератури. Серед них треба назвати насамперед В. Даля. Рецензуючи "Малоросійські повісті" Г. Квітки-Основ'яненка, він був вражений неповторністю, чистотою і первозданною свіжістю української мови, її мелодійністю і вседоступністю. "Не смію також радити братися за переклад повістей Основ'яненка російською мовою, — писав учений, — це вийшла би перекладання, а не переклад. їх треба читати в оригіналі... Чи варто перекладати й спотворювати книжку, яку так легко розуміти в оригіналі і тішитися та радуватися незрівнянною простотою зворотів і виразів".

Розуміючи спорідненість української та російської мов, Квітка глибоко відчував і відмінності між ними. Відбиваючи критичні атаки російських журналів на українську мову, він переконував, що навіть найдосконаліший переклад російською мовою не збереже і не передасть краси оригіналу. У листі до А. Краєвського Квітка-Основ'яненко висловлював надію, що гоніння російських журналів на українське художнє слово — недовговічне. Тільки "дайте нашим юнакам змужніти, познайомитися з пером, — вони докажуть і підтвердять, що російська мова є тільки наріччя декількох губерній, дитя, і то не старше, нашої мови, старшого сина корінної слов'янської. І як візьмуться хлопці щипати і з неї (мови) все наше коріння, відняте, тоді і найбільш ревний поборник мови російської замовкне і признається в колишній своїй помилці. Мови російської, справжньої, немає в вітальнях, у книжках (не в книгах), нема в журналах російських. Напишете статтю без іншомовного слова, без іноземних фігур і зворотів? Неможливо, а нашою мовою все це можна; і чисто, і гладко, так, як неможливо в досконалості передати ніякою іншою мовою".

Квітка-Основ'яненко зробив усе можливе, щоб "присоромити і заставити замовкнути людей з дивним поняттям, які голосно проповідують, що не треба тою мовою писати, якою 10 мільйонів розмовляють, яка має свою силу, свої красоти, які не можна передати іншою, свої звороти, гумор, іронію і все як у порядній мові".

Українські повісті Квітки-Основ'яненка викликали сльози навіть у найзапекліших скептиків, переконували, що багатомільйонний український народ має таки свою, повноцінну і багату мову, мелодійну, ніжну і безсмертну. Завдяки українським повістям Г. Квітки-Основ'яненка збільшилось число прихильників української літератури.

2. Знає про українську усну народну творчість як складову і невід’ємну частину великої культури народу. Називає основні роди українського фольклору: народний епос, народну лірику і народну драму. Характеризує народну драматургію та її основні жанри: пісню-гру з драматичними діалогами („Просо”), драматичну сценку-гру жартівливого характеру („Коза”), родинно-обрядову драму („Ве­сілля”). Аналізує одну з прадавніх трудових пісень-ігор „Просо”, що є мікродрамою жартів­ливого характеру. Характеризує мовні особливості діалогу, магічний характер пісні. Аналізує елементи драматичного твору (ремарки, діалоги) у п’єсі-грі „Коза”. Пояснює виділення з обрядів різдвяного циклу окремих складників і перетворення їх на самостійні сцени, розкриває варіантність пісні про козу-дерезу, що дійшла до наших днів. Аналізує народну драму „Весілля” та її варіанти у різних народів. Розкриває зв’язок української народної драматургії зі світоглядом, мен­тальністю українців.

Народні драми в Україні зародилися в надрах національних обрядів, де трудова діяльність, міфи, релігійні таїнства й елементи художньої творчості були злиті воєдино. Це був вид народного словесного й театрального мистецтва, в якому різні форми драматичного дійства виконувалися самодіяльними акторами чи масами ентузіастів і передавалися від покоління до покоління.
Перші зразки такої драматургії можна знайти в численних молодіжних іграх під час календарних свят. Серед новорічних розваг - ігрові драматизовані сценки «Меланка» та «Коза», що мали певний сюжет, розподіл тексту на ролі та деякі початкові елементи сценічної дії.
В основі народної ігрової сценки «Коза» - захворювання і щасливе одужання головного персонажа, що викликає загальну радість з цього приводу. Швидше від усього, такий сюжет пов'язаний з уявленням наших предків про оживання природи і відновлення сил усіх живих істот напередодні весни. Близькою за змістом до «Кози», але складнішою за театральною атрибутикою є новорічна гра «Меланка», яку вважають однією з найкращих форм народного театру. До словесної драматургії долучалися жалісні та жартівливі пісні, танці під інструментальну музику.
Подібні народні драматичні дійства являють собою і деякі веснянки (гаївки). У них відображена поява в українському суспільстві нових соціальних груп, професій, ставлення до них народу. Характерна в цьому плані весела і ритмічно загострена гаївка «Царівно, ми твої гості», в якій молода дівчина при виборі женихів відмовляється від престижних бондаря і коваля й погоджується йти заміж тільки за селянина.
Традиційне українське весілля поступово складалося у своєрідне велике театралізоване дійство з переодяганням, масками, яке поєднувало в собі елементи лірики й епосу, драми, комедії й трагедії.
Значну роль у розвитку народної драми відіграв ляльковий театр - вертеп, що виник у другій половині XVII століття. Популярними були народні драми «Мельниця», «Дід і баба», «Коза», «Цар Ірод», спрямовані проти несправедливості та деспотичних дій влади. Народні драми вертепу були улюбленим видовищем в Україні, перероблялися в Росії та Білорусії. Нині вони використовуються самодіяльними акторами та учасниками вуличних театралізованих дійств.

Початий народної драми, яка є джерелом професійної драматургії, – у дохристиянській давнині. Це Невеличкі сценки віршованої форми, які супроводжували або відбивали певний обряд, трудовий процес або становили собою гру дітей, юнацтва і мали розважальний характер.

Трагедія

Комедія

Драма

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

11 билет

1. Романтичне зображення життя виникало паралельно з реалістичним ще в глибоку давнину. Виявилося воно у творах різнихжанрів стародавніх літератур: в казках, легендах, міфах, ідиліях, пригодницьких повістях і романах, пізніше — в баладах, феєріях тощо. Назва цього методу з’явилася через багато віків;походить вона від слова «романський», що вживалося спочаткуна означення творів, писаних не латинською, а якоюсь із мов романської групи індоєвропейської родини — французькою, італійською, іспанською, португальською, румунською. У першій половині ХVІІІ ст. в англійській літературі в слово «романський» почали вкладати інший зміст: це щось надприродне, незвичайне,дивне, таємниче.