Зв’язок романтизму із національним рухом 6 page

Тема: сатиричне зображення панів, чиновників, купців, дворянсько-бюрократичної системи управління.

Ідея: нищівне висміювання і засудження моральних вад тогочасного суспільного життя (спосіб життя, інтереси і прагнення поміщиків та купців; тлумачення чиновниками законів з вигодою для себе, їхнє крючкодерство; чинодралів і віршомазів-панегіристів, які прислужництвом і підлабузництвом прагнули здобути високі посади, що давали добрі прибутки; схоластичну систему освіти, яка завдавали «спудеям» великих мук.)

Основна думка: Г. Сковорода сатирично викриває і заперечує весь тогочасний лад як антилюдяний і аморальний; підносить примат розуму, контрастно протиставляючи його тогочасному соціальному і побутовому злу: А мне одна только в свете дума, Как бы умерти мне не без ума.

Жанр: сатиричний вірш, песнь, де поет представляє й осміює цілу галерею грішників, що не живуть за своїм покликанням і ганьблять інших: це жадібний поміщик, лихвар, брехливі купець і юрист, підлабузник-сластолюбець.

Композиція.
Створивши окремі художні деталі, які відображали різні соціальні пороки, Г. Сковорода намалював широку картину тогочасних суспільних порядків, дав їм оцінку.
Кожна строфа вірша складається з шести рядків. У чотирьох перших автор відображає ті чи інші риси живої дійсності, а в двох наступних, що звучать як рефрен, протиставляє їм свої роздуми.
Спочатку він не повідомляє, яка ж думка «не йдет с ума». Про це дізнаємося з рефрену в передостанній строфі. Ні царів, ні інших владик земних не боявся вільний філософ-правдолюб, не страшною йому була й сама смерть. Його турбує лише одне: «Как бы умереть мні не без ума», тобто не зійти з шляху, який він обрав у житті, не піддатися звабам забезпеченого існування.

Отже, у творі сатирично викривається і засуджується весь суспільний лад як безчесний й нерозумний. Кожний рядок вірша Г. Сковороди, кожний його образ несе у собі велике смис-
лове навантаження, відтворюючи живу дійсність у її найхарактерніших проявах.

ОСНОВНІ МОТИВИ ПОЕЗІЇ СКОВОРОДИ.

Незвичайне і не завжди зрозуміле всім життя... Талановита, високоосвічена людина із багатообіцяючим майбутнім обирає «дивний» шлях: обмеження у всьому, аскетизм, постійні мандри і праця. Але це «дивне» життя мало ще й інші сторони: душевний спокій, гармонію зі своїм «я», спілкування з людьми та природою і «сродну» його душі працю. Цілком свідомо і осмислено вирушає в таку життєву подорож Григорій Сковорода, взявши із собою оригінальну філософську думку, яскравий письменницький талант, уміння складати музику й пісні, бажання пізнати свій рідний народ і допомогти йому.

Такий вибір стоїть перед людиною завжди: чому надати перевагу в житті? Матеріальному чи духовному, праці за покликанням чи для збагачення, правді чи лицемірству, внутрішньому спокоєві чи зовнішньому блиску, праці на благо народу чи лише славі? Зовсім не думаючи про почесті, зневажаючи їх, Сковорода все ж заслужив усенародне визнання і пам’ять за свою мужність, любов і повагу до бідного люду, за протест проти несправедливості й зла, засудження наживи, духовну незалежність. Вже у XVIII столітті пісні та «псальми» письменника-філософа увійшли до репертуару кобзарів і лірників. Сковорода — письменник і філософ зі світовим іменем.

Найповніше естетичні погляди Григорія Сковороди відбились у поетичній творчості, сповненій життєвої сили, глибини змісту, художньої довершеності. Глибоко лірична, багата на філософські роздуми, вона, як і вся творчість мислителя-гуманіста, служила інтересам трудового народу. За давньою поетичною традицією письменник назвав збірку своїх віршів «Сад божественних пъсней». Беручи до своїх пісень епіграфи з Біблії, поет називає їх «божественними». Кожна із пісень збірки має свою мелодію, складену самим автором. Глибокі знання Біблії дозволяли Сковороді поринути у її віковічну мудрість. З віршів постає образ людини, для якої Ісус Христос — ідеал, а його жертва зрозуміла і прийнятна:

Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня «Всякому городу нрав і права». Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. У сконденсованій, афористичній формі поет піддав нищівному засудженню різні негативні риси сучасного йому суспільства—підлабузництво, брехню, обман, зажерливість, розкіш, розпусту, гонитву за багатством. Усім мерзотам «світу» він протиставив свій ідеал людини, у якої «совъсть, как чистый хрусталь», яка керується світлом розуму:

Пісня стала народною, була в активному репертуарі лірників і кобзарів XIX століття, навіть зазнала певних текстових змін і доповнень, що характерно для усної народної творчості. Світові насильства, стяжательства і багатства Сковорода протиставляє спокій душі, чесну працю, скромність і мудрість. Про свій «жребій» говорить він і в іншій пісні:

Одним із наскрізних мотивів поезії Г.Сковороди є мотив самотності, печалі, суму, «тоски» і «скуки», що гризуть його, мов іржа, сталь, і супроводжують усе життя. Але інші оптимістичні настрої пов’язані саме з перемогою над «бісом нудьги».

І в поезії митець залишався філософом — її пронизують роздуми про смисл людського життя, а вище над усе письменник ставив свободу

Сковорода — один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики. Природа була для нього невичерпним джерелом людської радості, спокою і щастя, давала творче натхнення, збуджувала високі особисті поривання, любов до рідного краю, до трудового народу. У своїх віршах поет-філософ дав яскраві зразки живопису, чарівні пейзажі, змалював талановито гармонійну єдність ліричного героя з матір’ю — природою. Як музикант і композитор, Сковорода уважно прислухався до музики явищ природи і намагався передати її віршовою формою.

А пісня «Ой ты, птичко жолтобока» ще за життя автора була дуже популярною в Україні. Ліричною схвильованістю пройняті поезії, в яких оспівано так звані «вічні теми»: життя і смерть, щастя і долю. Сковорода підшукав філософську основу для свого мандрівного життя: «Что жизнь?»—запитує він і далі відповідає: «То странствие». Напевно, жідси й прийшла в його «Сад божественных пъсней» тема мирного сільського життя, життєдайної природи з її свіжою і неповторною красою. Поет всіляко уникає всього, що могло б поневолити його дух; у нього неприязнь до «городов», де панує огидний «світ», гонитва за багатством, статками і славою; він воліє жити в бідності, задовольнятись хлібом з водою, зате у «супокої» і «на волі святій»:

У поезії Сковороди відкрився цілий світ, доти майже невідомий,— світ душевних бур і пристрастей, внутрішньої боротьби, напружених моральних, інтелектуальних і соціальних пошуків, громадянського пафосу і глибокої думки. Автор широкого світогляду, він шукав собі співзвучності у світовій літературі і знаходив її передусім в античному письменстві. Велика заслуга його полягає і в тому, що він підніс і розвинув засоби поетичної майстерності, спираючись на передові віяння свого часу, на необмежені можливості народної мови.

Найважливіші положення сковородинської естетики містили в собі золоте зерно істини і тому вийшли за межі часу, позитивно вплинули на художнє мислення наступних поколінь.

Билет 14

1. У поемі Шевченка «Гайдамаки» подано картину гайдамацького повстання 1768 року в Правобережній Україні. У поеми простежуються дві сюжетні лінії. Перша сюжетна лінія - це історія повстання Коліївщини, вона зображує зародження, підготовку, початок та хід повстання, криваву розправу з католиками в Умані.

Друга сюжетна лінія – це історія парубка, бідного сироти Яреми Галайди, його участі в Коліївщини та кохання до української дівчини, доньки титаря Оксани. Обидві сюжетні лінії нерозривно пов’язані між собою.

Поема розпочинається з другої сюжетної лінії: на початку поеми ми знайомимося з Яремою. Кульмінацією цієї сюжетної лінії стає розділ «Банкет у Лисянці», де Оксана перебуває в полоні конфедератів. Ярема намагається визволити її, водночас стримуючи своїх же товаришів, що ладні перерізати усіх у маєтку, не розбираючи кого. Ця сюжетна лінія закінчується майже щасливо: Ярема визволяє Оксану, стає народним героєм. Вона одужує і вони вінчаються в церкви. Після Коліївщини Ярема залишається живим та зберігає народну пам'ять. "Хто-небудь згадає",— мовить герой наприкінці твору

В інший сюжетній лінії на перший план виступають ватажки повстання Залізняк та Гонта. Кульмінацією цієї лінії стає розділ «Гонта в Умані» та сцена вбивства Гонтою рідних синів. На цей час народний гнів настільки володіє людьми, що перебування гайдамаків у місті

Гонта показаний в цьому розділі у відчаї людини, загнаної в глухий кут. Присяга вимагає від нього вбити своїх дітей так само, як він вбивав інших. Він робить це, а вночі тихцем ховає синів, почуваючи безмежне горе. Читач в останній раз бачить Гонту зламаною людиною, що «страшно, страшно усміхається» і просить смерті: «І мене вб’ють. Коли б швидше? Та хто поховає?…»

Сюжетна лінія Коліївщини закінчується сумно. У вигнанні з туги помирає Залізняк, Гонта вже давно і жорстоко страчений. Тарас Шевченко докоряє нащадкам, що вони так швидко забули народний гнів Коліївщини та покірно зносять на собі несправедливість.

Водночас поет мріє про єдність сусідніх народів та релігій. Помстою та кривавими розправами не побудуєш щастя, закону та миру. «Жить би та брататься» - с сумом говорить Шевченко про українців та поляків, що вбивали один одного. «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря - слав'янськая земля» - написав поет у передмові до «Гайдамаків».

Тема «Гайдамаків» — боротьба українського народу проти польсько-шляхетського панування в Україні, змалювання широкої картини народного повстання 1768 р. під назвою Коліївщина на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою.
Твір має складну композицію: лірично-філософський вступ, історичний вступ «Інтродукція», десять розділів, «Епілог». Тарас Шевченко написав також «Передмову» до поеми, яка фактично була післямовою, жартівливе звертання до передплатників «Панове субскрибенти!» та «Примітки». У поемі багато авторських відступів, роздумів: ліричних, філософських, якими часто переривається розповідь.
Лірично-філософський вступ «Все йде, все минає — і краю немає...» — глибокий роздум автора над сутністю життя, про вічні зміни в природі й людському суспільстві. Поет озвучує своє творче мистецьке кредо, ідейно-естетичні принципи письменника. Знаючи, що сучасники, письменні й друковані, стануть його відмовляти від мужицької мови, будуть радити не писати мертвими словами про громаду в сіряках, а співати, «коли хочеш грошей // Та ще й слави, того дива, // Співай про Матрьошу, // Про Парашу, радость нашу, // Султан, паркет, шпори...» (Матрьоша, Параша — персонажі російських міщанських романсів.), Т. Шевченко, використовуючи іронію, заперечує такий підхід до змалювання життя українського народу: «Спасибі за раду. // Теплий кожух, тілько шкода // Не на мене шитий...//Вибачайте...//Я слухать не буду...» Він ставить собі інші завдання: правдиво змалювати славну сторінку історії України — гайдамаччину, щоб нащадки знали про ці героїчні й трагічні події.
Гайдамацькі ножі — язичницькі символи сили і влади — освячуються перед початком повстання, «... против ночі Маковія...» Шевченко змалював у поемі всі аспекти народного життя:
• історичний (збройна боротьба за волю);
• соціально-побутовий (ідея добробуту й справедливості);
• психологічно-етичний (кохання і сім'я);
• релігійний (протистояння конфесій і віри).
У поемі «Гайдамаки» дві сюжетні лінії (у таблиці СЛ):
• перша — гайдамацьке повстання на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою;
• друга — кохання Яреми й Оксани.

2. Літературна географія Луганщини віддавна рясніє яскравими літературними іменами. Взагалі нам багато є чим пишатися, тому що серед цих імен є Володимир Іванович Даль, автор «Толкового словаря живого великорусского язіка», Борис Дмитрович Грінченко, який створив «Словарь української мови», такий великий український письменник як Володимир Сосюра.

Наш край, наче магнитом, притягував і діячів російської культури. Луганщина назавжди пов’язана з іменами Всеволода Гаршина, Олексія Кольцова, Антона Чехова, Михайла Матусовського (який теж, до речі народився у Луганську).

Більше легенд, чим навіть документальних даних, збереглося про подорожі нашим краєм видатного українського філософа, письменника, педагога XVIII століття Григорія Сковороди. Є написанні ним притчі, де вказані конкретні населенні пункти Луганщини.

З нашим краєм пов’язані також імена Юрія Черкаського, Бориса Горбатова, Миколи Уленіка, Костянтина Паустовського, Павла Беспощадного, Костянтина Симонова, Петра Панча, Івана Микитенко, Миколи Трублаїни, Олександра Довженка, Андрія Малишко, Бориса Олійника. Усьому світу відома творчість наших земляків — Миколи Руденко, Івана та Надії Светлічних.

Ще багато можно називати імен письменників і літературних діячів, які зробили великий вклад у розвиток літератури Луганщини і усього Донбаса, які прославили наш край, і якими ми мусимо пишатися.

Володимир Соссюра (1898-1965)

Народився на станції Дебальцеве 6 січня 1898р.

У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом.

З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу.

Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.

По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25).

Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану.

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.

В 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну».

Помер 8 січня 1965 року.

Твори:

- романи:

· Третя Рота (1926-30; 1942; осінь 1959 — весна 1960)

· Червоногвардієць (1937-40; віршований роман)

- вірші:

· Білі акації будуть цвісти

· Васильки

· Люблю весну, та хто її не любить

· Любіть Україну (1944)

· Я пам’ятаю

· Як я люблю тебе, мій краю вугляний

- поеми:

· 1917 рік (1921)

· Віра (1923)

· Вітчизна (1949)

· Володька (лютий 1943)

· Вчителька (1928–1929)

· Розстріляне безсмертя (1960)

· Студентка (1947)

Ганна Гайворонська

Ганна Андріївна Гаворонська народилася 22 серпня 1952 року в селі Вільшана Двурічанського району Харківської області. Найяскравіші спогади дитинства — безперервні переїзди. Батько Ганни був офіцером Радянської Армії, тож поїздити по світу довелось багато. Переїхали всю Західну Україну, а оселились на Луганщині. Спершу мешкали в селищі Новосвітлівка Краснодонського району, де Ганна пішла до школи у перший клас.

Згодом перебрались в районне містечко Клеміна Луганської області. Сюди батька запросили на посаду заступника редактора райгазети «Ленінський прапор». Тож її найперші вірші були надруковані саме в цій газеті, а вже потім в молодіжній обласній газеті «Молодогвардієць».

В 1962 році сім'я переїжджає в місто Лисичанськ, в якому мрійлива дівчинка відкріває для себе великого українського поета Володимиро Сосюру. І з цього часу почало битись на Луганщині поетичне джерельце Ганни Гайворонської. Після закінчення восьмирічки навчалася в Кремінському медичному училищі. Саме тут проходили юність і становлення ГанниГайворонської, як поета. У 1983 році закінчила Київський державний університет ім. Тараса Шевченка і отримала диплом журналіста. Працювала в обласних та районних газетах, редактором шахтарських багатотиражок.

В 1978 році з’явилася перша публікація в журналі «Ранок», потім ціла серія поетичних добірок в журналі «Дніпро», «Київ», «Прапор», «Україна».

В 1988 році вийшов поетичний збірник поетеси «Перший поцілунок», за який авторку було прийнято до членів Спілки письменників.

Віршам Ганни Гайворонської притаманна драматичність, пристрасність, ліризм, правдивість:

Луганщині

Луганщино!

Світанок України!

Земля життя мого й життя моїх батьків.

Державо юності,

У світі ти єдина.

У плахті із лісів, полів і нив.

Озвучена козацькими піснями

І підперезана, мов поясом, Дінцем.

Як мати добра, ти завжди над нами

Схиляєшся стривоженим лицем.

Билет 15

1. Поема-комедія Т.Г.Шевченка «Сон» та сучасна суспільно-політична дійсність
Сатирична поема «Сон» належить до найвизначніших творів поета періоду «Трьох літ». У цей час центральною темою його творчості стає критика самодержавно-кріпосницького ладу в сучасній поетові Росії. У поемі «Сон» це здійснюється в алегоричній формі. Шевченко дав до твору підзаголовок «комедія», прагнучи підкреслити сатиричну спрямованість поеми.
Ліричному героєві твору, що знаходився напідпитку, начебто наснився дивний сон. Герой пролітає над землею, потрапляє в різні куточки царської Росії. Такий прийом дає Шевченкові змогу вільно переміщатися з однієї місцевості в іншу та створити повну картину становища народу в самодержавно-кріпосницькій Росії. Розпочинається поема вступом, у якому в сатиричній формі розповідається про сучасне поетові життя. Поет просить сучасників схаменутися, бути людянішими, бо «усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти». Далі поет переповідає сон, що наснився ліричному героєві. У цьому сні можна виділити три епізоди: перший — життя в Україні, другий — в Сибіру, третій — у Петербурзі в царських палатах.
Пролітаючи над Україною, ліричний герой поеми звертає увагу на контраст між її мальовничою природою та становищем трудового люду. Описи української природи належать до найпоетичніших місць у поемі. Разючим контрастом до природи видається життя кріпаків. Шевченко наводить вражаючі факти: під тином опухла дитина помирає з голоду, а мати в цей час жне на панщині пшеницю, у вдови- каліки єдиного сина забирають до війська, жінку-покритку батьки вигнали з дому... Описавши такі явища, поет звертається в полемічному запалі до самого Бога, дорікаючи йому за невтручання. Поет ставить запитання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»
Із України уява поета переносить нас до Сибіру, на рудники, де добували золото. На рудниках тоді працювало багато політичних засланців. Ліричному героєві почулося, ніби під землею загули кайдани, і він побачив каторжан. Були там карні злочинці, засуджені за вбивства, пограбування, а серед них — «цар волі, цар, Штемпом увінчаний!». В образі «царя волі» Шевченко втілив типові риси борців за народну волю. Цей герой вирізняється серед інших, поводиться з гідністю: «В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!»
Шевченко згадує і «думи, рожевії квіти», які сіяв у народі «цар волі» — борець за народні права. Його турбує, чи зуміли борці за народну волю передати, посіяти свої ідеї серед людей, чи подбали вони про те, щоб ці ідеї поширилися в народі.
Із Сибіру автор переносить нас до Петербургу, і в цьому епізоді він досягає найбільшого сатиричного ефекту. Петербург уявляється Шевченкові містом, побудованим на людських кістках, на крові. Пролітаючи над Петербургом, ліричний герой звертає увагу на пам'ятник, який побудувала Петру І Катерина II. На пам'ятнику написано: «Первому Вторая». Шевченко висловлює народну точку зору на діяльність цих царів, які принесли багато лихого Україні:
«Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину».
За допомогою «землячків» ліричний герой у Петербурзі потрапляє в царські палати. Цей прийом дав Шевченкові можливість сатирично змалювати царя та його придворних, розкрити нікчемність їх прагнень та інтересів. Царя поет порівнює з ведмедем — така його величезна сила. Коли ж цей вельможа опиняється на самоті, то перетворюється на маленьке нікчемне кошеня. Цар із царицею та їхні придворні змальовані за допомогою сатиричних характеристик. Цар — високий, сердитий, цариця — «мов опеньок засушений, тонка, довгонога», вона ступає «мов чапля», цар не говорить, а «цвенькає», із підлеглими вони «мов сичі надуті», розмови царя й цариці нікчемні, вони говорять «о нових петлицях та о муштрах ще новіших». Не краще змальовані й придворні. Це панство «пихате, пузате», вони заграють із царем, розважаються, пиячать. Про стосунки між царем і підлеглими Шевченко добре сказав в епізоді, влучно названому І.

Франком «сценою генерального мордобитія». П'яний цар, розсердившись за щось на свого підлеглого, вдарив його в пику. Той — нижчого за чином, і так далі. У цій гротесковій сцені Шевченко підмітив основний бюрократичний принцип керівництва в самодержавній Росії, коли «менший меншого туза». Показуючи такі викривальні за своєю силою сцени, поет говорить читачам, що далі так жити не можна. Питання, поставлене на початку поеми: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?», є ідеєю цього сатиричного твору.

2. Найвидатнішим явищем в українській літературі XVIII століття була творчість мандрівного філософа Григорія Сковороди.
1788 року, коли Катерина II проїжджала Україною, її посланець застав Сковороду під Харковом на Лисій горі і передав філософу запрошення цариці на постійне проживання при дворі. Філософ відповів:

Мне моя свирель и овца
Дороже царского венца.

Для того, щоб відповісти на запитання, що являє собою Сковорода як мислитель і поет, необхідно звернутися до епохи, в яку він жив і творив. Життя та діяльність Г. С. Сковороди припадає на останні три чверті XVIII століття і пов'язані із соціально-економічними процесами того часу.

Формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правобережній Україні 90-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін Гайдамаччини поширювався і на Лівобережжя, де жив Г. С. Сковорода. За його життя відбулося пугачовське повстання (1773—1774 рр.), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі. Усі ці події визвольної боротьби знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди. Певні їх відгуки виразно відчутні в листах і творах періоду формування його світогляду.

Сковорода на кожному кроці бачив навколо себе жорстоких поміщиків, пройнятих жадобою до збагачення та домаганням зрівнятися в правах з російським дворянством.

Огиду й осуд викликають у Сковороди прояви нової буржуазної психології та моралі, пов'язані з народженням і розвитком у надрах феодального ладу капіталістичних відносин. Але особливо бридку картину звичок і вчинків являє собою життя окремих представників духовенства.

Світ, у якому панує суспільна нерівність, у якому імущі верстви, не обмежуючись володінням маєтками, посадами, нещадно політично і духовно гноблять трудящих, — цей огидний світ Г. Сковорода не бажав сприйняти. Мислитель не тільки негативно ставиться до такого світу, але шукає й засобів боротьби з ним.

Сковорода повстає проти всіх сил соціального поневолення людини і насамперед проти влади речей, багатства, здирства, користолюбства, наруги над вільним потягом людини до відповідної її нахилам «сродної праці».

Вихований у трудовому житті ще не покріпаченої козацької родини, він сприймає все, що руйнує життя, як ворожий, не відповідний людині, її справжній природі світ, світ морального розтління, влади речей, розпусти, зажерливості, духовної спустошеності. Саме цей світ мав на увазі просвітитель, коли казав: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Бажання більше побачити спонукало Сковороду поїхати за кордон, він подорожував Австрією, Словаччиною, Польщею, побував у Німеччині. З порожніми кишенями, але збагачений досвідом повернувся він на батьківщину.

Тут Сковорода спробував зайнятися педагогічною діяльністю як викладач піїтики в Переяславському колегіумі. Відкинувши старі поетичні зразки і поставивши викладання піїтики за Ломоносовим і Тредіаковським, Сковорода звернув на себе увагу переяславського єпископа, який запропонував йому повернутися до старих засобів викладання. Філософ відповів на це латинським прислів'ям: «Одна річ — єпископський жезл, інша річ — пастуша сопілка» (не сунь, мовляв, єпископе, свого носа до того, чого не знаєш).

Опинився Сковорода без роботи. Деякий час був домашнім учителем у поміщика, учителював кілька років у Харківському колегіумі, але й цю посаду змушений був покинути, бо влада визнала його неблагонадійним як поширювача небезпечних думок.

Не раз умовляли Сковороду стати монахом Київської лаври, говорили, що Сковорода міг би бути «стовпом і окрасою монастиря», на що він відповів: «Досить і вас, стовпів неотесаних».

З 1766 року і до кінця свого життя Сковорода лишився мандрівним учителем.

Великий філософ і мислитель навчав, де тільки міг: у школах, на базарах, по хатах, на вулиці.

Він вважав, що освіта, культура повинні бути доступні не тільки небагатьом «жерцям науки», а й широким масам народу. Він боровся за те, щоб зробити науку надбанням трудящих. Коли йому вказали на те, що нібито маси не здатні до засвоєння положень науки, нібито простий народ спить, поет відповів: «Всякий сон пробудний, і хто спить, той не мертвечина, й не одубіле мертве тіло. А коли виспиться, так проснеться, коли намариться, то очуняє й набере відваги».

Отже, Сковорода був твердо впевнений, що прийде прекрасне майбутнє, «второе время», і вогонь знищить усе мертвенне. І земля стане «землей живмх, страной в царстве любви, без враждьі и раздора, где все общее». У майбутньому «в горне Руси вижу все новое: повьіх людей, новую тварь, новое творение и новую славу. О, как мне тогда и легко, и весело, и мило, и любо, и вольно». В ім'я цього майбутнього жив і працював великий філософ, просвітитель, поет.

Билет 16

1. Історія залишила нам літописи — найдавніші пам'ятки про життя наших предків. Це і Іпатіївський літопис, і "Повесть временных лет", "Літопис Київський" та "Галицько-Волинський літопис"... Такі перші пам'ятки — це найдавніший вид історично-мемуарної прози, що містять розташовані у хронологічній послідовності коротенькі замітки й детальні оповідання про історичні події.

Початок літописання припадає на X століття. Авторами літописів переважно були ченці, які записували ті історичні події, під час яких жили самі. З часом записи літописців групувалися, впорядковувалися наступними літописцями. Мабуть, тому і загублено на шляхах нашої прадавньої історії імена перших літописців. Однак завдяки їм ми сьогодні маємо знання про початок історії як науки.

Учені вважають літописи не лише історичними, науковими пам'ятками, а й літературними. Чому? Тому що, крім зафіксованих історичних подій, які відбувалися тоді, літописці доповнювали їх розповідями про життя мужніх, цікавих, легендарних особистостей.

Всесвітньо відоме ім'я Нестора-літописця, ченця Києво-Печерського монастиря, автора "Повести временных лет". У цьому літописі Нестор об'єднав усі попередні літописи, відредагував їх, доповнив описами, ввів біблійні легенди.

Перша дата в літописі Нестора — 852 рік, остання — 1113 — рік смерті князя Київської Русі Святополка. Увесь літопис пройнятий роздумами про добро і зло, про справедливість і несправедливість. Автор виступає і проти міжкнязівських усобиць, прославляє тих правителів, які боролися за об'єднання руських земель, які творили в ім'я майбутнього: Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.

Є в літописі Нестора і оповіді про початок слов'янської писемності, про Кирила та Мефодія, про бібліотеку Ярослава Мудрого. Є роздуми літописця про значення книги для людей.

Отже, окрім зведених у хронологічній послідовності подій, у літописах є описи, роздуми, розповіді, легенди, які пояснюють, доповнюють нашу історію, змальовують певні історичні постаті. А це дає нам підставу вважати літописи історично-літературними пам'ятками наших предків.

2.Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а особистими переживаннями. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котра передчасно померла
Це, зрештою, його перша юнацька любов — Оксана Коваленко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціальною, а й особистою трагедією. А доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки!
жіночі образи Шевченка — це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця". Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві.
Десятки "благородних" поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, а назвав її своєю, рідною.
Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.
А балади: "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Утоплена", "Лілея" - у кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.
Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен яких ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства.