Розслідування та облік випадків хронічних професійних захворювань і отруєнь 1 page

Усі виявлені випадки хронічних професійних захворювань і отруєнь в обов’язковому порядку підлягають розслідуванню.

Професійний характер захворювання визначається експертною комісією у складі представників спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу згідно з переліком, що затверджується МОЗ України. У разі потреби до роботи експертної комісії залучаються спеціалісти (представники) підприємства, робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповно­важена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки.

Віднесення захворювання до професійного проводиться відповідно до про­цедури встановлення зв’язку захворювання з умовами праці (дод. 21).

Зв’язок професійного захворювання з умовами праці визначається на під­ставі даних клінічного обстеження працівника та результатів оцінювання санітарно-гігієнічних умов праці, що проводиться закладом державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, де працює хво­рий, за участю спеціалістів (представників) підприємства, первинної організа­ції профспілки, членом якої є хворий, або уповноваженої найманими праців­никами особи з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки, та робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприєм­ства.

Санітарно-гігієнічна характеристика умов праці видається у відповідь на запит керівника лікувально-профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, або спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Рес­публіки Крим), завідувача відділення професійної патології міської (обласної, Автономної Республіки Крим) клінічної лікарні.

Порядок та вимоги щодо складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці

У разі підозри на виникнення професійного захворювання лікувально - профілактичний заклад направляє працівника з відповідними документами, перелік яких визначено процедурою встановлення зв’язку захворювання з умовами праці, на консультацію до головного спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Республіки Крим).

Для встановлення діагнозу і зв’язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів та трудового процесу головний (штатний або позаштатний) спеціаліст з професійної патології міста, області, Автономної Республіки Крим направляє хворого до спеціалізованого лікувальнопрофілактичного за­кладу. До подібного закладу для встановлення діагнозу направляється також хворий, який проходив обстеження в науководослідному інституті медичного профілю.

Спеціалізовані лікувально-профілактичні заклади проводять амбулаторне та стаціонарне обстеження працівників за відповідним направленням. Відповідальність за встановлення діагнозу щодо хронічних професійних захворю­вань, перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України, покладається на керівників цих закладів.

Перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, що мають право встановлювати діагноз професійних захворювань, один раз на кожні п’ять років переглядається та затверджується МОЗ України.

У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність про­фесійного захворювання особа направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук України (м. Київ). У разі незгоди хворого або роботодавця з рішенням Інституту щодо встановлення діагнозу і зв’язку захворюван­ня із впливом шкідливих виробничих факторів та трудового процесу воно може бути оскаржено у судовому порядку.

Повідомлення про професійні захворювання та порядок розслідування причин виникнення професійного захворювання. Спеціалізованими лікувально- профілактичними закладами стосовно кожного хворого складається повідомлення про професійне захворювання за формою П-3 (дод. 22). Протягом трьох діб після встановлення діагнозу це повідомлення надсилається роботодавцю та керівнику підприємства, шкідливі виробничі фактори на якому при­звели до виникнення професійного захворювання, установі державної санітарно-епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство, а також робочо­му органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства.

У разі реорганізації підприємства, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнення професійного захворювання, зазначене повідомлен­ня надсилається його правонаступнику.

Роботодавець організовує розслідування причин виникнення професійного захворювання та відповідним наказом призначає комісію з розслідування при­чин виникнення професійного захворювання, до складу якої входять пред­ставник установи державної санітарно-епідеміологічної служби, що обслуго­вує підприємство (голова комісії), представники лікувально - профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, представники підприємства, працівни­ком якого є потерпілий, представники первинної організації профспілки, чле­ном якої є потерпілий, або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а також пред­ставник робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства. У разі потреби до розслідування можуть залучатися представ­ники інших органів.

Розслідування випадку професійного захворювання проводиться протягом 10 робочих днів після надходження повідомлення за формою П-3.

У розслідуванні причин професійного захворювання інфекційної та паразитарної етіології обов’язково беруть участь фахівці з епідеміології та парази­тології установи державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство.

У разі потреби, за поданням голови комісії з розслідування, роботодавець продовжує, але не більше ніж на один місяць, термін розслідування. Копія наказу надсилається всім членам комісії.

Розслідування причин виникнення двох та більше професійних захворювань, на які страждає одна особа, проводиться у міру встановлення професій­ного характеру цих захворювань за наявності відповідного повідомлення.

В акті розслідування зазначається, чи було раніше у цієї особи виявлене професійне захворювання, формулюється діагноз та встановлюється рік його виявлення.

Роботодавець зобов’язаний надати комісії з розслідування дані щодо результатів санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу, важкості та напруженості праці на робочому місці, норма­тивні документи (ДСТУ, Санітарні норми і правила тощо), технологічні регла­менти виробництва та відомості про професійні обов’язки працівника, забез­печити комісію приміщенням, транспортними засобами і засобами зв’язку, організувати друкування, розмноження та оформлення у необхідній кількості матеріалів розслідування.

За відсутності результатів санітарно-гігієнічних досліджень факторів виробничого середовища і трудового процесу, важкості та напруженості праці на робочому місці, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнен­ня професійного захворювання, роботодавець за власні кошти негайно має ор­ганізувати проведення необхідних досліджень. Якщо робоче місце потерпілого не збереглося, використовуються результати дослідження факторів виробни­чого середовища і трудового процесу та санітарно-гігієнічна характеристика аналогічного робочого місця.

Комісія з розслідування зобов’язана:

— розробити план розслідування причин виникнення професійного захво­рювання;

— розподілити функції між членами комісії;

— розглянути питання про необхідність залучення до її роботи експертів за відповідними профілями;

— здійснити розслідування обставин та причин виникнення професійного захворювання;

— скласти акт розслідування професійного захворювання за формою П-4 (див. дод. 11), в якому відобразити заходи щодо запобігання розвитку профе­сійного захворювання та забезпечення нормалізації умов праці, а також уста­новити осіб, які не виконали відповідні вимоги законодавства про охорону праці та забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.

Якщо роботодавець або інші члени комісії відмовляються підписати акт форми П-4, про це складається відповідний документ, який є невід’ємною його частиною.

Акт форми П-4 затверджує головний державний санітарний лікар області (міста, району), на водному, повітряному та залізничному транспорті, Міністерства оборони та внутрішніх справ, Служби безпеки України, адміністрації Державної прикордонної служби, Державного лікувально - оздоровчого управ­ління, якому підпорядкована установа державної санітарно - епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство.

Комісія з розслідування проводить гігієнічну оцінку умов праці за матеріа­лами раніше проведених атестацій робочих місць, результатів обстежень і до­сліджень, проведених відповідними установами державної санітарно- епідеміологічної служби або санітарними лабораторіями, атестованими в уста­новленому порядку Міністерством охорони здоров’я, вивчає приписи органів державного нагляду за охороною праці, подання посадових осіб, робочих орга­нів виконавчої дирекції Фонду, інструкції з охорони праці, акти проходження планових періодичних медичних оглядів, накази та розпорядження адміні­страції підприємства про порушення працівниками вимог правил та інструк­цій з охорони праці, термінів проходження періодичних медичних оглядів, картки обліку індивідуальних доз опромінення на робочих місцях джерелами іонізаційного випромінювання, одержує письмові пояснення посадових осіб та інших працівників з питань, пов’язаних із розслідуванням причин професій­ного захворювання.

Акт форми П-4 складається комісією з розслідування у шести примірниках протягом трьох діб після закінчення розслідування та надсилається роботодав­цем потерпілому, лікувально-профілактичному закладу, що обслуговує під­приємство, робочому органу виконавчої дирекції Фонду та первинній організа­ції профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноваженій найманими пра­цівниками особі з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом проф­спілки. Примірник акта надсилається установі державної санітарно-епідеміо- логічної служби, яка обслуговує підприємство, для аналізу і контролю за ви­конанням запобіжних заходів.

Роботодавець зобов’язаний у п’ятиденний термін після закінчення розслідування причин професійного захворювання розглянути його матеріали та ви­дати наказ про заходи щодо запобігання професійним захворюванням надалі, а також про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких допущено по­рушення санітарних правил і норм, що призвели до виникнення професійного захворювання.

У разі втрати працездатності внаслідок професійного захворювання лікувально-профілактичний заклад, що обслуговує підприємство, працівником якого є потерпілий, направляє потерпілого на МСЕК для встановлення ступе­ня втрати ним професійної працездатності.

Контроль за своєчасністю та об’єктивністю розслідування причин професійних захворювань, документальним оформленням і виконанням заходів щодо усунення причин здійснюють установи державної санітарно-епідеміологічної служби, робочі органи виконавчої дирекції Фонду, профспілки та уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці відповідно до їх компетенції.

Реєстрація та облік професійних захворювань. Реєстрація та облік професійних захворювань ведеться у спеціальному журналі (дод. 23):

— на підприємстві, у робочих органах виконавчої дирекції Фонду та в уста­новах державної санітарно-епідеміологічної служби, на підставі повідомлень про професійні захворювання та актів форми П-4;

— у лікувально-профілактичних закладах на підставі медичної картки ам­булаторного хворого, виписки з історії хвороби, діагнозу, встановленого під час обстеження у стаціонарі, а також повідомлення про професійне захворювання.

До журналу також вносяться дані щодо працездатності кожного працівника, у якого виявлено професійне захворювання.

У разі виявлення кількох професійних захворювань потерпілого реєструють у журналі один раз із зазначенням усіх діагнозів.

Установи державної санітарно-епідеміологічної служби на підставі актів форми П-4 складають карти форми П-5, які зберігаються протягом 45 років у цих установах та в МОЗ України.

Розслідування та облік аварій. Розслідування проводиться у тому разі, коли сталася:

а) аварія першої категорії, унаслідок якої:

— загинуло 5 осіб і більше або травмовано 10 і осіб більше;

— спричинено викид отруйних, радіоактивних або небезпечних речовин за межі санітарно-захисної зони підприємства;

— збільшилася концентрація забруднювальних речовин у навколишньому середовищі більше ніж у 10 разів;

— зруйновано будівлі, споруди або основні конструкції об’єкта, що створи­ло загрозу для життя і здоров’я працівників підприємства або населення;

б) аварія другої категорії, унаслідок якої:

— загинуло до 5 або травмовано від 4 до 10 осіб;

— зруйновано будівлі, споруди або основні конструкції об’єкта, що створи­ло загрозу для життя і здоров’я працівників цеху, дільниці підприємства з чи­сельністю працівників понад 100 осіб.

Особа, яка є свідком аварії, повинна негайно повідомити про аварію безпо­середнього керівника робіт або іншу посадову особу підприємства, які зобов’язані поінформувати роботодавця.

Роботодавець або особа, яка керує виробництвом під час зміни, зобов’язані діяти згідно з планом ліквідації аварії, вжити першочергових заходів для ря­тування потерпілих і надання їм медичної допомоги, запобігання подальшому розвитку аварії, встановлення меж небезпечної зони та обмеження доступу до неї людей.

Роботодавець зобов’язаний негайно повідомити про аварію територіальний орган Державного комітету з нагляду за охороною праці, орган, до сфери управ­ління якого належить підприємство, відповідну місцеву державну адміністра­цію, штаб цивільної оборони та з надзвичайних ситуацій, прокуратуру за міс­цем виникнення аварії і відповідний профспілковий орган, а в разі травмуван­ня або загибелі працівників — також відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду.

Якщо з приводу розслідування аварії, що спричинила нещасні випадки, не прийняте спеціальне рішення Кабінету Міністрів України, розслідування проводиться комісіями, які утворюються:

— у разі аварії першої категорії — згідно з наказом центрального органу виконавчої влади або відповідно до розпорядження місцевої державної адміні­страції за погодженням з відповідними органами Державного комітету з на­гляду за охороною праці та МНС;

— у разі аварії другої категорії — згідно з наказом керівника органу, до сфери управління якого належить підприємство, або відповідно до розпорядження місцевої державної адміністрації за погодженням з відповідними орга­нами Державного комітету з нагляду за охороною праці та МНС.

Головою комісії призначається представник органу, до сфери управління якого належить підприємство, або представник органу Державного комітету з нагляду за охороною праці.

Під час розслідування комісія визначає характер аварії, з’ясовує обставини і причини, встановлює факти порушення вимог законодавства про охорону праці, цивільної оборони, порушення правил експлуатації устаткування та технологічних регламентів, визначає якість виконання будівельно-монтажних робіт або окремих вузлів і конструкцій, їх відповідність вимогам технічних і нормативних документів та проекту, виявляє осіб, що несуть безпосередню відповідальність за виникнення аварії, визначає заходи щодо ліквідації її на­слідків та запобігання таким випадкам у майбутньому.

Комісія зобов’язана протягом 10 робочих днів розслідувати обставини і причини аварії та скласти акт за формою Н-5. Шкода, заподіяна аварією, визначається з урахуванням відомостей щодо матеріальних втрат (дод. 24).

Випадки аварій реєструються у спеціальному журналі (дод. 25). Залежно від характеру аварії у разі потреби зазначений термін може бути продовжений органом, який утворив комісію, для проведення додаткових досліджень або додаткової експертизи.

За результатами розслідування аварії роботодавець видає наказ, яким на підставі висновків комісії затверджує заходи щодо запобігання подібним аваріям надалі і притягає згідно із законодавством до відповідальності працівни­ків за порушення вимог законодавства про охорону праці.

Роботодавець згідно з вимогами законодавства з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та охорони праці затверджує:

— план запобігання надзвичайним ситуаціям, в якому визначаються мож­ливі аварії та інші надзвичайні ситуації техногенного або природного характе­ру, прогнозуються їх наслідки та передбачаються заходи, спрямовані на їх лік­відацію, встановлюються терміни виконання цих заходів, а також обґрунтову­ється потреба в силах і засобах, що залучаються;

— план ліквідації аварій (надзвичайних ситуацій), в якому визначаються всі можливі аварії та інші надзвичайні ситуації, дії посадових осіб і працівни­ків підприємства у разі їх настання, обов’язки особового складу аварійно- рятувальних служб або працівників інших підприємств, які залучаються до ліквідації надзвичайних ситуацій. Роботодавець зобов’язаний проаналізувати причини аварії та розробити заходи щодо запобігання таким випадкам у май­бутньому.

Слід зазначити, що посадові особи, які проводили розслідування нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, несуть пряму відповідальність згідно із законодавством за своєчасне і об’єктивне їх розслідування та обґрун­тованість прийнятих рішень.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань

Зародження системи соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Україні припадає на 90-ті роки XIX ст. Саме тоді були здійснені перші спроби щодо розроблення підходів та встановлення певних форм компенсування заподіяної шкоди здоров’ю працівників.

Проте після встановлення Радянської влади діяльність системи страхуван­ня була тимчасово припинена і поновлена лише у 1921 р. У 1933 р. всі питання щодо організації страхування перейшли у сферу ведення профспілок, які, що­правда, переважно займалися соціальною допомогою, аніж захистом праців­ників промислових підприємств та сільського господарства.

Нині Законом України «Про охорону праці» передбачена обов’язкова ком­пенсація шкоди, заподіяної внаслідок здійснення професійної діяльності як у разі виникнення негативних зрушень у стані здоров’я працівників, так і в разі їх смерті. Причому компенсація шкоди, заподіяної працівникові, яка призве­ла до погіршання стану його здоровя або зумовила виникнення смертельного випадку, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випад­ків на виробництві та професійних захворювань згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Крім того, роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати додаткові виплати потерпілим та членам їх сімей відповідно до колективного або трудового договору.

За працівниками, що втратили працездатність у зв’язку з нещасним випад­ком на виробництві або внаслідок професійного захворювання, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата впродовж усього періоду від­новлення працездатності або до часу встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим трудової діяль­ності на попередньому місці роботи проводять його перенавчання та переквалі­фікацію, а також подальше працевлаштування.

Час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або внаслідок професійного захворювання зараховується до загального стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи у шкід­ливих умовах праці, який дає право на призначення пенсії на пільгових умо­вах та у пільгових розмірах.

Крім того, у Законі України «Про охорону праці» сформульовано головні організаційно-фінансові принципи проведення соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, підкреслено, що у разі незабезпечення вимог щодо охорони праці власник відраховує кошти на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань за підвищеними тарифами, які періодично переглядаються залежно від рівня вироб­ничого травматизму і ступеня шкідливості умов праці.

В Україні щороку зростає кількість підприємств із різними формами власності, у тому числі недержавної, усе відчутнішими стають наслідки порушень законодавств про працю та охорону праці: на багатьох недержавних підпри­ємствах відсутні колективні договори та трудові угоди, не проводяться попере­дні та періодичні медичні огляди тощо.

Таке становище призводить до того, що багато важливих питань охорони праці своєчасно не розглядаються або зовсім не вирішуються, значно скоротився обсяг науково-дослідних робіт за означеною проблемою. З появою під­приємств із різними формами власності багато з них вийшли з-під фінансового захисту держави, унаслідок чого всі витрати, пов’язані з нещасними випадка­ми, має нести те підприємство, на якому трапилась трагічна подія, тобто тру­довий колектив залишається наодинці зі своєю проблемою, адже фінансові можливості невеликих підприємств незначні. Більше того, в окремих ситуаці­ях деякі підприємства ліквідуються і залишають напризволяще потерпілих та їх сім’ї.

У більшості розвинених країн державна соціальна політика ґрунтується на суспільній думці про те, що жертви військових дій або праці повинні мати пра­во на окремі особливі переваги у соціальному захисті. Відповідно, саме держа­ва, а не збанкрутіле або збідніле підприємство, має виконувати функції органі­затора профілактичних заходів як на регіональному, так і на галузевому рів­нях, здійснювати соціальне страхування працівників від нещасних випадків на виробництві тощо.

Травма — єдине, чого не можна запланувати у господарській діяльності, а на сьогодні більшість підприємств, бюджетних закладів та установ неспроможні акумулювати достатні страхові ресурси на випадок компенсації шкоди потерпілим працівникам. Тому необхідно досягти такого рівня державної під­тримки, коли на відповідному законодавчому підґрунті будуть відрегульовані взаємовідносини:

— потерпілих на виробництві, роботодавців та фахівців страхової сфери з питань компенсації шкоди, заподіяної життю і здоров’ю працівників під час виконання ними трудових обов’язків;

— роботодавців та фахівців страхової сфери з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.

Багаторічні клопотання Державного комітету з технічного нагляду, а згодом Державного комітету з нагляду за охороною праці зумовили прийняття Верховною Радою України таких законів, як Закон України «Про охорону праці» і Закон України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» № 1105-XIV від 23 вересня 1999 р. На підставі урахування прийнятих законів виникла низка постанов Кабінету Міністрів України, серед яких насамперед слід відзначити такі: «Порядок визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загально­обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві» № 1423 від 13 вересня 2000 p.; «Порядок проведення витрат на похо­вання у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві або про­фесійного захворювання» № 826 від 11 липня 2001 р. та ін.

Відповідно до основних положень прийнятих документів було створено Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі стандартів та основних положень, затверджених його правлін­ням.

Упродовж багатьох років становлення Фонд набув чіткої структури і відпрацював певну стратегію побудови управління, в основі якої знаходиться ба­гато положень та офіційних матеріалів, серед яких варто назвати: «Положення про службу страхових експертів з охорони праці, профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань», «Про сплату страхо­вих внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від не­щасного випадку суб’єктами підприємницької діяльності, що працюють за спрощеною системою оподаткування», «Положення про забезпечення інвалі­дів внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання путівками для санаторно-курортного лікування та обліку, збереження, розподілу і видачі путівок» тощо.

До провідних принципів організації діяльності Фонду слід віднести:

— забезпечення обов’язковості страхування всіх працівників, учнів та сту­дентів протягом періоду здобуття професійних навичок і умінь та безпосеред­нього здійснення професійної діяльності;

— добровільність страхування для осіб, які забезпечують себе роботою са­мостійно;

— оплата страхових внесків тільки роботодавцями;

— формування стратегії витрачання страхових коштів на солідарній ос­нові;

— управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на паритетних засадах під наглядом держави на основі соціального партнерства;

— економічна зацікавленість суб’єктів страхування у процесі реального поліпшення умов та безпеки праці;

— надання державних гарантій у сфері забезпечення страхування.

Управління Фондом на державному рівні здійснюють його правління та ди­рекція (схема 1).

До складу правління, як правило, включають представників державних органів, від застрахованих працівників і роботодавців — усього по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, інші дві сторони представників делегують або обира­ють об’єднання профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських. Члени правління обираються на шестирічний термін і виконують свої обов’яз­ки на громадських засадах.

Провідними функціями Фонду є страхування працівників та реєстрація підприємств.

Для страхування працівника від нещасних випадків на виробництві його згода або заява не потрібні, тобто страхування здійснюється у знеособленій (безособовій) формі. Сам факт прийняття на роботу або вступу до навчального закладу людини свідчить про те, що вона застрахована, і це не залежить від того, сплатив чи не сплатив роботодавець відповідні страхові внески. Проте у будь-якому разі застрахованій особі має видаватися відповідне свідоцтво за встановленою формою. Фонд також проводить обов’язкову реєстрацію роботодавців (підприємств, закладів, установ) незалежно від форм власності, адже саме така реєстрація дає можливість визначити основні потоки фінансових надходжень до його казни. За законом кожний роботодавець має здійсни­ти реєстрацію свого підприємства, закладу, установи в районному або місько­му відділенні Фонду.

Тому, реалізуючи державну політику в галузі соціального захисту людей, які працюють, Фонд:

— повністю компенсує шкоду (схема 2), заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, виплачує йому або членам його сім’ї одно­разову допомогу, втрачений заробіток у разі тимчасової непрацездатності, пен­сію при частковій втраті працездатності або у разі смерті потерпілого, органі­зовує поховання померлого, оплачуючи усі пов’язані з цим витрати;

— організовує лікування потерпілих та, у разі потреби, їх перекваліфіка­цію, здійснює працевлаштування осіб з відновленою працездатністю;

— надає допомогу інвалідам у вирішенні соціально-побутових питань, ор­ганізовує їх участь у громадському житті тощо. Слід зазначити, що надання соціальних послуг та виплат потерпілим або особам, котрі перебувають на їх утриманні, не залежить від того, зареєстроване підприємство, на якому трапився страховий випадок, у Фонді чи не зареєстроване. Якщо потерпілий або члени його сім’ї за станом здоров’я або з будь-яких інших причин неспроможні самі одержати та подати до районного або міського відділення Фонду необхідні документи для призначення страхових виплат, то їх одержує і подає відпові­дальний страховий експерт Фонду. Дія закону поширюється також на осіб, які потерпіли у минулі роки та мають право на відповідні виплати або соціальні послуги. Зрозуміло, що для реалізації такого великого обсягу соціальних по­слуг необхідні реальні кошти. Тому з метою створення таких можливостей Фонд має автономну, незалежну від будь-якої іншої державної або недержав­ної структури, систему фінансування.

—

Фінансування Фонду здійснюється переважно за рахунок внесків роботодавців:

— для підприємств — з віднесенням на валові витрати виробництва;

— для бюджетних установ та організацій — із асигнувань, що виділені на їх утримання.

Працівники не несуть ніяких витрат, пов’язаних зі страхуванням від нещасних випадків. Водночас слід зазначити, що кошти Фонду не включаються до складу названого або місцевих бюджетів і використовуються виключно за призначенням.

Не можна не підкреслити і той факт, що визначення розмірів і порядку від­рахувань підприємствами та установами до Фонду поки що здійснюється досить складно та напружено і навіть має свою історію.

Так, Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці підприємств» № 838 від 7 жовтня 1993 р. було визначено, що формування фондів охо­рони праці здійснюється шляхом відрахувань коштів підприємствами у роз­мірі 1 % від обсягу реалізованої ними продукції (робіт, послуг тощо). Однак зазначені відрахування підприємства відносили на валові витрати виробни­цтва і відповідно внаслідок цього собівартість продукції у країні зросла на 1 %.

Date: 2015-12-13; view: 576; Нарушение авторских прав