Схарактеризувати види порушень темпу мовлення та причини їх виникнення. Відмітити комплексний характер усунення

До порушень темпу мовлення відноситься брадилалія, тахилалія та заїкання при яких порушується внутрішнє та зовнішнє мовлення. При своєчасному ранньому втручанні виключається негативний їх вплив на формування мовлення та особистості дитини. Тахілалія - патологічно прискорений темп мовлення. Проявляється у прискореній артикуляції. Види тахілалій: 1) баттаризм (парафразія) - неправильне формування фрази як наслідок особливого порушення уваги, тяжких розладів темпу мовлення. Причини та механізми: соматичні, психогенні та звичка. 2) полтерн (спотикання) - патологічно прискорене мовлення з наявністю переривистості темпу мовлення несудомного характеру (запинки, спотикання, необумовлені паузи). Розрізняють такі форми полтерну: чисті форми (обумовлені вродженими, конституційними аномаліями розвитку) та спотикання-синдром (виникає при переважанні процесів збудження над процесами гальмування). Брадилалія - патологічно уповільнений темп мовлення. При брадилалії мовлення надмірно вповільнене, з розтягуванням голосних звуків, із млявою, нечіткою артикуляцією, яка зумовлена порушенням мовних центрів у корі головного мозку. Більшості дітей з такою патологією властива загальна млявість, загальмованість, повільність. Часто відзначається уповільнений темп не тільки зовнішньої, але й внутрішнього мовлення. У дітей із брадилалією звичайно бувають і порушення загальної моторики, уваги, пам'яті, мислення. За своєю природою може бути органічною або функціональною. М. Хватцев відзначав, що патологічно вповільнений темп мовлення нерідко зустрічається в розумово відсталих дітей. Причини брадилалії: М.Хватцев вважав однією з головних причин патологічного посилення гальмівного процесу, що починає домінувати над процесом збудження. Може виникати й у результаті наслідування або неправильного виховання.

В корекційній комплексній роботі здійснюється опора на зв'язки між аналізаторами загально та мовно-руховими, загально-руховим та слуховим; зоровим, мовно-руховим та мовно-слуховим. Корекційну дію необхідно направити на внутрішню та зовнішню сторону мовлення хворого на тахілілію та брадилалію. Необхідна постійна самостійна робота дитини над мовленням та поведінкою. Корекційна робота: 1. Медична дія (медикаментозна і фізіотерапевтична, зміцнення нервової системи). 2. Логопедичні заняття (впорядкування темпу мовлення, виховання логічного мислення, уваги, ритму, мелодики, пауз). 3. Спеціальні види лікувальної фізкультурної терапії. 4. Логопедична ритміка (нормалізація темпу і ритму загальних рухів, загальної і мовної моторики). Тривалість занять 9-10 міс. Вся вказана робота проводиться обов'язково в колективній формі, групою. Впродовж всіх занять діти привчаються до повільної, спокійного і плавного мовлення (спочатку діти говорять в темпі, навіть декілька повільнішому, ніж нормальний). На перших порах дітям буває дуже важко витримувати такий незвичний для них сповільнений темп мовлення. Для цієї мети логопед повинен «задавати» потрібний темп якимсь додатковим чином: відплескувати такт в долоні, відстукувати по столу. Діти можуть також вимовляти фрази під удари в м'яч, під стрибки, під метроном. Такі прийоми допомагають дітям зберігати заданий темп під час всього заняття.

17. Дати визначення заїкування. Висвітлити історію його вивчення, причини виникнення та види. Заїкання - це порушення темпо-ритмічної організації мовлення, зумовлене судомним станом м'язів мовного апарату. У міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду під кодом Р 98.5 стоїть заїкання, що є дискоординаційним судомним порушенням мовлення. Клінічні прояви заїкання зводяться до розладів плавності, злитності мовлення, темпоритмічної організації. Вони мають форму специфічних заїкань, зумовлених судомним станом м'язів мовленнєвого апарату (Л. Білякова). Проблему заїкання можна рахувати однією з самих давніх в історії розвитку вчення про розлади мовлення. У стародавні часи в заїканні переважно розглядали як хворобу, пов'язану з накопиченням вологості в головному мозку (Гіппократ) або неправильним співвідношенням частин арт. апарату (Арістотель). На межі 17-18 ст. заїкання намагалися пояснити як наслідок недосконалості периферичного апарату мовлення. На початку 19 ст. ряд франц. дослід., заїкання вважали відхилен. в діяльності периферичного і центрального відділів мовленнєвого апарату. У Росії більшість дослідників розглядали заїкання як функ. розлад у сфері мовлення, судомний невроз (І.Сікорський; Хмелевський). На початку 20 ст. заїкання розглядалося у 3-х теоретичних напрямах: 1) заїкання як спастичний невроз координації, що походить від слабкості мовних центрів (Г.Гутцман, А.Куссмауль, І.Сікорський). 2) заїкання як порушення психологічного характеру (В.Фрешельс). 3) заїкання як підсвідомий прояв, що розвивається на грунті психічних травм, різних конфліктів з оточуючим середовищем. (Адлер, Шнейдер).Отже, заїкання - це складний психофізичний розлад і його механізм до сьогодні цілком не розгаданий, його розглядають за різних позицій: клінічних, фізіологічних. У сучасній теорії та практиці логопедії умовно виділяють дві групи симптомів заїкання, які перебувають у тісному взаємозв'язку: біологічні (фізіологічні): порушення центральної нервової системи та фізичного здоров'я, загальної та мовленнєвої моторики; соціальні (психологічні): мовленнєві заїкання та інші порушення експресивного мовлення, феномен фіксованості на ваді, логофобії, виверти та інші психологічні особливості.Донині немає єдиного погляду на етіологію заїкання. Нинів етіології заїкання відмічають сукупність екзогенних та ендогенних чинників (Н. Власова, В. Пляровський, М. Зеєман, М. Хватцев, Н. Тяпугін). На сьогодні виділяють дві групи причин заїкання: ті. що призводять до виникнення його («грунт»), та вихідні («поштовхи»). До причин, що призводять до виникнення заїкання («грунт»), належать такі: невротична обтяженість батьків (нервові, інфекційні та соматичні захворювання, що послаблюють або дезорганізують функції ЦНС); невропатичні особливості заїкуватого (нічні страхи, енурез, емоційна напруженість); конституційна схильність (захворювання вегетативної нервової системи, підвищена збудливість вищої нервової діяльності та її чутливість до психічних травм); спадкова обтяженість (заїкання розвивається на грунті природженої слабкості мовленнєвого апарату, яка може передаватися спадково як рецесивна ознака); ураження головного мозку у різні періоди розвитку під впливом багатьох шкідливих чинників: внутрішньоутробних та пологових травм, асфіксії; постнатальних - інфекційні, травматичні впливи за різних дитячих захворювань. Зазначені причини призводять до затримки мовленнєвого розвитку, до мовленнєвих розладів та розвитку заїкання. Серед вихідних («поштовхів») виділяють анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні причини. Анатомо-фізіологічні причини: захворювання з енцефалітними наслідками: внутрішньоутробні та пологові травми, струси мозку, органічні порушення мозку: виснаження або перевтома нервової системи внаслідок інтоксикації та різних соматичних захворювань, які послаблюють центральні апарати мовлення: рахіт, коклюш, хвороби обміну, отоларингологічні хвороби. Психічні та соціальні причини: одночасна психічна травма: тривала психічна травма, або неправильне виховання в сім'ї: розбещеність, виховання «зразкової» дитини, нерівномірне виховання: постійні конфлікти, переживання у вигляді тривалих емоційних напружень; гостра, тяжка психічна травма, соціальні раптові потрясіння, які спричинюють гостру афективну реакцію; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, порушення звуковимови, швидкий темп мовлення батьків; перевантаження дітей молодшого дошкільного віку мовленнєвим матеріалом, невідповідне для віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (складна конструкція фрази, абстрактні поняття), поліглосія; наслідування заїкуватих: пасивне - дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне - копіює неправильне мовлення. Всі дослідники погоджуються, що у появі заїкання можуть мати значення такі чинники: Певний вік дитини. Стан центральної нервової системи дитини. Індивідуальні особливості перебігу мовленнєвого онтогенезу. Особливості формування функціональної асиметрії мозку. Наявність психічної травматизації. Генетичний чинник. Статевий диморфізм. Заїкання розрізняють невротичне й неврозоподібне. По типу судом розпізнають 3 форми (види) заїкання: клонічна, при якій повторюються звуки або склади (к-к-к-кішка, б-б-б-баба), тонічна (складніша), при якій в мовленні з'являються довготривалі паузи перед його початком, змішані клоно-тонічні або тоно-клонічні по переважаючому виду судом.

18. Назвати основні етапи логопедичної роботи з дошкільниками при заїкуванні та розкрити їх зміст. Вперше повну симптоматику заїкання було подано в праці І.Сікорського. Прояви заїкання у різні вікові періоди вивчали В. Гіляровський. МЗеєман, С. Ляпідевський. М. Хватцев та ін. Заїкування - порушення темпоритмічної сторони мовлення зумовлене судомним станом м'язів дихального голосового та артикуляційного апаратів. Локалізація судом: судоми м'язів мовленнєвого апарату можуть виявлятися в усіх його відділах: артикуляційному, голосовому і дихальному. Відповідно ці судоми прийнято називати артикуляційними, голосовими і дихальними. У клінічній картині заїкання трапляються переважно змішані судоми: дихально-артикуляційні; дихально-голосові; артикуляційно-голосові. Прийнято виділяти два основних типи мовленнєвих судом: тонічні і клонічні. Тонічні мовленнєві судоми виявляються у вигляді мимовільних багаторазових скорочень м'язів з різким підвищенням їх м'язів, що охоплює кілька м'язових груп. Дитина мовби скута. Рот напіввідкритий або, навпаки, губи міцно стиснуті. Обличчя відображує велике напруження. Клонічні мовленнєві судоми характеризуються мимовільним разовим ритмічним скороченням м'язів мовленнєвого апарату. Дитина зазвичай повторює окремі звуки та склади. Досить частими є поєднання клонічних і тонічних мовленнєвих судом в однієї дитини. Клініко-педагогічні спостереження за дітьми, які заїкаються, дає змогу поділити їх на три підгрупи. До першої підгрупи входять діти, у яких мовлення зненацька переривається повторами різних звуків. За спостереженнями батьків, ці діти заїкаються лише тоді, коли хвилюються. У них порушені моторні механізми мовлення і на заїкання, які виникають під час мовлення, вони не звертають уваги. Мовленнєве порушення найчастіше виявляється під час емоційних реакцій, зумовлених ситуацією. До другої підгрупи належать діти, які реагують на свою ваду у мовленні. До виникнення заїкання ці діти спокійні, врівнова­жені, проте з появою заїкання у них з'являються зміни у емоційно-вольовій сфері. Вони стають плаксивими, замкненими, на­магаються менше говорити, наявні супутні рухи голови, рук, тулуба, ніг, виражені у легкому ступені. Виникає страх перед мовленням. До третьої підгрупи входять діти, фізично ослаблені, занадто хворобливі, вразливі, вони бояться темряви, моторно неспокійні, тривожні. З'являється логофобія. Під час мовлення вони дуже хвилюються і частота судом збільшується. Спостерігаються судоми м'язів обличчя, шиї. кінцівок. Виділяють дві клінічні форми заїкання неврозоподібну та невротичну, які зумовлені різними патогенетичними механізмами. Характеристика неврозоподібної форми заїкання. Зовнішньо подібний до неврозу, цей розлад має не психогенне походження. Найчастіше неврозоподібний синдром виникає внаслідок органічного ураження ЦНС у ран ньому дитинстві. Неврозоподібна форма заїкання починається у дітей поступово в 3-4 роки без психотравматичних причин. Заїкання збігається з періодом формування фразового мовлення. В початковому періоді заїкання має хвилеподібний тип перебігу, проте періодів, вільних від судом, немає. Якщо в цей період була відсутня логопедичнадопомога, мовленнєве порушення поступово обтяжується. Заїкання «обростає» супутніми рухами, емболофразіями, і судомні зупинки посилюються в разі фізичної або психічної втоми, соматична ослабленість погіршує якість мовлення. Завдання логопедичної роботи полягає в тому, щоб шляхом систематичних занять звільнити мовний апарат дітей від напруження, зробити мовлення вільним, ритмічним, плавним, виразним. Для цього використовуються авторські методики: І.Сікорського, Селіверстова, С.Миронової, М.Чевельової та ін. Всі заняття по вихованню мовлення дітей із заїкуванням поділені за ступеням зростаючої складності в 3 етапи: 1. Вправи у спільному і відображеному мовленні, на основі завчених фраз, віршів. 2. Вправи на усний опис картинок за питанням, складання самостійної розповіді за картинками, перекази (казок оповідань що прочитав логопед). 3. Закріплення навичок плавного мовлення у розмові з однолітками, дорослими в процесі ігор, д/ігор. Значення мають рухливі ігри, особливо супроводжуваними словами, спілкуванням. Це сприяє розвитку правильного дихання і голосу, звуковимови. Систему робити з дітьми 2-7 р. складаються: 1) методики ігрової діяльності; 2) логоритмічні заняття; 3) логопедичні заняття. Етапи логопедичного впливу передбачають: 1. Режим відносного мовчання. 2. Формування правильного мовного дихання. 3. Спілкування короткими фразами. 4. Активізація розвернутої фрази. 5. Інсценізація. 6. Вільне мовленнєве спілкування. Чим раніше початок логопедичної роботи тим краще ефект.

19. Дати визначення алалії. Висвітлити історію її вивчення, причини виникнення та види. Алалія - відсутність або недорозвинення мовлення унаслідок органічного ураження мовних зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини. Специфічні, центрально умовлені форми відсутності або тяжкого недорозвинення мовлення у дітей із нормальним слухом і відносно збереженим інтелектом вперше були описані ще наприкінці ХІХ століття. Детальні описи випадків своєрідної, специфічної відсутності або тяжкого недорозвинення мовлення у дітей, які мали всі передумови для її засвоєння, представлені в роботах лікарів: І.Франка (1809), А.Куссмауля (1877), І.А.Бодуена де Куртене (1885-1886), Р.Коена (1888), Г.Гутцмана (1894). В роботах цих вчених висловолюються судження про етіологію, механізм, динаміку, симптоматику, диференційну діагностику порушення, здійснювалась диференціація від інших подібних станів. Але ще не простежується єдиної точки зору щодо характерологічного визначення порушення. Для визначення алалії в зарубіжній та вітчизняній спеціальній літературі протягом ХІХ-ХХ століть використовувались різні терміни: “німота”, “слухонімота”, “магілалія (недорікуватість)”, “алалія ідіопатіка” або “вроджена алогія”, “афазія розвитку”, “дисграфія”, “дитяча афазія”, “вроджена алогія”, “затримка мовленнєвого розвитку”, “конституціональна затримка”, “мовна нездатність”, “порушене засвоєння мовлення”, “загальне недорозвинення мовлення”, “моторна алалія”, “експресивна алалія”, “сенсомоторна алалія”. Використання різноманітної термінології відображає різні уявлення вчених про етіологію, механізми, динаміку та симптоматику алалії. В робота лікаря-фоніатра Р.Коена (1888) термін «алалія» використовується для характеристики відсутності мовлення, яке не обумовлене артикуляційними порушеннями, а також первинними вадами слуху. В 1830 р. Шультесс виділяє алалію (німоту) в окреме мовне порушення, Алалія протиставляється дислалії як повна неможливість артикулювання, що пізніше правомірно стало називатися анартрією. Вагомий внесок у вивченні алалії зробили російські та українські вчені: Н.Трауготт, В.Орфінська, Р.Лєвіна, Є.Соботович. В роботах цих вчених описані особливості мовленнєвого розвитку і структури дефекту у дітей з моторної алалією з урахуванням різних критеріїв: клінічних, фізіологічних, психологічних, лінгвістичних, психолінгвістичних. Серед причин, що викликають алалію було виділено патологічний розвиток плоду, травми головного мозку дитини у ранньому віці, спадковість та шкідливий психологічний вплив. Залежно від переважної локалізації ураження мовних областей головного мозку (центр Вернике, центр Брока). Розрізняють форми алалії: моторну, сенсорну та змішану. Моторна алалія - це системний недорозвиток експресивного мовлення центрального органічного характеру зумовлене несформованістю мовних операцій процесу породження мовних висловів при відносній збереженості смислових і сенсомоторних операцій. Поділяють на еферентну та аферентну. Характерною рисою для моторної алалії є різке зниження змоги до самостійного висловлювання. Сенсорна алалія - порушення сприйняття та розуміння мовлення при повноцінному фізичному слухові Діти не розуміють зверненого до них мовлення або розуміють вкрай обмежено. При цьому адекватно реагують на звукові сигнали, можуть розпізнавати різноманітні шуми, стукіт, свист...). Поряд з тим відчувають труднощі у визначенні напрямку звуку, відмічається явище ехолалії - повторення чужих слів. Ведучий дефект - поруш фонем. слуху (не розрізняють близькі за вимовою слова (РАК - МАК, дочка - бочка). На сьогодення існує декілька різних концепції пояснення механізму моторної алалії. Їх можна поділити на сенсомоторні, психологічні і мовні. Дослідники пов’язують алалію відповідно з кінетичною або кінестетичною апраксією. Термін апраксія (грецьк. а - відсутність, praxis - дія) позначає порушення цілеспрямованої дії при збереженості елементарних рухів, з яких вона складається. В зв’язку з цим виділяють еферентну та аферентну форми моторної алалії. При аферентній моторній алалії механізм порушення зводиться до кінестетичної апраксії. При еферентній моторній алалії - до кінетичної апраксії. О.Лурія зазначає, при аферентній моторній алалії, що пов’язується з кінестетичною апраксією, спостерігаються труднощі під час знаходження окремих артикуляційних рухів, що співвідносяться з тими чи іншими фонемами. При кінетичній апраксії спостерігаються недостатня плавність автоматизованих навичок, які розпадаються на складові компоненти, як наслідок виникають труднощі при переключенні, повторі. Кінетична апраксія притаманна еферентній формі моторної алалії. При еферентні моторній алалії спостерігаються труднощі під час знаходження артикуляційних рядів, переключення з одного руху на інший. В.Орфінська вважають, що аферентна та еферентна форми моторної алалії відрізняються характером порушення фонематичної системи. При аферентній формі спостерігаються утруднення в процесі оволодіння звуковим складом слова, при еферентній - не формуються уявлення про фонетичні структури слів у цілому і особливо утруднено засвоєння складової будови слова Порушення граматичних систем при названих формах моторної алалії мають вторинний характер і виникають на ґрунті порушення мовленнєвого аналізу і синтезу внаслідок порушень мовнорухового аналізатора. Г.Мацієвська-Гуровець, А. Бєлова-Давид вважають, що при аферентній моторній алалії переважають фонетико-фонематичні розлади, а при еферентній формі - лексико-граматичні та лексико-семантичні порушення, а також труднощі у побудові зв’язного висловлювання. Неповноцінна мовленнєва діяльність негативно впливає на формування інтелектуальної, сенсорної, аферентно-вольової сфер у дітей. Це пояснюється взаємозв’язком мовленнєвих порушень з іншими сторонами психічного розвитку. Для більшості дітей характерним є уповільнений розвиток моторної діяльності. Рухова недостатність проявляється в: невпевненості при виконанні окремих рухів; зниженні швидкості; загальній незграбності; дискоординації при виконанні складних рухів; утрудненнях при виконанні серії рухів; значних труднощах при виконанні дій за словесною інструкцією; відтворенні послідовності елементів рухів, спостерігається досить низький рівень розвитку основних властивостей уваги: недостатня стійкість, дифузність, обмеженість можливостей розподілу уваги.

20. Схарактеризувати основні етапи логопедичної роботи при алалії та розкрити їх сутність. Здійснюється комплексна системна робота над мовленням та особистістю дитини на фоні активного комплексного медикаментозного, психотерапевтичного та педагогічного впливу. Робота спрямована на утворення механізмів мовленнєвої діяльності: формування мотиву внутрішньої програми висловлювання, лексичне розгорнення, відбір лексико-граматичних засобів, граматичне структурування. Етапи логороботи при моторній алалії: 1. Виховання мовленнєвої активності, формування пасивного і активного словника, доступного розумінню й відтворенню. Робота над діалогом, простою розповіддю непоширеними реченнями, формуються психофізіологічні передумови мовленнєвої діяльності й первинні навички ситуації спілкування. 2. Формується фразове мовлення на фоні ускладнення словника і структури фрази. Робота над поширеним реченням, його граматичним оформленням, діалогом і розповіддю описового характеру, формуються вислови як основні одиниці мовленнєвої діяльності. 3. Формування зв'язного мовлення – комунікативних умінь, автоматизація граматичних структур. На кожному з етапів формуються всі сторони мовленнєвої діяльності.

Етапи роботи при сенсорній алалії. Вплив направляється на розвиток фонематичного сприймання, розуміння мовлення. Основним принципом роботи є послідовний систематичний вплив на всі сторони мовленнєвої діяльності дитини. Робота починається з організації звукового і мовного режиму дитини (зайве слухове навантаження затримує розвиток розуміння мовлення). Рекомендовано створювати дитині тишу, зоровий голод і тільки тоді починати роботу, бо це сприяє підвищенню сприйнятливості дитини до звуків. Поступово уточнюється стан сприйняття розуміння. Основна мета роботи - пробудження цікавості до оточуючих звуків, до звуків мовлення, розвиток потреби й бажання наслідувати їх, диференціації мовленнєвих і немовленнєвих звуків. Паралельно проводиться виховний вплив на нормалізацію поведінки, працездатності, предметно-практичної діяльності, проводиться робота по накопиченню пасивного словника. Важливо, щоб дитина одночасно чула слово, бачила, торкала предмет, виконувала з ним якусь дію. Дітей з алалією зараховують у групи дітей із ЗНМ.

21. Дати визначення афазії. Висвітлити історію її вивчення, причини виникнення та види. Охарактеризувати основні етапи логопедичної роботи при афазії у дорослих. Афазія - повна або часткова втрата раніше сформованого мовлення, що пов'язана з локальним ураженням головного мозку. Види: 1. Моторна -вражений руховий мовленнєвий центр Брока і йде втрата мовлення. 2. Сенсорна - ураження чуттєвого (сенсорного) центру Верніке - нездатність до сприймання й розуміння мовлення. Причинами виникнення афазії: порушення мозкового кровообігу, травми, пухлини, інфек. захвор. голов. мозку, струси, ураження мозку. Виникають у дорослих людей в результаті розриву аневризми судин головного мозку, тромбоемболії, викликані ревмат. хворобою серця, а черепно-мозковими травмами афазії нерідко спостерігаються у підлітків й осіб молодого віку. Афазія виникає приблизно в третині випадків порушень мозкового кровообігу, найбільш часто спостерігається моторна афазія. У дітей афазія виникає рідше, як результат черепно-мозкової травми, пухлин, утворень або ускладнень після інфекційної хвороби Афазія - один з найважчих наслідків мозкових уражень, при яких системно порушується вся мовленнєва діяльність. Складність рушення мовлення при афазії залежить від локалізації ураження, величини осередку ураження, залишкових і функціонально-збережених елементів мовленнєвої діяльності, при ліворукості. Реакція особистості хворого на мовний дефект і особливості відновлення функції визначають фон відновного навчання. В основі будь-якої форми афазії лежить та або інша первинно порушена нейрофізіологічна і нейропсихологічна передумова (напр., фонематичного слуху, апраксії артикуляційного апарату та ін.), що веде до специфічного системного порушення розуміння мовлення, письма, читання, рахунку. При афазії специфічно системно порушується реалізація різних рівнів, сторін, видів мовленнєвої діяльності (усне мовлення, пам'ять, фонематичний слух, розуміння мовлення, писемне мовлення, читання, рахунок та ін.). Великий внесок у розуміння порушення мовлення при афазії внесений нейрофізіологією, нейропсихологією і нейролінгвістикою. Цією проблемою займалися - Брока, Верніке, Ліхттейм, Лібманн, Клейст, Годьдштейн, Тарковський, Кроль, Хед, Лурія. У 1861 р. Брока продемонстрував мозок хворого на афазію з обширним розм'якшенням в області лівої середньої мозкової артерії, охоплюючи задні відділи третьої лобової звивини. Брока вважав, що одержав доказ локалізації центру усного мовлення в лобових відділах мозку. В 1874 р. Верніке описав 10 хворих з ураженням скроневих відділів кори головного мозку зліва з порушенням розуміння мовлення і своєрідними вадами експресивного мовлення, письма і читання. Це дало йому підставу пов'язати розвиток сенсорної афазії з локалізацією патологічного осередку в задній третині верхньої скроневої звивини. Відкриття Брока і Верніке поклали початок дискусії вчених двох-напрямів: «локалізаціоністів» і «антилокалізаціоиістів». Дискусія тривала протягом 50-ти років. Перші прив'язували складні психічні функції до певних ділянок мозку (Ліхтгейм; Лібманн). Вони стояли на прогресивних позиціях. Проте, були і парадоксальні вузькі напрями. Так, Клейст локалізував не тільки цілі функції - рахунок, письмо, читання - в окремих ділянках мозку, але і «особистісне і суспільне Я» та ін. Годьдштейн вважав, що порушення складних функцій не можна співвідносити з окремими ділянками кори бо мозок людини працює як - єдине ціле. Він пов'язував порушення складних психічних функцій при захворюваннях головного мозку із змінами інтелектуальної діяльності. Особливий внесок в розуміння складних психічних функцій був внесений Джексоном, який, ще в 1863 р. вказував, що кожна функція має складну, «вертикальну» організацію, і стверджував, що можна локалізувати симптом, але не можна локалізувати функцію, оскільки вона має складну ієрархічну будову від низької ланки до вищої. В Росії вивченню проблем локалізації вищих психічних функцій передував вихід монографії І.Сеченова «Рефлекси головного мозку», яка зробила великий вплив на роботи В.Тарковського, М Кроля й ін. рос. Учених. Існують різні класифікації афазій: класична, неврологічна класифікація Верніке-Ліхттейма. лінгвістичні класифікації X. Хеда й ін., кожна з яких відображає рівень розвитку неврологічною, психологічною, фізіологічною і лінгвістичною наук, характерних для того або іншого історичного періоду розвитку вчення про мовлення. В даний час загальноприйнятою є нейропсихологічна класифікація афазій А. Лурія. Розрізняють 6 форм: акустико-гностичну. акустико-мнестичну, що виникають при ураженнях скроневих відділів мозку, семантичну і аферентну моторну афазію, виникаючі при ураженнях нижніх тім'яних відділів кори головного мозку, еферентну моторну і динамічну - виникаючих при ураженні премоторних і заднєлобових відділів кори головного мозку (зліва у праворуких).

Корекцій на робота при всіх формах афазії має комплексний характер та напрями: 1. Медичний напрям- пряме відновлення ушкоджених функції з використанням медикаментозних засобів. 2. Психотерапевтичний. 3. Логопедичний напрям – реабілітація, відновлююче навчання на спеціальних заняттях. Логоробота передбачає певні етапи. Спільним для всіх форм афазії є підготовчий, розгальмовуючий етап (при тотальній афазії). Застосовують немовні форми роботи. Далі з покращенням стану хворого відбувається діагностика мовлення та диференціація виду афазії. Відповідно структури порушення мовлення визначається послідовність лого роботи. При моторній афазії головне завдання - пожвавити втрачену здатність мовнорухового аналізатора. Логоробота має етапи: 1. Подолання апраксії та вироблення артикуляторних диференціювань. Відновлення відсутніх звуків. При цьому увагу фіксують не тільки на акустичній характеристиці звуку, але і на артикуляторній. 2.Формування вимови слів різної складової структури. Вправляють в зв'язаному (сумісному з логопедом) і відображеному (услід за логопедом) повторенні автоматизованих мовних рядів. 3. Активізація лексичного запасу і подолання наявного аграмматизма Формування зв'язного мовлення. 5.Усунення порушень читання і письма. При сенсорній афазії логоробота включає наступні напрями: 1. Розвиток у дітей фонемного сприйняття, оскільки це головне порушення при даному дефекті. 2. Навчання дітей розумінню мовлення. Цей напрям зливається з першим, і до них приєднується робота над вимовою слів, схожих по звучанню, але різних по змісту (клубок - грудка, вудка - уточка). 3. Виховання у дитини навичок слухового контролю за власним мовленням і мовленням оточуючих. Зміст логопедичної роботи при всіх формах афазії залежить від етіології і об'єму органічного порушення.

Date: 2015-12-13; view: 2354; Нарушение авторских прав