Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Ринкова економічна система





Економічною системою називається спосіб організації господарського життя суспільства.

Ринок - це вся сукупність форм і організацій співпраці людей один з одним, призначених для того, щоб звести разом у комерційних цілях продавців і покупців і дати можливість першим продати, а другим - купити товари.

Основні дійові особи ринку - громадяни, держава і підприємства. Між ними існують зв’язки двох типів:

· першого типу - це покупки товарів і послуг;

· другого типу - це плата за товари, що купуються, і послуги.

Одного без іншого не буває, тому що в ринковій економіці будь-який товар (у тому числі й здатність до праці) міняють на гроші, а гроші міняють на товар.

Конкуренція - боротьба між виробниками за вигідніші умови виробництва, купівлі-продажу товарів на ринку.

У ринковій економіці добробут кожного визначається тим, наскільки успішно він може продати на ринку товар, яким володіє:

· свою робочу силу;

· навички;

· вироби;

· власну земельну ділянку;

· вміння організовувати комерційні операції.

Той, хто запропонує покупцям найкращий товар на найвигідніших умовах, стає переможцем у конкурентній боротьбі й відкриває собі дорогу до зростання добробуту.

Недоліки:

1. Нерівність. Значна різниця в прибутках громадян.

2. Незадовільне вирішення проблеми соціальної справедливості.

3. Збагачення лише тих, хто досягає успіху, і розорення невдах.

4. Нестійкість економіки: їй властиві підйоми і спади.

5. Безробіття.

6. Нестійкість цін.

7. Невпевненість у завтрашньому дні.

8. Платність більшості послуг. Залежність медичного обслуговування й освіти від рівня прибутків громадян.

9. Велика кількість бездомних людей, безпритульних дітей.

10. Вищий рівень злочинності на тлі соціальної нерівності.

11. Допомогу незаможним людям робить не ринок, а держава.

12. Ринок не забезпечує оборону країни.

13. Ринок не в змозі відшкодувати збиток, нанесений довкіллю виробництвом продукції.

Переваги:

1. Велика свобода вибору для виробників і споживачів.



2. Для управління економікою не потрібний великий апарат чиновників.

3. Постачання споживачів необхідними товарами.

4. Широкий вибір товарів і послуг.

5. Постійна спрямованість на пошук сучасних методів виробництва нових товарів, на впровадження передових технологій, які забезпечують високу якість продукції і високий прибуток фірм.

6. Дія конкуренції між фірмами на ефективність їхньої роботи, зниження цін і підвищення якості товарів та послуг.

7. Відсутність дефіциту через швидку реакцію підприємців на запити споживачів.

8. Висока продуктивність фермерських господарств (наслідок приватної власності на землю).

 

15. Особливості моделі економічного розвитку Німеччини.

Після завершення Другої світової війни Німеччина пережила чимало ускладнень, пов’язаних з демілітаризацією та денацифікацією її економіки. Період з 1945 по 1949 рр. можна вважати найскладнішим в економічній історії країни у ХХ ст. Зрозуміло, що наприкінці 40-х років в країні виникла нагальна потреба у розробці нової моделі соціально-економічного розвитку, яка б з одного боку співпадала з “планом Маршалла”, щодо післявоєнного устрою Західної Європи, з іншого – максимально враховувала німецьку специфіку ринкового господарства. Саме така модель була запропонована Людвігом Ерхардом, директору Управління господарства об’єднаних зон окупації та канцлером ФРН у 60-ті роки. В основу розробки нової концепції, яка у подальшому здобула назву – соціального ринкового господарства було покладено методологію неолібералізму (ордолібералізму), що базувалася на поглядах німецької “фрайбургської школи”. З неї випливало, що майбутній добробут країни повинен базуватися на приватній власності на засоби виробництва, вільної конкуренції та вільного ціноутворення (у подальшому цей підхід не один раз уточнювався і змінювався), активній ролі держави, боротьбі з економічною кризою, недопущенням монополізації та мілітаризації економіки. Стратегічною метою нової політики Німеччини було – забезпечення соціальної справедливості та високого рівня соціальних гарантій, проте шлях реалізації основних складових нової моделі лежав через “шокову терапію” малопопулярних, але необхідних заходів оздоровлення економіки, ними виявилися:

1. Грошова реформа, у ході якої рейхсмарки було скасовано і кожний німець отримав по 40 дойчмарок, потім до них додали ще по 20. Половина збережень німців в банках переоцінювалася за курсом 1:10, а друга за – 1:20, грошові зобов’язання підприємств перераховувались за курсом 1:10. Також було анульовані практично всі фінансові зобов’язання установ фашистського рейху.

2. Реформа цін. Через відміну різних обмежень і адміністративного регулювання ціни досягли піку, а потім почали знижуватися у відповідності з попитом та пропозицією на окремі товари та послуги. Було ліквідовано “чорний ринок” продуктів харчування, а коливання цін чітко гармонізувалася з підвищенням заробітної плати, яка залежала тепер від зростання продуктивності праці.



3. Реформа підприємницької моделі. Основною ланкою господарства ФРН у повоєнні роки став малий та середній бізнес, а за діяльністю монополій вводився нагляд з боку держави, що викликало незадоволення основних післявоєнних товаровиробників, які прагнули до контролю над німецьким ринком.

4. Кредитна та податкова реформа, яка зробила доступними отримання кредитів під невисокий відсоток представниками бізнесу та окремими громадянами, а зниження податкового тиску сприяло підвищенню ділової активності.

5. Соціальна реформа. Її головною метою був більш-менш рівномірний розподіл соціальних благ у т.ч. безоплатна освіта, страхова медицина, довготермінова допомога по безробіттю тощо.

Проведене системне реформування господарства призвело до швидких змін в економіці і в середині 50-х років країна вийшла на провідні позиції в Західній Європі, а згодом й одні з перших у світі. Саме з цього періоду починають говорити про “німецьке економічне диво”.

Проте високі темпи економічного зростання далеко не завжди були притаманні ФРН. У післявоєнний період країна чотири рази пережила падіння національного виробництва. Найбільш значною була криза 1966-1967 рр., яку прийнято називати структурною. Якщо на початку 60-х років ВВП (у перерахунку на сучасну систему обчислення за ринковим курсом) на одного жителя перевищував 120% від середнього по моделі ЄС-15 (сюди включалися й ті країни, які не входили на той час до «Спільного ринку»), то вже у 1967 році цей індикатор впав до 113%. Фактично це означало, що наприкінці 60-х країна вичерпала свій ресурс екстенсивного зростання, а її макроекономічна політика потребувала докорінних змін. Таким чином, на зміну неоліберальної моделі розвитку прийшла неокейнсіанська, яка передбачала впровадження “глобального регулювання”, що складалося з рівномірного (хоча і невисокого) економічного росту, повної зайнятості, стабільності цін та рівновазі платіжного балансу. Держава взяла на себе також функції антициклічного регулювання, прогнозування та програмування. Такі заходи Уряду дали свій ефект на самому початку 70-х років, коли було відновлено високі темпи зростання. Проте вже у 1974-1975 рр. країна зіштовхнулася з кризою перевиробництва, коли значно зросло банкрутство компаній, збільшилися інфляція та рівень безробіття, що говорило про наявність стагфляції, яка відмічалася тоді у більшості розвинутих країн.

Нарощування диспропорцій та подорожчання енергоносіїв, пов’язаних із світовою енергетичною кризою, падіння норми прибутку та загострення міжнародної конкуренції призвели до кризи 1980-1982 років, що викликало перехід до “пом’якшеного” варіанту неоконсервативної моделі розвитку, а заходи, що були застосовані при цьому нагадували американський чи британський підходи.

Проте найбільш глибокою кризою була все-таки криза початку 90-х років. Особливість її полягала у тому, що на циклічну кризу (раз на 10-12 років) наклався процес приєднання Східної Німеччини, більшість підприємств якої не витримала конкуренцію з боку європейських компаній. Внаслідок цього швидко зростало безробіття, загальний рівень якого у землях колишньої НДР у середині 90-х рр. перевищував 17%. Негативні наслідки об’єднання долаються ще й досі за рахунок залучення трансфертів державних фінансів із Західної у Східну Німеччину. За даними В.П.Колесова та М.Н.Осьмової тільки соціальні трансферти за період 1991-1998 рр. склали у сумарному розрахунку 1,4 трл. дойчмарок (700 млрд. євро).

16. Сутність соціально-економічної типології країн світу.

Соціально-економічна типологія країн. Країни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за еконо-міко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.

Для розробки соціально-економічної типології країн треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на дуту населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з їхньою допомогою низку країн, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією країни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи країн у світовій економіці й міжнародному поділі праці.

І. Економічно розвинені країни

1. Велика Сімка — США, Японія, Великобританія, Італія, Франція, Канада та ФРН.

Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японії у 1990 р. склав 39% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41% . У розвинених країнах прибуток на душу населення склав 20,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Країни Великої Сімки зосередили у своїх руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, ''законодавцями мод'' у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.

2. Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своєї промислової продукції (понад 50%), якості цієї продукції, інтенсифікації сільського господарства, що зробила їх продукцію конкурентоспроможною на європейському та світовому ринках.

3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія, Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія називаються ''країнами переселеного капіталізму'', бо під час їх освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувної промисловості у ПАР і Австралії або інтенсивного тваринництва на ''шипстейшингах'' (вівчар-них фермах у Австралії та Новій Зеландії).

II. Країни, що розвиваються

Порівняння розвинених країн і країн, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:

— ВНП на душу населення: розвинені країни — 11080 доларів, країни, що розвиваються — 884 дол., слаборозвинуті країни — 300 дол.

— середня тривалість життя: розвинені країни — 75 років, країни, що розвиваються — 61 рік, слаборозвинуті країни — 53 роки.

За низкою показників країни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції.

1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.

2. Нові індустріальні країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою ''чотирьох маленьких тигрів'' (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни ''великого потенціалу'' — Мексику, Бразилію та Аргентину. Нові індустріальні країни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвиненими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі нау-комісткої, НІК займають провідні позиції у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені країни. У найбільш розвинених НІК є міжнародні монополії, що за своїми масштабами не поступаються транснаціональним корпораціям. Разом з вивезенням товарів збільшується вивезення підприємницького капіталу (наприклад, СП ''Ав-тоЗАЗ—Саеуоо'' в Україні, спільні підприємства Ваеугоо в Росії та інших країнах світу). За межами цих країн створюються філії та дочірні компанії виробничого призначення. Окрім прямих інвестицій, практикується видача кредитів. Американський, японський капітал та інвестиції інших розвинених країн у економіку НІК спочатку зосереджувались у тих галузях, які могли дати швидкий зиск (виробництво одягу, взуття, текстилю). Потім ці країни почали вкладати кошти у розвиток електроніки та електротехнічної промисловості.

Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань — моніторів, швейних машин; Республіка Корея — телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур — магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагніто-фонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК були створені експортно-виробничі зони — один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони — це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

З. Слаборозвинуті країни

Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; їхня економіка характеризується монопродуктивні-стю. Це ''бананові республіки'' або сировинні придатки великих країн — покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК.

00Н до найбідніших країн відносить 46: 10 — в Азії, 31 — в Африці, 4 — в Океанії та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Гвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та ін.

4. Нафтоекспортні країни

Це насамперед 13 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).

5. Малі країни — '' квартироздавальники''

Це країни ''зручного прапора'' — Ліберія, Панама; ''країни-готелі'' — центри міжнародного туризму та рекреації — Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та ін.; ''країни — банківські та страхові центри'' — Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.

III. Країни з перехідною економікою

Складно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в їхньому розвитку: Україна та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення — до країн, що розвиваються. Країни Східної Європи більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає країнам, що розвиваються.

Більшість цих країн, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим країнам. З другого боку, в цих країнах низький ВВП на душу населення (менше 2—3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство — як у більшості країн, що розвиваються. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити їх в окрему групу ''країн перехідної економіки''. Це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В'єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними країнами (Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва, дають змогу не ставити цю країну на один рівень із суто соціалістичними.

17.

18.

19.

20. Загальна характеристика економіки «багатих островів».

 

Назва "багаті острови" зумовлена з тим, що до цієї групи країн на­лежать головним чином острівні держави в жаркій природній зоні. Навіть материкові країни групи (Панаму, Гвіану) можна розглядати як острови, оскільки їхня територія зайнята тропічним лісом, і майже все населення сконцентроване у вузькій смузі навколо найзручнішого порту.

 

До "багатих островів" відносяться острівні, напівострівні або при­бережні держави:

 

Карибського басейну: Антигуа і Барбуда, Антильські острови, Аруба, Багамські острови, Барбадос, Бермудські острови, Віргінські острови, Гваделупа, Гвіана, Гренада, Кайманові острови, Коста-Ріка, Мартініка, Панама, Пуерто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго;

 

Північної Атлантики: Гернсі, Джерсі, Острів Мен;

 

Індійського океану: Маврикій, Реюньон, Сейшельські острови;

 

Тихого океану: Аоминь (Макао), Гуам, Науру, Острови Кука, Східне Самоа, Нова Каледонія, Палау, Північні Маріанські острови, Французька Полінезія.

 

Індекси гуманітарного розвитку ООН (ІНБ) у цих країнах станов­лять 0,75-0,9 одиниць. Високий душовій ВВП утворюється в них за рахунок доходів від іноземного туризму, транзитної торгівлі, реєст­рації іноземних суден і фірм, а також від плантаційного господарства, добувної промисловості й орендної плати за військові бази й поліго­ни.

 

Частка сфери послуг у ВВП і зайнятості в середньому становить 70\% і не опускається нижче 50\%. Для залучення іноземців створені найбільш пільгові умови реєстрації й оподатковування підприємств, побудовані й будуються підприємства побутового обслуговування, організовані добрий зв'язок і транспортне сполучення, пропуск тран­зитних вантажів тощо. За останні 30 років темпи економічного зрос­тання в більшості країн групи перевищують середньосвітові.

 

Хоча заняття населення не відрізняються складністю (робота в го­телях і на пляжах, на транспорті, в ремонтних підприємствах і т.п.), але одержуваний доход дозволив прискорити соціально-економічний прогрес. За відносно короткий термін на "багатих островах" різко підвищилися рівні урбанізації й освіти, за якими група вже не посту­пається средньорозвинутим і новим індустріальним країнам. Іде про­цес формування базових галузей промисловості, на багатьох "остро­вах" створена енергетика, розміщені складальні, швейні й інші під­приємства, які стають базою для подальшого зростання.

 

Народжуваність на "багатих островах" поки втричі перевершує по­казник розвинених країн, але швидко знижується. Частка споживчих витрат у ВВП і рівень життя приблизно такі ж, як в індустріальних середньорозвинених і нових індустріальних країнах. Щорічна інфля­ція перевищує 5\%, іноді сягаючи значних розмірів. Рівень безробіття дуже високий, становить від 10 до 40\% робочої сили. Вважати "ост­рови" особливо процвітаючими не доводиться.

 

Проблемами "туристичних" островів залишаються сезонність у го­ловних сферах прикладання праці й вузькість ринку праці, через що емігрує значна частина молоді й творчих людей. У міру вирішення цих проблем країни цієї групи можуть змінити своє місце в типології. Так, наприклад, відбулося з Кіпром і Мальтою, які 30 років тому пе­ребували в групі "багатих островів", а зараз перейшли в категорію ін­дустріальних середньорозвинутих країн Європи.

 

21. Основні характеристики традиційної економічної системи

гідно концепціям, прийнятим в сучасній науці, традиційна економічна система - явище, характерне для держав, що знаходяться на низькому рівні господарського розвитку. Ключовими критеріями віднесення країн до даної категорії вважаються значуща частка у виробництві ручної праці, низька технологічність процесів, застарілі системи управління економікою в цілому. Значна частина господарських одиниць в таких державах представлена традиційними, общинними формами консолідації праці. Компаній, які мають форму у вигляді господарського товариства, у відносному вираженні менше, ніж у розвинених країнах. Це, як вважають деякі експерти, погіршує якість роботи системи оподаткування, тому що значна частина грошових потоків на підприємствах офіційно не реєструється. Звідси і характерні проблеми економічної системи традиційного типу: висока інфляція, безробіття, низький рівень доходів населення країни. Величина ВВП, як правило, також досить скромна в державах, де національне господарство організовано за допомогою цієї моделі.

Разом з тим традиційна економічна система, як вважають багато аналітиків, характеризується достатньою мірою ліберальним режимом господарювання. У державах, де вона присутня, як правило, втручання контролюючих органів у приватний бізнес зведено до мінімуму, так само як практично не присутні або ж не працюють на практиці адміністративні бар'єри для входу нових підприємців на ринок. Тому, фактичний рівень бізнес-активності в таких країнах, якщо навіть порівнювати його з відповідним показником для розвинених країн, може бути досить високим. Це певною мірою зумовлено досить низьким рівнем доходів населення при найманій роботі: люди змушені так чи інакше заробляти додатково за рахунок самозайнятості, відкриття невеликих виробництв, торгових точок.

 

22. Основні риси континентально-європейської економічної моделі розвитку.

На формування сучасної західноєвропейської моделі вплинуло кілька факторів. По-перше, позначилося те, що економіки більшості країн континентальної Європи були в тій чи іншій мірі зруйновані війною, а їх відновлення відбувалося за щедрої американської фінансової, організаційної та технологічної допомоги (за так званим "Планом Маршалла"). В результаті провідні європейські галузі були не просто відновлені, а й модернізовані в стислі терміни, а самі ці країни позбулися зовнішніх боргів. Це заклало основу для подальшого економічного зростання та підвищення життєвого рівня. Другим фактором стало посилення позицій лівих політичних сил і практика формування різних демократичних коаліцій за участю прихильників ідей соціальної рівності. Як результат – з'явилися досить розвинені та високоефективні економіки з відносно високою роллю держави і великими витратами на соціальні потреби.

У деяких західноєвропейських країнах на кшталт Франції та Італії існує розвинена система держрегулювання. У Франції, наприклад, з 1947 року практикують до болю знайомі нам п'ятирічні плани розвитку. У деяких європейських країнах вплив держави менш виражений, але він все одно набагато більш помітний, ніж в США.

Для західноєвропейської моделі характерно і прагнення до згладжування майнової нерівності. Найбільше це помітно у шведській моделі, де за допомогою податків та інших механізмів відбувається перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Частка державних витрат перевищує 50 % ВВП (для порівняння, в США – близько 30 %), основна частина яких спрямовується на соціальні потреби.

Основні риси німецької моделі економіки

Високий рівень державного регулювання економіки.

Використання механізмів прогнозування і планування.

Прагнення до згладжування майнових і соціальних відмінностей.

Великі витрати на підтримання високих соціальних стандартів.

 

23. Основні характеристики ринкової економічної системи.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст..

 

В умовах ринкової економіки переважає приватна власність на виробничі ресурси та результати виробництва. Ринок підкоряється законам вільної конкуренції, коли діє безліч продавців та покупців продукції, що змагаються за кращі умови угоди. Виробники самостійно вирішують, які товари виробляти, а споживачі – які придбати, так як ринкова економіка формально надає приватну свободу всім учасникам господарської діяльності. При цьому поведінка кожного суб’єкту економічної системи підпорядковується базовому принципу: максимум прибутку за мінімум витрат.

 

Господарська діяльність керується автоматично через систему ринків та цін. Слідкуючи за коливаннями цін (їх підвищенням чи зниженням), виробники перерозподіляють ресурси та регулюють випуск споживання (скорочують чи розширюють споживання тих або інших товарів). Автоматичне регулювання виробництва та споживання свідчать про те, що державі не слід втручатися в економічні процеси, оскільки ринок «все зробить сам».

 

Ринкова економіка на сьогоднішній день не існує у чистому вигляді. Близька до описаному нами ідеалу, вона була притаманна найбільш розвиненим країнам (особливо Англії) наприкінці XVIII ст. Разом з тим значна частина її принципів використовується і в сучасних економічних системах.

24.

25.

26.

27.






Date: 2015-12-13; view: 176; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.026 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию