Гарантія

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) поручається перед кредитором (бенефіціаром) за виконання боржником (принципалом) свого обов'яз­ку. Іншими словами, гарант відповідає перед кредитором за пору­шення зобов'язання боржником (ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зо­бов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням вико­нання зобов'язань.

Якщо раніше згідно зі ст.196 ЦК 1963 р. гарантія прирівнюва­лася до поруки і на неї поширювалися правила про поруку, то га­рантія за ЦК 2003 р. є новим для вітчизняного законодавства са­мостійним способом забезпечення виконання зобов'язання.

Характерними ознаками гарантії є те, що вона:

1) має самостійний характер. Зобов'язання гаранта перед креди­тором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилан­ня на основне зобов'язання;

2) має особливий суб'єктний склад (гарантами можуть виступа­ти лише банки, інші фінансові установи, страхові організації);

3) не обмежується строком пред'явлення кредитором позовних вимог до гаранта;

4) має сплатний характер;

5) є безвідкличною.

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфі­ковані правила стосовно договірних гарантій 1978 р., Уніфіковані правила Міжнародної торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р., Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національно­го банку України від 28 серпня 2001 р. №368.

Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона ви­дана.

Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав. Тому з моменту набрання нею чинності га­рант стає зобов'язаною перед кредитором особою. Виділення в ст.561 ЦК окремою частиною моменту набрання чинності гарантії дає змогу припустити, що до настання цього моменту обов'язки особи, поіменованої гарантом, не є гарантією, така особа ще не ста­ла боржником перед кредитором, а гарантійне зобов'язання взагалі Ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов'язки майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем видачі гарантії. Правило про безвідкличність гарантії має дис­позитивний характер; самою гарантією може бути передбачено пра­во гаранта відкликати банківську гарантію за певних умов.

При порушенні зобов'язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором. Водночас зміст ст.563 ЦК дає підстави вважати, що така відповідальність настає для га­ранта не автоматично, а при пред'явленні до нього відповідної ви­моги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про по­рушення зобов'язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов'язки лише за наявності волеви­явлення кредитора.

Слід зазначити, що бенефіціар зобов'язаний звернутися до га­ранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової су­ми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б від­повідало умовам виданої гарантії. До такої вимоги мають бути до­дані документи, вказані в гарантії; у вимозі кредитора повинно бу­ти зазначено, в чому полягає порушення боржником основного зо­бов'язання.

При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має право звернутися до відповідної судової установи з позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення стро­ку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому бу­де наявність письмової вимоги, пред'явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії.

Основним обов'язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред'явленої із дотриманням умов гарантії. ЦК вста­новлює також додаткові обов'язки гаранта, пов'язані із розглядом вимог кредитора.

Зокрема після одержання вимоги кредитора гарант має негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Поняття "розумний строк" є оціночною категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що супроводжували такий розгляд.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредито­ра, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умо­вам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення стро­ку дії гарантії. У цьому випадку гарант має негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора діз­нався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і бор­жника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після тако­го повідомлення, підлягає задоволенню (ст.565 ЦК).

Практичний сенс такої вимоги полягає в тому, що гарант, який повідомив про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності основного зобов'язання, не може бути визнаним таким, що прострочив за своїм зобов'язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього повторної письмової вимоги та спли­ву розумного строку на її розгляд.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою су­ми, на яку видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов'язан­ня гаранта, закон (ст.566 ЦК) розрізняє саме зобов'язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаран­та за невиконання або неналежне виконання ним цього обов'язку: за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зо­бов'язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується су­мою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це оз­начає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов'язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах, передбачених гл.51 ЦК "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за по­рушення зобов'язання". У цьому сенсі відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відріз­няється від відповідальності боржника за грошовим зобов'язанням. Крім вимоги про стягнення суми, на яку видана гарантія, з ураху­ванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов'язання в натурі), бенефіці­ар вправі вимагати від гаранта сплати також трьох процентів річ­них від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у повному обсязі (ст.ст.22, 623 ЦК).

Відносини гаранта та принципала ґрунтуються за загальним правилом на сплатній основі. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її суб'єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг, який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому відповідальності за невиконання зо­бов'язання третьою особою (боржником).

Водночас домовленістю між гарантом та принципалом може бу­ти встановлене безоплатне надання першим послуг останньому, ад­же отримання оплати за надані послуги є лише правом особи, яка виступила гарантом.

Припинення гарантії відбувається у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повер­нення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Слід зазначити, що в переліку підстав припинення зобов'язань гаранта перед кредитором відсутнє припинення основного зо­бов'язання. Це означає, що припинення основного зобов'язання навіть шляхом його належного виконання боржником не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов'язання. Водночас підставами припинення гарантії можуть бути передання відступно­го (ст.600), зарахування (ст.601), новація (ст.604), поєднання бор­жника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК) тощо.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. При цьому рег-ресна вимога за своїм обсягом не може не враховувати розміру ви­нагороди, отриманої гарантом від принципала за видану банківську гарантію, і підлягає відповідному зменшенню. Право на регрес втрачається, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відпо­відає умовам гарантії, коли інше не встановлено договором між га­рантом і боржником.

Висновок по п’ятому питанню:

Таким чином до засобів забезпечення виконання зобов’язань належать загальні засоби та спеціальні способи забезпечення виконання зобов’язань. До числа останніх відносяться застава, завдаток, неустойка, гарантія, порука, при тримання. Є декілька підходів до класифікації зазначених правових категорій. Зокрема найбільш розповсюджена: речово-правові (завдаток, застава, при тримання), зобов’язально-правові (неустойка, порука, гарантія). Детальніше зупинимось в наступному питанні на загальних заходах забезпечення виконання зобов’язань, які реалізуються у заходах відповідальності суб’єктів цивільних правовідносин.