Сотової лідії. «звірі в живій природі. Зимовий ліс»

Радіо затріскотіло знову. Затріскотіло на межі свідомого та примарного: — Усім. Усім. Зареєстровано Ворота. Зареєстровано ВОРОТА! Координати для тих, хто знаходиться на Північній трасі… Координати для тих, хто знаходиться на Обвідній… На Великій Променевій… На узбережжі… Її підхопили з землі. Іще мить — і всіх, хто лежатиме, затопчуть. — Руку! Руку!! Це близько… Ми встигнемо. Усі мають устигнути. Усе буде… Лідка вже не розуміла, чи до неї звернені слова, чи сама вона каже їх комусь. А може, і те й інше. — Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!! Потемніло в очах. …Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті. А потім Лідка побачила Ворота. Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими. Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці. З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить — і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами. Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже. Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові: — Лідка! Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч — але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами: — Біжи сама! Не озирайся! Біжи! Вона побігла. Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було — голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги… І той, хто дуже хоче жити. Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала. Спалахи. Під ногами щось м’яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися. Мамо! Матінко! Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося. Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг. І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми — але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя. Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть — порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи — собою… Лідка не бачила. Її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби. Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра — але текуча істота не вміла відчувати болю. Швидше… Швидше… Небо палахкотіло. Істота на рівнині інстинктивно відлічувала останні відведені для порятунку хвилини. Після того як термін спливе, небо розступиться, не бажаючи більше стримувати клуби полум’я й задушливого газу. Хто не встиг — той програв назавжди. Істота на рівнині знала це — пам’ятала пам’яттю пращурів, і тому так швидко втягувалися розсипані полем псевдоніжки. У Ворота! …Лідку вже несло. Вона майже не торкалася ногами землі; не відчуваючи болю в плечах і ребрах, вона намагалася дихати. Тільки дихати. Хоч один раз іще вдихнути! Хоч раз! Істота на рівнині робилася все меншою й меншою. Втягувалась у Ворота, як втягується у водостік піниста після прання вода. Лідка знепритомніла, але не впала, стиснута тими, хто біг поруч. А потім і для них усе зникло. Рятівна темрява Воріт.
Мабуть, у всіх у них справді був шанс устигнути. Бо минула не менш як година, перш ніж ударив із неба вогонь — і затріщала, згораючи, в’язка багнюка на спорожнілій рівнині. РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вона йшла, запхнувши руки глибоко в кишені куртки. Було холодно. Знову вогка весна. Уздовж лавки, відремонтованої, добудованої новими дошками, стояло штук шість дитячих візочків. Із них половина нових. Це ж треба, вже й візочки виробляють, швидко розкрутилися… — Вітаю, Лідо! — сказала Свєтка з четвертого поверху, рум’яна, незвично розповніла. Її хлопчикові вчора виповнився місяць. — Вітаю! — Лідка помахала рукою. У рукав відразу ж пірнув холодний вітер; Лідка зіщулилася, знову запхнула руку в кишеню, та так енергійно, що маленька дірочка на внутрішньому шві, що вже розлазився, зробилася більшою. Дірка в кишені, це ж треба. Сусідки теревенили, не звертаючи уваги на Лідку. До шістьох молодих матусь підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі… На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих — переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки — і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках… Лідка підняла голову і глибоко зітхнула. Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною… Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги. Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх — не вберегти… Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве? Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт — ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика. Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися. Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена. До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах… Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу. — У центр? Сідай. За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати — «хлопець». У цьому циклі кажуть — «чоловік». — По крамницях? — хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити. Лідка похитала головою: — У гості. До нареченого. Ось так. Універсальна фраза. А інакше — Лідка чудово знала! — відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…» Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять — мало кого хвилює. Погано бути пізньою дитиною. Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною. Може, не варто чекати? Подивись, усі твої однокласниці…» Лідка скривилась, як від болю. Навіть веселий водій спитав стурбовано: — З тобою все гаразд? Звична турботливість. Будь-якій жінці може стати погано на вулиці чи в крамниці, й відразу ж юрби доброзичливців: «З вами все гаразд? Покликати лікаря?» — Ось тут, — відчиняючи дверцята, Лідка тицьнула хлопцеві в руку пожмаканий папірець. Вийшла під знаком «Зупинку заборонено», добре що міліції поблизу не було. «Тату, а ти завжди переходиш дорогу на зелене світло?» Давно, тисячі років тому, Славко дражнився, провокуючи Андрія Ігоровича, тоді ще живого, спокійного, надійного… Будинок Зарудних зберігся весь. Йому не зашкодили підземні поштовхи, на нього не впав палаючий гелікоптер, його не обпекло небесним вогнем і не накрило метеоритним завалом. Навіть, кажуть, деякі шибки лишилися цілими… Лідка увійшла в знайомий під’їзд. Будку консьєржа давно прибрали. На звільненому місці стояли ті самі візочки — плетені, клейончасті, червоні, сині й кольорові. Поки що в елітарному будинку — сум’яття і тіснота; років за п’ять із будинком почнуть розбиратися. Кого залишити, кого — в новобудову… Лідка подзвонила біля входу. Тричі, як і було домовлено. Двері відчинив Славко; в ніс ударив той самий запах випраних пелюшок. У колишній заруднівській квартирі мешкали вже чотири сім’ї з трьома немовлятами. Славко з Клавдією Василівною жили в кабінеті Андрія Ігоровича; Зарудна ніде не працювала, Славко ніде не навчався. Андрій Ігорович залишив їм певну суму на страховому рахунку — поки що на життя вистачало. Якщо це можна назвати життям. Славко заріс неохайною щетиною. Одягнений був у неохайний спортивний костюм і так само неохайні капці. Очі гарячково блищали. Недобрий блиск, подумала Лідка. — Коли ти востаннє виходив на вулицю? Славко махнув рукою: — Проходь… Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті — не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі. Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання: — Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче. — Куди? — механічно спитала Лідка. — У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий… У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам’ятає загиблого батька. Переїзд — нова втрата… — Славо, — сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. — Новий цикл — нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна? — Як хто? — тупо спитав Славко. — Класику читати треба, — сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. — І поголись. Дивитися гидко. Славко відвернувся: — Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу — не дивіться, я вас на гостину не кликав… — Який Ретельников? — спитала тепер уже Лідка. — Гладкий, — Славко зітхнув. — Цивільник, який із батьком нібито дружив. Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне — гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре. Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би — йди, дівчинко, народжуй скоріше… — А чого йому треба було? Славко стенув плечима: — Так… Давнім звичаєм. Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках: — А, Лідонька… Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла. Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, — і налетіла спиною на вежу з картонних коробок. — Тримай!! Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери — котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст. У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси: — Що сталося? — Клавдіє Василівно, що у вас? Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило — хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло. Десь у глибині квартири, там, куди Лідка так і не потрапила жодного разу, заплакали на два голоси немовлята. Клавдія Василівна так засмутилася, що мовчки, не дивлячись на сусідок, вийшла з кімнати. Славко якийсь час постояв, потім нахилився й почав збирати папери; Лідка й собі заходилася. Скільки ж праці знадобиться, щоб згромадити коробки назад! У Славка самого не вистачить сили. Доведеться просити у двірника драбину… Просити осоружних сусідів, щоб допомогли… — Славо, принеси ганчірку. Треба калюжу затерти. Славко вийшов не заперечуючи. Лідка збирала розкидані папірці. Луснула, як на лихо, коробка з особистим листуванням. Коли Лідка працювала з архівом, ці листи читати їй заборонялося — тільки виписувати в зошит номер і дату. І вона не порушувала заборони. Майже. «Люба Клавонько, ромашко моя наймиліша, коли я знову вас побачу?! Славко, мабуть, не впізнає мене; ти пишеш, він уже намагається ходити…» Пересилюючи спокусу, Лідка запхнула листа глибше в конверт. Підвела очі, зустрілася поглядом із портретом Андрія Ігоровича. Негарно читати чужі листи. Особливо якщо від них налягає туга. Але ж новий цикл — нове життя… Ці, цивільники, свого часу проглядали й особисті листи також. Лідка бачила — байдужий такий тип у рукавичках сидів ось тут, у кабінеті, під портретом, і перекладав конверт за конвертом. Ні, читати не читав — часу, видно, не було… — Папери впали, — сказав комусь Славко за прочиненими дверима. — Що? Ні, це ти викидатимеш своє манаття, а я татові документи все-таки залишу, можна? Дозволиш? І відразу, без переходу: — Лідо, я ганчірку приніс… Лідка сиділа під столом, намагаючись витягти зі щілини старий розклеєний конверт. Як він туди примудрився влетіти — дідько його знає. — Ганчірку? Зараз… У руці в неї опинився аркуш паперу, жовтий і списаний учнівськими кривулями: «Любий татусю! Я роблю всі твої вправи, вже навчився пірнати…» З-під одного аркуша вилетів інший. Значно цупкіший, білий, укритий щільним друкованим текстом. Принтер. Під столом було темно. Лідка машинально піднесла аркуш до очей. — От лиха година, — бурмотів Славко, намагаючись затерти калюжу з апетитним запахом. — Увесь килим у борщі… «Співвітчизники!» Лідка здригнулася. Їй здалося, що вона чує цей голос. Спокійний, упевнений, який так легко впізнати. «Співвітчизники, парламентська комісія зі справ апокаліпсису уповноважила мене…» — Що ти там робиш? — грубувато спитав Славко. — Заснула там, під столом? — Конверт загубився, — збрехала Лідка несподівано для себе. І це замість того, щоб випростатись і спитати у повноправного спадкоємця: «Подивися, що це?» — Покинь… Іди сюди, допоможи. — Іду… «…зачіпає інтереси всієї верхівки влади, всіх наших всенародно обраних керівників, які зрадили свій народ… У декларації прав людини записано: кожна людина має право знати про появу Воріт у ту саму мить, як ця інформація стає доступною верховному штабу ЦО. Доводжу до вашого відома, що уряд нашої країни ось уже багато циклів практикує…» Знову відчинилися двері. Під столом виразно відчувся протяг. — Славо… — глухо сказала Клавдія Василівна. — Покинь цю ганчірку. Допоможи мені знайти нітрогліцерин… Лідка затихла під столом, ніби її й не було. «…практикується так званий „домовлений час“; це час, який минає між першим сигналом про появу Воріт і сигналом, що сповіщає населення. Цей час коливається від півгодини до півтори години, за цей час спеціальний контингент доправляється до вільних Воріт і спокійно, з комфортом евакуюється… Список спецконтингенту тримають у глибокій таємниці, але кожен із вас спокійно може відтворити його, просто перелічивши імена найвищих чиновників, починаючи з Президента і завершуючи…» Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?! Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою — скоцюрбившись, під столом… «Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…» — Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми. І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями. А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.
Клептоманка… Нащо вона це зробила? Ні на що. Інтуїтивно. Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало. А що такого? Нічого такого. Вона прочитає й поверне. Непомітно запхне в шухляду, наприклад, столу. «Багатолітні дослідження лише підтверджують те, що лежить на поверхні. Ворота з’являються, аби пропустити в себе ВСІХ людей, що живуть на землі. Простору Воріт достатньо для ПОВНОЇ евакуації без втрат. Від нас, співвітчизники, залежить, як нам іти — чи відштовхуючи й топчучи одне одного, чи з гідністю, підтримуючи слабкого, не піддаючись паніці… Так званий „домовлений час“ — ганьба нації, зрада з боку владної партії. Прийшов час назвати зрадників — зрадниками, зламати ганебну „домовлену“ систему, визнати першою й досяжною метою апокаліпсис без втрат! КОЖНА людина має дізнаватися про відкриття Воріт відразу ж після їх виявлення. КОЖНА людина має пам’ятати, що Ворота — іспит для цивілізації, Ворота відчинені для всіх, Ворота — для всіх, ми — єдині…» Лідка плелася, глибоко поклавши руки в кишені куртки, а у вухах у неї знову й знову звучав підкреслено спокійний, глибокий голос. Спокійний, але не байдужий. «Ворота відчинені для всіх!» Безтямна амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час». Шкода Яну. Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося — дві години. Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець. Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух! От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках — петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди… — Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив. Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду: — Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе? Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» — мабуть, іще років пять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило — їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало… — Може, ресторан? — запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим. Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має — соромиться… Вона вже відкрила рота — але останньої миті стрималась. — Ходімо до Музею. — Га? — хлопець заусміхався активніше. — До Музею природничої історії, — виголосила Лідка як на іспиті. — Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків. Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув: — А може, все-таки кафе? Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж її наздогнав. — Тебе як звуть? — спитала вона на ходу. — Андрій… Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо: — Точно? Не брешеш? — Чого б це? — справедливо обурився хлопець. — А мене звуть Яною, — сказала Лідка, дивлячись просто перед собою. — Яна? — зрадів Андрій. — Яке гарне ім’я… — Авжеж… Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною — навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п’ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чомучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картин