Сотової лідії. Якось дівчинка прийшла на море

— …Ти дограєшся, Сотова. Одна двійка в чверті, друга двійка в чверті, а там іспити, яких тобі не скласти з такою підготовкою… Тебе відрахують уже не через дисциплінарні порушення, а через погану успішність. Ти розумієш? У кабінеті завучки було тепло. Ледь чутно пахло квітами — здається, айстрами. Як на похороні, подумалося Лідці. — Ти мене чуєш, Сотова? — До іспитів іще півроку, — сказала Лідка, дивлячись у підлогу. — Ти думаєш, що це багато? Що в тебе є час? «Із понеділка візьмусь»? — Ні, — Лідка стенула плечима й укотре відчула, що формений ліцейський піджак вузький і тисне під пахвами. — Просто… яка різниця? Апокаліпсис… Зависла пауза. Ледь чутно гудів у кутку обігрівач. — І що ж? — спитала завучка іншим тоном. — Хіба це перший в історії апокаліпсис? Хіба після нього не буде життя, ТВОГО життя, Лідо? — Може, не перший, — сказала Лідка несподівано для себе. — Але вже останній, це точно. Для всіх. І замовкла, дивлячись у підлогу. Рисюк виграв олімпіаду з історії й одержав право без іспитів вступити до університету. Лідка отримала двійку з контрольної та двійку в чверті. Уперше в житті. Вона даремно думала, що її це не зачепить. Одна річ — бути поганою в напівтемній прокуреній кімнаті, в компанії таких самих поганців. Інша річ — одержувати свій зошит останньою з класу, йти до вчительського столу під багатьма здивованими поглядами. Стинатися поглядом із Михайлом Феоктистовичем. Сухо й коротко, як вирок — «Сотова — два»… Вона чекала, що Рисюк скаже щось ущипливе. Чи хоч би сварливо спитає: «Здуріла?» Рисюк нічого не сказав, навіть не подивився на сусідку по парті. Ніби новоспечена двієчниця була йому нітрохи не цікава. Тупо дивлячись у вікно, на стадіон, де середня група накручувала кола на лижах, Лідка пригадала, як Рисюк називає учнів двісті п’ятої. «Найпростіші», ось так він їх визначає. І теперішнє мовчання його не випадкове — мало того, зі сходинки рівних Лідка скотилася для нього на сходинку «найпростіших», а отже, звичної сварливої дружби більше не буде. Вона озлилася. Навмисне, хоч і прикидаючись незграбою, скинула на підлогу Рисюкову книжку. Загрюкотіло так, ніби впали ночви. Увесь клас подивився на першу парту; Рисюк нахилився й підняв підручник разом із закладками, що розсипалися по підлозі. На Лідку він так і не подивився. У ненависній двісті п’ятій ніхто не судив би людину за її оцінками. Лідка закусила губу. Байдуже. Сьогодні дев’яте грудня, середа… Залишилось рівно півроку.
Перед входом на станцію швидкісного трамваю їй тицьнули в руки листівку. Спершу вона вирішила, що це звичайна рекламка чи там пропозиція «вигідної роботи», — але, бездумно розгорнувши, спіткнулась. Чоловіка на фото вона впізнала відразу, хоч листівка була чорно-біла й жовтавість обличчя не передавала. І все-таки це був він — тим паче що вздовж верхнього краю папірця тягся суворий чорний напис «За чистоту душі», а в правому нижньому кутку містилась емблема — стилізоване зображення людини у вогні. «Так буде з усіма…» — Дівчинко, що з тобою? — Нічого… Вона вибралась із натовпу. Прихилилася до мозаїчної стіни; тремтіли коліна. Нічого. Вона знає, це добре, що вона знає дату заздалегідь. Завжди можна встигнути наковтатися снодійного… Аби не танцювати смолоскипом, як той божевільний… Чи він не божевільний, а, навпаки, герой, подвижник?! Сьогодні двадцять перше грудня, понеділок…. Лишилося… Скільки ж лишилось? Вона присіла на вузеньку лавку — перехожі скоса з подивом позирали на неї — й витягла з торби щоденник. Кожен день був позначений числом у кружечку. Так, двадцять перше… Лишилося сто сімдесят два дні.
— Ти не виконуєш завдання, бо не записуєш їх? Хімічка відірвала погляд від розіп’ятого на вчительському столі Лідчиного щоденника. — Домашні завдання не обов’язкові для тебе, га, Сотова? Лідка кліпнула. Хімічка взяла зі столу криваво-червону авторучку і знову нависла над Лідчиним щоденником, цього разу з цілком виразною метою; ще два місяці тому Лідка покрилася б потом від такого видовища. Теперь записи в щоденнику не надто тривожили її. — А це ще що? — здивовано спитала хімічка, на мить затримавши перо відплати. Сьогоднішньому вівторку відповідала цифра «Сто сімдесят один». Завтрашній середі — «Сто сімдесят». Післязавтрашньому четвергу, відповідно, «Сто шістдесят дев’ять»… — Ти рахуєш дні до іспиту? — спитала хімічка, сама, певно, розуміючи все безглуздя такого припущення. Лідка мовчала.
— Я знаю таку компанію, — сказала Свєтка. — Такий приватний будинок у передмісті. Вони там збираються. Я знаю одного пацана звідти, то він каже, що разом їм не страшно. Що кінець світу все одно буде останній і один для всіх. Він свій мотоцикл уже продав… На хріна мені, каже, тепер мотоцикл… Свєтка підсунулася ближче, приголомшуючи Лідку встояним запахом цигарок: — А восьмого червня, тобто напередодні, в них типу як «випускний вечір». Вони самі це так називають… Зберуться, погуляють, зловлять останній кайф і тихесенько поснуть. Усе. Лідка мовчала. Сплітала й розплітала пальці. — Я піду до них, — сказані Свєтка після паузи. — Гляну, чи так у них класно, як той пацан каже. Підеш зі мною? — Коли? — спитала Лідка ледь чутно. Свєтка замислилась: — Ну… Я завтра вшиваюсь із останніх двох уроків… або взагалі до школи не піду. Висплюсь… десь так о дванадцятій, годиться? Лідка кивнула. …Гардеробниця підозріливо косила на неї оком. Останнім часом Лідка надто часто брала своє пальто задовго до кінця уроків. Ну то й що?! Біля воріт у рядочок стояли машини. Бежеві, зелені та блідо-жовті, вони скидалися на воскові яблука в снігу. Лише одна з них, чорна, вирізнялася й була схожа на пантеру, що приготувалася до стрибка. Мотор у пантери працював — клубочилась на морозі хмарка вихлопу. Лідка сповільнила крок. Потім і зовсім зупинилась. Мабуть, вона від початку знала, що нікуди зі Свєткою не піде. Свєтка почекає-почекає та й вирушить у передмістя сама; а потім можна буде що-небудь збрехати. Свєтка, правда, не повірить і справедливо звинуватить подружку в боягузтві, та чи не байдуже?.. Але якщо не йти сьогодні зі Свєткою… Значить, узагалі нема куди йти. Сидіти на лавці в парку — холодно, а повертатися в таку пору додому — значить пірнати в скандал. Здавалося б, така дрібниця — скандал, а таки не хочеться… Туга виявилася такою владною, що Лідка ледь не повернула назад. Аби покірно віддати пальто гардеробниці й сісти на свою першу лаву, перед цілим класом правильних, чистеньких, успішних хлопчиків та дівчаток. Поруч із Рисюком, який уже майже студент… Який вірить, дурник, що буде студентом! Який порохом буде, а не студентом, попелом буде під руїнами ліцею… Чи все-таки піти зі Свєткою? Вона підняла затверділу грудку снігу. Добре прицілилась і пожбурила у ворону, що сиділа на огорожі. Схибила. Ворона навіть не підлетіла, лише глузливо зиркнула на Лідку намистинкою-оком. Розізлившись по-справжньому, Лідка нахилилася по нову грудку. Добре б знайти важкенький шматок. — Лідо! Вона випросталася зі сніжкою в руці. Біля чорної машини стояв, поклавши руки в кишені довгого пальта, незнайомий чоловік років сорока. Ні, знайомий. Безперечно знайомий, от тільки де… — Добридень, Лідо, хіба уроки вже кінчились? Вона міцніше стиснула свою крижину. Рукавичка була мокрою. Цей дядько біля чорної машини був депутат Зарудний. Вона здибала його раз чи два в школі — давно, кілька років тому. По телевізору він з’являвся частіше. Особливо тепер, після «осіннього путчу»… А швиргонути б крижиною по вітровому склу, сказав бешкетний внутрішній голос. Ото було б хвацько. Утім, мабуть, воно непробивне… Та хоч забруднити… Хоча ні. Це ВІН може забруднити, а до Славкового татуся ніяка зараза не пристане, доки він ходить у головних радниках. — Бачиш, Лідо, я давно хочу з тобою поговорити. Можна? Лідка повернула голову. Ну а як же. Скляні двері ліцею буквально обліплені були розплющеними носами. Як мухи на мед, ніби дзвоник на урок не дзвенів хвилину тому. — Про що? Слова впали одночасно з крижиною, яку Лідка впустила собі під ноги. Депутат Зарудний усміхнувся. Густе з сивиною волосся стовбурчилося їжачком — депутат не боявся морозу й не носив шапки. Утім, у машині тепло й комфортно. Але про що з ним розмовляти. Інцидент давно «виперчено» (дурнувате Рисюкове слівце)… — Лідо… Мені б не хотілося, щоб ти подумала, ніби мого сина виховали в мавпятнику. А ти, мені здається, так і подумала. Чи не так? РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Весна видалася забарна. Вулиці існували на правах стічних канав. Усі лаяли міську санітарну службу. На станції швидкісного було вогко, шаруділи під ногами неприбрані фантики, клоччя прозорих пакетів і листівки, тепер уже знайомі, звичні оку листівки з фігуркою охопленої полум’ям людини в правому нижньому кутку. І літній чоловік із жовтим обличчям дивився з них так само гостро й проникливо. У підворітті компанія хлопців, трохи старших за Лідку, ганяла ногами порожню пляшку. Лідка міцніше притисла до себе торбу. У сум’ятті дуже легко витягти гаманець, а то й узагалі вирвати майно з рук — Лідка сама знала хлопчаків із двісті п’ятої, що промишляли таким чином. Правда, одного з них упіймали й побили в міліції, і тепер він, кажуть, не доживе до мриги… У центрі було чистіше і спокійніше, але броньовані жалюзі на модних вітринах лишалися прикритими до половини. Уздовж тротуару блукав двірник із мітлою, його фартух збоку відстовбурчувався, і обриси прихованого предмета дуже скидалися на пістолетне руків’я. Консьєрж-охоронець був знайомий. Усміхнувся Лідці, підняв слухавку зі свого пульта: — Клавдіє Василівно? До вас прийшла Ліда Сотова… Так. Добре. Піднімайся, — це вже Лідці. Клавдія Василівна була Славковою матір’ю. Отже, депутата Зарудного немає вдома… А Лідка сподівалася його побачити. Саме сьогодні. Двері відчинив Славко. — Привіт. — Привіт, — відгукнулася Лідка, вдихаючи запах Заруднівської квартири, неповторний запах дерева, шкіри та ще чогось, що не мало назви. — Проходь… Їхні зі Славком стосунки нагадували тепер зворушливу дитячу дружбу, як про неї пишуть у книжках. Відтоді як депутат Зарудний переконав Лідку. У тому, що вона, Лідка, не стільки сексуальний об’єкт для Слави, скільки романтичне захоплення. У тому, що єдину дурницю можна пробачити й не варто відразу ставити на людині хрест. У тому, що для нього, депутата, надто важливе душевне здоров’я сина… І ще в багатьох суперечливих речах переконав її депутат Зарудний, не відразу й не без зусиль, та все-таки переконав, бо Лідка захотіла, щоб її переконали… Депутат Зарудний, бувало, переконував і декого крутішого за Лідку Сотову. Де б він був тепер, якби не вмів переконувати. У Славковій кімнаті вона витягла з торби дві касети в пошарпаних обкладинках: — Ось… Як домовлялися. — Дякую, — сказав Славко. У давніші часи він сказав би: «Дякую, мала». Але тепер він не промовляв Лідчиного прізвиська. Ніколи. Славко увімкнув телевізор, запхнув у відик першу з Лідчиних касет. Екран пішов смугами, потім прояснився. Любительська зйомка, перше вересня в ліцеї, старша група перейшла до третього класу, середня — до другого, а от молодша група — первачки… Касеті було майже дев’ять років. Де-не-де стрічка обсипалась, але дивитися все одно було цікаво. Дитячі мордочки, подумати лишень, Лідка, виявляється, забула, на що схожі діти. Рисюк такий смішний, що неможливо стримати усмішку. Ось діти-однокласники… та й сама вона, Лідка, не краща. Пухкі щоки на все лице й білий бант на маківці. — А ось я, — сказав Зарудний, коли камера ковзнула обличчями дітлахів із середньої групи. Лідка неуважно кивнула: — А я вже забула про ці касети… Там іще день народження є, Новий рік… Дивитися на дітей більш ніж дві хвилини виявилося гидко. Ніби це не Лідчине минуле, а зовсім чужі, незнайомі, дурні діти, що викликають лише роздратування. Ці круглі щоки, короткі ноги, великі голови… — Коли твій батько повернеться? — спитала вона, погладжуючи бильце дивана. — Не знаю, — відгукнувся Славко після паузи. — Ніколи не знаю… А що? — Нічого, — Лідка зітхнула. — Знаєш, у сьогоднішній «Діловій газеті» велика стаття про… цих. Які апокаліпсис передбачили. — Знову?! — насупився Славко. — Хай йому грець, ти досі рахуєш? І скільки там лишилось, сімдесят два дні? — А ти звідки знаєш? — після паузи спитала Лідка. — Полічив? Славко зніяковів. Почервонів по самі вуха й розізлився, як блощиця: — Робити мені нема чого, хіба що дні рахувати! — Але ж рахував, — сказала Лідка тихо. Славко пирхнув: — Тільки батькові не кажи. Засміє. Гомоніли бридкі діти на екрані. Славко відкинувся на дивані й підібгнув під себе ноги; Лідка дивилася на нього, і їй не вірилося, що оцей ось хлопець спершу шалено їй подобався, потім лякав, потім викликав відразу. Чогось його глузи не зачіпають її, його похвали їй не цікаві… Він скаже: «Ти дурепа» — їй і не засвербить. Та от якщо буде сказано: «Батько вважатиме тебе дурепою…» Зараз Славко піде на кухню і принесе каву з морозивом. У Зарудних страшезно смачна кава. І зручний шкіряний диван. І чудовий відик. — Вимкни, — вона махнула рукою в бік екрана, де водили коло семилітні Лідчині однокласники. — Давай якусь кінуху нову… у тебе ж є? — Звісно, — Славко пожвавішав. Цікаво, а сина депутат Зарудний теж, напевно, переконав. Варто, мовляв, зробити вигляд, ніби нічого не сталося, — і скоро всі в це повірять, а ще через якийсь час виявиться, що й насправді нічого, нічогісінько не сталося… І тепер навіть завучка привітно всміхається Лідці. Навіть математичка все забула. Навіть технічка не підсміюється вслід. Розумний чоловік Славків татусь, не був би таким розумним — не був би радником… Клацнули, відчиняючись, вхідні двері. Лідка стріпнулась. Так, без дзвінка й попередження, сюди приходить лише господар дому. Лідка підвелася: — Треба, мабуть, привітатися? Славко теж устав: — Чекай, я зараз гляну. Може, він запрацьований, тоді його не варто чіпати… І вийшов. Лідка знову всілася на диван і випростала ноги у м’яких хатніх капцях.
Гра в дитячу дружбу, гра, в яку вона мимоволі втяглася, — мала, крім причуд, безліч плюсів. І доброзичливість ліцейських шкап не була найтовстішим із них. Найтовстішим плюсом був Славків батько. Якщо він приходив з роботи не опівночі. І якщо приходив не «запрацьований». — Лідко! — покликав Славко з коридору, і вже за голосом вона зрозуміла, що перегляду фільму не відбудеться. — Усе гаразд, батя цілком «при собі», зараз тільки вийде з душу… Лідка мимохідь глянула на себе в дзеркало.
Про Андрія Ігоровича Зарудного ходило безліч чуток, іноді недобрих, а часом просто огидних. Лідка чудово розуміла, що людина, яка перебуває при владі, не може обійтися без численних недругів і ворогів, гірляндою навішаних йому на шию. Одна надто смілива газета мусила закритися — після того, як депутат Зарудний, згаданий в одній зі статейок, подав у суд і виграв процес «про захист честі та гідності». Інші мешканці бульварів так далеко не заходили, покусували депутата ніби ненароком, знишка, і вже на першу вимогу друкували спростування. Тим часом потужні проурядові видання не шкодували газетної площі під розумні статті Андрія Ігоровича, невимушені інтерв’ю з ним і величезні фотографії тонкого вольового обличчя. Депутат Зарудний був на вершині своєї слави. Або на підступах до вершини. Кажуть же — і кажуть усе гучніше, — що саме Зарудний стане наступним Президентом. Ото було б здорово, у Лідки Сотової — знайомий Президент! Лідка сама собі не хотіла зізнаватися, що тісне знайомство з видатною людиною лестить їй. Що тільки через це вона веде гру з остогидлим Славком, дивиться відик на шкіряному дивані та п’є каву з морозивом. Заради ось такого щасливого випадку: депутат повернувся рано, не надто «запрацьований», не від того, щоб поспілкуватися з сином… Ну і з гостею сина, що за щасливим випадком опинилася поруч. Рожевий після купання, депутат був убраний у простору домашню сорочку. Вологе волосся стовбурчилося — як у той морозний день, коли Лідка вперше заговорила з Андрієм Ігоровичем. Коли сподівалася докорів, прихованих образ, та чортзна-чого ще сподівалася… Подумати лишень! Якби не та зустріч — цілком можливо, вона поперлася б зі Свєткою в передмістя і вляпалась би в історію, в один із цих молодіжних «витків», у якому якщо застукають — без розмов беруть на облік у психдиспансері і напихають таблетками. Це тепер. А тоді, взимку, про «витки» ще не знали. Славків тато ще тоді розповідав їй про те, як влаштовані ці «витки». І про мерзотників, які їх «завивають». І Лідка відразу відчула себе дорослою, досвідченою, таку на полові не обдуриш… Добре, що дурноголова Свєтка лише раз сходила на «виток». І що її не побачили. Ет, якби в ліцейської директорки вміщалась у голові хоч би половина того розуму, яким наділений депутат Зарудний! Утім, тоді б вона залишила ліцей і подалась у політику… Лідка всміхнулася своїм думкам. — Як успіхи? Успіхів не було жодних. Із двійок Лідка вилізла, але з трійок вибратися не вдавалось. Цікавість до навчання зникла геть — утім, як і в більшості Лідчиних однокласників. Усі ці колбочки, рівняння та диктанти здавалися такими дрібними, такими непотрібними, такими незначними на тлі невідхильної катастрофи. Потім, казали собі вчорашні відмінники. Якось пізніше. А то невідомо ж, як усе складеться, то нащо ж завчасу морочити собі голову? А особливо угиналися дівчата. Їхні пояснення звучали як музика: три-чотири роки після мриги можна вважати вирваними з життя. Після пологів, кажуть, жінка втрачає половину інтелекту, виходить, хто народить двох — і зовсім втратить розум. А там — пелюшки та горщики, щонайменше три роки мине, перш ніж обох немовлят можна буде віддати до ясел. Що залишиться в голові після такої перерви? Які рівняння?! Лідка всміхалась і кивала. Ну просто-таки гімн життю! Усі дівчата вірять, що переживуть апокаліпсис, усі вони збираються жити ПОТІМ і народжувати цих, як їх, дітей… Дівчата переконували одна одну. Надто гаряче. З надмірним запалом. Ніби намагаючись притлумити власну злочинну невпевненість. Дев’яте червня… У двісті п’ятій, Лідка знала точно, давно ніхто не навчається. Сяк-так ходять на уроки, грають під столами в карти, закладаються «доводити» учителів. Учителі, як можуть, мстяться. Свєтка каже, що їхній класний журнал останнім часом просто червоний від двійок. Що нікого не здивуєш синцем від учительської лінійки. А найбільших шибайголів фізруки ловлять і духопелять у зачиненій тренерській… На уроках товкмачили про «основу знань», «міцний фундамент», про «доросле життя», яке настане в наступному циклі. Ліцеїсти зітхали й перезиралися. Ну, хлопчаки — нехай. Хлопці можуть відразу після ліцею десь навчатися й десь працювати. Он Рисюк, наприклад, уже отримав студентський квиток… Хоч багато хто на його місці остерігся б. Хоч би через забобони. Тому що мешканці загиблих міст також складали плани на майбутнє. Та й при звичайнісінькому апокаліпсисі завжди знаходяться невдахи, яким так і не вдається дістатися Воріт… Лідка зітхнула. — Що, тяжко? — тихо спитав Андрій Ігорович. Вона мовчки кивнула. — Розумію, — сказав Зарудний після паузи. — Перший апокаліпсис — завжди важко. Утім, другий не легший, повір. За дітей боятися навіть страшніше. Лідка мигцем глянула на Славка. Відразу ж відвела погляд. Раніше їй чомусь не спадало на думку, що за цього лобуряку можна боятися. І що її батьки бояться за неї, за Яну, за Тимура… — Щось ти сумна сьогодні, Лідо. Славку, неси коробку, зіграємо кілька партій на виліт. З усіх забав депутат Зарудний чомусь віддавав перевагу настільному хокею. Траєкторії пластмасових хокеїстів справді нагадували рухи живих людей із ключками; Лідка швидко навчилася давати раду важелям і у Славка вигравала в трьох випадках із п’яти, от тільки грати зі Славком було нецікаво. Під час гри Зарудний-молодший не промовляв чітких звуків, а тільки сопів азартно та ще горлав — радісно чи ображено, залежно від обставин. Славко, хоч і був старшим від Лідки на два роки, здавався їй у такі хвилини справжнім дитям, як ті, що водили коло на екрані відика… Неймовірно, як таке немовля примудрилося влаштувати ту сцену в Музеї. Іще трошки — і Лідка могла б змагатися з найсміливішими дівчатами з двісті п’ятої: ті, виявляється, приколювали до коміра булавки з кільцями. Наявність булавки значила «я жінка», і перший «бублик» обов’язково червоний. Кількість інших кілець визначалася кількістю подальших кавалерів, причому, кажуть, не одну «модницю» били її ж товаришки за брехню та перебільшення… Думати про все це, дивлячись на те, як грає Славко, тим більше на Славка, який грає з батьком, було якнайменше дико. Тато прийшов з роботи й ганяє з сином пластмасову шайбу. І який ще син — дитина дитиною… До чого тут звичаї двісті п’ятої школи?! Ось такою оманливою буває зовнішність. Лідка зітхнула. Андрій Ігорович грав, що називається, однією лівою. Шайба літала з кутка в куток — але у Зарудного-старшого вистачало часу й на неквапливу розмову: — Що ще чути, Лідо? Брат уже одужав? Тимур кашляв тиждень тому. Це й хворобою не назвеш. А депутат Зарудний пам’ятає… — Дякую, все гаразд, — сказала вона механічно. І несподівано для себе додала: — А як справи у вас у парламенті? А чому б, власне, й не спитати. Питають же люди одне одного, як справи на роботі, вдома, у школі… Здається, Андрій Ігорович усе-таки здивувався. І пропустив шайбу. Славко радісно зарепетував. — Та справи як звичайно, — повільно сказав Зарудний-старший. — Якщо тобі цікаво, можу дати підшивку «Парламентських вісників». Там звіти практично без купюр… Лідка опустилася на теплий іще стілець, і це чуже тепло примусило її здригнутися й відразу ж пропустити гол. — Вилетіла, — сказала вона винувато. Славко не засмутився: — Тату, давай знову! — Зачекай, — депутат Зарудний жестом зупинив Ліду, яка вставала з-за столу. — Славо, будь другом, принеси з кухні чаю, ну і там іще пиріжки якісь, спитай у мами… Славко зморщив носа, але заперечувати не став. Закрив за собою двері; у Зарудних була така велика квартира, що Лідка досі не знала, де тут розташована кухня. Андрій Ігорович сів на Славкове місце. Пальцем погладив шолом жовтого пластмасового воротаря: — Зіграймо, Лідо? Вона кивнула. Чогось пересохло в горлі. Вона знала, що, повернувшись додому, почне по-всякому згадувати спливання саме цих секунд — Славко на кухні… А вони з депутатом сидять за метр одне від одного й зосереджено крутять ручки. — Важко бути найменшою? Лідка підвела голову. Її зелений хокеїст розмахнувся по шайбі, але так і не вдарив. — Я випадково народилась, — вона знала, що ЙОМУ можна сказати. — Мама хотіла… ну, перервати. Тому що дітородний період уже майже кінчився… Яна і Тимур, вони разом народились… і після цього мама, ну, не вагітніла. І думала, що все… А потім вона… ну, коротше, двоє лікарів сказали, що можна народжувати, а троє — що не можна. — Яка молодець твоя мама, — сказав Андрій Ігорович. — Правда? Ви не жартуєте? — Хіба такими речами жартують?! Вона з чистим сумлінням могла б не ризикувати, тим більше що двоє дітей у неї вже було. Лідка схилила голову. — Ти знаєш, Лідо, — депутат зітхнув, — коли я був таким, як ти… тобто я, звісно, був старшим, коли стався мій перший апокаліпсис… тобі оце скільки? — Виповнилося шістнадцять… Зарудний усміхнувся: — До апокаліпсису ще підростеш. Сподіваюся, він усе-таки буде не завтра. — Не завтра? — вихопилось у Лідки. — Ні, — депутат похитав головою. — Іще є час. — А… — вона затнулась. — Ви точно знаєте? — Ні, — Зарудний усміхнувся. — Знаю, для тебе це болюча тема… Передбачення, прогнози, пророцтва. Це для всіх тепер болюча тема… Але я відійшов від теми. Я був у старшій групі, мій перший апокаліпсис застав мене майже у двадцять років. Я був дорослішим, звісно. Але я, уяви собі, зовсім не розумів своїх батьків. Вони здавалися мені нудними, дріб’язковими, боязкими, без причини знервованими… Лідка почервоніла. Мимоволі. Як помідор. — Я зовсім не… Депутат усміхнувся, і вона зрозуміла, що промовилась. — Я не кажу, що ти така сама, яким був я вісімнадцять років тому. Але я знаю, що Славко — багато в чому такий самий. Лідка витріщила очі: — Славко?! У неї в голові не вкладалося, як можна ТАКОГО батька вважати нудним, дріб’язковим, боязким і далі, як було сказано. — Так, уяви собі! Не через те, що він дурень або ми з дружиною дурні… Просто так виходить. Кожен новий апокаліпсис є повторенням помилок попереднього… Славкові я цього не можу сказати, він вирішить, що я підлещуюсь. А тобі я кажу з чистим сумлінням: твої батьки зовсім не такі нудні особи, як тобі тепер здається. Зовсім ні. Вони молодці. Мине час — ти зрозумієш… Двері відчинилися, пропускаючи спершу Славкову ногу в хатньому капці, потім тацю з гарячущими чашками. Хокей перемістився на диван. Лідка постукувала ложечкою по фарфорових стінках чашки й думала, що в мами скоро день народження. Треба б придумати щось таке… незвичайне… А потім розказати Андрієві Ігоровичу. — А Лідка питала про пророцтва, — поскаржився Славко. — Тату, там у вас у відділі прогнозів астрологів не зібрали ще? — Зібрали, — Зарудний-старший нітрохи не збентежився. — І астрологів, і провидців, й інших… Половину, правда, потім довелося здати психіатрам. Пий, Лідо, пий… Нічим не можна гребувати, друзі, навіть пророцтвами юродивих. Але пуття від них нема, ось у чім лихо. Усі один одному заперечують. У документах повно посилань — той передбачив апокаліпсис тридцять якогось волохатого циклу, той — сорок якогось… Але коли береш до рук документи — не для того, щоб одержати гонорар у газеті, а щоб розібратися по-справж-ньому… Тоді виявляється, що більшість передбачень зроблені після всього. Тобто вже вибравшись із Воріт, провидець заявляє: а я попереджав! Лідка відсьорбувала з чашки, чай, не бажаючи холонути, немилосердно пік язика. — …А інші пророцтва або неточні, або двозначні. Або підробки. Одному тільки вдалося передбачити день і час із точністю до хвилини. Але оскільки це був єдиний випадок на бісову прірву циклів, легше припустити випадкове влучання… До речі, він так і не пережив передбаченого апокаліпсису. Його затоптала юрба на підступах до Воріт; відтоді серед провидців побутує повір’я, що точний прогноз небезпечний для здоров’я. Лідка нерішуче всміхнулась у відповідь на його усмішку. — …А проте, друзі, розробки ведуться в усіх можливих напрямках. Звіряють карти розташування Воріт… жодної системи. Хоч в обчислялку пхни, хоч на рахівниці клацай. Передбачити можна з такою самою ймовірністю, як і, скажімо, візерунок розсипаних на підлозі горошин. Цілі інститути, величезні колективи людей намагаються не те щоб зрозуміти — хоча б виразно уявити собі, що таке ці Ворота… Звідки вони беруться, що собою являють… Усе без пуття, от уже десятки циклів… Та головне, — депутат раптом насупив брови, — головне не те, як влаштовані Ворота. Головне, щоб люди вміли увійти в них, нікого не топчучи. Розумієте? — «Правильна організація евакуації населення дає майже стовідсоткове виживання при апокаліпсисі», — процитував Славко напам’ять. — «При собі мати запас води та їжі на тридцять шість астрономічних годин. Чітко дотримуватися вказівок комісарів ЦО…» Мийте руки перед їжею. Переходьте вулицю тільки на зелений сигнал світлофора. Тату, ти завжди на зелений переходиш? — Я не так часто ходжу вулицями, — пробурмотів Зарудний-старший. — Але коли ходив — так, бувало, переходів не шукав. — От! — Славко підняв палець. Прочинилися двері. Бліда хвороблива жінка, Славкова мати, мимохідь кивнула Ліді, обернулася до депутата: — Андрію, я б хотіла… — Зараз, — Зарудний-старший кивнув. — Друзі, я вас покину… До речі, котра година? Щоб Ліді пізно не повертатися… Він ніколи не пропонував Лідці ні машини з водієм, ні грошей на таксі. Чітко відчував, видно, межі пристойності. — Я хотіла газети, — пискнула Лідка, щоб хоч якось полегшити собі розставання. — «Парламентський вісник»… — Славо, — депутат кивнув синові. — Видай Ліді підшивку за останній місяць чи два… Якщо сподобається — візьмеш іще, — здається, Андрій Ігорович трохи глузував. Не вірив у те, що «Вісник» Лідці сподобається. — Я прочитаю, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — От і добре… Заходь іще, Лідо. — До побачення… Зачинилися двері. — Там шрифт дрібний, — сказав Славко невдоволено. — І папір жовтий. — А в мене зір гарний, — сказала Лідка, намагаючись опанувати спустошеність, яка прийшла на зміну гарячковому збудженню цього вечора. — Славо… — Що? — Ти ким хочеш бути взагалі? Теж політиком? — Батько не політик! — обурився Славко. — Він науковець перш за все, а вже потім… І я науковцем буду. Археологом. Закінчу універ і поїду далеко… нафіг. На розкопки артефактних Воріт. — Славку, — її голос затремтів. — А якщо… все-таки… це ДО НАС приїдуть на розкопки? Попіл розгрібати? — Панікерка, — сказав Славко стомлено. — На, ось тобі твої газети… Ходімо, я тебе проведу. * * *