Annotation. Людство розвивається, освоює нові простори, але проходить приблизно 20 років і все Настає мрига

Людство розвивається, освоює нові простори, але проходить приблизно 20 років і все… Настає мрига. Тобто апокаліпсис. Шанс вижити є — там, де багато людей, з’являються Ворота. Якщо встигнеш пройти через них — ти врятований. Якщо ні — вижити під час мриги неможливо. Час чергової мриги наближується. Коли і де відкриються Ворота — точно не знає ніхто. Боротьба за існування починається… Марина та Сергій ДЯЧЕНКИПРОЛОГРОЗДІЛ ПЕРШИЙРОЗДІЛ ДРУГИЙРОЗДІЛ ТРЕТІЙРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙРОЗДІЛ П’ЯТИЙРОЗДІЛ ШОСТИЙРОЗДІЛ СЬОМИЙРОЗДІЛ ВОСЬМИЙРОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙРОЗДІЛ ДЕСЯТИЙРОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙРОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙРОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙРОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙЕПІЛОГ

Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ
АРМАГЕД-ДОМ

ПРОЛОГ

Усмішка телеведучої була схожа на скибку кавуна. Широка і вимучена. — …А тепер надходить час вашого улюбленого конкурсу— «Пуп землі»! Асистенти вже роздали гостям у студії лазерні кашкети-указки… Напрямок погляду кожного нашого гостя буде позначений кольоровим лазерним променем! А тепер — увага! До нас ідуть основні учасники конкурсу, вітайте! Камера ковзнула рядами глядачів, утупилась у хитромудро освітлену конструкцію. Конструкція обернулася навколо своєї осі, являючи глядацькому оку шість темних постатей. — Ось вони, сьогоднішні герої! Оксана, лаборант! Вікторія, вчитель танців! Олександр, водій! Євген, художник-оформлювач! Ігор, сторож у зоопарку! Юрій, склодув! Панове, займайте свої місця! Посеред студії височіли шість круглих платформ, оббитих сріблястою фоточутливою тканиною. Шестеро учасників в однакових комбінезонах рушили кожен до свого помосту; усі вони були молоді, років по вісімнадцять, лише одна жінка — з покоління Лідчиних батьків, десь під сорок. — Ото ганьба, — сказала мама, розглядаючи іще гарну з себе пані. — Любі гості! — промовив хлопець-ведучий, і підсилений мікрофоном звук перекрив гармидер у залі. — Як ви пам’ятаєте, завдання кожного конкурсанта — привернути до себе загальну увагу на максимально тривалий час! Ваша увага — це лазерні промені з ваших кашкетиків, куди погляд, туди й промінчик! Наші прилади фіксують рівень світла на кожному з конкурсантів! Я попрошу операторів показати приз, який чекає… — Оце дають, — сказав тато. — Машину дають, — зітхнула мама. Призове авто було блискучим і округлим, ніби велетенська ялинкова прикраса. — Тільки для своїх, напевно, — сказав тато. — Напевно, все підлаштовано. Мама гмукнула. — Отже! — продовжував хлопець-ведучий. — Любі учасники, за тридцять секунд прозвучить сигнал до початку! Ваш час — три хвилини! Ви маєте зробити все, щоб на вас дивилися! Ви в рівних умовах — однаковий одяг і жодних аксесуарів, так, саме такі умови конкурсу! Кожен із вас підготував нашій публіці сюрприз! Отже, лишилося п’ять секунд… Три секунди… І… Старт!!! Лідка мимоволі потяглася вперед. Та таки й було, на що подивитися. Світло в студії стало яскравішим. Шість темних постатей на мить застигли непорушно; зринула пісня. Співала жінка — чи то лаборантка, чи вчителька танців. Голос був сильний і високий, заледве не вереск; співачка — а вона виявилася тією самою літньою панею — підтанцьовувала на своїй платформі, задираючи ноги вище голови. Ні, лаборантка так не здужає… На секунду вчительку-співачку засипало, ніби блискітками, цяточками поглядів. Лише на секунду, бо друга пані відразу ж пішла ва-банк — розстебнула блискавку на комбінезоні аж до пупа. Погляди-промінчики заметушились; аби не зрадити сподіванок, пані спритно вислизнула з одягу. Лазерні промінчики красиво забігали по чорній мереживній білизні. — Чи не піти б тобі спати, Лідо, — замислено сказав батько. — Мені вже п’ятнадцять, — звикло відрізала вона. — Хлопці, ви відстаєте! — гукнула дівчина-ведуча й на мить зробилася природною, певно від азарту. — Ну ж бо, Євгене, Ігорю, Олександре! Юрію, не спіть! У кімнаті стояла сутінь; телевізор був джерелом світла, та ще торшер, під яким умостився тато. Лідці зовсім не подобалася ця дурнувата передача — але всі уроки були підготовлені, колготки випрані, вечеря з’їдена й, виходить, час залазити в крісло перед телевізором і ні про що не думати. Відпочивати. — Лишилося дві хвилини чистого часу! Ну ж бо, хлопці! Ну! Учителька танців досі співала, зриваючи голос. Потім кинула мікрофон, лягла на живіт, вигнулась і поклала сідниці собі на голову. — Оце так гнучкість, — сказала мама. — Це в її роки… Водій стояв на руках, художник-оформлювач гавкав, майстерно копіюючи бульдога, а сторож із зоопарку натягав нижню губу на ніс і навіть вище. — Яка гидота, — сказала мама. Один із хлопців — здається, майстер-склодув — ніяк не міг долучитися до гри. Несміливо тупцяв на місці, бурмотів і озирався, ніби чекаючи на трамвай. На нього не дивились. Найбільше поглядів перепадало лаборантці. Її білизна вже валялася на світлочутливому покритті помосту, і те, що відкрилося під мереживом, справді варте було уваги. — Це найлегше, — мама позіхнула. — Обов’язково на цьому конкурсі хтось роздягається. Але щоб оголитися зовсім… — Лишилося півтори хвилини! — заохочував хлопець-ведучий. Гола лаборантка, здавалося, була приречена на перемогу. Хоча танцювала вона так собі, заважало, мабуть, підстрибування пишних принад. Секунди збігали. Склодув, блідий, аж синій, усе тупцяв і бурмотів, зате інші конкурсанти перекидалися, видували бульки, нявкали, гризли вени, верещали, зав’язувались у вузол. Лаборантка стрімко втрачала увагу публіки — її голі форми встигли набриднути. — Це вона не розрахувала, — співчутливо сказав тато. — Це як біг на довгу дистанцію — не можна викладатися відразу… — Лишилося п’ятдесят секунд! — вигукнула дівчина-ведуча. Тоді художник-оформлювач, відчуваючи, що перемога вислизає, з криком розстебнув комбінезон, прибрав величної пози й почав мочитися з платформи вниз, із гідною подиву вправністю зображаючи відомий усьому місту фонтан. Струмінь витанцьовував у світлі прожекторів, струмінь був довгий-довгий, погляди-промінчики розгублено заметушилися. Мама занишпорила по дивану в пошуках дистанційного пульта: — Іще чого! Тьху, докотилися… — Виграє, — філософськи відзначив тато. — Та не перемикай, він зараз сам собою вичерпається… — Браво!! — верещала дівчина-ведуча. — Наш Євген виграє конкурс! Іще тридцять секунд, і… Майстер-склодув, що досі ніби не брав участі в конкурсі, витяг звідкілясь тюбик, як здалося Лідці, одеколону, й навіщось облив свій комбінезон. — А кажуть, жодних аксесуарів, — із осудом зауважив тато. — Знімуть його з дистанції за порушення правил. — А йому й так нічого не світить, — сказала мама. — Ну-бо, хлопці! — ведуча стрибала, ризикуючи зламати височезні підбори. — Іще двадцять п’ять секунд і… Склодув раптом здійняв руки над головою: — Смерть! Голос у нього був, ніби скрегіт заліза по склу. Зірваний і одночасно сильний, він проймав до кісток. — Смерть! Усім! Дев’ятого… червня… У склодува була акторська дикція, в усякому разі кожне його слово звучало абсолютно чітко. До останнього звука. — Дев’ятого червня… скоро! Так буде з усіма! Публіка обурено загула, але склодув уже мовчав. У руках у нього з’явився предмет, знайомий Лідці за тисячами яток, кіосків і крамничок. Дешевенька запальничка; Лідка не встигла ні вдихнути, ні видихнути. Посеред студії спалахнув живий смолоскип. — А-а-а! Завиваючи й підстрибуючи у вогні, склодув скотився зі свого помосту. Перекидаючи стільці, посхоплювалися з місць глядачі. — Залишіть студію! — Пожежа! Пожежа! — На допомогу! — Рятуйте! — Вимкніть!.. Оператори й не думали припиняти зйомку — навпаки, всі камери жадібно вчепилися в охоплену полум’ям людину. Звук також не вимкнули вчасно, й Лідці здавалося, що крізь тріскотнечу і зойки долинають ті самі слова — «дев’ятого червня», «смерть». У призового автомобіля погасла фара, на яку впала залізна опора. Перед виходом із студії утворилася тиснява. Падали на підлогу й гинули під підборами лазерні кашкети-указки. Живий смолоскип качався по студії, перекидаючи штативи та стільці, налітаючи на монітори, й у кожному моніторі була одна й та сама картинка — людина у полум’ї… Крізь натовп глядачів прорвалися люди у формі, з вогнегасниками. У танцюючий смолоскип ударили з різних боків тугі піняві струмені. «Дев’ятого червня…» — востаннє почулося Лідці. І екран погас. За мить темряву змінив рекламний ролик, а наступної миті мама, намацавши нарешті пульт, вимкнула телевізор. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. — Оце так, — сказав брат, що стояв, як виявилося, за спинкою Лідчиного крісла. — Що там таке? — сонно спитала з кухні сестра. — Ти, Янко, таке пропустила… — Спати, — сказала мама так, що Тимур затнувся. Напружений мами# голос ніби порвав у Лідчиній голові натягнуту пружину; Лідка заревіла. Крізь сльози вона чула, як лаявся тато, як голосила Яна, як умовляла їх усіх мама; Лідці під ніс тицьнули вату, просякнуту рідиною з паскудним запахом, потім дали випити крапель, затим від розпачу надавали ляпасів. М’язи живота боліли від хлипання; дев’яте червня, танець людини в полум’ї, дев’яте червня… Після цього Лідка довго лежала в ліжку, не відпускаючи маминої руки, і чула, як у сусідній кімнаті батько нахваляється викинути «ящик» у вікно. Потім поволі прийшов сон, глибокий і чорний, без сновидінь… Пізно вночі родина прокинулася від її крику. РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Історик Михайло Феоктистович мав дивну манеру читати лекції. Він то промовляв спокійно й виразно, то раптом напружувався, підвищував голос, вигукував різко, ледь не люто. «Ніби йому наступили на хвіст», — казала Лідчина сестра Яна. І Лідка тоді уявляла, що за кафедрою, схований від чужого ока, лежить згорнутий лекторський хвіст — довгий і ребристий, ніби шланг від пилососа. І чиясь нещадна нога в черевику наступає на нього, й тоді Премудрий Фео витріщає очі: — Правління Тимчасових зборів завершилося в ніч проти третього грудня! Сто двадцять людей було заарештовано і, ймовірно, страчено. У той час масові репресії… Лідка малювала чоловічків. Одного за одним; від початку лекції їх було вже дев’ять. Їх могло бути більше — та Лідка дуже ретельно вимальовувала деталі, кишеньки на штанях, шнурки на черевиках. Сьоме жовтня. Сьоме. Середа. До девятого червня, теж середи, лишається рівно вісім місяців. Вісім. Мороз поза шкірою. Учора ввечері батьки на два голоси бубоніли на кухні, думаючи, що Лідка їх не чує: «Дозволяти дивитися телевізор після десятої години… Навіть у суботу… Неприпустимо! Твій лібералізм… Десята година — у ліжко! Все!» Останніми днями мама нервується більше, ніж зазвичай. В учорашніх «Вістях» велика стаття. «Пуп землі», суботню забавку, закрили з тріском. До дзвоника п’ятнадцять хвилин. Чотирнадцять… Ігор Рисюк, Лідчин сусід по парті, чемно підняв руку: — Михайле Феоктистовичу, можна питання? Час від часу Ігореві хотілося бути найрозумнішим; низько схилившись над партою, Лідка розмальовувала своєму чоловічкові піджак. Учитель насупився: — Запитання, Ігорю, будуть тоді, коли я попрошу їх ставити… Отже, початок катаклізму збігся в часі з проголошенням імперії. Стихійні лиха призвели до того, що єдина держава розпалася, по суті, на безліч закритих громад… — тут Фео знову напружився, ніби йому наступили на хвіст. — Імперія кінчилася сама собою! То була одна з найпізніших і найтриваліших криз… — Малювати на уроці негарно, — сказав Ігор Ліді. — Тебе Славко Зарудний шукав. — Нащо? — механічно спитала Ліда. Ігор закотив очі: — Любофф… — Дурень, — іноді Лідка відчувала до Рисюка справжню відразу. Він сидів за першою партою зовсім не тому, що був короткозорим. Він любив лізти вчителям у вічі — а Лідка, навпаки, не любила, але вибору в неї не було, бо її недарма прозвали «малою». Вона була наймолодшою й найменшою в класі, у групі, іноді їй здавалося, що вона найменша у світі. «Пізня дитина», «дитя на межі ризику», «остання дитина циклу»… Уже в перший день навчання її запхали за цю першу парту, під ноги довелося підставляти ослінчик, а під зад класти подушку. «Ліда маленька, не кривдіть її». «Ліда молодша за вас, дайте їй спокій»… Відтоді минуло дев’ять років, та мало що змінилось. — П’ять хвилин до дзвоника, панове ліцеїсти. Що ви хотіли спитати, Ігоре? Ігор підвівся: — Михайле Феоктистовичу, а чи можна точно передбачити дату мриги? Якщо хто й вовтузився в передчутті перерви — одразу затих. Лідка зіщулилась, олівець її смикнувся й наскрізь проштрикнув аркуш зошита. Фео підвів на Рисюка мудрі вицвілі очі: — По-перше, не «мриги», Ігоре, а апокаліпсису… По-друге, таких прогнозів не існує. Це шаманство, істерика й містифікація, розраховані на ідіотів. Узяти, наприклад, цей останній скандал із телепередачею. Ви, як інтелігентні молоді люди, не дивитеся, звісно, пришелепуватих шоу… Там сталося самоспалення в прямому ефірі. До участі в передачі допустили юнака з виразними психічними відхиленнями… що й не дивно, бо подібні програми збирають навколо себе дебілів — так гній, перепрошую, приваблює мух… Можете повірити старому — перед кожним апокаліпсисом починається своєрідний психоз. Інтелігенції належить не піддатися. Точне передбачення дати, а тим паче переконання, що цей апокаліпсис буде, мовляв, остаточним й останнім, безпідставні, тому що… У вікно вдарив камінь. Скло гримнуло осипаючись; у клас увірвався град скалок, осінній вітер, чийсь сміх і тупотіння ніг. * * *