Дивідендна політика

Сформований підприємством прибуток розподіляється за цілями нагромадження (інвестування) і споживання відповідно до дивідендної політики. Термін "дивідендна політика" зв'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті в цьому розділі принципи і методи розподілу прибутку можуть бути застосовані не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності (у цьому випадку змінюватися буде тільки термінологія — замість термінів акція і дивіденд будуть використовуватися терміни пай, внесок і прибуток на внесок; механізм же виплати доходів власникам залишиться таким же). Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому обраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, виплачуваної власнику, відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Основною ціллю розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім її ростом, що максимізує ринкову вартість підприємства й забезпечує стратегічний його розвиток.

Виходячи з цієї цілі поняття дивідендної політики може бути сформульоване в такий спосіб: дивідендна політика являє собою механізм формування власних інвестиційних ресурсів, що забезпечує оптимізацію пропорцій між споживаною і капіталізованою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвиненою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори — Ф. Модильяни і М. Міллер затверджують, що обрана дивідендна політика не робить ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному або перспективному періоді, тому що ці показники залежать від суми формованого, а не розподіленого прибутку. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці приділяється пасивна роль у механізмі управління прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, що у реальній практиці управління прибутком забезпечити неможливо. Незважаючи на свою уразливість у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів (або "синиця в руках"). Її автори — М. Гордон і Д. Лінтнер затверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) у силу того, що вона "очищена від ризику" вартує завжди більше, ніж доход, відкладений на майбутнє, у зв'язку з властивим йому ризиком. Виходячи з цієї теорії максимізація дивідендних виплат переважаючою над капіталізацією прибутку. Однак супротивники цієї теорії стверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів доход все рівно реінвестується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики (фактор ризику може бути врахований лише менталітетом власників; він визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або іншої компанії, а не характером дивідендної політики).

3. Теорія мінімізації дивідендів (або " теорія податкових переваг"). Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточним і майбутнім доходами власників. А тому що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх (з урахуванням фактора вартості грошей у часі, податкових пільг на капіталізований прибуток і т.п.), дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно максимізацію капіталізації прибутку для того, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів, що постійно бідують у поточних їхніх надходженнях у формі дивідендних виплат (що знижує обсяг попиту на акції таких компаній, а відповідно і котировану ринкову ціну цих акцій).

4. Сигнальна теорія дивідендів (або " теорія сигналізування") Ця теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір

виплачуваних за ними дивідендів. У такий спосіб ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне. зростання реальної, а відповідно і котируваної ринкової вартості акцій, що при їхній реалізації приносить акціонерам додатковий доход. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує істотне зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія нерозривно пов'язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (або "теорія клієнтури") Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає чеканням більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів ("клієнтура" акціонерної компанії) віддає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна виходити з переважного спрямування прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх майбутніх доходів, те дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі її розподілу. Та частина акціонерів, що з такою дивідендною політикою буде не згодна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад "клієнтури" стане більш однорідним.

Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики — "консервативний", "помірний" ("компромісний") і "агресивний". Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 5.1).

Таблиця 5.1