Розділ другий 6 page

боці сил прогресу. Він розірвав пута байдужості. Це дуже важливо. Як пише Грій, «рано чи пізно людині доводиться стати на чийсь бік. Якщо вона хоче лишитися людиною».

Багато сторінок в романі присвячено історії стосунків Фаулера і в’єтнамської дівчини Фуонг. Цей зв’язок двох людей, різних за національністю, віком, культурою, світосприйманням, почався як типовий «колоніальний роман», необтяжливе і недороге кохання без будь-якого майбутнього. Та поступово почуття англійського журналіста переростають в глибоку симпатію, навіть більше — любов. Герой шукає у коханні до Фуонг порятунку від гнітючої самотності. Гарна й ніжна дівчина, її милий щебет, її ненав’язлива увага необхідні Фаулеру. Це єдина сонячна пляма в суцільному мороку його безглуздого існування. Та Фаулеру з його схильністю аналізувати людські характери і відносини, з його безжально тверезим розумом важко тішити себе ілюзією, що екзотична пташка Фуонг справді його кохає. Дівчина погодилась на сумнівне становище коханки тому, що мріє врешті-решт одружитися з англійцем. Прагне стабілізованого заможного життя. їй дуже хочеться покинути свою змучену війною країну і оселитися у розкішному світі сріблястих хмарочосів і довжелезних лімузинів, світі, про який вона знає з голлівудських фільмів і бульварних романів. Як воно не боляче, Фаулер це усвідомлює, хоч і примушує себе не думати про всі ці речі.

Помиляються ті критики, які вважають, що образ Фуонг — це невдача письменника, що в ньому відбилося банальне, стандартне в буржуазній літературі уявлення про незбагненну душу східної жінки тощо. Навпаки, це образ дуже переконливий і покликаний до життя не літературними зразками в дусі героїнь П’єра Лотті, а спостереженнями над реальною дійсністю колоніального В’єтнаму. Характер чарівної Фуонг має'свою чітку гносеологію: Ця дівчина за походженням належить до місцевого середнього класу. її освіта і виховання — це погіршений, спро- щенийінаріант виховання дівчинки з заможної родини десь у Франції чи США, Норвегії чи Австрії. Варіант з поправкою на непевний воєнний час, низький життєвий рівень, місцеві, колоніальні звичаї. Лагідна і жіночна Фуонг не схожа на міщанську хижачку, яка полює на багатого чоловіка. Але її мрії про майбутнє мало відрізняються від життєвого ідеалу цієї останньої. Саме тому Фуонг кидає Фаулера і переходить до Пайла. Закоханий «тихий американець» обіцяє їй одруження, сімейний затишок і щастя, гладеньке, чистеньке, як кольорові фото у рекламному проспекті.

Саме ж суперництво між Фаулером і Пайлом допомагає читачеві глибше зрозуміти характери обох Грінових героїв. Для Фаулера розлука з Фуонг — це втрата єдиної любові, останньої, бо він уже людина немолода. І все ж таки він не засуджує дівчину, не діє примусом, не заступає їй, шляху до куценької дівочої мрії. Що ж до Пайла, то він обирає долю для Фуонг з тією ж самою переконаністю у власному беззастережному праві визначити чуже майбутнє, з якою він намагається нав’язати В’єтнамові американський варіант його подальшого існування. Егоїзм і самовдоволеність Пайла такі безмежні, що вони виключають навіть думку про можливість іншої, ніж його власна, рації, іншого бачення світу і підходу до людини. Лицемірство його прагматичної життєвої філософії полягає й у тому, що свої егоїстичні вчинки він завжди пояснює турботою про благо інших або, маючи на руках всі принадливі матеріальні козирі, пропонує своєму суперникові чесну гру.

Уважний читач роману знайде в ньому дуже багато глибоких спостережень, деталі, які промовляють краще за довгі описи. Він побачить вміння письменника в коротких словах так змалювати психологію людийи, її душевний стан, що відчуваєш його дуже глибоко і яскраво.

Роман пройнятий повагою до миролюбного і працьовитого в'єтнамського народу. Грін проголошує своєю книгою право в’єтнамців самим обирати шлях до свого майбутнього, самим будувати свій дім і наводити в ньому порядок.

Роман зразу ж після виходу в світ викликав бурхливі дискусії, завоював палких прихильників і злобних ворогів. Американська преса одностайно звинувачувала Гріна в антиамериканських настроях і почуттях, у наклепі на бравих американських хлопців, які у важких умовах, далеко від рідного дому виконують свою місію, несуть ідеї американської демократії чужим народам. Хто був правий, Грін чи його обвинувачувачі, показало життя, показала кривава практика імперіалістів США. Цікаво додати, що в Сполучених Штатах режисер Манкевич зняв за «Тихим американцем» фільм. Грін про цей фільм висловився так: «Це щось страшне! Американець завжди правий, а англієць завжди неправий. Американець —втілення мудрості і героїзму. Жахливо!» В іншому місці Грін додав: «Складається враження, що фільм був свідомо зроблений для того, щоб викривити все, що хотів сказати автор у своїй книзі. Вона була написана на основі глибокого вивчення війни в Індокитаї. Цими знаннями не володів американський режисер, і я тішу себе надією, що книга на кілька років переживе плутаний фільм містера Манкевича».

Грін висловився дуже скромно. Книга «Тихий американець» не лише один з найкращих творів письменника, але й безумовно його найпо- пулярніший твір. їй судилося покликати до життя цілий ряд творів прогресивних письменників, які виступали проти брудної війни Сполучених Штатів у В’єтнамі.

Роман «Наш резидент у Гавані», написаний через три роки після «Тихого американця», сам автор відніс до творів розважального жанру. І справді, напочатку оповідь обіцяє бути веселою і легкою. Згадаймо хоча б смішну і безглузду сцену вербування Уормолда в таємні агенти англійської розвідки, сцену, що відбувається при додержанні правил конспірації в... туалеті ресторану. Яскрава іронічність всього, що відбувається між Уормолдом і його вербувальником, примушує читача думати, що перед ним сатирична пародія на шпигунський бойовик. У якійсь мірі так воно і є. Новий агент надсилає у Центр креслення різних складових частин пилососа, які він видає за схеми нової секретної зброї. Керівник розвідки з чорним моноклем на скляному оці вигадує у своєму надсекретному кабінеті ідіотські шпигунські комбінації, нетерпляче фантазує і просто не дозволяє дійти до слова тим, хто може розповісти йому щось більш-менш правдоподібне. Шеф гаванської поліції, чепурний карлик капітан Сегур^І, на прізвисько Кривавий Стерв’ятник, залицяється до юної школярки Міллі, виявляючи при цьому надзвичайну галантність. Старий мудрий лікар напинає на себе повну уніформу улана часів першої світової війни і поринає у спогади про Німеччину сухорукого кайзера, коли все було таке почтиве і мирне. Всі ці постаті і ситуації мають відверто водевільний характер, як і сцени у вар'єте «Шанхай» або на віллі професора Санчеса, начебто живцем запозичені з веселої оперетки. Однак, попри всі кумедні нісенітниці, неймовірні збіги обставин, неправдоподібні вчинки, всупереч тому, що більшість характерів роману умовні і скидаються на традиційні комедійні маски, книга «Наш резидент у Гавані» по суті своїй не лише серйозна, а й сумна.

Історія маленької людини, торгівця пилососами Уормолда, який мимоволі виявляється втягнутим у складну гру іноземних розвідок, дуже промовиста і, попри всі фарсові і фантастичні епізоди, які в ній трапляються, вельми реалістична. Реалістична головним, суттєвим, що прозирає з-під барвисто-умовного. Гра, яка спочатку видається веселою, перетворюється на криваву і страшну. Навколо героя гинуть ліодн. В автомобільній катастрофі, організованій розвідкою, гине молодий льотчик Рауль. Західнонімецька агентура на Кубі мститься на докторі Гассель- бахері, добрій, порядній людині, єдиному другові Уормолда. На самого героя вчиняють замах, і тільки випадок рятує його від отруєння. Нарешті, «резидент у Гавані», що ніколи не тримав зброї в руках, сам стає Ббивцею. Трагізм подій наприкінці роману не вигаданий, а правдивий. Грін переконливо показує, яку загрозу становить для миролюбної людини авантюрна політика можновладців. Із зброєю сміху виступає письменник проти тих, хто роздмухує холодну війну і мріє про війну гарячу, проти тих, хто примушує чесних людей бути пішаками в їх брудних політичний комбінаціях.

На ий'ш погляд, важлива авторська думка викладена в словах справедливої і мужньої Беатріси, які вона сміливо кидає в очі своїм зверхникам з лондонського центру: «Цікаво, що ви розумієте під батьківщиною? Прапор, вигаданий невідомо ким двісті років тому? Єпіскоп- ський суд, який розглядає справи про розлучення, чи палату громад, де всі галасують, мов навіжені? Чи, може, конгрес тред-юніонів, правління залізниць, кооперацію? Можливо, ви думаєте,— якщо ви взагалі здатні думати,— що ваша батьківщина — це ваш полк, ну, а в нас нема ніякого полку... Ах, пробачте,— я й забула. Для вас існує дещо більше за батьківщину. Це всі оті ваші Ліги Націй, Атлантичні пакти, НАТО, СЕАТО. А для нас вони значать не більше за всяку іншу абревіатуру. Через те ми й не віримо вам, коли ви галасуєте про мир, свободу і справедливість. Де там та свобода! Ви дбаєте лише про власну кар’єру!.. Батьківщина — це насамперед твоя сім’я, а не якась там парламентська система».

Звичайно, цей ідеал «маленької людини» надто спрощений. Але характерний уже сам факт повстання дрібного гвинтика великої і безжальної політичної машини проти цієї машини, бунт проти буржуазних вартостей та інституцій.

Події)роману відбуваються на Кубі за часів кривавого диктатора Батісти. Г хоч життя цієї країни становить лише тло для вигаданих пригод Уормолда, яскраві, по-снайперськи точні деталі (як завжди у Грі- на) допомагають читачеві побачити життя того величезного готелю і будинку розпусти, яким був чудовий острів і його столиця Гавана для багатих туристів, передусім американців у ті роки. Похмура атмосфера загальної недовіри, підслуховування, шпигунства, арештів і допитів, що панувала в країні в роки диктатури Батісти, добре передана письменником. Вона документально точно відтворена і становить в книзі неабиякий інтерес.

Як і в «Тихому американці», в романі «Наш резидент у Гавані» звучить та ж сама важлива для автора думка, що чесна людина не може лишатися на позиціях невтручання у політику, не може зберегти свою порядність, якщо вона не виступає проти облудної політичної гри імперіалістичних ділків.

Останнім з творів, які своєю тематикою близькі до «Тихого американця» і «Нашого резидента у Гавані», був написаний у 1966 році роман «Комедіанти». Грехем Грін показав у цій чудовій кнйзі режим диктатора Дювальє на Гаїті. Як і «Тихий американець», «Комедіанти» викривають ганебні маневри американського імперіалізму в близьких і далеких від Сполучених Штатів країнах, які вони хочуть перетворити на свої колонії або військові бази. Такі твори, як «Тихий американець», «Наш резидент у Гавані», «Комедіанти», виконують важливу роль у справі боротьби проти колоніалізму, проти імперіалістичної агресії, за мир між народами.

Кірсі Шахова

Тихий американець. Роман 5

Наш резидент у Гавані. Розважальна історія 167 Грехем Грін. Післямова Кіри Шахової.;. 342