Annotation 30 page. граф Священної Римської Імперії, Кавалер Великого Хреста й Ордена Бронзової Корони, Постійний Гросмейстер Масонів-Розенкрейцерів Месопотамії

граф Священної Римської Імперії, Кавалер Великого Хреста й Ордена Бронзової Корони, Постійний Гросмейстер Масонів-Розенкрейцерів Месопотамії, Почесний Член Товариств Музичних, Медичних, Філософських, Добродійницьких усієї Європи тощо, тощо, тощо... Влітку 1850 року я приїхав до Англії з-за кордону з одним делікатним політичним дорученням. Я був напівофіційно зв'язаний із довіреними особами, чиї зусилля мені було доручено спрямовувати. Серед них були й мсьє та мадам Рюбель. Я мав кілька тижнів вільного часу, а потім повинен був братися до виконання своїх обов'язків, загніздившись десь у лондонському передмісті. Допитливість може не допитуватись, що за такі обов'язки я мав. Допитливим я можу тільки поспівчувати від щирого серця. Та ще пошкодувати, що дипломатична стриманість забороняє мені їм потурати. Я домовився перебути ті кілька тижнів відпочинку, про які згадував вище, у величній садибі мого покійного нині, гірко оплакуваного друга, сера Персіваля Глайда. Він саме прибув із континенту разом із своєю дружиною. І я теж прибув із континенту — із моєю дружиною. Англія — країна домашнього затишку. Як це було добре, що ми з сером Персівалем в'їхали до того затишку так по-домашньому, з дружинами! Узи дружби, що зв'язували мене із сером Персівалем, були в ті дні ще міцніші завдяки зворушливій подібності його й мого матеріального становища. Ми обидва потребували грошей. Непоборна потреба! Світова нужда! Чи знайдеться на світі хоч одна цивілізована людина, котра б нам не поспівчувала? Якщо знайдеться, то яка вона мусить бути нечула! Або ж яка багата! Я не стану заходити в прикрі подробиці печальної цієї теми. Моя думка з огидою сахається від неї. Із стійкістю давнього римлянина я показую свого порожнього гаманця й порожнього гаманця сера Персіваля сором'язливому оку суспільства. Дозвольмо цьому факту вважатися раз і назавжди визначеним та й ходімо далі. В маєтку нас зустріло пречудове, дивовижне створіння, чиє ім'я — «Меріан» — закарбувалося в моєму серці, жінка, яку в холодній атмосфері світського товариства знають як «міс Голкомб». О небо праведне! З якою незбагненною стрімливістю я навчився обожнювати цю жінку! У свої шістдесят я божествив її з вулканічним запалом вісімнадцятилітнього юнака! Всі золоті розсипи багатої моєї натури були безнадійно кинуті до її ніг. Моїй дружині, — бідному ангелові! — дружині, що обожнює мене, діставалися тільки нікчемні шилінги та пенси. Такий світ, така Людина, така Любов! Я питаю: хто ми, як не маріонетки в ляльковому театрі? О всесильна Доле, обережніше смикай за наші струни! Будь милосердна, коли змушуєш нас танцювати на нашій жалюгідній, маленькій сцені! Попередні рядки, якщо їх правильно розуміти, появляють цілу філософську систему. Вона — моя. Я продовжую. Становище наших домашніх справ на початку нашого перебування в Блеквотер-Парку змальоване з дивовижною точністю, із глибокою проникливістю рукою самої Меріан. (Даруйте, що дозволяю собі п'янку вольність називати це божественне створіння на ім'я). Близьке знайомство з її щоденником, до якого я добувся таємними шляхами, невимовно мені дорогими в спогадах, дає змогу моєму невтомному перу не зачіпати теми, що її вже вичерпала ця винятково досконала жінка. Діла, — діла захопливі, грандіозні! — до яких я причетний, починаються з того печального лиха — з хвороби Меріан. Наше становище в той час було вкрай серйозне. До певного строку значні суми грошей були потрібні серові Персівалю (я вже не згадую тієї дещиці, що так само дуже була потрібна мені). А єдиним джерелом, із якого ми могли зачерпнути, був капітал його дружини, але жоден гріш того капіталу не належав йому — до її смерті. Погано! Але ще гірше було попереду. Мій гірко оплакуваний друг мав свої приватні клопоти, допитуватись про які надто зацікавлено мені боронила делікатність моєї некорисливої прихильності до нього. Я тільки й знав, що якась жінка, Анна Катерік на ім'я, переховується десь у нашій околиці, що вона спілкується з леді Глайд і що наслідком такого спілкування може бути розкриття однієї таємниці, а це, своєю чергою, могло навіки погубити сера Персіваля. Він сам сказав мені, що він — пропаща людина, якщо не зуміє змусити мовчати свою дружину та не розшукає Анни Катерік. Якщо він пропащий, то що ж тоді буде з нашими грошовими перспективами? Я хоробра людина, але я здригався від такої думки! Вся могуть мого інтелекту спрямувалася тепер на розшуки Анни Катерік. Хоч які серйозні були наші матеріальні труднощі, вони давали нам якийсь час для передиху. А необхідність розшукати ту жінку була невідкладна. Я тільки й знав, за описами, що вона надзвичайно схожа з лиця на леді Глайд. Завдяки цьому цікавому факту, повідомленому мені лише для того, щоб я міг краще розпізнати ту, котру ми шукали, та ще завдяки додатковому повідомленню про втечу Анни Катерік із божевільні, у моїй голові зародилася грандіозна ідея, яка згодом призвела до таких дивовижних наслідків! Моя ідея полягала в цілковитому ототожненні двох окремих особистостей. Леді Глайд та Анні Катерік належало помінятися одній з одною іменами, місцями й долями. Чудесним наслідком цього обміну був виграш у тридцять тисяч фунтів і вічна непорушність таємниці сера Персіваля. Коли я поміркував над обставинами, моя інтуїція (майже завжди непомильна) підказала мені, що наша Анна-невидимка рано чи пізно повернеться до старої альтанки біля озера Блеквотер. Там я і став на чати з самого рання, попередивши місіс Майклсон, економку, що мене, коли знадоблюся комусь, можна буде знайти, заглибленого в науку, в тому самотинному місці. Я дотримуюсь непорушного правила — ніколи не робити зайвих таємниць і не збуджувати зайвих підозрінь, коли їх можна відвернути невеличкими дозами своєчасної відвертості. Місіс Майклсон від початку до кінця беззастережно мені вірила. Довірливість цієї шанованої дами (вдови англіканського священика) хлюпала через вінця. Зворушений таким надлишком простодушної довіри в жінці такого шанованого віку, я відкрив просторі вмістища моєї широкої натури й поглинув ту її довіру всю цілком. За те самовіддане чатування край озера я був винагороджений появою, щоправда, не самої Анни Катерік, а лиш особи, яка опікувалася нею. Ця особистість теж була переповнена наївною довірливістю, яку я поглинув так само, як і в попередньому випадку. Я лишаю їй самій описати обставини, за яких ми здибались (може, вона досі цього ще не зробила) і за яких вона познайомила мене заочно з предметом її материнських турбот. Коли я вперше побачив Анну Катерік, вона спала. Мене мов електричним струмом ударило, коли я побачив, як ця нещасна жінка схожа на леді Глайд. Той грандіозний план, що доти уявлявся мені тільки в загальних рисах, ураз вималювався в моїй голові, коли я подивився на обличчя сплячої, постав перед моїм внутрішнім зором у всіх щонайдрібніших подробицях. Водночас моє серце, завжди відкрите для ніжних почуттів, розтало в сльозах від таких страждань бідолашки. Я зараз же взявся полегшити ті страждання. Іншими словами, я подбав про необхідні покріпляючі засоби для того, щоб Анні Катерік вистачило сил здійснити поїздку в Лондон. Тут я мушу заявити необхідний протест і виправити прикре непорозуміння. Кращі роки мого життя були присвячені ревному вивчанню медичної та хімічної наук. Особливо хімія завжди невідпорно вабила мене до себе завдяки величезній, безмежній владі, яку вона дарує тим, хто її пізнає. Хіміки — я стверджую, наголошую це, — могли б, коли б захотіли, змінити судьби людства. Дозвольте мені пояснити цю думку, перш ніж я продовжу свою розповідь. Розум, кажуть, править світом. Але що править розумом? Тіло. Тіло (пильно стежте за ходом моєї думки) перебуває у владі найвсесильнішої з усіх властительок — хімії. Дайте мені, Фоско, хімію — і, коли Шекспір замислить Гамлета й сяде за стіл, щоб відтворити свій замисел, я кількома крупинками, вкинутими в його їжу, доведу його розум діючи через тіло, до такого стану, що його перо почне плести найнесусвітнішу базгранину, яка будь-коли оскверняла папір. За подібних обставин оживіть мені славетного Ньютона. Я гарантую, що він, побачивши, як упало яблуко, з'їсть його, замість відкрити закон тяжіння. Неронів обід, перш ніж перетравиться в його нутрощах, оберне Нерона в найлагіднішого з людей, а сніданок Александра Великого змусить його вдень накивати п'ятами, як тільки він забачить ворога. Даю священне слово честі, людству ще поталанило: волею неймовірного щасливого випадку сучасні хіміки здебільшого — це найсумирніші з смертних. У масі своїй — це достойні отці родин, які мирно торгують в аптеках. У рідкісних випадках — це філософи, очманілі від самого звучання своїх самозакоханих лекцій, мрійники, що тратять життя на фантастичні, нездійсненні витребеньки, чи шарлатани, чиє шанолюбство не підноситься вище вибавлення наших мозолів. Тим тільки й врятоване людство, і безмежна влада хімії скніє, по-рабськи підпорядковуючи себе найповерховішим та найнезначнішим завданням. До чого цей сплеск? Навіщо все це бурхливе виверження красномовства? А на те, що мою поведінку показують у викривленому світлі, на те, що мої мотиви тлумачаться неправильно. Мені приписують, нібито я вжив мої широкі знання хімії проти Анни Катерік і нібито ладен був застосувати їх навіть проти самої божественної Меріан. В обох випадках — огидна брехня! Всі мої помисли були спрямовані на те, щоб зберегти життя Анни Катерік. Усі мої турботи були спрямовані на те, щоб вирятувати Меріан із рук патентованого дурня, який її лікував і який переконався згодом, що поради мої від самого початку були правильні, адже це підтвердив і лондонський лікар. Лише у двох випадках, — в обох однаково не завдавши шкоди людям, на яких я попрактикувався, — я вдався до своїх знань хімії. В першому випадку, провівши Меріан до сільського заїзду поблизу Блеквотера (й намилувавшись із-за фургона, що трапився мені дорогою, поезією рухів, утіленою в її ході), я скористався послугами неоціненної моєї дружини, аби скопіювати першого й перехопити другого з двох листів, що їх моя обожнювана супротивниця доручила звільненій покоївці. Оскільки листи були в дівчини за пазухою, мадам Фоско могла ті листи відкрити, прочитати їх, виконати своє завдання, запечатати й покласти назад тільки з допомогою науки, а ту наукову допомогу я дав їй у вигляді невеликого слоїчка. Другий випадок, коли були вжиті ці засоби, пов'язаний із прибуттям (до того ж воно і йдеться) леді Глайд у Лондон. Ніколи, в жодному іншому випадку я не вдавався до свого Мистецтва, а покладався тільки на самого себе. У всіх інших труднощах і притугах моя природжена здатність битися голіруч, один на один, з обставинами була незмінно на висоті. Я стверджую всеохопну перевагу тієї природженої здатності. Хімікові на противагу я прославляю Людину! З повагою поставтеся до цього вибуху благородного обурення. Після нього я відчуваю невимовну полегкість. Далі! Ходімо далі! Натякнувши місіс Клемент (чи Клементс, я вже й не певен), що найкраще буде повезти Анну в Лондон, де вона не попаде до сера Персіваля в лабети; переконавшись, що місіс Клементс радо вхопилася за мою пропозицію, та призначивши день, коли я зустріну обох мандрівниць на станції, аби пересвідчитися на власні очі, що вони й справді поїхали, я міг спокійно вернутися в Блеквотер, щоб поборотися віч-на-віч із тими труднощами, які ще треба було мені подолати. Насамперед я вирішив скористатися з гідної щонайвищого захоплення відданості моєї дружини. Я умовився з місіс Клементс, що заради Анни вона повідомить леді Глайд свою лондонську адресу. Та цього було не досить. Підступні люди за моєї відсутності могли похитнути простодушну довірливість місіс Клементс, і тоді б вона не обізвалася взагалі. Кого знайти, хто поїхав би в Лондон тим самим поїздом, що й вона, і непомітно провів би її з Анною до її оселі? Так я спитав сам себе. Моє подружнє «я» незагайно відповіло: мадам Фоско. Вирішивши послати мою дружину в Лондон, я домовився з нею, що мета цієї поїздки буде подвійна. Вкрай була потрібна доглядальниця для страждущої Меріан — така, щоб була однаково віддана і недужій, і мені. На щастя, в моєму розпорядженні була одна з найнадійніших та високоталановитих жінок на світі. Я маю на увазі шановану мадам Рюбель. Я вручив моїй дружині листа до мадам Рюбель, якого Елеонора мала відвезти до її помешкання. У призначений день місіс Клементс і Анна Катерік зустріли мене на станції. Я чемно провів їх до купе. Так само чемно посадив мадам Фоско в інше купе того самого поїзда. Пізно ввечері моя дружина повернулася в Блеквотер, виконавши всі мої доручення із найбездоганнішою точністю. З нею приїхала й мадам Рюбель. І моя дружина привезла мені адресу місіс Клементс. Подальші події засвідчили, що ця осторога була зайва. Місіс Клементс добросовісно повідомила леді Глайд своє лондонське місце перебування. Зважаючи на можливі майбутні потреби, я зберіг її листа. Того самого дня я мав коротку розмову з лікарем, під час якої запротестував, во ім'я священного людинолюбства, проти його методів лікування. Він розмовляв зухвало, як це буває з усіма невігласами. Я не виказав ніякого обурення. Сварку я відклав до тієї нагоди, коли мені потрібно буде посваритись. Потім я сам виїхав із Блеквотера. Мені необхідно було винайняти в Лондоні резиденцію для себе — з огляду на сподівані події. Так само необхідно було мені залагодити одну невеличку родинну справу з містером Ферлі. Я знайшов потрібний мені будинок у Сент-Джонз-Вуді. І розшукав містера Ферлі — в Ліммеріджі, Камберленд. Таємно ознайомившись із змістом листа Меріан, я довідався, що вона запропонувала містерові Ферлі запросити леді Глайд на певний час у Ліммерідж, аби тим самим полегшити родинні труднощі подружжя Глайдів. Я мудро дозволив цьому листу дійти до місця призначення, відчуваючи, що шкоди від цього не буде, а все може вийти на добро. Отож я постав перед очі містера Ферлі, аби підтримати пропозицію Меріан — із деякими поправками, які, на щастя для мене та моїх планів, були неминучі завдяки її хворобі. Необхідно було, щоб леді Глайд, діставши запрошення від свого дядечка, вирушила з Блеквотера сама й щоб вона, на його пораду, зупинилась переночувати в домі своєї тітоньки (тобто в моєму домі в Сент-Джонз-Вуді). Щоб цього добитись та щоб узяти в містера Ферлі такого листа-запрошення, я і поїхав у Ліммерідж. Досить буде сказати, що цей джентльмен був однаково немічний і розумом і тілом та що я застосував до нього всю могуть мого характеру. Я прийшов, побачив і переміг Ферлі. Повернувшись до Блеквотер-Парку (із дядечковим запрошенням у кишені), я довідався, що недоладне лікування того недоука призвело до вельми тривожних змін у ході хвороби Меріан. Лихоманка перейшла в тиф. Того самого дня леді Глайд намагалась проникнути в кімнату недужої, щоб її доглядати. Ми з нею не почували одне до одного взаємної симпатії — вона завдала непростимої рани моїм почуттям, обізвавши мене шпигом; вона була каменем спотикання на шляху моєму й Персіваля, — і, попри все це, моя великодушність не дозволяла мені зумисне піддати її небезпеці заразитися тифом. Водночас я не боронив їй наражатися на небезпеку самій. Коли б вона зуміла заразитися й захворіти, то весь той хитромудрий вузол, якого я так ревно й терпляче вив'язував, був би, можливо, розрубаний сліпим ударом долі. Але втрутився лікар — не пустив її до кімнати. Я ще до того радив послати по лондонського лікаря. Тепер нарешті так і зробили. Приїхав лікар із Лондона й підтвердив мій діагноз. Криза була тяжка. Але на п'ятий день після того, як почався тиф, ми вже мали надію, що наша чарівна пацієнтка видужає. За цей час я ще раз їздив у Лондон: зробив остаточні розпорядження щодо мого дому в Сент-Джонз-Вуді, переконався, таємно розпитавши людей, що місіс Клементс нікуди не переїхала, й домовився про деякі дрібнички з чоловіком мадам Рюбель. Пізно ввечері я повернувся. Ще через п'ять днів лондонський лікар оголосив, що наша чудова Меріан уже поза небезпекою і не потребує більш ніяких ліків, а тільки дбайливого догляду. Це була саме та нагода, на яку я чекав. Тепер, коли вже можна було обійтися без медичної допомоги, я зробив перший хід у грі, посварившися з лікарем. Він був одним із численних свідків, які мені заважали і яких необхідно було позбутись. Жвава суперечка між нами (Персіваля я попередив заздалегідь, і він відмовився втрутитись) призвела до бажаного наслідку. Я обрушився на того нікчему неподоланною лавиною благородного гніву й одним махом вимів його з дому. Далі необхідно було здихатися слуг. Я знову дав відповідні вказівки Персівалю, чиї моральні сили всякчас потребували покріпляючих засобів, і одного чудового дня місіс Майклсон була приголомшена, почувши від свого хазяїна розпорядження позвільняти всіх слуг. Ми очистили дім від усіх слуг, лишивши тільки одну для простих домашніх робіт — таку тупу й дурну, що ми могли цілком покластися на її цілковиту нездатність хоч що-небудь запідозрити. Коли вся челядь виїхала, лишилося позбутись і місіс Майклсон. Цього ми легко досягли, пославши цю милу жінку винайняти на морському узбережжі дачу для її пані. Тепер обставини були саме такі, як того й вимагалось. Леді Глайд не виходила із своєї кімнати через нервову хворість, неоковирна служниця (забув її ім'я) цілу ніч сиділа взаперті біля своєї пані. Меріан, дарма що швидко видужувала, з постелі ще не вставала, і її доглядала місіс Рюбель. У домі, крім моєї дружини та нас із Персівалем, не було більше жодної живої душі. Все складалося на нашу користь. І тоді я зробив другий хід у грі. Метою другого ходу було спонукати леді Глайд виїхати з Блеквотера самій, без своєї сестри. Змусити її доброхіть покинути дім можна було, тільки переконавши її, що Меріан уже поїхала в Камберленд. Щоб можна було спрямувати її думки в такому напрямку, ми сховали нашу милу пацієнтку в одній із невикористовуваних спалень будинку. Темної ночі мадам Фоско, мадам Рюбель і я (без Персіваля, не настільки холоднокровного, щоб на нього можна було покластися) здійснили цю операцію. Мальовнича то була сцена, надзвичайно загадкова й драматична. За моїми вказівками ще зранку поставили ліжко на міцну дерев'яну раму, щоб зручно було переносити. Нам лишалося тільки обережно підняти ліжко за раму, в головах і в ногах, і перенести недужу, куди нам завгодно, не потурбувавши її. Ніяка хімія в цьому випадку не була потрібна і не вживалась. Наша чарівна Меріан спала глибоким, міцним сном людини, що видужує. Ми заздалегідь порозчиняли всі двері, де мали проходити, позасвічували свічки. По праву найдужчого я взявся за раму в головах, моя дружина й мадам Рюбель підняли раму з ліжком у ногах. Я ніс ту неоціненно коштовну ношу з гідною чоловіка ніжністю, з батьківською турботливістю. Де той сучасний Рембрандт, котрий зумів би відтворити на полотні нашу опівнічну процесію? Гай-гай, мистецтво! Гай-гай, наймальовничіше видовище! Не знайти ніде сучасного Рембрандта... Наступного ранку ми з дружиною виїхали в Лондон, лишивши Меріан у тихій самотині незаселеної частини будинку, під опікою мадам Рюбель, яка люб'язно погодилась і собі ув'язнитись разом із болящою на два-три дні. Перед від'їздом я передав Персівалю в руки листа містера Ферлі, де той запрошував до себе свою небогу Лору (радячи їй дорогою переночувати в домі її тітоньки). Персіваль мав показати їй того листа, коли дістане від мене таку вказівку. Крім того, я взяв у Персіваля адресу лікарні, де утримувалася колись Анна Катерік, і листа від нього ж до директора лікарні. В листі Персіваль сповіщав того джентльмена про повернення його збіглої колись пацієнтки під медичний нагляд у його заклад. Коли я востаннє їздив до столиці, то домовився, що наша скромна резиденція буде готова прийняти нас, коли ми приїдемо ранковим поїздом. Внаслідок цієї мудрої завбачливості ми змогли того самого дня зробити третій хід у грі — заволодіти Анною Катерік. Дати відіграють тут дуже важливу роль. У мені поєдналися дві протилежності: я Людина Почуття і Людина Діла. Потрібні мені дати я завжди знаю напам'ять. В середу 24 липня 1850 року я послав мою дружину в кебі до місіс Клементс — треба було насамперед прибрати з дороги цю даму. Для цього моїй дружині досить було заявити їй, нібито леді Глайд у Лондоні й просить місіс Клементс приїхати до неї в готель. Місіс Клементс поїхала собі в кебі, де й зосталась, а моя дружина під приводом, начебто їй щось треба купити в крамниці, втекла від неї і спокійнісінько вернулася в Сент-Джонз-Вуд — дожидати сподіваної гості. Навряд чи варто ще згадувати, що слуг попередили про приїзд гості —«леді Глайд». А в цей час я поїхав до Анни Катерік із запискою, де говорилося тільки, що леді Глайд лишає місіс Клементс у себе на цілий день і просить Анну негайно приїхати до них у супроводі доброго пана, який чекає на вулиці; він, мовляв, той самий чоловік, що врятував її від сера Персіваля в Гемпшірі. «Добрий пан» послав ту записку з першим-ліпшим хлопчаком і зачекав унизу, трохи віддалік. Тієї ж хвилини, коли Анна вийшла з будинку й зачинила за собою двері, цей прехороший чоловік відчинив перед нею дверцята карети, підсадив її туди й помчав геть. Дозвольте мені тут вигукнути мимохідь: як це все цікаво! Дорогою до Сент-Джонз-Вуду моя супутниця не виказувала ніяких ознак тривоги. Я, коли забажаю, можу бути турботливим, як батько, а цього разу я був турботливіший за всіх батьків. До того ж у мене було чим здобути її цілковиту довіру. Чи ж не я зробив ті ліки, що її вилікували, чи ж не я застеріг її від небезпеки, що загрожувала від сера Персіваля? Можливо, я надто покладався на ці свої заслуги, можливо, я недооцінив загальновідомої проникливості й природного чуття людей розумово відсталих. Так чи так, а я не зумів достатньо підготувати Анну до того розчарування, що чекало на неї в моєму домі. Коли я ввів її до вітальні й вона побачила, що там нікого немає, крім мадам Фоско, з якою вона була незнайома, вона виявила ознаки вкрай сильного хвилювання. От ніби почула в повітрі небезпеку, як собака чує нюхом присутність живої істоти, хоч і не бачить її. Той її переляк був раптовий і безпричинний. Намарне я умовляв її. Може б, я й зумів заспокоїти її, але ж та серйозна хвороба серця, яка давно її мучила, була непідвладна всім моїм моральним пігулкам. На мій невимовний жах, її взяли корчі, а вона ж була в такому стані, що могла отам і сконати біля наших ніг! Ми послали по найближчого лікаря. Йому сказали, що потрібна негайна допомога такій собі леді Глайд, яка зненацька захворіла. Я з величезним полегшенням побачив, що лікар знає свою справу. Описавши йому мою гостю як людину із слабким інтелектом, яка страждає від нав'язливих ідей, я домовився, що доглядальницею коло неї побуде тільки моя дружина. Одначе нещасна була така хвора, що можна було й не боятися якоїсь надмірної балакучості з її боку. Я тепер боявся одного тільки: коли б гадана леді Глайд не померла раніше, ніж справжня леді Глайд прибуде в Лондон. Уранці я написав до мадам Рюбель, щоб вона зустрілася зі мною ввечері в п'ятницю 26 липня в домі її чоловіка. Я написав також Персівалеві. Він мав показати своїй дружині запрошення її дядечка, переконати її, що Меріан уже поїхала в Лондон поперед неї, та відправити її в місто денним поїздом — неодмінно 26-го числа. Поміркувавши, я відчув, як необхідно, зважаючи на стан здоров'я Анни Катерік, прискорити події, щоб мати леді Глайд напохваті раніше, ніж я планував спочатку. Та що я міг змінити, яких нових заходів ужити? В моїм жахливо непевнім становищі мені лишалося тільки уповати на щасливий випадок та на лікаря. Моє хвилювання виливалось у зворушливі вигуки, й мені вистачало самовладання поєднувати їх з ім'ям «леді Глайд». Але у всьому іншому Фоско того вікопомного дня не був самим собою — повне затемнення затьмарило ясну славу Фоско! Цілу ніч Анна тяжко мучилась, прокинулась виснажена, але згодом, під полудень, почулася напрочуд добре. Мій гнучкий дух воскрес разом із нею. Відповіді Персіваля й мадам Рюбель я міг отримати лише вранці наступного дня, тобто 26 липня. Певний, що обоє неухильно виконають мої вказівки, якщо тільки їм не стане на заваді непередбачений випадок, я пішов замовити кеб, щоб наступного дня зустріти леді Глайд на вокзалі, й наказав, щоб карета була біля мого дому 26 липня о другій годині дня. Переконавшись на власні очі, що моє замовлення записано в книгу, я поїхав домовитися про дещо з мсьє Рюбелем. Я також забезпечив собі послуги двох джентльменів, що могли дати мені потрібні медичні висновки про божевілля. Одного з них знав особисто я, другого знав мсьє Рюбель. Уми обох цих людей ширяли високо над вузькими моральними забобонами, обидва переживали тимчасову матеріальну скруту, обидва вірили в мене. Вже звернуло за п'яту годину, коли я, подбавши про всі ці приготування, поїхав нарешті додому. Коли я повернувся, Анна Катерік була вже мертва. Вона померла 25-го, а леді Глайд мала приїхати в Лондон аж 26-го, назавтра! Я був приголомшений. Ви подумайте лишень. Фоско — приголомшений! Запізно було вже відступати. Ще до мого повернення додому лікар турботливо постарався звільнити мене від клопоту й власноручно зареєстрував смерть «леді Глайд» тим самим числом, якого вона й сталась. Тепер у моєму грандіозному плані, досі такому бездоганному, було вразливе місце. Ніякі мої зусилля не могли відмінити фатальної події 25 липня. Але я мужньо обернувся лицем до майбуття. На карту були поставлені Персівалеві й мої інтереси — нічого іншого не лишалось, як довести гру до кінця. Я прикликав на поміч непорушне своє самовладання і дограв свою гру. Вранці 26-го я отримав Персівалевого листа, де повідомлялось, що його дружина прибуває денним поїздом. Відписала мені й мадам Рюбель — що приїде ввечері. Залишивши в домі мертву «леді Глайд», я поїхав на вокзал зустріти справжню леді Глайд, яка мала прибути о третій годині. Під сидінням карети була схована одежа Анни Катерік, у якій вона прибула в мій дім. Цій одежі судилося допомогти померлій воскреснути в образі іншої, живої жінки. От так ситуація! Я пропоную цю тему підростаючим англійським романістам! Я пропоную її, таку свіжу, вкрай виписаним французьким драматургам! Леді Глайд прибула на вокзал. Там була така тиснява й товкотнеча, і за багажем її я простояв довше, ніж мені хотілось, — адже могли нагодитись якісь її друзі. Коли ми сіли в кеб і рушили, вона зразу ж заблагала, щоб я сказав, де її сестра та що з нею. Я вигадав найзаспокійливіші вісті — запевнив її, що вона побачить свою сестру в моєму домі. Тільки ж цього разу «мій дім» знаходився біля Лестер-Скверу і в ньому жив мсьє Рюбель, який і зустрів нас у холі. Я провів мою гостю нагору, в кімнату, що дивилася вікнами на задвірки; внизу вже чекали обидва пани медики, щоб оглянути пацієнтку й дати мені свої медичні висновки. Заспокоївши леді Глайд необхідними запевненнями, що вона зараз побачить сестру, я по черзі відрекомендував їй моїх друзів. Вони виконали потрібні формальності швидко, розумно, добросовісно. Тільки-но вони вийшли з її кімнати, як туди зайшов я і зразу ж прискорив події, натякнувши на тривожний стан здоров'я міс Голкомб. Це враз дало сподівані наслідки. Леді Глайд розхвилювалась, її взяли млості. Вдруге і востаннє я прикликав науку собі на допомогу. Насичена ліками вода й просякнута ліками нюхальна сіль позбавили її від усіх подальших хвилювань і клопотів. Додаткова доза ввечері дала їй неоціненне блаженство доброго, міцного сну на цілу ніч. Мадам Рюбель прибула вчасно, щоб допомогти леді Глайд роздягтися й лягти в постіль. Того вечора її власну одежу забрали, а вранці її вбрали в одежу Анни Катерік, із суворим дотриманням усіх правил пристойності, достойні всякої шани руки доброї мадам Рюбель. Протягом дня я тримав нашу пацієнтку в напівсвідомому стані, аж поки, при вмілій допомозі моїх друзів медиків, я дістав ще раніше, ніж сподівався, такий потрібний ордер. Того ж таки вечора (27 липня) ми з мадам Рюбель відвезли нашу воскрешену «Анну Катерік» до будинку для божевільних. Її зустріли з великим подивом, але без будь-яких підозрінь завдяки ордеру, медичним висновкам двох лікарів, завдяки листу сера Персіваля та ще дивовижній схожості, одежі й тимчасовому потьмаренню її розумових здібностей. Звідти я негайно вернувся додому, щоб допомогти мадам Фоско з приготуваннями до похорону гаданої «леді Глайд», мавши напохваті одежу та багаж справжньої леді Глайд. Коли перевозили тіло до місця поховання, їх теж відправлено в Камберленд із тією оказією. Вбраний в найчорнішу жалобу, я з усією притаманною мені гідністю був присутній при тому похороні. Мій звіт про ці надзвичайні події, писаний за не менш надзвичайних обставин, цим і закінчується. Невеличкі застережні заходи, до яких я вдався у зносинах із Ліммеріджем, уже відомі — так само, як і величезний успіх мого задуму й вельми вагомі матеріальні наслідки, що увінчали той успіх. Мені лишається тільки додати, з усією силою мого переконання, що єдине слабке місце в моїй операції ніколи не було б виявлене, якби в серці моїм не було єдиної моєї слабості... Тільки моє фатальне схиляння перед Меріан не дало мені втрутитись, аби порятувати себе, коли вона влаштувала своїй сестрі втечу. Я пішов на цей ризик, поклавшись на те, що особа леді Глайд ніколи й нізащо не буде визначена. Коли б Меріан чи містер Гартрайт спробували добитися цього офіційним шляхом, їх би запідозрили в зухвалому шахрайстві, їм би ніколи не повірили, тож були б вони безсилі завдати удар по моїх інтересах чи публічно викрити таємницю сера Персіваля. Я сліпо ризикнув, гадаючи, що все так і станеться, — і прорахувався. Це була моя перша помилка. А другої помилки я припустився, коли Персіваль смертю заплатив за свою впертість і гарячковість. Тоді я дозволив леді Глайд повторно уникнути божевільні, а містерові Гартрайту — вдруге вислизнути від мене. Одне слово — цієї критичної хвилини Фоско зрадив самого себе. Плачевна й така невластива йому помилка! Дивіться, ось вона, та причина, — у моєму Серці! Бачите — вона має образ Меріан Голкомб — першої й останньої слабості в житті Фоско! В зрілому шістдесятилітньому віці я на весь голос роблю це нечуване признання. Юнаки, я волаю до вашого співчуття! Дівчата, я надіюсь на ваші сльози! Ще одне слово, і я перестану приковувати до себе читачеву увагу, — із затамованим подихом зосереджену на мені. Моїм непомильним внутрішнім зором я бачу, що люди допитливого розуму повинні поставити мені три неминучі запитання. Питайте мене — я відповім! Перше запитання. В чому полягає таємниця беззастережної відданості мадам Фоско, яка постійно допомагає мені здійснювати найдерзновенніші мої побажання, невтомно сприяє здійсненню щонайглибших моїх задумів? Я можу відповісти, просто пославшись на мій власний характер. Або ж відповім запитанням на запитання: чи був у всій світовій історії чоловік моєї величини, за спиною якого не стояла б жінка, що принесла себе в жертву на вівтар його життя? Але я пам'ятаю, що пишу в Англії, пам'ятаю, що й одружився в Англії, і тому питаю: хіба за законами цієї країни заміжня жінка має право на власні принципи чи на власну думку про принципи її чоловіка? Ні! Закони цієї країни зобов'язують її любити й шанувати його, а також коритися йому беззастережно. Це ж саме те, що й робила моя дружина. Я мовлю про це з погляду високої моралі, і я врочисто проголошую, що вона неухильно виконувала свій подружній обов'язок. Замовкни, наклепе! Схиліть голову, англійські дружини, перед мадам Фоско! Запитання друге. Як би я вчинив, коли б Анна Катерік не померла саме тоді, коли померла? Тоді я допоміг би виснаженій Природі знайти вічний покій. Я б відчинив двері в'язниці, в якій скніло її життя, і дав ув'язненій (невиліковно хворій розумово й тілесно) щасливе визволення. Запитання третє. Якщо безсторонньо й спокійно розібратися у вищевикладених обставинах, то чи заслуговує моя поведінка на серйозну догану? Ні, ні в якому разі! Чи ж не намагався я з усіх сил уникати такої ницої ганьби, як непотрібний злочин? З моїми широкими знаннями хімії я легко міг би відняти у леді Глайд життя. Я пішов на величезні особисті жертви, але не звернув із шляху, що його накреслили мені моя винахідливість, моя гуманність, моя обачність, — і відняв у неї не життя, а тільки ім'я. Судіть мене, зважаючи на те, що я міг би накоїти. Яким порівняно невинним, яким трохи не доброчесним виявився я в дійсності! Я проголосив був на початку, що ця розповідь стане незрівнянним документом. І вона цілком виправдала мої сподівання. Прийміть ці палкі рядки — мій останній дар країні, яку я полишаю навіки. Вони гідні цієї нагоди, вони гідні Фоско. Оповідь закінчує Волтер Гартрайт

I

Коли я дочитав останнього аркушика з графового манускрипту, якраз спливли ті півгодини, протягом яких я мав лишатися на Форест-Роуд. Мсьє Рюбель глянув на свого годинника і вклонився мені. Я негайно встав і пішов, залишивши агента самого в покинутому домі. Більше я його ніколи не бачив, ніколи більше не чув ані про нього, ані про його дружину. Виповзли вони з темних завулків обману й лиходійства, покрадьки перебігли нам дорогу й сховалися навіки в тих самих темних завулках. За чверть години я був уже вдома. Кількома словами я розповів Лорі й Меріан, чим закінчилась моя відчайдушна спроба та яка наступна має статися в нашому житті подія. Пообіцявши розповісти подробиці ввечері, я поквапився назад у Сент-Джонз-Вуд — побачити того чоловіка, у якого граф Фоско замовляв карету для зустрічі Лори. Адреса, яку мені дав граф, привела мене до стаєнь за чверть милі від Форест-Роуд. Власник візничої фірми виявився ввічливим, поважним чоловіком. Коли я пояснив йому, що через важливі родинні обставини мушу просити в нього дозволу переглянути книгу замовлень, щоб підтвердити одну дату, він без будь-яких заперечень погодився на це. Принесли книгу. Там під датою «26 липня 1850 року» був запис: «Карета графові Фоско, Форест-Роуд, № 5, на другу годину. (Джон Оуен)». Коли я спитав, хто такий Джон Оуен, мені сказали, що це ім'я візника, який возив тоді графа. Він саме працював на стайні, й на моє прохання по нього негайно послали. — Чи пам'ятаєте ви джентльмена, якого в липні минулого року ви везли з Форест-Роуд на вокзал Ватерлоо? — спитав я його. — Та, сер, — запнувся візник, — щось не пригадую. — Може, ви все-таки його пригадаєте? Він був чужоземець, високий такий і надзвичайно огрядний. Візникове обличчя проясніло. — Аякже, пам'ятаю, сер! Найгладкіший з усіх, кого я бачив, і найважчий з усіх клієнтів, яких я тільки возив. Так, так, сер, я його добре пам'ятаю! Ми справді поїхали на вокзал і саме з Форест-Роуд. У вікні його дому ще верещав папуга. Джентльмен страшенно квапився з багажем леді й добре заплатив мені за те, що я швидко й справно одержав її речі. Одержав її речі! Я згадав Лорині слова про те, що з графом був ще якийсь чоловік, який ніс її речі. Оце ж був той самий чоловік. — А саму леді ви бачили? — спитав я. — Яка вона була з лиця? Молода чи стара? — Ну, сер, там було таке товпище, така штовханина, що я вже й не скажу, яка була з лиця та леді. Нічим таким вона мені не запам'яталась — ото хіба ім'ям. — Ви пам'ятаєте її ім'я? — Так, сер. Звали її леді Глайд. — Як же ви це запам'ятали, а як вона виглядала — забули? Візник усміхнувся і збентежено переступив з ноги на ногу. — Сказати вам правду, сер, то я незадовго до того оженився, і прізвище моєї дружини, поки вона не змінила його на моє, було таке саме, як і в леді, — тобто, Глайд, сер, — сказав він. — Сама леді й назвала своє ім'я. «Є ваше ім'я на вашому багажі, мем?» — питаюсь. «Так, — каже вона, — моє ім'я вказане на багажі — леді Глайд». — «Оце так! — думаю я. — Не дуже я пам'яткий на всякі панські імена, але це мені знайоме, наче давній друг». А коли це було, не скажу, сер, — чи рік тому, чи й ні. Але можу під присягою засвідчити про того гладкого пана та про ім'я пані. Те, що він не пам'ятав, якого саме числа він їздив на вокзал, було неістотно — число було чорним по білому записане в книзі замовлень його хазяїна. Я збагнув, що тепер у моїх руках є прості, ясні факти, з допомогою яких я можу одним ударом розбити всю графову змову. Не вагаючись ні хвилини, я відвів хазяїна фірми вбік і розповів йому, якими важливими свідченнями є той запис у його книзі замовлень та слова його візника. Легко домовившись відшкодувати йому збитки, якщо візникові доведеться поїхати зі мною днів на три, я сам зняв копію з графового замовлення, достеменність якої засвідчив своїм підписом хазяїн. Перш ніж піти із стаєнь, я умовився з Джоном Оуеном, що він побуде в моєму розпорядженні наступні три дні чи й довше, якщо буде така потреба. Тепер я мав усі потрібні мені папери разом із медичним свідоцтвом про смерть і листом сера Персіваля, всі вони надійно лежали в моєму записнику. Із цими письмовими доказами і з свіжою в моїй пам'яті усною відповіддю візника я мерщій подався до контори містера Кірла — вперше за весь той час, відколи я почав своє розслідування. По-перше, я хотів розповісти йому про все, що я зробив, а по-друге — попередити його про мій намір повезти мою дружину завтра в Ліммерідж, щоб її привселюдно впізнали й прийняли в домі її дядечка. За таких обставин він, бувши за відсутності містера Гілмора повірником родини Ферлі, мав сам вирішити, зобов'язаний він чи ні в родинних інтересах бути присутнім при цій події. Я не стану розповідати про великий подив містера Кірла та про те, як він відгукнувся про мою поведінку під час розслідування. Необхідно тільки зазначити, що він зразу ж вирішив супроводжувати нас у Камберленд. Ми виїхали туди рано-вранці наступного ж дня. Лора, Меріан, містер Кірл і я — в одному купе, а Джон Оуен із клерком містера Кірла — в іншому. Приїхавши на станцію Ліммеріджа, ми звідти спочатку вирушили на Тоддів Кут. Я мав твердий намір увести Лору в дім її дядечка тільки після того, як він привселюдно визнає в ній свою небогу. Я полишив на Меріан домовлятися про Лорину і її ночівлю з місіс Тодд, коли та прийде до тями (так її спантеличила звістка про мету нашого приїзду в Камберленд); умовився з її чоловіком, що Джона Оуена гостинно прихистять у себе їхні наймити. Залагодивши це, ми з містером Кірлом удвох вирушили в Ліммерідж. Я не можу розписувати нашу зустріч із містером Ферлі, бо навіть спогади про неї викликають у мене нестерпне почуття відрази. Просто зазначу, що я домігся свого. Містер Ферлі спробував був повестися з нами у звичній своїй манері. Ми залишили без уваги його чемне нахабство на початку розмови. Без співчуття вислухали його подальші запевнення-нарікання, що розкриття змови буквально вбило його. А наприкінці він скімлив і пхикав, мов вередливе дитя. Звідки було йому знати, що його небога жива, коли йому сказали, що вона померла? Він залюбки прийме дорогу Лору, якщо тільки ми дамо йому час трохи отямитись. Невже ми хочемо загнати його в могилу? Ні? Тоді навіщо гнати його, підганяти? Він повторяв ці заперечення на всі лади, аж поки я рішуче поставив його перед неминучим вибором: або він визнає свою небогу тепер, або згодом йому доведеться зробити це публічно в суді. Містер Кірл, до якого він звернувся по допомогу, твердо сказав йому, що він повинен вирішити це питання зараз, цієї ж хвилини. Як того й слід було сподіватись, він вибрав те, від чого можна було швидше відкараскатись, — із раптовим сплеском енергії він оголосив, що не такий він здоровий, аби зносити довше наші залякування, і що ми владні чинити, як нам забажається. Ми з містером Кірлом зараз же пішли наниз і зробили зразок листа — запрошення всім мешканцям Ліммеріджа, які були присутні на фальшивому похороні. Від імені містера Ферлі ми запрошували їх прийти завтра в його дім. Далі ми написали різьбяреві в Карлайл, просячи прислати чоловіка на ліммеріджський цвинтар, для того щоб стерти напис на надгробку. Містер Кірл заночував у домі, він узяв на себе клопіт прочитати зразок запрошення містерові Ферлі й зобов'язати його власноручно всі ті запрошення підписати. Повернувшись на ферму, я присвятив решту дня написанню короткого, ясного звіту про сам злочин і про ті факти, що спростовували твердження про Лорину смерть. Цей звіт я дав на схвалення містерові Кірлу, перш ніж прочитати його наступного дня зібранню ліммеріджців. Ми також умовились, як будуть засвідчені докази нашої правоти, коли я кінчу читати. Коли ми владнали ці справи, містер Кірл спробував завести мову про Лорині матеріальні справи. Не знаючи й нічого не бажаючи про них знати, а також не бувши певен, чи містер Кірл, як ділова людина, схвалить байдуже моє ставлення до спадку, що дістався мадам Фоско, я попросив містера Кірла вибачити мені, якщо я утримаюсь від розмови на цю тему. Я тільки міг щиро сказати йому, що ми ніколи не говоримо про це між собою та інстинктивно уникаємо таких розмов із посторонніми, адже все це пов'язане з надто глибокими потрясіннями й тяжким горем у нашому минулому. Надвечір я зробив останнє, що мені лишалось, — переписав брехливий надмогильний напис, поки його ще не стерли... Настав день — нарешті настав день, коли Лора знов увійшла у свій рідний дім в Ліммеріджі! Всі люди, що зібралися в їдальні, попідводилися з місць, коли Меріан і я ввели її. Шепіт подиву й цікавості перебіг юрбою, коли всі побачили її обличчя. Містер Ферлі, на мою настійну вимогу, теж був присутній. За спиною в нього стояв камердинер із слоїчком нюхальної солі в одній руці та білосніжним носовичком, просякнутим одеколоном, — у другій. Для початку я привселюдно попросив містера Ферлі підтвердити, що дію від його імені й на його особливе прохання. Він розкинув руки на обидва боки, до містера Кірла й камердинера, щоб ті його підвели, зіп'явся з їхньою поміччю на ноги й мовив людям ось такі слова: — Дозвольте представити вам містера Гартрайта. Ви ж знаєте, що я немічний каліка, а він такий люб'язний, що говоритиме вам за мене. Все це страшенно клопітна справа. Прошу вас, вислухайте його, та не галасуйте! Сказавши це, він повільно опустився в крісло й сховався за своїм напахченим носовичком. Після кількох вступних слів я коротко й зрозуміло розповів про розкриття всієї змови. Ось що я сказав своїм слухачам. По-перше, я привселюдно заявляю, що моя дружина, яка сидить біля мене, — дочка покійного містера Філіпа Ферлі; по-друге, я наведу незаперечні докази, що похорон, на якому були присутні тутешні жителі, був похороном іншої жінки; по-третє, розповім, яким чином усе це скоїлось. Зробивши такий вступ, я зразу ж прочитав свою розповідь про змову, обмежившись поясненням, що злочин учинено заради матеріальної вигоди. Я не хотів надмірно ускладнювати свою розповідь непотрібними посиланнями на таємницю сера Персіваля. Після цього я нагадав моїм слухачам про викарбувану на надгробку дату смерті — 25 липня, а на підтвердження істинності цієї дати зачитав медичне свідоцтво про смерть гаданої леді Глайд. Потім я прочитав листа сера Персіваля від 25 липня, яким той сповіщав графа Фоско про сподіваний від'їзд його дружини в Лондон 26 липня. Потім я довів, що вона дійсно приїжджала в Лондон, надавши слово візникові, який підтвердив мої слова, а дату її приїзду я підтвердив випискою з книги замовлень. Після цього Меріан розповіла про те, як знайшла Лору в божевільні та влаштувала сестрі втечу. І насамкінець я сповістив присутніх про смерть сера Персіваля та про наше з Лорою одруження. Тоді підвівся містер Кірл і заявив, що він, як повірник родини Ферлі, вважає мої докази неспростовними, а справу мою цілком доведеною. Коли він це сказав, я допоміг Лорі підвестись, аби всі, хто був у їдальні, могли її побачити. — А ви всі такої самої думки? — спитав я, ступивши до них кілька кроків і показуючи на мою дружину. Відповідь на моє запитання була приголомшлива. В далекому кутку зали на ноги звівся один із найстаріших селян Ліммеріджа, а за ним умить підвелась і вся решта. Я досі бачу перед собою його чесне, обвітрене обличчя, його сивину. Він виліз на підвіконня, змахнув важким пужалном над головою і закричав: — Ось вона, жива й здорова, хай благословить її Господь! Нумо, люди, привітаймо її! Хай живе Лора Ферлі! Залунали оглушливі, радісні вигуки, знов і знов, — я ніколи не чув милішої музики! Селяни, школярі, що з'юрмилися на моріжку перед будинком, підхопили ці вітальні поклики, аж луна пішла по всьому Ліммеріджу. Селянки наввипередки добивалися до Лори, кожна хотіла перша потиснути їй руку, плачучи на радощах та благаючи її саму не плакати й заспокоїтись. Лора так знесиліла від хвилювання, що я мусив узяти її на руки й винести з приміщення. Там я передав її Меріан — Меріан, що завжди була вірною нашою опорою, Меріан, чия мужність не зрадила її і нині. Зоставшись один біля дверей, я подякував усім від імені Лори й від себе й попросив піти за мною на цвинтар, щоб побачити, як буде стерто фальшивий напис на надгробку. Всі вони пішли за мною і приєдналися до гурту селян, що зібралися коло могили, де вже чекав на нас різьбярів підмайстер. В глибокій тиші пролунав перший удар різця по мармуру. Ніхто не зронив і слова, жодна душа не ворухнулась, поки не зникли три слова: «Лора, леді Глайд...» Тоді з багатьох грудей вирвалось полегшене зітхання, от ніби всі відчули, що останні сліди злочинної змови змито з самої Лори. Помалу юрба почала розходитись. Вечоріло, коли стесане було останнє слово напису. Згодом на його місці викарбували тільки один рядок: «Анна Катерік. 25 липня 1850 року». До будинку я повернувся досить рано й ще встиг попрощатися з містером Кірлом. Він, його клерк і Джон Оуен вирушали в Лондон вечірнім поїздом. Тільки-но вони поїхали, як мені передали зухвалу цидулу містера Ферлі — його винесли з їдальні геть розбитого, коли селяни вітальними вигуками відповіли на мій заклик. У своїй цидулі він посилав нам свої «найкращі вітання» й цікавився, «чи бажаємо ми зупинитися в його домі». На відповідь йому я написав, що та мета, заради якої ми тільки й переступили поріг його дому, вже досягнута, що я «не бажаю зупинятися ні в чиєму домі, крім свого власного», і що містер Ферлі може нітрохи не боятися побачити нас чи почути про нас знову. Ми пішли ночувати на ферму до наших друзів, а наступного ранку мешканці всього села і всі околишні фермери проводжали нас до самої станції. З їхніми найщирішими, найсердечнішими побажаннями ми й поїхали назад, у Лондон. Зелені пагорби Камберленду танули вдалині, а я згадував, од самого початку, наше печальне минуле й ту довгу, тяжку боротьбу, що вже була позаду. Дивно було озиратися назад і розуміти, що матеріальна нужда, позбавивши нас надії на будь-чию сторонню допомогу, хай і непрямо, але посприяла нашому успіху, бо змусила мене діяти самостійно. Були б ми досить багаті, щоб звернутися по допомогу до закону, — до чого все це призвело б? За словами містера Кірла, ми навряд, ще й дуже навряд чи виграли б судовий процес, а швидше всього — програли б, що й підтвердили події. Закон нізащо не надав би мені змоги побачитися з місіс Катерік. Закон нізащо не зміг би примусити Песку стати караючим мечем, щоб вирвати у графа його сповідь. II

До ланцюга подій, тут описуваних, мені лишається додати ще тільки дві ланки, щоб завершити цю повість. Наше щасливе, нове для нас почуття звільнення від довгого й тяжкого гніту минулого ще не встигло стати звичкою, коли по мене послав той самий приятель, що якось-то дав мені перше замовлення в гравюрі на дереві. Я дістав од нього нове підтвердження його піклування про мій добробут. Його посилали в Париж для ознайомлення з новим, відкритим у Франції способом гравірування, бажаючи з'ясувати, чи вигідний він у порівнянні із старим методом. Але приятель мій був зайнятий і не мав часу виконати це доручення. Він дуже люб'язно запропонував своїм роботодавцям послати замість нього мене. Не вагаючись, я вдячно зараз же погодився, адже, коли б я добре впорався (чом би й ні?) з цим ділом, я міг дістати постійну роботу в ілюстрованій газеті, де поки що я мав тільки випадкові підробітки. Мені дали необхідні вказівки, й наступного ж дня я почав збиратися в дорогу. Знов залишаючи Лору (але за яких змінених обставин!) під опіку її сестри, я задумався про майбутнє нашої Меріан. Думки про це часто тривожили мою дружину й мене. Чи мали ми право так егоїстично приймати всю любов, усю відданість цієї великодушної жінки? Хіба не в тому полягав тепер наш обов'язок, щоб забути про себе й подумати тільки про неї? Так ми б найкраще виказали їй свою вдячність... Я спробував висловити все це Меріан, коли перед моїм від'їздом ми з нею на хвилинку зосталися наодинці. Я встиг лише сказати перші слова, як вона взяла мою руку и не дала мені договорити. — Після всього, що ми втрьох вистраждали разом, — сказала вона, — у нас не може бути ніякої іншої розлуки, крім найостаннішої. Моє серце й моє щастя, Волтере, з Лорою і з вами. Почекаймо трохи, поки при домашньому вогнищі залунають дитячі голоси. Я вчитиму дітей розмовляти, і першим уроком, що його вони перекажуть своїм батькам, буде: «Ми не можемо обійтися без нашої тітоньки Меріан!» До Парижа я поїхав не сам-один. Останньої хвилини Песка надумався супроводити мене. Після того пам'ятного вечора в опері до нього ніяк не верталася звична його бадьорість. Тож він вирішив спробувати — може, тижневий відпочинок у Парижі звеселить його? На четвертий день після нашого прибуття до французької столиці я закінчив усі свої справи й написав необхідний звіт. П'ятий день я вирішив побути в Песчиному товаристві — поблукати з ним по місту, подивитись на славетні пам'ятки Парижа. Готель, де ми зупинились, був переповнений, і нас не змогли поселити на одному поверсі. Моя кімната була на другому поверсі, а Песчина — наді мною, на третьому. Вранці п'ятого дня я пішов нагору дізнатись, чи вже готовий професор. Я ще не ступив на останній східець, коли побачив, як його двері прочинилися зсередини — їх притримувала тонка нервова рука (не рука мого друга). Водночас я почув Песчин голос — він говорив схвильовано, але тихо, своєю рідною мовою: —...я пам'ятаю ім'я, але я не впізнав цього чоловіка. Ви самі бачили в театрі — він так змінився, що я не міг його впізнати. Я відішлю ваш рапорт — більше я нічого не можу зробити. — Більш нічого й не вимагається, — відповів другий голос. Двері відчинилися ширше, і з Песчиної кімнати вийшов русявий незнайомець із рубцем на щоці — той самий, що тиждень тому їхав слідом за графовим кебом. Він мені вклонився, коли я ступив крок убік, щоб його пропустити. Обличчя його було мертвотно-бліде, й він міцно тримався за перила, йдучи вниз східцями. Я відчинив двері й увійшов до Песчиної кімнати. Він лежав, скулившись якось химерно, в куточку дивана. Коли я підійшов до нього, він неначе аж сахнувся від мене. — Я потурбував вас? — спитав я. — Я не знав, що у вас сидить ваш приятель, поки не побачив, як він вийшов од вас... — Ніякий він мені не приятель! — нетерпляче урвав мене Песка. — Сьогодні я його бачив уперше і востаннє. — Боюсь, він вам приніс лихі вісті? — Жахливі, Волтере! Вертаймося в Лондон — я не хочу лишатися тут, я шкодую, що взагалі приїхав. Як тяжко гнітять мене нещастя моєї юності! — сказав він, одвертаючись до стіни. — Вони й досі невідступно зі мною. Я намагаюсь про них забути, та вони не забувають мене!.. — Ми можемо виїхати лише післяобід, — відповів я. — А тим часом чи не прогулялися б ви зі мною? — Ні, друже мій, я почекаю вас тут. Але їдьмо сьогодні ж, прошу вас! Вернімося в Лондон! Запевнивши його, що він сьогодні ж поїде з Парижа, я пішов собі. Напередодні ввечері ми умовились, що зійдемо на вежу собору Паризької богоматері, взявши за гіда шляхетний роман Віктора Гюго. З усіх славетних пам'яток Парижа я найдужче хотів побачити Нотр-Дам і сам-один подався туди. Я йшов до собору понад рікою. Дорогою мені довелося проходити повз морг — лиховісний паризький Дім мертвих. Біля входу гомоніла, хвилювалася велика юрба. Очевидно, там, усередині було щось таке, що збуджувало цікавість гулящої юрби, завжди жадібної до страшних видовищ. Я проминув би те збіговисько й пішов би далі, до собору, коли б моєї уваги не привернула розмова двох чоловіків і жінки, які стояли найближче до мене. Вони-бо щойно вийшли з того приміщення й розповідали цікавим про небіжчика — чоловіка величезного зросту, із дивним знаком на лівій руці. Почувши ці слова, я зараз же й став за тими, що йшли в морг. Коли через прочинені двері в готелі я почув Песчин голос, а потім побачив обличчя незнайомця, що пройшов повз мене до східців, у голові в мене промайнуло невиразне передчуття: щось сталось? А це вже сама істина відкрилась мені у випадкових словах, що влетіли мені у вуха. Інша помста, не моя, ішла назирці за цим приреченим чоловіком від Оперного театру до дверей його лондонського дому, а звідтіля — до його паризької криївки. Інша помста, не моя, прикликала його до відповіді й скарала на смерть. Тієї миті, коли в театрі я показав на нього Песці в присутності незнайомця, що його розшукував, — тієї миті вирішилась його доля. Мені згадалась моя душевна боротьба, яку я вів із самим собою, коли граф і я стояли віч-на-віч у його домі. Згадалось, як я дозволив йому вислизнути від мене, і я здригнувся від того спогаду. Повільно, дрібненькими кроками просувався я вперед разом із натовпом, усе ближче й ближче до великої скляної перегородки, що відділяє в моргу мертвих від живих, — ближче й ближче, аж поки опинився в другій шерензі глядачів і зміг через плечі передніх зазирнути туди. Він лежав — нікому не потрібний, нікому не відомий, виставлений напоказ нешанобливо-цікавому натовпу роззяв. Такий був страшний кінець того довгого життя, що зневажило вділені йому таланти й проминуло в безсердечних злочинствах! Застигле в суворій тиші вічного покою, обличчя його — масивне, широке, владне — виглядало таким величавим, що щебетливі французки довкола мене сплескували руками й вигукували дзвінким хором: «Ах, що за вродливий чоловік!» Убитий він був кинджалом просто в серце. На його тілі не було виявлено більш ніяких слідів насильства, окрім рубця на лівій руці. На тому самому місці, де я бачив випечене тавро на Песчиній лівій руці, у нього були два глибокі порізи у вигляді літери Т, які цілком сховали знак Братства. Його одежа, що висіла над ним угорі, свідчила, що він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, — він був у вбранні простого французького робітника. Хвилину, не довше, змушував я себе дивитися на нього крізь скло. Більш ніяких прикмет я не можу описати, бо нічого більше й не бачив... Згодом, від Пески та з інших джерел, я довідався про деякі подробиці його смерті й наведу їх тут, перш ніж облишити цю тему. Тіло його витягли з Сени, в тому самому одязі, про який я сказав. При ньому не було нічого, що могло б допомогти визначити його ім'я, суспільне становище чи місце проживання. Рука, що уразила його, безслідно щезла; обставини, за яких його вбито, зосталися нерозгадані. Хай інші самі зроблять свої висновки про це таємниче вбивство, як я зробив свої. Можу тільки сказати, що чоловік із рубцем на щоці був членом Братства (він вступив до нього вже після того як Песка виїхав з Італії), а два порізи у вигляді букви Т означали італійське слово «traditore», тобто «зрадник». Закон Братства покарав зрадника. Оце й усе, що я знаю про загадкову смерть графа Фоско. Через день після мого від'їзду тіло впізнала графова дружина, яку хтось повідомив про його смерть анонімним листом. Мадам Фоско поховала чоловіка на кладовищі Пер-Лашез. Графиня досі щодня власноручно прикрашає вигадливу бронзову огорожу довкола його могили вінками із живих квітів. Вона живе в щонайсуворішій самоті у Версалі. Не так давно вона опублікувала біографію свого покійного чоловіка. Цей твір не розкриває справжнього його імені, ані висвітлює справжню історію його життя — він цілковито присвячений вихвалянню його родинних цнот, прославлянню його непересічних талантів і переліку нагород та почестей, якими його осипали. Про обставини його смерті вона згадує дуже коротко, а на останній сторінці підсумовує: «Все його життя було боротьбою за священні принципи Порядку й права аристократії — і він прийняв мученицьку смерть за цю справу». III

Відколи я повернувся з Парижа, минуло літо, осінь, і нічого не сталося такого, про що варто було б тут згадати. Ми жили так тихо, скромно і всамітнено, що мого постійного заробітку цілком вистачало на всі наші потреби. Уже в новому році, в лютому, знайшлася наша перша дитина — син. Мої мати й сестра та ще місіс Везі були гостями на хрестинах нашого первістка, а місіс Клементс допомагала моїй дружині. Меріан стала хрещеною матір'ю нашого сина, а Песка й містер Гілмор (цей, так би мовити, «в письмовій формі») були його хрещеними батьками. Можу ще додати, що, коли містер Гілмор повернувся до нас через рік, він, на моє прохання, написав і свій власний звіт, поданий тут раніше, дарма що я одержав його найпізніше. Мені лишається тільки розповісти про подію, що сталася, коли нашому маленькому Волтерові виповнилося півроку. На той час мене послали в Ірландію — зробити замальовки для нашої газети, де я тепер постійно працював. Я пробув у від'їзді близько двох тижнів, регулярно листуючись з дружиною та Меріан; лише в останні три дні не писав їм, бо не певен був, де опинюся завтра. Назад я їхав уночі, а коли вранці прибув додому, то здивувався вельми, що ніхто мене не зустрів. За день до мого приїзду Лора й Меріан разом із дитиною десь поїхали. Записка моєї дружини, яку дала мені служниця, тільки побільшила моє здивування. Лора повідомляла, що вони поїхали в Ліммерідж. Меріан заборонила їй хоч що-небудь пояснювати в листі — мене просили незагайно їхати слідом за ними; я все, мовляв, зрозумію, коли прибуду в Камберленд, а тим часом я анітрохи не повинен тривожитись. Оце була і вся записка. Я ще міг устигнути на ранковий поїзд. Того самого дня після обіду я приїхав у Ліммерідж. Моя дружина й Меріан були обидві нагорі. Вони розташувалися (від чого я здивувався ще дужче) в тій самій кімнаті, де була моя студія, коли я оправляв гравюри для містера Ферлі. На тому самому стільці, на якому я, бувало, сидів за роботою, сиділа тепер Меріан, а Лора стояла біля пам'ятного мені стола й гортала невеликий альбом із малюнками, що їх колись давно я малював для неї. — Господи, і що привело вас сюди? — спитав я. — Чи ж знає містер Ферлі... Меріан не дала мені договорити, сказавши, що містер Ферлі помер. Його розбив параліч, після якого він так уже й не видужав. Містер Кірл сповістив їх про його смерть і порадив негайно їхати в Ліммерідж. Невиразне передчуття якоїсь великої переміни замріло в моїй голові, однак Лора заговорила швидше, ніж я встиг його усвідомити. Вона пригорнулася до мене, щоб краще натішитися подивом, що не сходив з мого обличчя. — Волтере, любий мій, — сказала вона, — чи ж треба нам виправдуватися в тому, що ми посміли сюди приїхати? Боюсь, коханий мій, що в такому випадку мені доведеться порушити наше правило й заговорити про минуле. — Немає ані найменшої потреби спогадувати минуле, — заперечила Меріан. — Ми можемо все пояснити, та ще й куди цікавішим чином, якщо заговоримо про майбутнє. — Вона підвелась і підняла дитину, що гукала й підстрибувала в неї на руках. — Чи знаєте ви, Волтере, хто це такий? — спитала вона, дивлячись на мене блискучими очима, в яких стояли сльози радості. — Навіть моєму збентеженню є межа, — відповів я. — Думаю, що я ще здатний розпізнати свою власну дитину. — Дитину! — підхопила вона з колишньою граційною веселістю. — І це ви так по-панібратськи відгукуєтеся про одного з найбагатших поміщиків Англії? Ось я звертаю вашу увагу на це вельможне немовля, але чи здогадуєтеся ви, в чиїй присутності стоїте? Авжеж ні! То дозвольте познайомити двох видатних людей: містер Волтер Гартрайт — і юний спадкоємець Ліммеріджу! Так вона сказала. Записавши ці її слова, я написав усе. Перо перестає слухатися моєї руки. Закінчено довгу, щасливу працю багатьох місяців. Меріан була нашим добрим ангелом — нехай же її словами закінчиться наша повість.