Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 28 page. Збігло чотири місяці. Настав квітень - місяць весни, місяць радісних перемін





Збігло чотири місяці. Настав квітень - місяць весни, місяць радісних перемін. Зима проминула мирно й щасливо у нашому новому домі. За цей час я добре потрудився — знайшов ще багато інших джерел для свого заробітку й поставив наші матеріальні справи на міцнішу основу. Звільнившись від постійної непевності й тривоги за майбутнє, які протягом такого довгого часу жорстоко виснажували, тяжко гнітили її, Меріан піднеслася духом — до неї помалу верталися колишня енергія і життєрадісність, воля і снага минулих днів. На Лорі, чутливішій до переміни обставин, ніж її сестра, ще помітніше позначився цілющий вплив нового, здоровшого життя. Втома і безнадійний смуток, що дочасно старили її, дедалі рідше затуманювали її риси. Неповторний вираз обличчя — найбільша її приваба — вертався до неї разом із колишньою вродою. Я помічав у ній лиш один наслідок того переживання, яке ще недавно загрожувало відібрати в неї розум і життя: вона не пам'ятала нічого з того, що сталося з нею від її від'їзду з Блеквотер-Парку й до нашої зустрічі на цвинтарі в Ліммеріджі. При найменшому натяку на той період вона мінилась на обличчі і вся тремтіла, слова її починали плутатись, вона безпомічно й даремно силкувалась пригадати, що з нею було. Тут і тільки тут сліди минулого були надто глибокі, щоб час міг так швидко їх зцілити. Що ж до всього іншого, то вона так явно видужувала, що іноді виглядала й поводилась зовсім як Лора незабутніх давніх днів. Ця радісна зміна, цілком природно, впливала на нас обох. То вона, то я пробуджували з довгого сну ті незнищенні спомини про наше швидкоплинне щастя в Камберленді — спомини про нашу любов. Поступово, непомітно наші повсякденні стосунки ставали дедалі стриманіші й напруженіші. Ласкаві, ніжні слова, що їх я так просто говорив їй в дні її нещастя й хвороби, нині чомусь завмирали на моїх вустах. Раніше, коли страх утратити її завжди був невідступно зі мною, я щоразу цілував її на ніч і при зустрічі вранці. А тепер чомусь не стало цього поцілунку в нашому повсякденному житті. Наші руки знов тремтіли, стрічаючись. Коли Меріан не була коло нас, ми боялися підвести одне на одного очі. Коли опинялись наодинці, розмова уривалась. Від випадкового дотику до неї серце моє починало калатати, як калатало воно колись у Ліммеріджі, — я бачив, як на відповідь знов ніжно шарілися її щоки. От ніби вернулись ті чудові часи, коли ми, вчитель і учениця, блукали по камберлендських пагорбах. Часом вона надовго поринала в мовчанку й задуму, а коли Меріан питала її, про що вона думає, відповідала: ні про що. Якось я сам собі подивував, що забув про свою роботу, замріявся над маленьким акварельним її портретом, намальованим на тлі літньої хатини, де ми вперше зустрілись, — так само, як колись, мріючи над ним, я забував про свою роботу над гравюрами із зібрання містера Ферлі. Дарма, що все так змінилося відтоді, з нашою воскреслою любов'ю, здавалось, воскресли для нас і золоті дні нашого минулого. Ніби час на уламках наших колишніх надій відніс нас назад, до тих знайомих, рідних берегів! Будь-якій іншій жінці я сказав би ті вирішні слова, які не смів, досі не смів сказати їй. Її цілковита безпомічність, самотність у житті й залежність від обережної ніжності, з якою я тільки й міг звертатися до неї, страх потривожити передчасно її сокровенні почуття, що їх своїм грубим інстинктом чоловіка я, може, не вмів розгадати, — всі ці міркування та інші, їм подібні, змушували мене невпевнено мовчати. І все ж я розумів, що необхідно цій нашій взаємній стриманості покласти край, що заради майбутнього наші стосунки повинні змінитись. Я розумів також, що першою чергою це залежить від мене. Що більше я про це думав, то трудніше було мені зробити спробу змінити становище — поки незмінними лишалися умови, за яких ми перебули зиму. Якось, не знати чому, спало мені на думку, що я зможу заговорити аж тоді, коли спочатку зміняться обставини, коли раптово порушиться розмірена одноманітність нашого мирного існування. Може, тоді мені легше буде заговорити, а Лорі й Меріан не так ніяково буде мене вислухати? Тож я одного ранку оголосив, що всі ми заслужили на невеличкий відпочинок і тому я пропоную помандрувати десь на нове місце. Трохи порадившись, ми вирішили побути два тижні на морському узбережжі. Наступного дня ми виїхали з Фулема в тихе містечко на південному узбережжі. Сезон ще не почався, і ми були єдині приїжджі. Скелі, берег, море, щоденні прогулянки в милій самотинності цієї місцини були просто щастям для нас. Повітря було тепле й ласкаве, краєвид із пагорбами, лісами й морською далиною так гарно мінився в потоках квітневого проміння, в грі світла й тіней, а море невтомно хлюпотіло під нашими вікнами, немовби, як і земля, відчувало тепло й свіжість весни. Перш ніж заговорити з Лорою, я, звісно, повинен був порадитися з Меріан. Як Меріан скаже, так і буде. Третього дня по приїзду мені випала нагода лишитися наодинці з Меріан. Тільки ми глянули одне на одного, як вона своєю чулою душею вловила мою думку, перш ніж я встиг її висловити. Із своєю звичною прямотою і рішучістю вона зразу ж заговорила про це — заговорила перша. — Ви думаєте про те, про що ми були згадали мимохідь того вечора, коли ви повернулися з Гемпшіру, — мовила вона. — Я вже давно гадаю, коли ж ви порушите свою обітницю мовчання. В нашій маленькій родині, Волтере, щось має змінитись. Ми вже не можемо жити далі так, як жили досі. Я це розумію так само добре, як і ви... і як Лора, дарма що вона все мовчить. Як дивно — мовби вернулися ті камберлендські дні! Ось ми з вами знов разом, і знов ми говоримо про ту, що обом нам найдорожча, — про Лору. От ніби ця кімната — літня хатина в Ліммеріджі, а ті хвилі б'ються об наш рідний берег!.. — У ті давні дні я керувався вашими порадами, — сказав я, — і тепер, Меріан, вірячи в них удесятеро дужче, я знов хочу покластися на вашу раду. На відповідь вона мовчки стисла мені руку. Я зрозумів, що моя згадка про минуле глибоко зворушила її. Ми сиділи біля вікна, і, поки я говорив, а вона слухала, ми обоє дивились, як ясне сонце виграє на величавих морських просторах. — Хоч би до чого призвела ця наша щира розмова, — сказав я, — чи радісно, чи печально закінчиться вона для мене — Лорині інтереси залишаться найбільшими інтересами мого життя. Коли ми поїдемо звідсіля, моє рішення вирвати з графа Фоско сповідь, якої мені не пощастило вирвати з його спільника, повернеться зі мною в Лондон так само напевне, як повернусь я сам. Ні ви, ні я не знаємо, як учинить ця людина, коли я зажену її в глухий кут. Судячи з його слів і дій, видно, що граф здатен завдати удар — через Лору — без будь-яких вагань, без найменших докорів сумління. В очах суспільства і закону наші теперішні стосунки не дають мені законного права захищати Лору — того права, що зміцнило б мене в боротьбі з графом. Це ставить мене у вельми невигідне становище. Для того щоб іти на двобій із графом у всеозброєнні, я повинен ставати до бою в ім'я моєї дружини. Поки що ви згодні зі мною, Меріан? — З кожним вашим словом, — відповіла вона. — Я не говоритиму про свої почуття, — провадив я далі, — не посилатимусь на свою любов — вона пройшла через усі випроби й нещастя. Нехай те, що я тільки-но вам сказав, буде єдиним виправданням тому, що я смію думати й говорити про неї як про мою майбутню дружину. Коли графове признання, до якого його треба змусити, є, на моє переконання, останньою можливістю всенародно визначити той факт, що Лора жива, тоді, з найменш себелюбної причини, визнаної нами обома, ми з Лорою повинні стати чоловіком і дружиною. Та, може, я помиляюсь? Може, ми могли б досягти нашої головної мети не тільки шляхом графового признання, а й якимись іншими шляхами, не такими непевними та небезпечними? Хоч я, скільки сушу голову, не знаходжу їх. А ви? — Я теж не знаходжу інших шляхів, хоч багато й марно про це думала. — Очевидно, — вів я далі, — ви теж ставили собі ті самі запитання, що й я ставив собі. Може, нам варто повернутися з нею в Ліммерідж тепер, коли вона стала така схожа на саму себе, й покластися на те, що її впізнають жителі села чи місцеві школярі? Чи, може, зробити експертизу її почерку? Припустімо, ми це зробимо. Припустімо, що її впізнають і визначать, що її почерк — це почерк Лори Ферлі. Чи ж дадуть нам ці два успішно доведені факти щось більше, ніж просто добру підставу звернутися до суду? Чи доведуть ці два факти містерові Ферлі, що Лора є Лора, коли їх заперечують свідчення її рідної тітки, медичний висновок про її смерть, факт похорону ще й надгробний напис? Ні! Нам хіба що вдасться заронити серйозний сумнів щодо істинності її смерті, а цей сумнів можна буде з'ясувати тільки шляхом законного розслідування. Припустімо, що у нас є матеріальні засоби (а у нас їх немає!), достатні, щоб узяти на себе судові витрати на всіх стадіях розслідування. Припустімо, нам пощастить розумними доказами розвіяти упередження містера Ферлі й спростувати брехливі свідчення графа, його дружини та всі інші фальшиві свідчення. Припустімо, що наші вороги не оголосять факту впізнання Лори недійсним (не відрізнили, мовляв, Анни Катерік від Лори), що вони не назвуть Лориного почерку хитрою підробкою, — всі ці припущення, більш чи менш, піддають сумніву очевидні речі, — але відкиньмо їх і спитаймо самі себе: до чого призведе перше ж запитання, яке з цього приводу поставлять самій Лорі? Які будуть наслідки? Ми надто добре знаємо, до чого це призведе. Ми знаємо, що вона нічогісінько не пам'ятає про те своє перебування в Лондоні. Чи її питатимуть віч-на-віч а чи ставитимуть їй запитання в суді публічно, вона все одно буде нездатна підтвердити правду своєї справи й захистити свої права. Якщо ви, Меріан, розумієте все це якось інакше, не так, як я, тоді завтра ж їдьмо в Ліммерідж і спробуймо! — Я розумію все це так само, Волтере. Ваша правда. Навіть коли б ми могли заплатити за судовий процес і врешті-решт виграли справу, весь процес тягся б нескінченно довго. Вічна тривога після всього того, що ми пережили, безнастанно терзала б наші серця. Ви цілком слушно кажете. їхати в Ліммерідж — безнадійна справа. Хотіла б я також поділяти й вашу певність щодо того, що необхідно випробувати останню можливість — загнати графа в глухий кут. Чи це хоч щось дасть, чи потрібне це взагалі? — Так, безперечно! Це ж і є реальна можливість визначити дату Лориного від'їзду з Блеквотер-Парку в Лондон. Не вертаючись більше до того, що я вже говорив вам про це, скажу тільки: я почуваю тверду впевненість — між датою Лориного від'їзду з Блеквотер-Парку й медичним свідоцтвом про смерть існує цілковита невідповідність. Ось де єдина слабинка у всій їхній змові! Якщо ми вдаримо по цьому слабкому місцю, змова розсиплеться на порох. А зброю для цього удару треба вирвати у графа. Якщо мені пощастить це зробити, наша з вами мета буде досягнута. Якщо ж я програю, ніхто не відшкодує Лорі її кривди, не поновить її у втрачених правах. — Ви боїтеся зазнати невдачі, Волтере? — Я не маю твердої впевненості в успіху, Меріан, і саме тому я так відверто розмовляю з вами. Серцем відчуваю, розумом розумію: надзвичайно мало надій вибороти для Лори краще майбутнє. Я знаю, що багатство своє вона втратила, знаю, що остання надія повернути Лорі її місце в світі залежить від милості її найгіршого ворога, — від людини, у якої ми досі не знайшли вразливих місць і, може, не знайдемо ніколи. І ось тепер, коли Лора все втратила й навряд чи поверне собі колишнє своє місце в житті, тепер, коли вона не має певності у завтрашньому дні, — вбогий учитель малювання нарешті сміє відкрити їй своє серце. В ті дні, коли вона була багата й вельможна, я був тільки вчителем, котрий спрямовував її руку. А нині, коли вона бідна й нещаслива, я прошу її руки, Меріан, прошу її стати моєю дружиною! Я замовк. Очі Меріан із теплим співчуттям дивилися на мене. Серце моє переповнилось, губи тремтіли. Та я не хотів, щоб вона мене жаліла. Я підвівся, щоб вийти. Вона теж підвелась, лагідно поклала руку мені на плече й затримала мене. — Волтере! — мовила вона. — Колись я була розлучила вас обох, гадаючи, що так буде краще і для неї, і для вас. Почекайте тут, мій брате! Почекайте, мій найдорожчий, найкращий друже, — Лора прийде й скаже вам про те, що я зробила! Вперше від того дня, коли ми з нею попрощалися в Ліммеріджі, вона доторкнулась вустами до мого чола. На щоку мені впала її сльоза. Вона рвучко одвернулась, показала мені на стілець і вийшла. Я сів біля вікна. Цієї хвилини вирішувалось моє життя. Я майже не дихав, не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись, тільки до болю гостро сприймав усе довкола. Сонце чомусь стало таке яскраве, аж сліпило мене, білі чайки, що кружляли далеко над морем, нібито черкали мені крилами обличчя, а м'яке хлюпотіння хвиль біля берега відлунювало громовими ударами в моїх вухах. Відчинилися двері. Лора, одна, ввійшла до кімнати. Отак вона була увійшла до їдальні в Ліммеріджі того ранку, як ми розлучились. Тоді вона йшла повільно, нерішуче, зупиняючись час від часу. Тепер вона спішила до мене на крилах щастя, обличчя її сяяло. Її любі руки самі обняли мене, ніжні вуста самі доторкнулися до моїх. — Мій любий! — прошепотіла вона. — Тепер ми можемо сказати одне одному про наше кохання? Її голівка довірливо прихилилась до моїх грудей. — Ох, я така щаслива нарешті! — мовила вона просто. Через десять днів ми стали ще щасливіші. Ми повінчалися. IV

Спокійна течія моєї оповіді несе мене все далі й наближається до кінця. На світанку нашого подружнього життя — через два тижні — ми повернулися в Лондон, і на нас злягла тінь мого майбутнього двобою з графом. Меріан і я старанно приховували від Лори, чому ми так поспішаємо вернутись. Необхідно було не дати графові вислизнути з наших рук. Був початок травня, а його договір про найм будинку на Форест-Роуд кінчався в червні. Коли б він поновив договір (а я мав підстави гадати, що він так і зробить), я був би певен, що він нікуди не дінеться від мене. Та коли б через якусь випадковість він раптом надумав виїхати з Англії, тоді мені треба було поспішати, щоб якнайкраще озброїтись перед нашою з ним зустріччю. Я був переповнений щастям. Бували хвилини, коли моя рішучість слабла і я бажав тільки одного: тішитися досягненням свого найзаповітнішого бажання — Лорина любов була моя! Вперше я став слабодухо думати про велику небезпеку, про зрадливість долі, про наше тихе нове життя і про те, якому страшному ризику я піддаю наше з такими труднощами здобуте щастя. Так, я чесно признаюся в цьому. На короткий час любов завела мене далеко від мети, якій я був несхитно вірний в дні горя й випробувань. Лора, сама того не підозрюючи, зманила мене вбік із кам'янистої стежки — вона ж несвідомо вивела мене на правильний шлях. Іноді уві сні її мучили спогади жахливого минулого, про які вдень вона нічого не пам'ятала. Однієї ночі (всього через два тижні після нашого одруження), коли я не спав і дивився на неї сплячу, я побачив дві сльози, що викотилися з-під її заплющених повік, почув її тихий, уривчастий шепіт і збагнув, що їй сниться та фатальна поїздка із Блеквотер-Парку в Лондон. Те несвідоме благання про допомогу, таке зворушливе й страшне в святості її сну, мов огнем обпекло мені серце. Моя рішучість ураз повернулася до мене, вдесятеро дужча, а наступного дня ми поїхали назад, у Лондон. Необхідно було, по-перше, знати, що за людина граф Фоско. Поки що справжня його біографія була для мене непроникною таємницею. Я почав збирати водно всі ті уривчасті відомості, що були в моєму розпорядженні. Важливий сам собою звіт містера Ферлі (Меріан дістала його, керуючись тими вказівками, які я дав їй взимку) нічим не допоміг мені в цій особливій справі. Читаючи його, я іноді подумки вертався до розповіді місіс Клементс про серію ошуканств, якими Анну Катерік заманили в Лондон, зробивши її знаряддям злочинної змови. Здійснюючи свій задум, граф і тут діяв дуже обережно, нічим себе не скомпрометувавши, — і тут він був недосяжний для мене. Потім я зайнявся щоденником Меріан, тими її записами, що їх вона вела в Блеквотер-Парку. На моє прохання вона ще раз прочитала мені сторінки, де йшлося про її колишнє зацікавлення графом, а також про ті стосовні до нього подробиці, які їй вдалося зібрати. В уривку, на який я посилаюсь, ідеться про його зовнішній вигляд і вдачу. Меріан пише, що граф «ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни», що він «цікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців». А ще «він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки, й він одержав листа з великою, схожою на державну, печаттю». Вона пояснювала його тривале перебування поза межами батьківщини тим, що він політичний емігрант. Але Меріан сама не знає, як пов'язати це з його широким закордонним листуванням і тим листом із державною печаттю. Адже політичні вигнанці не дістають офіційних повідомлень від своїх урядів. Відомості, взяті з її щоденника, разом із декотрими моїми припущеннями підказали мені висновок, якого я мав би дійти вже давно. Я сказав собі те саме, що Лора колись сказала Меріан у Блеквотер-Парку й що мадам Фоско була підслухала під дверима: граф був... шпигун. У Лори це слово вирвалось ненароком, у хвилину гніву. Я назвав його так цілком свідомо, завдяки логічним міркуванням дійшовши висновку, що його покликання в житті — шпигунство. У світлі цього ставало цілком зрозумілим його тривале перебування в Англії після того, як він досяг мети свого злочину. Того року, про який я пишу нині, в Кришталевому палаці Гайд-Парку відбувалася Всесвітня виставка. Чужоземців прибуло, як ніколи, багато, і вони все ще плавом пливли. Поміж них, безперечно, були сотні людей, за якими їхні уряди, невтомні у своїй недовірі, й тут стежили з допомогою своїх таємних агентів, посланих на англійські береги. Я жодної хвилини не сумнівався, що людина з таким кругозором, здібностями й суспільним становищем, як граф Фоско, не є пересічний чужоземний шпигун. Я підозрював, що він очолює цілу шпигунську мережу й уповноважений урядом, якому служить, керувати таємними агентами в нашій країні. Серед них, безсумнівно, були не тільки чоловіки, а й жінки, і я припускав, що місіс Рюбель, яку граф так вдало розшукав на місце доглядальниці в Блеквотер-Парку, була однією з них. Якщо моє припущення було правильне, могло виявитися, що становище графа Фоско таки вразливіше, ніж я досі сподівався. До кого ж мені звернутися, щоб довідатися більше про минуле цієї людини та про неї саму? Допомогти мені в цій притузі міг тільки його співвітчизник, і добре було б, якби я міг цілком покластися на того порадника. Перший, про кого я подумав у зв'язку з цим, був єдиний мій знайомець серед італійців — мій дивакуватий маленький приятель професор Песка. Професор так довго не з'являвся на цих сторінках, що читачі мої вже, мабуть, його й забули. Відповідно до правил цієї повісті, люди, причетні до неї, з'являються тільки тоді, коли їх захоплює течія подій. Вони приходять на ці сторінки і сходять з них не за моєю примхою, а за правом їхнього безпосереднього зв'язку з обставинами, про які ведеться мова. Ось чому не тільки професор Песка, а й мої матінка та сестра якийсь час були на задньому плані моєї оповіді. Мої відвідини маленького котеджу в Гемпстеді, впевненість моєї матері в тому, що справжня Лора померла, мої марні спроби розвіяти її і сестрине упередження, якого вони у своїй ревнивій любові до мене трималися все так само вперто; болісна необхідність приховувати від них моє одруження, аж поки вони навчаться справедливого ставлення до моєї дружини, — про всі ці подробиці я не писав, бо вони не мали істотного значення в цій історії. І дарма, що вони ще підсилювали мої тривоги й додавали гіркоти до моїх невдач, — невблаганна течія подій обходила їх стороною. З тієї самої причини я не розповідав тут про те, якою розрадою була для мене братня любов Пески, коли я зустрівся з ним після мого несподіваного від'їзду з Ліммеріджа. Я не описував тут, як мій маленький вірний друг проводжав мене на корабель, коли я відпливав до Центральної Америки, та як він галасливо радів моєму поверненню, коли ми зустрілися знов у Лондоні. Якби тоді я почував, що маю право прийняти Песчину пропозицію допомогти мені, я б давно вже вивів його на ці сторінки. Але, хоч я знав його бездоганну чесність і мужність, на які міг цілком покластись, я не був так само певен у його вмінні мовчати. Тільки тому всі свої розслідування я провадив сам-один. Тепер усім, мабуть, зрозуміло, що Песка не був цілковито відірваний від мене та моїх інтересів, — просто він не був пов'язаний з подіями останніх місяців. Він повсякчас лишався тим відданим, ладним на самопожертву другом, яким був усе своє життя. Та, перш ніж звернутися до Пески по допомогу, мені треба було самому подивитись, що за людина той, із ким мені доведеться мати справу. Адже доти я і в очі не бачив графа Фоско. Через три дні після нашого повернення з моря, я сам подався у Сент-Джонз-Вуд, на Форест-Роуд, десь між десятою та одинадцятою ранку. Погода була чудова, я мав кілька годин вільного часу. Я сподівався почекати трохи та й діждатися, поки графові закортить вийти на прогулянку. Впізнати він навряд чи мене впізнав би, побачивши за дня, адже того єдиного разу, коли він ішов за мною і простежив мене аж до самого помешкання, була темна ніч і він не міг роздивитися мого обличчя. Я нікого не запримітив у чільних вікнах його будинку. Тоді я пройшов мимо, звернув за ріг і заглянув через невисокий садовий мур. Одне із задвіркових вікон долішнього поверху було відчинене навстіж і затягнуте сіткою. Я нікого не побачив, але до мене долинули спочатку пронизливий пташиний посвист і співи, а тоді й густий розкотистий голос, який я зразу впізнав за описом Меріан. — Летіть на мій мізинчик, мої лю-лю-любесенькі! — кликав голос. — Вилітайте з клітки! Стрибайте нагору по східцях! Раз, два, три — нагору! Три, два, раз — наниз! Раз, два, три — віть-віть-віть! Граф дресирував своїх канарок, як робив це і в часи Меріан у Блеквотер-Парку. Я трохи почекав. Ось посвист і співи припинились. — Ідіть сюди та поцілуйте мене, мої любесенькі! — мовив глибокий голос. Відповіддю йому були щебет і писк, пролунав низький, Масний смішок, і все змовкло. А десь за хвилину я почув, як відчинилися вхідні двері. Я повернувся й пішов назад, до чільної сторони дому. Лункий розкотистий бас величаво підніс над тишею лондонського передмістя чудову арію з «Мойсея» Россіні. Відчинилась і зачинилась хвіртка палісадника. Граф вийшов на прогулянку. Він перейшов вулицю й попрямував до західних околиць Ріджентс-Парку. Я зостався на протилежному боці й пішов туди ж, тримаючись трохи віддалік од нього. Меріан підготувала мене до його величезного зросту, страхітливої опасистості й показної жалоби у вбранні, але не до разючої свіжості, бадьорості й життєвої сили цієї людини. Свої шістдесят років він ніс так легко, мовби їх було менше сорока. Підбивши свого капелюха трохи набакир, він ішов собі легкою, пружною ходою, помахуючи великим ціпком із золотою головкою й мугикаючи під ніс. Час від часу він поглядав із чудовою поблажливою усмішкою на будинки й сади обабіч вулиці, якою він ішов. Сказати б комусь приїжджому, що вся ця околиця належить графові, то він би й не здивувався. Граф ні разу не озирнувся і, здавалось, не звертав особливої уваги ні на мене, ні на будь-кого з перехожих, хіба що вряди-годи по-батьківському добродушно всміхався й підморгував діткам та їхнім няням, що траплялися йому дорогою. Отак він вів мене все далі, аж поки ми опинилися біля крамниць на західній стороні парку. Тут він зупинився біля кондитерської, зайшов туди (може, зробити замовлення) і зараз же вийшов із тістечком у руці. Катеринщик-італієць крутив перед кондитерською свою катеринку, на якій сиділа миршава скулена мавпочка. Граф зупинився, відкусив шматок тістечка і врочисто простяг решту мавпочці. — Бідний мій чоловічку, — мовив він з іронічною ніжністю, — у вас голодний вигляд! В ім'я священного людинолюбства я пропоную вам трохи підснідати! Катеринщик жалісливо простяг руку по милостиню від незнайомого добродія. Граф зневажливо здвигнув плечима й рушив далі. Ми йшли на вулицю до розкішніших крамниць між Нью-Роуд та Оксфорд-Стріт. Граф знов зупинився і зайшов до невеличкої оптичної крамнички, де у вікні видніло оголошення про те, що тут лагодять окуляри тощо. Звідтіля граф вийшов із театральним біноклем в руках, ступив кілька кроків і став перед афішею, виставленою у вікні музичної крамниці. Уважно переглянув афішу, поміркував хвилинку — й підкликав порожній кеб, що саме проїжджав мимо. — Оперна каса! — кинув він візникові й поїхав. Я перейшов вулицю й собі проглянув афішу. Сьогодні в опері давали «Лукрецію Борджіа». Бінокль у графових руках, його уважне переглядання афіші, його вказівка кебменові — все свідчило про те, що він намірявся опинитися в числі глядачів «Лукреції Борджіа». Я мав змогу дістати квитки для себе й свого друга в задніх рядах партеру завдяки давнім приятельським стосункам з одним із художників Оперного театру. Можливо, пощастить, і ми з супутником добре роздивимося графа — таким чином я б уже сьогодні впевнився, знає Песка свого краянина чи ні. З цих міркувань я одразу вирішив, як мені слід провести свій вечір. Я дістав квитки, лишивши дорогою до театру записку в професоровім помешканні. О восьмій без чверті я заїхав по нього. Мій маленький друг був у святковому, дуже піднесеному настрої, із пишною квіткою в петельці та небачено великим оперним біноклем під пахвою. — Ви готові? — спитав я. — Вжеж-авжеж! — відгукнувся Песка. І ми рушили до театру.
V

Лунали останні такти увертюри, і партер був уже заповнений публікою, коли ми з Пескою добулися до театру. Одначе в проході, що відділяв наші ряди від крісел партеру, було просторо — саме на це я і розраховував, маючи на увазі мету свого походу на виставу. Я підійшов до бар'єру за кріслами й оглянув їх одне по одному. Тут його не було. Я пройшовся проходом назад, уздовж лівої, від сцени, частини партеру й, уважно вдивляючись в публіку, побачив його. Він займав чудове місце, дванадцяте чи чотирнадцяте від кінця в третьому ряду. Я став по прямій лінії за його спиною, на відстані кількох рядів. Песка стояв поруч мене. Професор досі ще не знав, з якою метою я запросив його до театру, й чудувався, чом ми не підійдемо ближче до сцени. Завіса піднялась і почалась опера. Всю першу дію ми простояли там, де стали. Граф, поглинутий музикою оркестру й тим, що діялося на сцені, ні разу не озирнувся. Жодна нотка з чарівної опери Доніцетті не уникла його слуху. А він височів над сусідами, всміхався і потішено в такт покивував своєю величезною головою. Коли глядачі, що сиділи поруч нього, починали плескати в долоні зразу ж після якоїсь арії, не дожидаючи, поки оркестр дограє заключні акорди (як це завжди робить англійська публіка), він оглядався на них із виразом співчутливого протесту й ледь підіймав руку, чемно благаючи про тишу. Прослухавши особливо витончені арії чи особливо ніжні пасажі оркестрового акомпанементу, що їх глядачі не відзначали оплесками, він здіймав свої пухкі руки, обтягнені чудово припасованими чорними лайковими рукавичками, і на знак освіченого захоплення істинного меломана ледь-ледь поплескував ними. В такі миті його тихе оксамитове: «Браво! Бра-а-а...» — розлягалося в тиші глядачевої зали, мовби мурликання величезного кота. Найближчі його сусіди, простодушні червонощокі заїжджі провінціали, що зачудовано купалися в промінні лондонської моди, починали наслідувати його приклад. І не раз того вечора черговий вибух оплесків у партері починався з м'якого поплескування рук, обтягнених чорними рукавичками. Невситиме самолюбство цієї людини жадібно впивалося цією даниною визнання його музичного верховенства над публікою. Як же він тішився! Його широке обличчя, мов плесо, знай брижилося усмішками-блищиками. Коли завмирала музика, він роззирався довкруг, безжурно задоволений собою і ближніми своїми. «Ага! Ага! Ці варвари англійці таки дещо переймають у мене! Тут, там і повсюди я, Фоско, на всіх впливаю, всіх переважаю!» Якщо обличчя людські можуть промовляти, то ось так промовляло його обличчя. Закінчилась перша дія. Впала завіса. Публіка почала вставати зі своїх місць, роззиратися довкола. Це була хвилина, якої я вичікував. Пора було з'ясувати, чи знає його Песка. Граф підвівся разом з усіма й почав величаво озирати ложі в бінокль. Спочатку він стояв спиною до нас, тоді поволі обернувся в наш бік, задивився на ложі над нами; кілька хвилин дивився в бінокль, а потім, опустивши його, все зорив туди неозброєним оком. Саме цю мить, коли видно було все його обличчя, я вибрав, щоб звернути на нього Песчину увагу. — Ви знаєте отого чоловіка? — спитав я. — Якого чоловіка, друже мій? — Он того високого, огрядного, що стоїть обличчям до нас. Песка звівся навшпиньки й подивився на графа. — Ні, — відповів професор. — Того великого огрядного чоловіка я не знаю. Він відомий? Чому ви мені його показуєте? — Тому що маю поважні підстави цікавитися ним. Він італієць, ваш співвітчизник. Звати його граф Фоско. Знайоме вам це ім'я? — Ні, Волтере. Я не знаю ні імені, ні самого чоловіка. — Ви певні, що не знаєте його? Подивіться ще раз, уважно придивіться. Коли ми вийдемо з театру, я розповім вам, навіщо це мені потрібно. Стривайте, я допоможу вам вилізти сюди, — звідси вам його буде краще видно. Я допоміг маленькому професору стати на край помосту, на якому були розташовані задні ряди партеру. Тепер його невеличкий росточок не заважав йому — він міг дивитися в партер понад високі дамські зачіски. Стрункий, русявий чоловік із рубцем на лівій щоці, який стояв поруч нас і якого я досі не помічав, уважно дивився на Песку, коли я того підсаджував, але ще уважніше задивився туди, куди був спрямований Песчин погляд, — на графа. Можливо, наша розмова долетіла до його вух і збудила його цікавість, — так я подумав. Тим часом Песка пильно вдивлявся в повернуте до нього й трохи задерте догори широке, повне, усміхнене лице. — Ні, — сказав він, — я ніколи у вічі не бачив того великого гладкого чоловіка. Цієї миті граф опустив погляд на ложі, що були просто позад нас. Очі двох італійців стрілися. За хвилину до цього повторне Песчине твердження було переконало мене, що він не знає графа. А зараз я переконався, що сам граф знає Песку! Граф знав його і, що ще дивніше, дуже його боявся! Неможливо було витлумачити інакше те, що сталося з обличчям цього негідника. Воно вмить спотворилось, із жовтавого зробилось бліде, аж синє, всі риси ураз закам'яніли, холодні сірі очі злодійкувато обмацували Песчине обличчя, граф закляк від голови до п'ят — ось що я вичитав з його вигляду. Всього його пройняв смертельний жах, і тіло, й душу, і причиною цього стало те, що він упізнав маленького Песку! Стрункий чоловік із рубцем на щоці досі стояв біля нас. Певне, він теж завважив те враження, яке Песка справив на графа. Схожий на чужоземця, він мав манери джентльмена і м'які риси, і його цікавість до того, чим ми займались, не була настирлива. Я, зі свого боку, був так спантеличений зміненим виразом графового обличчя, так приголомшений цим зовсім несподіваним для мене поворотом справи, аж розгубився і не знав, що казати чи робити далі. Песка вивів мене з того стану, зістрибнувши вниз, до мене. — Як той товстун витріщився на мене! — вигукнув професор. — Та невже й справді на мене? Чи ж я знаменитий? Як він може знати мене, коли я його не знаю? Я все невідривно стежив за графом. Коли Песка зістрибнув униз, граф теж зробив рух убік, аби не згубити з поля зору маленького чоловічка, який тепер ніби ще понижчав. Мені хотілося знати, що він зробить, коли я відверну від нього Песчину увагу. Тож я спитав професора, чи не знайде він своїх учениць серед дам у ложах. Песка зараз же підніс до очей свого величезного бінокля й звільна повів ним по горішніх ярусах театру, ревно вишукуючи там своїх учениць. Ледве граф помітив, що Песка більше не дивиться в його бік, він крутнувся, швидко протиснувся повз людей, які займали місця в дальшому від нас кінці ряду, й щез у центральному проході партеру серед глядачів, що прогулювались. Я схопив Песку за руку і, на превеликий його подив, потяг його за собою, щоб перейняти графа, перш ніж той сягне головного виходу. Я трохи здивувався, що стрункий чоловік випередив нас, спритно петляючи серед юрби, яка затримувала наше з Пескою просування. Коли ми добулися до фойє, графа вже не було — не видно було ніде й чужоземця з рубцем. — Їдьмо додому! — сказав я. — Їдьмо до вас, Песко. Мені необхідно поговорити з вами наодинці... я повинен негайно поговорити з вами. — Господи-святий-Боже! — вигукнув професор, зовсім збитий з пантелику. — В чім річ? Що сталось? Я швидко йшов уперед, не відповідаючи йому. Обставини, за яких граф покинув театр, наводили на думку, що його незвичайне бажання будь-що уникнути можливої зустрічі з Пескою може штовхнути його й до інших крайнощів. Він міг вислизнути й від мене, коли б надумав виїхати з Лондона. Мою зустріч із ним не можна було відкладати ані на день — необхідно було побачитися з ним сьогодні ж. А ще мене непокоїла думка про того чужоземця з рубцем, що випередив нас, — я запідозрив, що він подався за графом з якимось певним наміром. Стривожений всім цим, я вирішив якомога швидше викласти все Песці. Щойно ми опинились наодинці в його кімнаті, я приголомшив його ще дужче, просто й коротко пояснивши йому, навіщо мені потрібен граф. — Друже мій, та чим же я можу вам допомогти? — заблагав професор, жалібно простягаючи до мене свої маленькі ручки. — Чорт-зна-що-казна-що! Як я допоможу вам, Волтере, коли навіть не знаю того чоловіка? — Зате він знає вас, він вас боїться. Він утік із театру, щоб не здибатися з вами, Песко! У нього є якась на те причина. Згадайте ваше минуле, до вашого приїзду в Англію. Ви покинули Італію «через політику», як ви мені самі сказали. Ви ніколи не пояснювали мені, що ви мали на увазі, я і зараз не розпитую вас ні про що. Я тільки прошу вас, поспитайте вашу пам'ять: чи немає в минулому якогось пояснення тому раптовому жаху, що охопив графа, коли він побачив вас? На мій невимовний подив, ці, з мого погляду, цілком безневинні слова справили на Песку таке саме разюче враження, яке він сам був справив на графа. Рум'яне личко мого друга вмить пополотніло, і, тремтячи з голови до п'ят, він помалу позадкував од мене. — Волтере! — мовив він. — Ви не знаєте, чого ви просите! Ці слова він вимовив пошепки, він дивився на мене таким поглядом, ніби я раптом указав йому на якусь приховану небезпеку, що загрожувала нам обом. За одну мить цей веселий, життєрадісний, дивакуватий чоловічок так перемінився, що коли б я зустрів його такого на вулиці, то нізащо не впізнав би. — Даруйте мені, якщо я ненавмисне скривдив вас, завдав болю, — відповів я. — Згадайте, як тяжко постраждала моя дружина від руки графа Фоско. Згадайте, що виправити це лиходійство я зможу тільки в тому разі, коли матиму в своїх руках засіб, щоб спонукати його до правдивого зізнання. Все, що я сказав, Песко, я сказав тільки заради неї. Ще раз прошу вас пробачити мене... Більше мені нічого сказати. Я підвівся, щоб піти. Але не дійшов до дверей, як він зупинив мене. — Стривайте, — сказав він. — Ваші слова потрясли мене. Ви не знаєте, як я покинув свою батьківщину й чому я її покинув. Дайте мені отямитись... дайте подумати, якщо тільки я зможу думати. Я вернувся до свого стільця. Він ходив туди-сюди по кімнаті, безладно розмовляючи сам із собою своєю рідною мовою. Кілька разів перетнувши кімнату взад-вперед, він раптом зупинився переді мною і з дивною ніжністю і врочистістю поклав мені на груди свої маленькі ручки. — Покляніться мені, Волтере, — мовив він, — що у вас немає іншого шляху до того чоловіка, окрім цього випадкового шляху через мене. — Іншого шляху немає, — відповів я. Він відійшов до дверей, обережно визирнув у коридор, тоді зачинив двері й вернувся до мене. — Того дня, коли ви врятували мені життя, Волтере, — сказав він, — ви здобули безперечну владу наді мною. Від тієї хвилини життя моє належить вам. Беріть його. Так! Я кажу те, що думаю. Коли я скажу вам те, що маю намір сказати, — правдиві слова, як всеблагий Господь над нами, — моє життя буде у ваших руках. Песка весь тремтів. Глибока серйозність, з якою він висловив цю незвичайну засторогу, переконала мене, що він говорить правду. — Затямте! — провадив він далі, пристрасно махаючи на мене маленькими ручками. — Сам я не бачу, не знаю ніякого зв'язку, що може існувати між чоловіком, якого ви називаєте Фоско, і моїм минулим, про яке я розповім вам, — заради вас. Якщо ви самі добачите той зв'язок, збережіть це для себе, не кажіть мені нічого, на колінах благаю вас, хай я нічого не знатиму, хай я буду непричетний до всього цього, щоб я був сліпий, як нині, щоб не бачив майбутнього! Він вимовив ще кілька слів, непевно, без ладу й складу, і знову замовк. Я бачив, як тяжко йому висловлюватись по-англійському за таких серйозних обставин, коли він не міг дозволити собі вживати звичні для нього неправильні звороти мови й кумедні слівця. Я розумів, що через це його тільки бере ще більша нехіть узагалі розмовляти зараз зі мною. На початку нашої з Пескою дружби я навчився читати й писати (але не розмовляти) його рідною мовою, тож тепер я запропонував йому висловитися по-італійському, а я, коли чогось не збагну, перепитаю його по-англійському. Він прийняв цю пропозицію. Мова його потекла плавно, говорив він пристрасно, збуджено, промовляли і всі його риси, вся його буйна, відчайдушна італійська жестикуляція, але він ні разу не підвищив голосу. Я почув од нього розповідь, що озброїла мене для останнього в цій повісті, вирішального поєдинку[4]. — Ви не знаєте нічого про ті причини, через які я покинув Італію, — почав він. — Ви тільки знаєте, що причини ті були політичні. Коли б я виїхав з Італії і прибився сюди як вигнанець, переслідуваний своїм урядом, я не робив би з цього таємниці ні для вас, ні для будь-кого іншого. А я приховував ці причини, бо жоден уряд не засуджував мене до вигнання. Ви, звісно, чули, Волтере, про таємні політичні товариства, що підпільно існують у всіх європейських столицях? До одного з таких товариств і я належав на батьківщині й досі числюся його членом тут, в Англії. Я приїхав сюди за розпорядженням свого начальника. В дні моєї юності я був надто запальний і міг скомпрометувати себе й інших. На цій підставі мені наказано було емігрувати до Англії й чекати. Я емігрував, я чекав... і чекаю досі. Мене можуть завтра ж відкликати назад. А може — через десять років. Мені все одно — я живу тут, заробляю на прожиття уроками італійської мови й чекаю. Я не порушу ніякої присяги (зараз ви довідаєтеся чому), коли, щоб бути цілком щирим, скажу вам ще й як називається те моє товариство. Просто цим самим я віддам своє життя у ваші руки, адже коли хто-не-будь довідається, що я розказав це вам, мене вб'ють. Це така сама певність, як і те, що ми з вами сидимо ось тут. І тоді він прошепотів мені на вухо кілька слів. Я свято бережу таємницю, яку він так самовіддано довірив мені. Досить буде, коли я назву товариство, до якого належав Песка, просто «Братством» — тут і ще в кількох місцях, де його торкнеться моя оповідь. — Мета, яку ставить перед собою наше товариство, — вів далі Песка, — та сама, яку ставлять перед собою і всі інші такі товариства: скинення тиранів та утвердження прав народу. Братство має два принципи: поки життя людини корисне чи вона хоча б не завдає шкоди довколишнім, то вона має право тішитися життям. Та коли людина живе на шкоду іншим, вона втрачає право на життя. І відняти в такої людини таке право — це не тільки не злочин, а необхідний, правильний вчинок. Чи ж мені розповідати вам, англійцеві, за яких страшних умов гніту й сваволі зросло наше товариство. Адже ви, англійці, так давно завоювали свою свободу, що вже встигли благополучно забути, скільки крові пролито за неї та до яких крайнощів ви мусили вдаватись, поки добули ту свободу, — тож не вам судити, на які крайнощі можуть піти з відчаю люди, що належать до уярмленої нації. Те залізо, що в'їлося в наші душі, сидить там надто глибоко, щоб ви могли його розгледіти. Не судіть нас, вигнанців! Можете сміятися з нас, не довіряти нам, широко розплющуйте вражені очі, коли раптом побачите наше істинне «я», що тліє в глибині наших сердець під маскою зовнішньої респектабельності і вдоволеності, як, наприклад, у мене, й живе часом у тих, кому не так поталанило, як мені, у не таких гнучких, і витривалих, придушених постійними злиднями і лютою нуждою, — але не судіть нас! За часів вашого Карла Першого ви б, може, зуміли поставитися до нас із усією справедливістю, але ви задовго розкошували своєю свободою і стали нездатні зрозуміти нас. Це вперше в житті він одкрив мені своє серце, слова ринули від самої глибини душі, палкі та щирі, але говорив він стиха, не перестаючи жахатися своєї власної відвертості. — Поки що вам, певне, здається, нібито наше Братство нічим не різниться від інших товариств, — провадив він далі. — Адже його мета, як на ваш англійський погляд, — сіяти анархію та готувати революцію. Воно, мовляв, убиває поганого короля чи лихого міністра, неначе б той і той були небезпечні дикі звірі, яких треба знищити при першій-ліпшій нагоді. Припустімо, що це так. Але закон нашого Братства різниться від правил інших таємних товариств, які тільки є на світі. Члени нашого Братства не знають одне одного. Є голова Братства в Італії, і є голови за кордоном. Кожен голова має свого секретаря. Голови й секретарі знають членів Братства, але рядові члени Братства не знають одне одного, аж поки старші не визнають за потрібне, виходячи з політичних обставин чи з організаційних інтересів товариства, познайомити когось із кимось. Тим-то з нас не беруть ніяких присяг при вступі до Братства. Ми до кінця наших днів носимо на тілі таємний знак Братства, за яким нас можна розпізнати. Ми маємо право займатися нашими повсякденними справами, але повинні повідомляти про себе голові чи секретареві чотири рази на рік, на випадок, коли будемо потрібні. Нас попереджують, що коли ми зрадимо Братство чи завдамо йому шкоди заради інших інтересів, нас спостигне кара — чи від руки невідомої нам людини, яка може бути послана з іншого краю землі, щоб завдати смертельного удару, а чи від руки найближчого друга, котрий теж, скільки тривала дружба, лишався невідомим для провинного членом Братства. Іноді покару відкладають на невизначений строк, іноді зраду негайно карають смертю. Найперший наш обов'язок — навчитися чекати, а другий наш обов'язок — уміти беззаперечно виконувати наказ, коли його вже дано. Дехто з нас може прожити життя й ні разу не знадобитися Братству. А декого можуть прикликати до справ Братства у перший же день вступу до його членів. Сам я, маленький, жвавий, веселий чоловік, якого ви добре знаєте, чоловік, що самохіть і мухи не скривдить, — я замолоду під впливом однієї події, такої жахливої, що й не розповім вам про неї, вступив до Братства, підштовхнутий хвилинним поривом, от ніби надумав порішити сам себе. І понині я лишаюся його членом, і до самої смерті буду ним, хоч би що я думав про Братство тепер, за кращих обставин моїх зрілих літ. Коли я був ще в Італії, мене обрано секретарем Братства, і всіх тогочасних його членів, по одному, показали мені, так само, як кожного показали моєму голові. Я почав розуміти, до чого він хилить, почав розуміти, до якого висновку підводить його незвичайна історія. Він помовчав хвильку, пильно дивлячись на мене, і заговорив знову аж тоді, коли, очевидно, здогадався, яка думка промайнула в моїй голові. — Ви вже зробили свої висновки, — мовив він, — я бачу це з вашого обличчя. Не кажіть мені нічого, не довіряйте мені своїх здогадів. Дозвольте мені зробити для вас останню жертву, й на тому покінчімо з цією розмовою, щоб ніколи до неї не вертатись. Він зробив мені рукою знак мовчати, встав, скинув свого сурдутика й закотив рукава сорочки на лівій руці. — Я пообіцяв вам розказати все, — прошепотів він мені на вухо, не спускаючи ока з дверей. — Хоч би що сталося в майбутньому, ви не зможете дорікнути мені тим, нібито я приховав од вас щось, життєво для вас необхідне. Я сказав вам: Братство розпізнає своїх членів за характерним знаком, якого вони носять на собі все життя. Гляньте самі! Він підняв руку й показав мені глибоко випечене тавро темно-багряної барви — над ліктем, із внутрішнього боку. Я не стану описувати, що саме воно зображало. Скажу тільки, що тавро було круглої форми й таке маленьке, що його можна було закрити шилінговою монеткою. — Людина з такою позначкою, випеченою в цьому місці, є член нашого Братства, — сказав він, опускаючи рукав сорочки. — Того, хто хоч раз зрадив Братство, рано чи пізно знайдуть старші, що знають його в обличчя, тобто голови й секретарі, і скарають на смерть. Якщо він зрадив — він мертвий. Ніякі людські закони не порятують його. Затямте все, що ви почули й побачили. Робіть які завгодно висновки. Тільки, ради Бога, хоч би що ви дізналися, хоч би що зробили, не розповідайте мені нічого! Дайте мені змогу побути непричетним до всього цього, звільніть мене від відповідальності, сама думка про яку жахає мене, адже, наскільки я знаю, ця справа мене не стосується. Скажу ще насамкінець — даю вам чесне слово джентльмена, присягаюсь словом християнина, — якщо той чоловік, котрого ви показали мені в опері, знає мене, значить, він так змінився чи так замаскувався, що я не впізнав його. Я не знаю, що він робить в Англії, з якою він тут метою. Я ніколи не бачив його, ніколи не чув того імені, яким він називає сам себе, — до цього вечора. Мені більше нічого сказати. Лишіть мене тепер самого, Волтере. Все це так мене приголомшило. Мене потрясла моя власна відвертість. Дайте мені змогу отямитись. Я постараюся знов стати самим собою, коли ми з вами стрінемося знов. Він упав на стілець і, відвернувшись од мене, затулив обличчя руками. Я пошепки сказав йому на прощання слова вдячності, які він міг почути чи й ні, за своїм бажанням, і тихо відчинив двері, щоб не турбувати його більше. — Я збережу згадку про цей вечір у святая святих мого серця, — сказав йому я. — Ви ніколи не розкаєтеся в тому, що довірилися мені. Можна мені прийти до вас завтра? Можна прийти рано, о дев'ятій годині? — Так, Волтере, — відказав він, лагідно дивлячись на мене й розмовляючи знов по-англійському, — певне, єдиним його бажанням нині було якомога швидше вернутися до наших звичних стосунків. — Приходьте розділити мій скромний сніданок до того, як я піду по своїх уроках. — На добраніч, Песко. — На добраніч, друже мій. VI

Date: 2016-02-19; view: 305; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию