Хасанйегових J. Оправном силогизму // Авали Правног фак. у Београду. - Београд, 1996. - Г. 44, бр. 2/3.- С. 165-172

конфліктів практично неможливо.¹ По-перше, тому що неможлив передбачити усі вірогідні життєві ситуації, що можуть набути фор-s ми юридичного конфлікту. Історичний розвиток суспільства з не­обхідністю породжує нові оригінальні форми соціальних конфлік-¹ тів, і юридична формалізація процедур іх розв'язання може тільки в \ часовому відношенні слідувати за їх виникненням. Тому в момент_: актуалізації цих конфліктів невизначеність шляхів їх розв'язання максимальна. Щоб уникнути небезпеки явно неправових рішень, використовується механізм змагальності сторін обвинувачення та захисту.² По-друге, у випадку протилежної ситуації, коли стаття закону чітко передбачає наявний юридичний факт, але загальна соціальна ситуація докорінно змінилась і тому даний факт оцінює­ться вже по-новому, також можливе неправове рішення (на основі застарілої статті закону). Змагальний момент у даному випадку за­безпечує в судовому процесі механізм "переливання права" зі сфе­ри реального функціонування суспільства у формалізований доста­тньо статичний процесуальний інститут судочинства.³ По-третє, сама суперечлива природа права, що проявляється у протиборстві інтересів суспільства і прагнень індивіда, його прав і прав більшос­ті,⁴ також неминуче створює великий простір для вибору варіантів розв'язання юридичного конфлікту, тому запобігання неправових рішень передбачає змагальність. Отже, юридична практика відріз­няється достатньо визначеною специфікою у розв'язанні юридич­них конфліктів, які мають явно динамічний, суперечливий харак­тер.⁵ Ця специфіка проявляється в постійній боротьбі між супереч­ливими тенденціями: з одного боку, - намаганням максимально формалізувати процедуру розв'язання юридичних конфліктів, до­водячи її до автоматизму, а з іншого - вимушеною необхідністю допускати змагальний момент у судовому процесі з метою забезпе-

¹ Simon М.А. Truth, justice and probabilistic reasoning // Praktische Vernunft und
Rechtsanwendung = Legal system and pra^cal reason.-Stuttgart, 1994.-P. 214-21?.

² Осипов Ю.К. К вопросу об обьекшвной истине в судебном процессе // Правоведение. -
1960. - №2. - С. 120-130; Матюшин Б.Т. Судебное доказывание как элемент судебного
познания // Теория и практика установления истины в правоприменительной деятельности.
Сб. науч. тр.- Иркутск, 1985. - С. 51-57.

³ Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. // Кони А.Ф. Избранные
произведения. Статьии заметки.Судебные речи. Воспоминания. - Ы.: Гос. изд. юр. лит.,
1956.- С. 19-48.

⁴ Sadursld W. Human rights and fundamentalValues // Biotechnologie, Ethik und Recht im
wissenschaftlichenZeitatter. - Stuttgart, 1991. - XV. - P. 114-120.

Солодухіша A.O., Солодухин O.A. Юридическая диалектика: круг проблем // Солоду-хина АО., Солодухин О.А Юридический диалог. Теория и практика, круг проблем. - М.: «Экспертное бюро-М», 1998. - С. 42-49.

чення прийняття правових рішень з урахуванням мінливих право­вих реалій у суспільстві.'

Право - найбільш ефективний механізм, винайдений цивіліза­цією для розв'язання особливо гострих соціальних конфліктів різ­ного плану, сфер діяльності й рівня значущості.² Але саме воно, як це не парадоксально, внутрішньо небезконфліктне. Причому власна конфліктна природа права не тільки не заважає розв'язувати соці­альні конфлікти, але саме завдяки їй право спроможне виконувати це основне своє соціальне призначення. З чого це випливає?

^Конфлікти породжуються суперечливістю інтересів. Щоб ефек­тивно "знімати" ці конфлікти, право повинно в усіх випадках давати чітке й однозначне їх розв'язання.³ Такі рішення приймаються на основі чітко визначених статей закону, свідомо сформульованих у такий спосіб, щоб максимально запобігти можливості неоднозначно­го їх тлумачення. Отже; право, щоб бути ефективним засобом соці­ального розв'язання конфліктів, у зовнішньому своєму прояві по­винно характеризуватися такими рисами, як строга формальна ви­значеність, несуперечливість, авторитетність, офіційність і забезпе­ченість державним примусом. Воно також має бути рівним масшта­бом щодо різних людей, характеризуватись експресивною нейтраль­ністю, послідовністю, завершеністю й стабільністю. Чим стабільніше законодавство, тим воно авторитетніше й, відповідно, ефективніше;

Але тут, у структурі "соціальний конфлікт - правове його розв'язання", виникає парадоксальна ситуація. Щоб розв'язувати соціальні конфлікти, суперечливі й динамічні за своєю природою, право, навпаки, має бути однозначним, несуперечливим і стабіль­но-статичним. І, як наслідок, виходить, що нібито право є нереле-вантним щодо самого предмета свого регулювання, неадекватним його природі, тому відповідні ситуації розв'язуються не в своїй суті, а тільки зовнішньо, а їх суперечливість ще більше "зага­няється" в глибину соціальних відносин. Такі випадки можливі, й окремі їх приклади наявні в системі правовідносин будь-якої край­ни. Але вони ніколи не є визначальними, інакше соціальна супере­чливість тільки б накопичувалася, неминуче призводячи до соці-

¹ Тарусина Н.Н. Конфликт и конфликтность - понятия юрисдикционного процесса // Проблемы понятийного аппарата наук гражданского и гражданского процессуального права. - Ярославль, 1987. - С. 105-113; Липшицев М.Г. Нормативно-правовые аспекты разрешения конфликтов: Автореф. дис.... канд. юрид. наук /Рос. акад. гос. службы при Президенте Рос. Федерации. - М., 1996.

Коркунов Н.М. Общественное значение права // Коркунов Н.М. Сборник статей. 1877-1897. - СПб., 1898. - С. 65-76.

³ Худойкина Т.В. Юридический конфликт динамика, структура, разрешение: Автореф. дис....канд. юрид. наук/РАН, йн-т государства и права. -М., 1996.

альних вибухів, а право просто не визнавалося б ефективним засо­бом розв'язання конфліктів. Усе це приводить нас до висновку, що природі права властиві особливості, які роблять його релевантним самому предмету реалізації права.

Цими особливостями є, по-перше, прихована суперечливість між зовнішнім проявом права і його внутрішньою сутністю,¹ по-друге, суперечливість, конфліктність сутності самого права. Пер­винна субстанція права самоконфліктна за своєю природою,

У чому це проявляється? Передусім у соціальному призначен­ні права. Будучи духовною цінністю, пов'язаною з такими мораль­ними категоріями, як справедливість, рівність, захищеність, право є необхідною умовою реалізації свободи індивіда в суспільстві.³ Са­ме право як гарантія свободи, як шлях до свободи особистості й суспільства в цілому береться сьогодні за ідеал у країнах, зорієнто­ваних на розбудову правової держава⁴ Однак, право як гарантія свободи, так само як і поняття правової держави, не є несуперечли-вим концептуальним витвором, в його основі лежить фундамен­тальний конфлікт між інтересами особистості й спільноти.

Окремому індивідові, особистості, щоб реалізувати свою сво­боду, щоб самореалізуватися, необхідно постійно збільшувати і розширювати свої чи то творчі, чи то організаційні потенції, силу і владу. Автентична самореалізація завжди веде до розширення сили і влади особистості, а отже, влади над кимось і за рахунок когось, і тому обмежує тією чи іншою мірою свободу інших і таке ж саме їхнє право на свободу. "Повна реалізація права веде до безправ'я" (Summum jus, summa injuria), - стверджували ще римські юристи. У суспільстві відбувається постійне балансування між правовим на­данням індивідуумам можливості самореалізації (оскільки саме особистості найбільш відповідальні за прогрес) і правовим обме­женням "самореалізацш", які явно суперечать інтересам більшості.⁵ Отже субстанційний конфлікт між інтересами мас і особистості, а на міждержавному рівні - інтересами окремої країни та світовим

¹ Явич Л.С. Диалеюика формы и содержания в праве // Философские проблемы государ­ства и права. - Ленинград: ЛГУ, 1970. - С. 24-43; його ж: Сущность, содержание и форма в праве // Методологические проблемы советской юридической науки. - Москва: Наука, 1980. -С. 38-66.

^% Халфіша Н.В. Диалектические противоречия и право // Советское государство и право. -1988. - № 1. - С. 30-37; Koopmans Т. Juridische dialectiec. - Amsterdam, 1982.

³ Нереесянц B.C. Ценность права как триединства свободы, равенства и
справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. - М.:
ИГПРАНД996.-С.4-И:

⁴ Нереесянц В.С. Право - математика свободы. Опыт прошлого и перспективы,- М.:
Юрист, 1996.

⁵ Дудин А.П. Диалектика правоотношения. - Ленинград, 1987.

співтовариством,¹ зумовлює суперечливу сутність права і цим ро­бить його тотожним за фундаментальною структурою тим конфлікт­ним соціальним явищам, які повинні бути врегульовані правом. То­тожність динамічної природи права соціальній динаміці конфліктів² забезпечує його принципову придатність для досягнення своїх цілей.

Але соціальна мета права, що випливає з його сутнісної природи, досягається опосередковано. Щоб розв'язати якусь конфліктну ситуа­цію, треба хоча б умовно вийти за її межі: суперечливість інтересів у якомусь конфлікті, що накладена на суперечливу природу права, в своєму поєднанні не дадуть потрібного результату. Тому право діє опосередковано через свою зовнішню форму прояву^ зазначену вище. Саме формальна визначеність, однозначність і несуперечливість пра­вових приписів і є тим специфічним механізмом, завдяки якому право є ефективним засобом зняття соціальних конфліктів.

Право і пізнання також не утворюють ідеального теоретико-практичного тандему. Суперечність між суспільством і правом роз­в'язується гносеологізованим процесом реалізації права, але саме пізнання, сама гносеологія також перебувають стосовно права у відношенні тотожності й протилежності, тобто складають спе­цифічну суперечність, своєрідний гносеологічно-правовий конф­лікт.³ Розглянемо ж, у чому це конкретно проявляється;

Право - тотально гносеологізоване явище, а гносеологія - то­тально нормативна.⁴ На онтологічному рівні ці явища взагалі зли­ваються і стають тотожними самі собі, між ними немає суперечок, у них одне й те ж призначення - адекватна орієнтація в навколиш­ньому світі; Ця онтологічна тотожність зберігає свої ознаки і на більш конкретних рівнях буття, рівні соціальних відносин і навіть правової самосвідомості та поведінки окремої особистості. Гносео-логізованість права і нормативність гносеології показують, що в специфічних субстанціях пізнання і права є якісь фундаментальні спільні елементні відокремлення яких веде до втрати основної якості права як права і пізнання як пізнання.

Проте в історії теоретико-правової думки XX ст. ми маємо ві­домий приклад принципового заперечення полісубстанцшної при­роди права. Так, засновник і адепт учення про чисте право Ганс

¹ Burton X, Dukes F. Conflict: Practices in management, settlement a. resolution. - L.;
Basingstoke: Macmillan, 1990; Mitchell C.R. The Structure of International Conflict. - L.,1981; De
Keutk A. The Logic of Conflict: Its Origin, Development and Resolution // Conflict in World
Society. A New Perspective on International Relations. - L., 1984.

² Sajo A. Social-legal change and social conflict// Actajur. - Budapest, 1985. - T. 27, fasc. 1/2. -
P. 111-132.

³ IIcpiihB. Правна знаност и дщалектика. - Загреб, 1962.

⁴ Див. вище підрозділи 3.1., 3.2.

Кельзен стверджував постулат про абсолютну субстанційну чисто­ту правової матерії, з якої саме складається основна і висхідна Grand-норма. їй не притаманні ніякі моральні, пізнавальні, релігійні; естетичні домішки. Вона є правом, вона розгортає з себе систему права, всі інші соціальні форми тільки прив'язуються до права, виражають себе через право, але не є правом у власному ро­зумінні слова.¹

У такому разі те ж саме логічно було б стверджувати про будь-яку з указаних форм суспільної свідомості. Тобто можна було б говорити про чисту моральність і, відповідно, чисте добро, добро, яке не є нормою (і право, яке не є добром); можна говорити про чисте пізнання, яке антиметодологічне, ненормативне, що не є ніяким правилом і немає ніякої спрямованості. У такому разі істина перестає бути метою пізнання і критерієм правильності використа­них методів, пізнання зводиться тоді до самого процесу, але проце­су неспрямованого, оскільки істина зникає, вона перестає бути орієнтиром, нормою і критерієм пізнання. Отже, так само, як не­нормативне добро перестає бути добром, а "недобре" право пере­стає бути правому так і чисто процесуальне, ненормативне пізнання перестає бути пізнанням, а неістинна норма - правом. Ненорматив­на віра підриває будь-яку релігію. Коли Бог не є нормою, то немає і релігії, так само, як і безбожне, бездуховне право стає спочатку чи­сто матеріалістичним (обслуговує чисто матеріальні інтереси), а потім і чисто нігілістичним правом, або просто безправ'ям.

Влада як політична воля не може не нав'язуватись іншим, масі у формі порядку поведінки. Політична сила тут постає орієнтиром, генерує норму поведінки інших, Коли влада неспроможна нав'язати суспільству певну норму поведінки, вона перестає бути владою, а політика без влади >• не політика. Отже, політична діяльність і політична свідомість також не є чимось "чистим" самим собою, вони наскрізь нормативні, найчастіше однонаправлено нормативні, а тому можна навіть дати визначення, що влада - де норма для інших. Але й право завжди владне. Г.Кельзен, звісно, б заперечу­вав: є собі норма - і є, незалежно від того дотримується хто-небудь її чи ні, вона все одно залишається нормою. Але право як порядок у соціумі є водночас антиподом, антисилою безпорядку і хаосу, і цим забезпечує своє практичне значення. Якщо б уявити, що право існує тільки у свідомості, абстрактно і зовсім не торкається суспільних перетворень, а соціальна стихія, хаос теж існують самі

¹ Чистое учение о праве Ганса Кельзена. Сборник переводов. Вып. 1, 2. - М.: ИНИОН, -1988

собою, то, звичайно, цей хаос і суспільством не можна, було б на­звати, а право було б правом порожнечі. Право тому і зберігає свій сенс (навіть коли воно довго не реалізується), що рано чи пізно суспільство прийде до нього, зрозуміє його об'єктивну необхідність і реалізує. Ніколи нереалізованого права не існує, бо це вже не право, або ще не право.¹ Право може з'явитися до своєї реалізації, але тоді, коли для такої реалізації вже є передумови, коли виникли об'єктивні потреби такого права. У цьому розумінні право - це вираз об'єктивної потреби суспільства у певному порядку самоорганізації. 06%сгивність потреби породжує примусовий характер певного типу самоорганізації суспільства. Отже, нав'язувальний характер порядку говорить про силову природу права. Безсиле, безвладне право так само не право, як і ненормативна влада - не влада.

А чи є нормативним мистецтво, істотною ознакою якого є творчість? Адже хіба можна творчість загнати в норму, те, що породжує нове, що ще ніколи не існувало примусити породити Завдяки нормі, старому правилу? Однак уся естетична думка спрямована на виявлення саме таких норм і правил, які б надійно вели до створення шедеврів мистецтва, до створення прекрасного. Ці правила і норми можуть виконуватися більшою чи меншою мірою, але їх ігнорування неминуче веде до поразки у здійсненні творчих намірів. Більше того, над усім мистецтвом панує одна основна фундаментальна норма, аналог кельзенівської Grund-норми в праві - це прекрасне-саме-по-собі, прекрасне як ідеал. І саме з прекрасного як норми і мети мистецтва випливають усі інші правила і закони творчості: можна порушувати чи абсолютизувати будь-які вимоги, правила, принципи чи закономірності, але коли результатом творчого процесу є витвір мистецтва, який харак­теризується категорією прекрасного, то, значить, і творчий процес відповідав законам і нормам мистецтва. Виявляється, мистецтво теж, як і право, наскрізь нормативне. Там не тільки існує основна Прекрасне-норма, але й різноманітні етапи, періоди і напрями мистецтва формують свої власні стереотипи, методи, принципи, ідеали, стилі, орієнтири, авторитети. Змінюються епохи, зміню­ються й відповідні норми, генії починають ці епохи, створюють норми, задають стереотипи чи напрями, але й самі знаходяться під постійним впливом тієї ж абсолютної Прекрасне-норми. Мистецтво - це динаміка норми і анормативності: геній народжується запереченням норми і створенням нової норми.

¹ "Право для того й існує, щоб реалізовуватись", - наголошував знаменитий Р.Ієрінг. Див.: Кистяковский Б.Л. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и * общейтеорииправа.-М.,1916. - С. 297,346,660.

А, може, право не має ніякого відношення до прекрасного? Зовсім ні - прекрасне, як не дивно, пронизує саму субстанцію пра­ва. Адже право це так чи інакше сукупність норм. Норма це поря­док, упорядненість, правильність. Норма протистоїть хаосу і безпо-рядку, вона призначена зробити суспільні відносини розумними, максимально наближеними до відповідності людській природі, во­на виділяє з усіх можливих варіантів поведінки саме ті, які вже ви­правдали себе як найбільш ефективні й соціально цінні та гуманні. "Будучи прозою в чисто речовій галузі, - писав з цього приводу Р.Ієринг, - право стає поезією в галузі особистій, у боротьбі за пра­во заради ствердження особистості - боротьба за право є поезія характер)?'} Тобто норма є гармонізацією людського суспільного життя, а гармонія - основним призначенням і сутністю норми. Норма гармонійна, гармонія упорядкована і нормативна^ гармонія ж є основою прекрасного. Тому можна стверджувати про певну онтологічну тотожність мистецтва і права, прекрасного і норми.

Зі сказаного очевидно, що немає підстав говорити про якусь "стерильну", абсолютну чистоту права, пізнання, релігії, політики, мистецтва тощо. Всіх їх неможливо уявити без певної міри норма­тивності так само» як право неможливо уявити без того, щоб воно було істинним, без того, щоб воно було системним, органічним і гармонійним, без того, щоб воно було добрим і справедливим, вірило в свою правоту і, зрештою, було владним, сильним, здатним реалізуватись у суспільстві. Тотожність рис і властивостей назва­них соціальних явищ саме й забезпечує їх постійну взаємодію і розвиток у суспільстві. Тотожність їх між собою робить соціум єдиним і спорідненим, зумовлює можливість взаємосприяння та взаєморегулювання розвитку, взаємоконтролю власних критериів розвитку зовнішніми соціальними критеріями, що робить цей роз­виток органічним, неоднобічним.

Означена тотожність усіх форм суспільної свідомості проти­стоїть ідеї Г.Кельзена про абсолютну чистоту автентичного права. Коли розвинути його думку, бути в ній достатньо послідовним, то ми неминуче прийдем до висновку про необхідну наявність абсо­лютно чистої істини безвідносно до того, чи пізнає її хтось, чи ні; чистої краси, краси самої по собі безвідносно до того, чи сприймає її хтось, чи ні; чистого добра, взагалі, безвідносного до людини; віри самої по собі без наявності Бога, чистої влади без предмета її застосування тощо. Світ стає дискретним, монадним, він складений з абсолютно чистих елементів абсолютно різної якості. Взаємодія

¹ Иеринг Р. Борьба за право. - СПб., 1904. - С. 36-37.

ускладнена, а то й зовсім неможлива. Така картина суперечить ре­альній дійсності тотально взаємодіючого світу.

Однак при всьому цьому в Кельзена є все ж таки незаперечний аргумент на користь своєї теорії: як би тісно не взаємодіяли і не вза-ємовпливали одне на одного реально існуючі й функціонуючі форми суспільної свідомості, як би вони не були тотожні, ми все ж таки го­воримо про те, що існує право, існує мистецтво, релігія, політика, мораль. Отже, вони є чимось таким, що не відповідає одне одному: право - не мораль, не політика, не істина і т.д. А що є право? Що є чиспйграво? Це запитання висуває і дає на нього своєрідну відповідь Г.Кельзен. Отже, ми знову опиняємося перед дилемою, а точніше було б сказати, антиномією дискретного й континуального характеру світу¹: право, мораль, пізнання, релігія; політика перетинаються і принципово не перетинаються за своїм зшстом і обсягом.

Поняття антиномії, звичайно, завжди пов'язується з ім'ям ве­ликого Канта Більше того, сама концепція чистого права Кельзена неминуче нагадує нам і про "Критику чистого розуму" Канта. Історія думки вже знає, що таке "чистий розум" і його критика, і тому натякає на неоригшальність "чистого права" і вимагає його критики. "Чистий розум" у Канта виявився зовсім не чистим, скла­дним, багатоплановим, антиномічним. Його аналіз дав надзвичайно багато для пізнання.² Так само аналіз чистого права, звичайно, є значним доробком у світовому правознавстві. Взагалі метод абсо­лютизації є одним із найефективніших за своїми евристичними наслідками. Воля Шопенгауера, влада Ніцше, життя Бергсона, несвідоме Фрейда - все це вершини світової думки, подальша історія тільки відкидала крайнощі названих концепцій, але вже не могла існувати без урахування досягнутого ними. Така ж ситуація складається із концепцією Кельзена. Саме абсолютизація чистого права тільки і змогла наблизити нас до автентичної природи права, але настільки ж і віддалила від неї. З Кельзеном повторюється ста­ра кантівська історія. Кельзен правий і неправий водночас - чисте право є і чистого права немає. Кант у подібному випадку сформу­лював свої знамениті антиномії, розв'язанням яких уже займалися Гегель, неокантіанці та інші. Кельзен же обрав тільки одну сторону антиномії: в дискретно-континуальній структурі світу він обрав дискретність і наполягав на ній.³ Це означало (якщо бути

¹ Прерывное и непрерывное. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 10-160.

² Вахтомин Н.К. Теория научного знания Иммануила Канта. Опыт современного проч­
тения <Жртики чистого разума». - М.: Наука, 1986.

³ Кальсамиля А. Кельзен и кризис юридической науки // Проблемы буржуазной теории
права. Реферативный сборник. - М.: ИНИОН, 1981. - С. 224-236; Норматявистская теория

послідовним у подібних міркуваннях) так чи інакше статичну, с мозамкнуту, завершену природу права, що суперечить постійно»^ розвитку основних світових систем права. Безперечно, якусь фунН даментальну рису права Кельзен відкрив, але до адекватного рі гортання її в живе право не дійшов, надто динамічне воно, відкр* і незавершене в будь-який момент свого існування.

Сформульовану антиномію дискретно-континуальної природи права, що випливає з концепції Кельзена про чисте право, і реаль-ї ного факту взаємодії та взаємототожності основних форм суспільної свідомості, необхідно розв'язувати, на наш погляд, на інших методологічних засадах, принципово відмінних від кель-3 зенівської методології. А саме, право треба розглядати не як стати-1 чне, а принципово динамічне явище. В іншому вимірі антиномія,| не розв'язується. Право - це постійна боротьба за самоствердження, боротьба з іншими світоглядними формами, боротьба з суспільством, з людиною за суспільство і за людину, а в кінцевому підсумку - за своє право бути Правом.

Динамічна концепція права знімає дискретно-континуальну антиномію у такий спосіб. Можна говорити про абсолютно чисте первинне, право, але це ще не право у повному розумінні слова, це ще навіть не "недоправо". За аналогом Гегелівського вчення про буття, це скоріше відповідає стадії чистого ніщо, у нас - чисте-ніщо-право, "воно проста рівність з самим собою, повна порожне­ча, відсутність визначень і змісту; нерозрізненість у самому собі".² Це ніщо-право можна порівняти також з геном людини: ніби це й зародок людини, але ще зовсім не людина і може ніколи не стати людиною, щоправда, людина без самого гена також неможлива. Ніщо-право далі починає взаємодіяти з буттям, нехай спочатку з чистим буттям, своєю протилежністю і своїм навколишнім середо­вищем. Так задається процес становлення, єдність буття і ніщо-права. Ген може розвиватися тільки у певдому бутгі-середовищі,

права Г.Кельзена//Там само. - С 203-223; Me Reine Kechtslehrein wissenschaffficher Disbus-sion: Ref. und Diss, auf dem su Ehren des 100. Geburtstages von Hans Kelsen von 22. Bis 27. Sept.1981 abgehaltenen intern. Symp. Wien, 1982; Ebenstein W. The Pure Theory of Law.- Madi­son, 1945; Geflben R. Rechtsreinheit als Substanzverlust: Zur Kritik W.R. Beyers am Rechtspositivismus Hans Kelsens "Vorschlage far eirien Neuzugang zur Reohtsphilosophie" // Arch, fur Reohte- u. Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1993. - Bd 79, N 4. - S. 536-543; Leimfaier K. Die Problematik der reinen Rechtslehre.- Wien, 1967; Moor R. Legal Norms and legal science: A crit. Study of Kelsen's Pure of law.- Honolulu: Univ. Press of Hawaii, 1979; Prevaiitt J. La doctrine juridique de Kelsen.- P., 1965; Sciacea F. Principia kelseniana // Riv. intern, di filosofia del diritto. -Milano, 1995. - A.72, № 4. - P.798-810.

¹ Кирин B.A. Движение как форма бытия права//Сов. гос. и право. - 1976. - Jfe 12. -
С. 104-109.

² Гегель. Наука логики. Т. 1. - М.: Мысль, 1970. - G. 140.

тільки у взаємодії з відповідним середовищем ген стає зародком людини. Чисте право саме собою ніколи не може стати правом, од­нак, взаємодіючи з мораллю, релігією, філософією, політикою, економікою, право розгортається як соціальний феномен і реалізує свою природу. Чим більше право охоплює, вбирає в себе мораль­них принципів,¹ релевантних політичних орієнтирів, онтологічних філософських засад, тим ширше й глибше розкриває воно свої ре­гулятивні можливості, свою специфічну природу. Отже, динамічна концепція права розкриває закономірність суперечливого розвитку правШ розширення характеру взаємодії права з іншими соціаль­ними формами, концептуальне поглинання їх у свою структуру веде не до розмивання і згладжування специфічної природи права, а навпаки, до повноцінного автентичного її розкриття та саморе-алізації. Вони -єдина й необхідна умова функціонування та розви­тку права як права. Так зберігається, з одного боку^ ідея чистого права, права самого по собі, відмінного від будь-яких інших форм суспільної свідомості, аз іншого - відповідність концепції реаль­ному факту взамодії різних форм соціального регулювання. Тобто динамічна концепція права враховує і знімає дискретну й контину­альну структуру права. Однак сказаним лише стверджується, що через взаємодію та розвиток у динамічній концепції знімається дискретно-континуальна правова антиномія, але не показується як саме, завдяки якому механізмові це відбувається.

Пізнавальне завдання розкриття механізму розвитку права найкраще здатна здійснити гносеологія, в даному випадку - гносео­логія права. Епістемологічна наука з усіх форм суспільної свідомості є однією з найближчих до права, тому саме на прикладі взаємодії гносеології та права (і гносеології в структурі права) мо­жна дати досить ясну експлікацію динамічної природи права.² Вже йшлося про момент тотожності права і гносеології, момент гносео-логізованості права і нормативності гносеології. На елементарному рівні ніщо-право зливається з абсолютною істиною, "чистою прав­дою", тут вони максимально тотожні, їхній зміст порожній, ознаки відсутні. Норма-ні-для-кого тотожна порожній істині. Але це абсо­лютна тотожність, тобто тотожність, яка дорівнює абсолютній відмінності. Взаємодіючи через споріднені порожнечу й ніщо, нор-

¹ Фулпер ЛЛ. Мораль права. - К: Сфера, 1999.

² Бабаев В.К. Диалектический характер правовых понятий // Труды Горьковской Выш.
пік. МВД СССР. - Вып.8. - 4.1. - Горький, 1977. - С. 159-166; Баймахаиов М.Т. Методологи­
ческая роль категории противоречия в правовой науке // Актуальные проблемы теории соци­
алистического государства и права. - М.,1974. - С. 78-83; Самощенко И.С., Сырых В.М.
Диалектика и методы правовой науки // Общественные науки. -1981. -№ 4. - С. 98-110.

260

ма поступово стає істинною нормою, а істина стає нормативною*! обов'язковою, критеріальною. Так взаємодія абсолютної тотожнос і абсолютної відмінності стає рушієм процесу становлення права | пізнання, реальної нормативності і аутентичної істинності. В дальшому розвитку моменти відмінності накопичуються й роз таються, тотожність також не зникає, але вже не залишається' тою, стерильною. Спорідненість права і пізнання надалі ться у відносній асиміляції певних фундаментальних рис одне ар ного. Право стає більш гносеологізованим, більш залежним пізнавальних процесів, а пізнання - більш методологічним, тивним. Розвиток пізнавальних аспектів права, пізнавальних про-1 цесів у структурі права призводить до необхідності виділення! окремої науки, гносеології права, предметом якої і є вивчення за-! кономірностей правового пізнання як необхідної умови функціону-1 вання і розвитку самого права. Однак розгортання моментів тотож- < ності права і пізнання, істини і норми в процесі розвитку значно | поступається динаміці накопичення й активізації моментів відмінності між ними, вони стають протилежностями, інтенсив­ність взаємодії посилюється, утворюється динамічна суперечність між правом і пізнанням. На цьому етапі формування діалектичної суперечності розгортається активна і, як видно з історії права, жор­стка боротьба між утвореними протилежностями,¹ конфлікт, спра­вжня війна між людським пізнанням, що проявило свої надзвичайні можливості, й заснованим на пориванні до справедливості людсь­ким правом, що на час античності теж уже має на свою користь досить серйозні практико-інсггитуціональні аргументи.

Конфліктність взаємодій між правом і пізнанням набуває осо­бливої гостроти ще з тих причин, що вона має структурований, ба­гатоплановий, тотальний характер. Уже при першому наближенні необхідно виділити два глобальних рівні пізнавально-правової конфліктності, які також доповнюються рядом локальних супереч­ностей різного типу.

Перший глобальний рівень відповідає за антиномічної сили суперечність між реальним правом і станом пізнання в суспільстві загалом. Локальними тут можна вважати суперечності між рівнем пізнання певного типу соціальних відносин, скажімо, трудових, і релевантним відображенням і використанням цих знань у відповід­ній галузі права, в даному випадку це адекватність діючого трудо-

вого права наявному рівню соціального усвідомлення характеру реальних трудових відносин у суспільстві.¹

Другий глобальний рівень утворює суперечність між правом і
пізнанням уже в структурі самого права, тобто суперечність між
пізнавальним і власне правовим аспектами процедур правотвор-
чості та правореалізаци. Локальною тут може бути, наприклад, су­
перечність між розумінням необхідності оперативного прийняття
того чи іншого закону і правовою вимогою проходження будь-яким
новим законом усіх встановлених обов'язкових стадій нормотвор-
чості.² В цілому досягаюча іноді антиномічного характеру ггізна-
вально-правова конфліктність на глобальному та локальному рів­
нях утворює єдину цілісну систему суперечливої взаємодії права і
пізнання, яке є надійним джерелом їх розвитку як фундаменталь­
них соціальних інститутів. •

Взаємодія між правом і пізнанням на першому глобальному рівні має особливо гострий характер. Як правило, суспільство ніколи не буває повністю задоволене своїм правом і своїм законо­давством. Це відбувається хоча б тому, що система права і суспільство як система розвиваються неоднаковими темпами. Пра­во - більш консервативна соціальна система і вона не встигає за динамікою розвитку суспільства. З іншого боку, саме консерва­тивність права є його найважливішою перевагою і дозволяє відігравати роль надійного тилу, перевіреного критерію всіх соціальних нововведень. Адже право, норми права - це такі форми поведінки, які з усіх її можливих варіантів у минулому виявилися найбільш ефективними, тому прийняті в суспільстві як обов'язкова форма поведінки для всіх. Уже тут виявляється фундаментальна гносеологічно-правова антиномія. З іншого боку, право постає як істина про правильну, раціональну поведінку. Але ця істина грун­тується на минулому досвіді, досвіді вчорашнього дня. Ця істина і цей досвід узаконюються в праві як абсолютна істина у формі за­кону, який не можна не виконувати. Крім того, розвиток суспільних відносин і соціального пізнання постійно породжує або більш досконалі форми поведінки, або взагалі принципово нові їх форми, які суперечать закону чи просто не вписуються в закон, самі ж вони є соціально цінними. Пізнання, отже, є постійною не-гацією права. Своїм розвитком пізнання відміняє діюче право, по-

¹ Аішерс Э. История европейского права. - М:: Наука,1994. -С. 295-310.

¹ Пашков А.С., Ротань В.Г. Социальная полшика и трудовое право. - М: Юрид. лит., 1986; Gabntino L. U diritto del lavoro e la societa delTinformazione // Duitto del lavoro. - Roma,. 1985. - A. 59, N 5. - P. 323-348; Hnicevic J. О protivrjecnoj prirodi piava rada // Nasa zakonitost -Zagreb, 1985, g. 39, br. 7. - 8.749-753.

¹ Абдуллаев ИД. Диалекгека правотворчества. - Баку: Азернетр, 1972.

глитає його, "перемелює" в собі. Право, зі свого боку, саме намага­ється поглинути пізнання і веде до зупинки розвитку знання: знан­ня, яке стало правом, перестає розвиватись, оскільки узаконюється як істина в останній інстанції, як абсолютна істина, яку не можна не враховувати і в якій неможливо сумніватися. Пізнання ж - це завжди сумнів, який не хоче знати якихось остаточних істин Отже пізнання заперечує право, право заперечує пізнання, хоча вони й не можуть існувати одне без одного, тому й утворюють одну-єдину суперечність, що розвивається.

Отже, право не може бути статичним, притаманна йому бага­
торівнева суперечлива природа постійно стимулює динамічні процеси
його реалізації в соціумі. Р.Ієрінг стверджував, що реалізація є основ­
ною ознакою права. БАКістяківський наполягав на необхідності
визнати реалізацію права основним моментом для його пізнання"² Із
висловлених вище міркувань випливає, на наш погляд, висновок що
саме шзнання є основною умовою реалізації права. '

' Иеринг Р. Цель в праве. - СПб., 1881. - С. 58. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. - С. 346.

ВИСНОВКИ

ГНОСЕОЛОГІЯ ПРАВА ЯК НАУКА

Право досягаю такого рівня: розвитку, що його рефлексія вже не може бути спорадичною, фрагментарною або ab hoc-рефлексією, а повинна мати принципово системний характер. Розвиток велико­го розмаїття шкіл і концепцій права, виникнення та функціонуван­ня різних національно-правових систем неминуче ставлять філо­софську й логіко-методологічну за свбєю структурою і значенням проблему обгрунтування права.¹ Ця фундаментально-правова про­блема розгортається в цілу низку питань: яка у вказаних випадках приймається онтологія, тобто яка правова субстанція постає онто­логічною засадою тієї чи іншої правової концепції; у який спосіб ця субстанція була виявлена; як вона пізнається; наскільки адекватно вона може бути відображена; за якими законами і правилами пер­винна субстанціально-правова клітина розгортається в систему права; як ця система взаємодіє з соціальною системою; чи відпові­дає онтологія вказаної системи права онтології соціальній, первин­ній субстанції соціуму, чи можливі варіанти їх неперетинання; не-компліментарності чи ускладненої взаємодії, як це є в екзистенці­альному варіанті права і т.д. і т. ін. Як би ми не відповідали на по­дібні питання про розуміння природи права в тій чи іншій концеп­ції чи національно-правовій системі, нам неминуче треба відповіс­ти на питання, як ми це пізнали, як ми це відкрили. Може наше уявення про природу права було сформоване на основі заздалегідь хибних з погляду сучасної гносеології пізнавальних прийомів і ме­тодів. Право взагалі неможливо розглядати без паралельного теоре­тичного усвідомлення шляхів його пізнання, адже ми завжди отри­муємо таке право, залежно від того, якими методами ми його від­крили і розробили. Інші методи - інше право, інша теорія пізнання -інша теорія права. Скільки гносеологічних концепцій - стільки й концепцій права; Пізнавальний процес пронизує всі етапи функціо­нування права, починаючи від самого початку його зародження, коли норма тільки формується і треба виділити найбільш ефектив­ний типовий спосіб поведінки, і закінчуючи стадією погашення права, коли аналіз соціальної ситуації вказує на невідповідність їй цілої низки нормативних регуляторів. У цьому відношенні ми не­минуче приходимо до висновку, що гносеологічна компонента є

.' "Право має бути обгрунтоване", — стверджував у своїй фундаментальній праці "Про сутність правосвідомості" видатний філософ і методолог права І.О.Ільїн. Див.: Ильин И.А. Собр. соч. в 10-титомах. - Москва: Русскаякнига, 1994. -Т. 4. - С. 188.

264

необхідним елементом і невід'ємною властивістю розвитку. Більше того, можна стверджувати, що пізнавальний аспект права є його обов'язковою і сутнісною ознакою, так само як формальна визна­ченість, гарантованість державою, вираженість у законодавстві то­що. Пізнання супроводжує право в будь-який момент його існуван­ня, є джерелом його регулятивної енергії. Пізнавальна інтенсив­ність права - необхідна умова його існування і функціонування. Є пізнання - є право, немає пізнання - немає й права. Без пізнавально­го процесу правосвідомість гасне, сипа норми слабне, а право мер­твіє, стає безправ'ям. Подібно до того, як аспект формальної визна­ченості права вивчає наука юридична логіка, аспект державної за­безпеченості права - теорія держави, так особливості пізнавальної інтенсивності права як важливішої і суттєвої його ознаки повинна вивчати специфічна й самостійна наука - гносеологія,права.

Народження будь-якої науки починається з чіткого формулю­вання її предмета. А власне: розвиток науки і її самосвідомості зав­жди супроводжується уточненням, поглибленням і експлікацією первинного формулювання її предмета. Причому зв'язок між рівнем розвитку науки і характером визначення її предмета не однобічний, а досить складний, діалектичний. Наука довгий час (особливо на поча­ткових стадіях) може розвиватись і без методологічної рефлексії. Просто з'являється новий об'єкт, сфера, явище, які досліджуються методом спроб і помилок, або з використанням запозичених в інших науках методів. Наслідком накопичення первинних результатів до­слідження є спроби їх осмислення та визначення напряму подальших пошуків, що й виражається у формулюванні предмета науки. Отже, предмет науки завжди є, з одного боку, результатом, підсумком по­передніх наукових досліджень, а з іншого боку - задає майбутнє про­блематичне поле науки, формулює для розв'язання, так би мовити, глобальну пошукову суперпроблему. В одних випадках нові фунда­ментальні відкриття можуть кардинально змінити предмет науки, а в інших - дати принципово нове формулювання предмета науки, що вже саме собою є значним науковим відкриттям.

Сучасний етап розвитку права і світового правознавства, з на­шого погляду, характеризується тією особливістю, що право вже більше не може задовольнятися тими пізнавальними методами, які воно виробило в собі або некритично запозичило з інших наук. Пі­знавальна інтенсивність права як одного з основних і найважливі­ших джерел його розвитку та функціонування вимагає сьогодні релевантних пізнавальних методів, що відповідають сучасному рі­вню гносеологічного інструментарію. Право і гносеологія, отже, неминуче замикаються одне на одному, взаємодіють, перетинають-

ся, конвергують. І хоча право є правом, а гносеологія є гносеологі­єю, хоч вони і мають свої специфічні завдання і цілі, пізнавальна природа права постає тією онтологічною основою утворення сфери перетинання гносеології і права, що має свої характерні властивос­ті, свою особливу пізнавально-правову субстанцію і власні законо­мірності розвитку. Відбувається відомий процес диференціації на­ук, коли на стику.двох розвинутих галузей знання виникає молода наука з характерними тільки для неї завданнями і цілями, специфі­чним, предметом і особливостями розвитку. Саме такою є гносеоло­гія права. Оскільки будь-яка наука починається з вивчення законо­мірностей розвитку досліджуваних явищ, то цей момент необхідно врахувати у визначенні її предмета;! гносеологія, права ■- це наука про закономірності пізнання права як цілісної системи регулюван­ня суспільних відносин. Якщо ж розуміти процес пізнання не як такий, що ззовні нав'язується: праву, а як необхідно притаманний самій природі права, тоді більш точне формулювання предмета бу­де таким: гносеологія права - це наука про закономірності пра­вового пізнання як необхідної умови функціонування і розвит­ку самого права.

Такий методологічний висновок засвідчує, що вже недостат­ньо використовувати розрізнені пізнавальні методи у праві невідо­мого або сумнівного епістемологічного походження. Методи права мають бути надійно обгрунтованими, а право - стверджуватись і розвиватись на основі концептуально цілісної системи методів і принципів пізнання. Необхідно здійснити генеральну інвентариза­цію основних галузей гносеологічних концепцій, ретельно проана­лізувати їх, з одного боку - онтологічні, а з іншого<■-. правові проек­ції і таким чином виявити найбільш ефективні підходи до розвитку природи і закономірностей розвитку права й, відповідно, найбільш адекватні засоби реалізації цієї природи у соціумі. Сформульована програма гносеологічного напряму в праві грунтується на такому розумінні сучасного соціально-дравового розвитку, коли вважаєть­ся неприпустимим відпускати його на самоплин подібно до стихій­ного зростання екологічної загрози. Для зняття її сьогодні мало го­ворити про необхідність екологічного права, сьогодні виникає на­гальна потреба говорити про гносеологічну екологію самого права, точніше, про проблему гносеологічного обгрунтування права. Саме це основне завдання ставить перед собою наука гносеологія права.

Будь-якій гносеології відповідає певна онтологія і, навпаки, кожна онтологія передбачає особливості свого самопізнання, само­визначення та самореалізації. Онтологія, що не розкривається, тобто непізнавана, втрачає сенс, залишається порожнім ніщо. Гно-

266

сеологія це "як", онтологія це "що" пізнання. "Що" без "як" мертве, "як" без "що" порожнє. Будь-яка концептуальна модель світу може виражатися тільки у формі "як - що". Але в одних випадках ця мо­дель набуває форми "Як - що", в інших - форми "як - Що", тоді во­на вважається, відповідно, гносеологічною або онтологічною мо­деллю світу. В будь-якому варіанті обов'язково зберігається струк­тура "як - що", її елементи надають змісту й смислу одне одному й структурі у цілому. Між ними необхідним елементом є логіка, що забезпечує перехід і зв'язок між "як" і "що", тому точніше було б говорити про онто-гносео-логічні моделі світу. Відомі концепції права за своєю структурою повністю відповідають вказаним кон­цептуальним конструкціям, оскільки будь-яка модель права це мік-ромодель світу, концентрований вираз світобачення в цілому.

Подібно До того, як філософія права Гегеля була проекцією його тотального вчення про абсолютний дух як субстанцію світу, так само будь-яка правова концепція є певним відображенням від­повідної глобальної онто-гносео-логічної макромоделі. Логічний зв'язок тут досить жорсткий: право - соціальне явище^ воно визна­чається природою людей, характером соціуму та їх загальною при­родною детермінацією. Але ні природу, ні соціум, ні людину право не може знати краще, ніж саме себе, краще їх може знати тільки філософія, а пізнавати - гносеологія. Будучи реальним породжен­ням людини і соціуму, право і в інтелектуальній сфері неминуче є проекцією концептуальних моделей світу. Тому зовсім небезпід­ставно говорити про інвентаризацію теоретико-правових концеп­цій, адже всі вони з визначеною вище логічною необхідністю ма­ють основну "прописку" в якійсь макро-онто-гносеологічній моде­лі, є її правовою редукцією, що виражається у формулюванні пев­ного поняття права. Про можливість такої роботи говорив ще відо­мий методолог права Б-А/Кістяківський.¹ Зазначених мікромоделей небагато, тому що на їх формування й розвиток інколи потрібні не десятиліття, а століття. Основною причиною такого довгого визрі­вання є вимога логічної несуперечливості та повноти, тобто замк­нутості утвореної поняттєвої системи. Несуперечливості важко до­сягти, оскільки світ розвивається саме через постійне самозапере­чення. Досягнення ж стану відсутності суперечностей замикає сис­тему, робить її істиною (істина, як відомо, існує тільки в системі), але суперечить самому світові, який є відкритою системою. Саме так, через утворення концептуальних систем-макромоделей світу і

¹ Кйстяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права - Москва, 1916.-С. 321-328.

руйнування шляхом розбудови нових макромоделей, здійснюється розвиток людського пізнання. В усякому випадку формування не-суперечливої і повної концептуальної системи завжди є значним інтелектуальним досягненням людства.

Існують дві основні категоріальні суперструктури, в основі яких лежить матеріальна чи духовна субстанція. Відомі онтошосеологічні макромоделі є лише їх різновидами з різною мірою взаємоперети-нання. Численні філософські концепції також постають експлікацією відпцвідоих макромоделей. Вказана ієрархійна структура моделей світу має всі логічні підстави бути основою для розбудови аналогіч­ної структурної ієрархії моделей права. Подібний структурний аналіз (концептуальна інвентаризація) наявних правових учень до цього часу відсутній тому, що юристи, як правило, мало розуміються на філософії* завжди комплексують перед нею, тому це володіють не­обхідною методологічною основою для подібного аналізу. Профе­сійних же філософів мало цікавить саме право, адже воно, в кращому випадку, є тільки однією з численних проекцій їх глобальних онто-моделей світу, до того ж, аби здійснити цю проекцію, крім логіки, треба знати ще й право. Як наслідок, виникають концепції права, розбудовані на наївних гносеологічних засадах, або надто філософі-зовані, в яких саме право зведене до мінімуму.

В будь-якому разі правова концепція має онто-гнооеологічну структуру і може бути віднесена за своєю онтологією до певної категорійної суперструктури з відповідною їй гносеологією. Ррз-маїття ж концепцій пояснюється: тим, що в конкретних онто-гноееологічних моделях права основний наголос може робитися на першому або на другому елементі структури, тобто або на "як", або на "що", завдяки чому концепція права стає більш гносеологізова-ною чи більш онтолргізованою, простіше, гносеологічною чи онто­логічною концепцією права.

Так, концепції природного права в різних їх варіантах, істори­чної, психологічної шкіл і т.п. кладуть в основу ту чи іншу правову субстанцію, з якої виводиться вся правова матерія і система права. Свого часу И. Колер утворив цілий напрям - онтологічне право­знавство, яке вивчало концепції такого типу. Для них найважливі­шим було питання, з чого випливає право - чи то з людської приро­ди, соціальних взаємовідносин, чи то з об'єктивного духу, божест-веної благодаті; головним же було - з'ясувати питання, що є осно­вним джерелом права. Для гносеологічних концепцій права важли­ве інше. Певна онтологія, сприймається ними без особливих вагань, апріорно, як незаперечний факт. Основний же театр дій розгортає­ться в процесі самрррзкритгя прийнятої правової субстанції людині

268

або відкриття й пізнання її самок) людиною. Це концепції, в яки основну роль відіграє не об'єктивна сторона права, а суб'єктивна, в яких саме суб'єкт є головною умовою виявлення й реалізації права.' Сам процес правовиявлення, правореалізації здійснюється через?" пізнання, відбувається у формі пізнання, зливається з ним; Право і пізнання стають тотожними, пізнання постає сутністю права, а пра­во - формою пізнання. Наприклад, кантівська концепція здійснила революцію в обгрунтуванні об'єктивно-апріористських джерел праворозуміння і правової поведінки, раціональне, апріористське, синтетичне мислення стає основою нормативності. Суб'єкт відкри­ває право в своїй свідомості, структура правосвідомості суб'єкта визначає структуру суспільних правовідносин. Недаремно саме Кантівський гносеологічний поворот зумовив формування нової науки філософії права. В марбурзькій школі неокантіанства (Г.Коген) відновлюється вказаний підхід. Своєї специфічної вер­шини він досягає у феноменологічній школі права (Ф.Шрейєр, Ф.Кауфман, Г.Гусерль). Щоб відкрити право, треба очистити сві­домість від різних домішків-стереотипів, психологічних нашару­вань^ тобто треба здійснити феноменологічно-правову редукцію, лише тоді стають доступними ейдоси права, правові сутності апрі-ористичної природи, що існують у поняттєвій формі. Ейдетичне право феноменологічної школи і неокантіанські ідеї стали теорети­чною основою для розробки знаменитої нормативістської концепції Ганса Кельзена. Його первинна Grund-норма також має апріорие-тичну природу: нам треба відкрити правову енергію в своїй свідо­мості, що в соціальних відносинах реалізується у вигляді ієрархії норм. Інтенсивна інтелектуально-пізнавальна робота здійснюється і в екзистенціальній концепції права (К.Ясперс, В.Майхофер, Е.Фехнер, Г.Кон), яка сприйняла методологічні досягнення фено­менології. Право породжується конкретною екзистенціальною си­туацією, розв'язання якої не має нормативного характеру, а зумов­люється екзистенцією, досягнення якої через трансцендування є формою самовизначення й самореалізації людини. Трансцендуван­ня - творчий, напружений, вольовий інтелектуальний процес, і саме воно є єдиним екзистенціальним механізмом розв'язання правової ситуації в екзистенції, механізм екзистенціального права.

Отже, у концепціях гносеологічного типу право породжується, функціонує і реалізується саме у пізнавальній формі, пізнання стає ніби самою сутністю права, способом його існування. І хоч у цих концепціях також приймається певна онтологія, як наприклад, в останній - екзистенція, основний акцент робиться все ж таки на пізнавальному процесі реалізації вказаної онтології. З цього погля-

ду можна говорити про істотш переваги гносеологічних концепцій над онтологічними. В останніх упевнено стверджується про реалі­зацію якоїсь правової онтології в соціумі, але завжди залишається нез'ясованим, як ця онтологія була відкрита, звідки ми знаємо про неї, як пізнаємо її. Певна онтологія приймається на віру і в онтоло­гічних, і в гносеологічних концепціях, однак у другому випадку вона обов'язково-підлягає ретельній рефлексії. А це означає, що тут правотворчий процес достатньо контрольований і цілеспрямова­ний^ наявність єдиної, цілісної системи обгрунтування пізнавально-правових методів забезпечує правовій системі стабільність і надій­ність розвитку. Більше того, є підстави стверджувати, що націо­нально-правові системи будь-якої країни оптимально розвиваються тільки за умови наявності гнучкої, динамічної системи пізнаваль­них методів, релевантних праву, бо в іншому випадку (як це до де­якої міри спостерігається в сучасній Україні)* коли немає ні визна­ченої національно-правової онтології, m_s тим більше, обгрунтова­ної пізнавальної методології сучасної правотворчості, правова сис­тема неминуче пробуксовує в своєму розвитку, не дає очікуваних ефективних наслідків, а навпаки, нагромадження несистематизова-ного, необгрунтованого, суперечливого нормативного матеріалу тільки розхитує ту систему права, яка вже існувала.

Як же створити, сформувати таку єдину, цілісну систему пі-знавально-правової методології? Найбільш раціональним шляхом, на наш погляд, є інвентаризація існуючих моделей права, співвід­ношення та порівняння їх між собою. Здається, можна загубитися в цьому розмаїтті правових концепцій, однак запропонований аналіз їх з погляду онто-гносеологічної структури, притаманної всім їм, значно спрощує завдання. Оскільки основних типів таких структур, як було показано вище, не так багато, до них нескладно й несупе-речливо можна звести й весь плюралізм їх пізнавально-правової методології. Як зазначав уже згаданий нами методолог права Б.А.Кістяківський, "методологічний і гносеологічний плюралізм... не виключає монізму в остаточному синтезі": Саме плюралістич­ний характер існуючих правових концепцій, з яких утворюватиме­ться єдина гносеологічна система права, забезпечить їй різноплано-вість, гнучкість і життєздатність.

Проте гносеологічні моделі права, розкриваючи структуру йо­го обгрунтування, можуть виявитися зовсім безкровними і нежит­тєздатними, якщо не будуть грунтуватися на глибинних засадах

¹ Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права-Москва, 1916.-С. 13.

270

національної енергії та потенціалу соціально-історичних надбань. В такому разі вони важко знаходитимуть шлях до впливу на право-творчий процес, часто сприйматимуться правовою системою як "чужорідне тіло", ігноруватимуться нею. Тому є сенс говорити про наявність національно-історичної компоненти в пізнанні права, врахування якої значно ефективізує асиміляцію гносеологічних структур у правотворчий процес. Підставою для такого висновку є специфіка і характер утворення правових систем.

Національна компонента права нерозривно пов'язана з істори­чною. Право завжди історично зумовлене, і будь-які національно-правові системи є наслідком попереднього соціально-історичного розвитку такого середовища, в якому вони виникли і функціону­ють. У суспільстві відбувається безперервний розвиток соціальних відносин ^історично зумовлених ідейних традицій".¹ Будь-яке ре­волюційне, нове право, щоб бути соціально ефективним, має орга­нічно поєднуватися зі старим правом, виводитися з-нього; щоб не поламати історичну традицію і не суперечити історично сформова­ним правовим уявленням, історичній правосвідомості народу. Не випадково Фрідріх Карл фон Савіньї, засновник і теоретик історич­ної школи права, яка виступила проти юридичного позитивізму, пізніше, в нових умовах своєю діяльністю (пов'язаною з рецепцією римського права) об'єктивно сам сприяв асиміляції вказаних двох напрямів. Так чи інакше, фактично усі відносно самостійні етапи в історичному розвитку суспільства чи окремої країни пов'язані з появою нових концепцій і напрямків у правовій ідеології. Відпові­дно, всі ці концепції по-своєму тлумачили природу права, його со­ціальне призначення, особливості формування та функціонування. Це дає всі підстави стверджувати, що в процесі пізнання права не­минуче присутня соціально-історична компонента, яка накладає істотний відбиток на характер правопізнання і правореалізації. Чи є постійною історичною обмеженістю правової гносеології те, що всі свої концептуальні досягнення вона має помножувати на історич­ний коефіцієнт? Зовсім ні, навпаки, саме в цьому її сила. Вона про­являється в гносео-історичній закономірності розвитку права: кож­на історична концепція права, чи то природнича доктрина, юрисп­руденція понять, правовий соціологізм, чи екзистенціалізм і т.ін., відкривають у праві тою чи іншою мірою якусь фундаментальну, позачасову рису, характеристику чи властивість саме глибинної сутності права як такого. Ці відкриття стають значним досягненням в історичному розвитку правопізнання й утворюють культурно-

правову скарбницю суспільства. З іншого боку, при розбудові кон­кретних державно-правових систем потрібно не тільки враховувати сучасні соціально-історичні умови, але й концептуально трансфор­мувати, тобто помножити на історичний коефіцієнт, попередні до­сягнення в пізнанні права для того, щоб вони могли бути ефектив­но застосовані в сучасному суспільстві, щоб вони були релевантні сьогоднішньому соціуму. Отже, конкретно-історичне відкриває вічне у праві. Останнє ж зміцнює гносеологічно-правову інтенсив­ність соціально-конкретного.

* Невід'ємним елементом будь-якої правової реальності, визна­чальним моментом її внутрішньої сутнісної структури є логіка пра­ва, Вона замикає будь-яку систему права. Та чи інша концепція права стає повною і завершеною з експлікацією своєї логіки, яка дозволяє як визначити і розкрити певну правову структуру, так і задати механізм її реалізації. Тоді гносео-онтологічці моделі стають гносеО'Онто-логічними, тобто повними. Онтологічне "що" поєдну­ється з гносеологічним "як" саме через логіку, вона - забезпечує перехід від "що" до "як" права, пов'язує їх. Застосування різнома­нітних логічних теорій до аналізу права, всього арсеналу сучасної логічної науки, може дати і дає вагомі результати у розумінні при­роди права. В цьому - основне завдання юридичної логіки. Юри­дична логіка - це наука про закономірності застосування логічних теорій у правовому пізнанні та юридичній практиці, це - наука про метод права. Процес логічного пізнання права неоднобічний. Гли­бинна природа права не може не вплинути на розвиток самої логіч­ної теорії. Наслідком аналізу правової норми, правових дій і онішк, особливостей судової практики було виникнення цілих нових логі­чних напрямів - логіки норм, логіки оцінок, логіки дії, логіки пи­тань і відповідей і т.д. Сутність же цього гносеологічного процесу полягає в тому, що логіка у взаємодії з правом, стаючи юридичною логікою, формує право, реалізує його і в цілому є логікою розвитку права, діалектичною логікою права, проявляє себе як фундамен­тальна логічна константа правового пізнання й, отже, загального розвитку права. Недаремно авторитетний юрист і філософ права Б.Н.Чичерін наголошував, що "юридична логіка визнається найіс­тотнішим елементом правознавства".

Логіка права, як і логіка взагалі, неможлива поза пізнанням. Звідси - право є пізнання. Пізнання є сама сутність права. При та­кому баченні проблеми ми отримуємо дещо інший, незвичний пре­дмет дослідження. Відбувається своєрідне гештальт-переключення

¹ Аннерс Э. История европейского права. - Москва: Наука, 1994. - С. 299.

¹ Чичерин Б.Н. Философия права. - Москва, 1900. - С 5.

272

гносеологічної настанови, внаслідок якої ми маємо те ж саме і вод­ночас щось зовсім інше, новий предмет і нові перспективи. Метою дослідження тут є вже не методи пізнання права чи правового пізнання, що є предметом методології права - розділу загальної те­орії права, який певним чином намагався компенсувати нерозви-нутість або взагалі відсутність гносеології права. Чи можна досліджувати методи пізнання права, коли не відомо, що є самою субстанцією права, чим є право-саме-собою. Водночас у методології застосовується принцип взаємозалежності предмета і метода його пізнання. Саме тому як правові тут подаються найрізноманітніші методи інших наук, а право як "результат" дослідницького викорис­тання вказаних методів постає у вигляді різних концепцій права, що мають неоднаковий, інколи протилежний гносеологічний зміст і зна­чення. Тобто як методи тут не зумовлені цілісним предметом, так і право тут не єдиним наслідком використаних методів.

Гносеологія права проблему методу розв'язує принципово інакше. Метод у ній випливає з природи самого права. Метод є гносеологічним породженням апріорно прийнятої сутності права, тоді як право - гносеологічним результатом використаного методу. Його евристичність та ефективність є основним критерієм істинності й правильності прийнятого постулату права. Право є пізнанням, і коли чергове проголошення його нової природи разом із випливаючим з неї методом нічого не додають нам до того, що ми вже знали про право, то це елементарно свідчить про гносео­логічне безсилля або хибність прийнятих настанов. Феноменологія ЕіГуссерля задала нове розуміння цілей філософії і предмета пізнання, водночас було сформульовано новий метод. В утвореній гносеологічній конструкції, звичайно, були певні недпрацювання і суперечності (що зазначалося багатьма критиками), однак її еврис­тична сила перевершила всі сподівання. Феноменологія дала по­штовх до виникнення цілої низки теоретико-пізнавальних і філософських напрямів, у тому числі феноменологічної філософії права. Розгортання феноменологічних досліджень постійно уточ­нювало природу свого гносеологічного об'єкта, "чистої свідомості", що рівночасно ефективізувало прийнятий метод.¹ За аналогією має розмикатися гносеологічне коло "право - метод" і в пізнавально-правових дослідженнях. Критерієм доцільності подібних пошуко­вих процедур є гносеологічна інтенсивність методу, що проявляє­ться в його евристичній результативності. Загальний характер

¹ Ингарден Р. Введение в феноменорлогию Эдмунда Гуссерля. - М: Дом интеллекту­альной книга, 1999. - С. 6-75,141-158.

останньої конкретизується як у досягненнях аналізу різних типів зовнішньої реалізації права, в уточненні й конкретизації внут­рішньої природи права, так і в самовдосконаленні та самоіден-тифікації методу самого собою, що істотно посилюють його гно­сеологічну перспективність.

Гносеологія завершується в методі. Є певна таємниця методу. Метод визначає все. З одного боку, він є результатом теорії, а з інт шого, як розгорнута схема пізнавального діяльності, сам створює теорію, є її основою. Теорія в подальшому лише коригує метод. БудБ-яка концептуальна модель права концентровано виражає свою; сутність у специфічному формулюванні методу права. Кожна кон­цепція, чи то юриспруденція понять, природне право, чи право по­зитивне - це певний метод. Метод же права - це завжди логіка реа­лізації та розвитку права, в усякому випадку, певне розуміння цьо­го розвитку. Тільки з утворенням онто-гносео-логії з відповідним її методом концептуальна модель замикається, стає моментом істини, розкриває сутнісний момент правової субстанції. Гносеологія права як наука також будує свою модел