Усунення від влади М. Хрущова

ВСТУП

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало само здійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуро творенню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньому СРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60—80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальностей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля-ються література та мистецтво. В другій половині 60—80-х рр. ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 pp., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були скасовані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації. А 24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україністика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ В РОКИ «ЗАСТОЮ» (1964-1985)

Усунення від влади М. Хрущова

Партійна олігархія та наближена до неї вища номенклатура своїм головним завданням убачали утримання при владі. Сформовані за сталінських часів, вони не могли прийняти ідеї економічних реформ, що вели до зростання самостійності підприємств і господарських керівників, не могли дозволити лібералізації суспільних відносин, духовно-інтелектуальної сфери. Перші ж прояви пом’якшення тоталітарного режиму продемонстрували, що в суспільстві живе дух критичності й опозиційності. Його зміцнення загрожувало спочатку втратою контролю над суспільством, а потім — втратою влади. Цю загрозу вони справедливо пов’язували з особою М. Хрущова, який проводив курс на десталінізацію й лібералізацію суспільно-політичного життя та певне послаблення командно-адміністративних методів управління господарством.

Зрозуміло, що ці зміни мали поверховий характер. Тому влада першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова опиралася на підтримку партійного апарату. Проте він не зважав на його групові (корпоративні) інтереси. Виходячи з власних уподобань, М. Хрущов переміщував високих партійних функціонерів на посади в регіони, не враховуючи їхніх інтересів і побажань. Він примусив XXII з’їзд КПРС включити до партійного статуту пункт, за яким на кожних чергових виборах склад ЦК КПРС мав оновлюватися щонайменше на чверть, склад ЦК союзних республік та обкомів — на третину, а міськкомів і райкомів — на половину. При цьому члени керівних парторганів могли обиратися не більше ніж на три терміни підряд. Отже, Хрущов поставив під загрозу кар’єру і добробут кожного партійного керівника.

Скориставшись лібералізацією методів державного управління, компартійно-державна номенклатура організувала змову. Її підготовка якраз припала на час суттєвого послаблення позицій Хрущова невдачами у внутрішній і зовнішній політиці: Карибською кризою, розривом з комуністичним Китаєм, гострою економічною кризою, падінням керованості економіки, неврожаєм 1963 р. та масовим невдоволенням з приводу підвищення роздрібних цін на м’ясні та молочні товари.

Згуртувавшись навколо Леоніда Брежнєва та Миколи Підгорного, змовники на жовтневому (1964) пленумі ЦК КПРС усунули М. Хрущова від влади під приводом очищення партійного керівництва від проявів культу особи, суб’єктивістських і волюнтаристських методів керівництва. Першому секретареві нагадали, що вищим органом в одержавленій комуністичній партії є не Президія ЦК КПРС, де Хрущов домінував, а Центральний комітету повному складі. Ідучи до влади, Л. Брежнєв опирався і на підтримку української комуністичної організації. Конфлікт М. Хрущова з українським керівництвом наростав із кількох причин. По-перше, союзний лідер, шукаючи виправдання своїм невдачам із реформами в сільському господарстві, постійно докоряв українським керівникам за невміле керівництво справами сільського господарства. Це призвело навіть до гострої відкритої сутички між М. Хрущовим і першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним на одному з пленумів ЦК КПРС.

Ще вагомішою причиною конфлікту стала реорганізація управління промисловістю. Створення раднаргоспів М. Хрущов розглядав як удосконалення централізованого управління. Українські ж керівники за їх створенням убачали важливий крок до розширення господарських повноважень українських органів влади. У республіканській партійній пресі з’явилися статті, у яких зазначалося, що в УРСР виробляється половина залізорудної продукції СРСР, майже 60 % сталі, 33 % вугілля. Ці цифри наочно доводили, що Україна, як надзвичайно вагома складова народногосподарського комплексу СРСР, заслуговує на розширення економічних прав. Це розширення республіканське керівництво витлумачувало як відновлення принципів ленінської національної політики й з неприязпю ставилося до масового переведення російських чиновників, яких після розпуску союзних галузевих міністерств переводили на керівні посади в українські раднаргоспи.

Найяскравішим проявом прагнення тогочасного українського керівництва до економічного автономізму стало рішення ЦК КПУ 1957 р. про передачу українському Держнлану функції планування і контролю над усією республіканською економікою.

Проте Хрущов і московське керівництво розцінювало заяви про розширення економічних прав й неприязні настрої до московського чиновництва як прояви шкідливого «місництва», рівноцінного буржуазному націоналізму. Конфлікт посилився і через зміщення О. Кириченка (колишнього першого секретаря ЦК КПУ) з високої кремлівської посади на другорядну посаду обкомівського рівня. Це перекреслювало кар’єрні сподівання багатьох українських функціонерів, які вважали Кириченка наступником Хрущова.

З відставкою М. Хрущова завершилася доба реформ, експериментів і лібералізації суспільно-політичного життя.