Ібн-Сіна 8 page

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

птахів, будує греблі, шляхи, електростанції, винаходить і ви­користовує різноманітні технічні прилади тощо. Народ — го­ловна продуктивна сила суспільства. Його праця готує зміни у способах виробництва і таким чином перехід від однієї су­спільно-економічної формації до іншої. Народні маси є вирі­шальною силою соціальних революцій і суспільного прогресу. Вони — переможці в усіх війнах. Величезний подвиг в ім'я життя, миру і щастя на Землі здійснили народи колишнього Радянського Союзу своєю перемогою над фашистськими за­гарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років. Життя народу, його праця, боротьба, художня творчість ви­значають прогрес духовної культури людства, слугують дже­релом мистецтва в усі часи.

Народ як рушійна сила історичного процесу реально пред­ставлений індивідами, соціальними спільнотами та їх органі­заціями. Через їхню сукупну діяльність здійснюється і розгор­тається історія. Провідною детермінантою і головним мотивом цієї діяльності є інтереси особистості, соціальної групи, су­спільства.

Будь-який індивід у суспільстві перебуває в одній чи декіль­кох соціальних спільнотах: народності, нації, родині, партії тощо. Він унікальний, неповторний, і в житті переслідує не­мовби свою власну мету. Проте, як частка соціальної спільноти він пов'язаний з іншими індивідами однаковими умовами іс­нування, подібним способом життя, спільністю інтересів. У ре­зультаті мотивами діяльності індивідів та їхніх об'єднань ви­ступає поєднання, діалектична єдність особистих і суспільних інтересів. Якщо, наприклад, інтереси фермерів у своєму коопе­ративі в основному збігаються, то всі вони діють цілеспрямова­но, ефективно, рентабельно і з прибутком. Якщо такого збігу немає, серед них неминуче виникають суперечності, навіть конфронтація, що призводить до значних виробничих, матері­альних і моральних втрат. У зв'язку з цим примирити інтереси індивідів, соціальних груп і верств населення, створити еконо­мічні, правові та політичні умови для їх реалізації, протиста­вити ілюзорним інтересам справжні — головне завдання всіх органів державного управління з низу до верху, всіх керівни­ків, власників і менеджерів.

Тема 20

Інтереси — об'єктивні. Однак у свідомості різних людей вони відображаються за своєю повнотою, глибиною, складніс­тю та адекватністю неоднаково. Проте навіть поверхове, сти­хійне усвідомлення інтересів штовхає людей до дії. Напри­клад, власник може не усвідомлювати свого місця в економіці як учасника міжнародного поділу праці, але вести своє госпо­дарство, щоправда, у цьому випадку — з найменшою рента­бельністю. Небезпека починається тоді, коли та чи інша спіль­нота привласнює чужі їй інтереси і в результаті опиняється в полоні політичної демагогії. В історії так було неодноразово. Свого часу народи деяких країн з цієї причини виявилися за­лученими до здійснення людиноненависницької фашистської ідеології та політики. В ім'я нав'язаних людям помилкових ін­тересів учасники жовтневого перевороту 1917 р. у Росії по­жертвували не тільки своїм сучасним, а й минулим — минуле було зруйноване, а сучасне перетворене на революційний енту­зіазм народу: одним стрибком подолати дистанцію розрухи в країні і створити комунізм з його привабливим принципом "Від коленого — за здібностями, кожному — по потребі". Сотні тисяч наших співвітчизників у перші роки існування незалеж­ної України (90-ті роки XX ст.) виявилися обманутими так зва­ними трастами. Кожного разу народ дорого розплачується за свої помилки, хоч у підсумку приходить до більш-менш аде­кватного розуміння власних інтересів.

Інтереси не формуються гаслами, закликами, поясненнями, вихованням, хоча їх вплив на них ігнорувати не слід. Інтереси — це результат впливу на людей суспільних умов. Саме тому вся розмаїтість інтересів неоднакова за своїм суспільним зна­ченням (для порівняння: інтерес до спортивного змагання і безпеки країни; відвідування кінотеатру і вивчення складових ринкової економіки). Неоднаковим є також ступінь усвідом­лення індивідами, соціальними групами і верствами су­спільства своїх інтересів, отже, неоднозначні за ефективністю їх дії і відповідальність за них, тобто внесок учасників у його розвиток різний: від суснільно-позитивного до суспільно-негативного, від мінімального кількісно-якісного до макси­мально можливого.

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

У зв'язку з великою різницею у суспільній значущості ін­тересів, у ступені їх усвідомлення людьми, у діях щодо їх реа­лізації та у відповідальності за ці дії у соціальнії філософії з відображенням реальної соціальної практики провідне місце в розвитку суспільства та особистості відводиться суб'єкту істо ричного процесу.

У філософії суб'єктом називається особистість, яка діє сві­домо і відповідає за свої дії. Суб'єктами є і різні соціальні спіль­ноти за тієї умови, що їх учасників об'єднують загальні інтере­си, тобто якщо вони становлять певну цілісність. Такі суб'єкти називаються соціальними, на відміну від індивідуальних. Отже, суб'єкт історичного процесу як система має своїми ком­понентами взаємодіючі індивідуальні та соціальні суб'єкти.

Індивідуальні суб'єкти — це індивіди, особистості, які усві­домили суспільно значущі інтереси і з метою їх реалізації ді­ють активно, продуктивно і відповідально. Такими, напри­клад, мають бути всі випускники вищих навчальних закладів України. Серед індивідуальних суб'єктів виокремлюють істо­ричні, або видатні, особистості — індивіди, внесок яких до про­гресивного розвитку суспільства найзначніший. У філософії — це Платон і Арістотель, І. Кант і Г. Гегель; у науці — М. Ло-моносов і А. Ейнштейн, К. Ціолковський і С. Корольов, у літе­ратурі — О. Пушкін і Т. Шевченко, у політиці — Володимир Великий і Богдан Хмельницький, у військовій сфері — О. Су-воров і Г. Жуков та багато інших. Один з перших соціал-демократів Росії, філософ і громадський діяч Г.В. Плеханов у праці "До питання про роль особистості в історії" писав про ви­датних людей: "Велика людина велика... тим, що в неї є осо­бливості, які роблять її найбільше здатною до служіння вели­ким суспільним потребам свого часу... Велика людина є саме зачинателем, тому що вона бачить далі за інших і хоче сильні­ше за інших. Вона вирішує наукові завдання, поставлені на чергу попереднім ходом інтелектуального розвитку су­спільства; вона показує нові суспільні потреби, створені попе­реднім розвитком суспільних відносин; вона бере на себе почин задоволення цих потреб. Вона — герой. Не в тому смислі герой, що вона, начебто, може зупинити чи змінити природний хід подій, а в тому, що її діяльність є свідомим і вільним виражен-

Тема 20

ням цього необхідного і несвідомого ходу. У цьому — все її зна­чення, у цьому — вся її сила"¹.

У наведеній цитаті подано найбільш вдале визначення істо­ричної особистості, характеристика її змісту та обумовленість його об'єктивним історичним процесом. Кожного разу поява будь-якого конкретного видатного індивіда може бути випад­ковою. Проте, якщо його немає, обов'язково знаходиться ін­ший індивід як більш-менш вдала заміна йому. Наприклад, Франції початку XIX ст. потрібний був такий диктатор, як На­полеон. І цей корсиканець став її імператором. Однак, якби Наполеона не було, його роль виконав би хтось інший. Так за­вжди було і є в історії. Великі особистості породжуються вели­кими історичними подіями і великими суспільними перетво­реннями. Разом з тим, особистість може стати справді вели­кою, якщо виражає прогресивні інтереси, діє в напрямі історичної і природної необхідності, своїми діями прискорює суспільний прогрес. Жодна особистість, навіть найвеличніша, не може скасувати чи змінити хід суспільного розвитку; і жод­на особистість не може бути визнана великою, якщо її інтереси реакційні і дії руйнівні (Нерон, Гітлер, Муссоліні та ін.). Твер­дження деяких філософів про те, що розвиток суспільства за­лежить від волі героїв, які ведуть за собою народ, є історичним волюнтаризмом. Його неспроможність і хибність історія дово­дила багато разів, як і фаталізму з його запереченням будь-якої ролі особистості в історії на тій підставі, що її процес нібито ви­значений зверху.

Разом з тим, соціальна філософія підкреслює позитивну роль авторитету особистості в економіці, політиці, науці, в усіх інпіих сферах суспільного життя. Вона визначає авторитет як загальновизнаний неформальний вплив індивіда чи певної ор­ганізації на інших людей за допомогою знань, моральної гід­ності та позитивного досвіду. Він виражається у здатності його носіїв без присилування спрямовувати думки і вчинки інших суб'єктів. Вплив авторитету обумовлений обмеженістю мож­ливостей особистості раціонально оцінювати низку проблем і

¹ Плеханов Г.В. Избраннме философские произведения / Г.В. Пле-ханов. — М., 1956. — Т. 2. — С. 333.

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

необхідністю з цієї причини приймати на віру твердження ав­торитетних осіб за тієї умови, що свої вимоги вони переконли­во доводять. Такий авторитет не має нічого спільного з анархіз­мом, який заперечує будь-який авторитет, будь-яку форму влади, будь-яке підкорення, а також з теорією і практикою культу особи, котрий у свою чергу несумісний з демократични­ми принципами організації суспільного життя, ігнорує закон зростання вирішальної ролі народних мас в історії, має багато негативних виявів у суспільстві.

Соціальні суб'єкти — це соціальні групи і верстви населен­ня, соціально-історичні спільноти людей, їх організації та установи із загальними суспільно значущими інтересами і сві­домими, відповідальними діями для їх здійснення. Такими суб'єктами є суспільні класи, нації і народності, політичні пар­тії і політичні рухи, профспілки, творчі, жіночі і молодіжні спілки і організації, інші об'єднання людей. Роль соціальних суб'єктів вони можуть виконувати тією мірою, якою усвідоми­ли своє місце у процесі прискорення суспільного прогресу і здатні діяти як організована сила в його інтересах. Соціальни­ми суб'єктами не можуть бути політичні партії і рухи, угрупо­вання людей расистського, фашистського, релігійно-фана­тичного, екстремістського і сепаратистського напряму.

Надзвичайно важливим і впливовим соціальним суб'єктом є інтелігенція. Без активної творчої діяльності інтелігенції жодна з рушійних сил історичного процесу принципово не може піднятися в сучасному світі до рівня соціального суб'єкта. Інтелігенція обґрунтовує шляхи соціального прогресу, розроб­ляє програми дій, формує самосвідомість індивідів та їх об'єд­нань. Багато її представників у своїй творчості змушені долати опір, часто дуже жорстокий, правлячих кіл. Загальновідома, наприклад, трагічна доля таких видатних вчених, як академі­ки М. Вавилов та А. Сахаров у колишньому СРСР.

В Україні кінця другого десятиліття незалежного і само­стійного розвитку на суттєвий соціальний суб'єкт перетворю­ються працівники, організації та установи агропромислового комплексу. Цей комплекс — провідний сектор економіки кра­їни. Його учасники вирізняються науковим світоглядом, різ-

Тема 20

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

номанітними напрямами, родами і видами діяльності, госпо­дарюванням у різних формах власності, глибоким розумінням єдності своїх інтересів та інтересів усієї держави.

У сучасному світі формується глобальний соціальний су­б'єкт, коли соціальним суб'єктом стає все людство. Лише воно може вирішити екологічну, енергетичну, демографічну, про­довольчу та інші всезагальні проблеми. Ніколи раніше світ не був у такій драматичній ситуації, як у наш час, і вихід з неї со­ціальна філософія вбачає у загальнолюдських діях, гармоніза­ції державних і соціальних відносин.

На новий соціальний суб'єкт XXI ст. поступово перетворю­ється так звана еліта — вища і привілейована верства су­спільства з функціями управління розвитком держави, науки і культури. Відходять у минуле уявлення про еліту як групу лю­дей, яка узурпує політичну владу, заперечує історичний про­грес, народний суверенітет, утверджує нерівність як основу со­ціального життя.

До сучасної еліти належать освічені і моральні інтелектуа­ли, спеціалісти-професіонали, які мислять і діють відповідаль­но, в інтересах дотримання прав і свобод особистості і су­спільства, наповнюючи їх новим змістом. В Україні, як і в ін­ших пострадянських державах, еліта поки не сформувалася, немає ні елітарної освіти, ні елітарних норм моралі. На "вер­шині" політичної влади опиняються то одні люди, то інші. Сьо­годні вони можуть перебувати при владі, а завтра перетворити­ся на ізгоїв незалежно від рівня освіти, патріотизму, майнового стану, походження, здібностей. Демократичний процес форму­вання еліти в нашому суспільстві все ще попереду.

Отже, творцем історії є народ. Зростання ролі народних мас в історії — закон розвитку суспільства. Разом з обґрунтованіс­тю історичної дії збільшується обсяг маси людей, справою якої вона є. З народного середовища виходять індивідуальні і соці­альні суб'єкти. їхній внесок в історичний процес найбільший, оскільки у своїй діяльності вони свідомо і відповідально орієн­туються на суспільно значущі інтереси. Особливістю сучасного суспільного розвитку є глобалізація історичного суб'єкта.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте сутність понять "дикунство", "варварство", "цивілізація".

2. Як співвідносяться між собою цивілізаційний і форма­ційний підходи до етапів розвитку суспільства?

3. Які періоди в розвитку цивілізації досліджують сучасні філософи?

4. Як співвідносяться між собою поняття "культура" і "ци­вілізація"?

5. Чому вирішальною силою в розвитку суспільства є на­род?

6. Розкрийте сутність поняття "народ".

7. Розкрийте сутність поняття "соціальний інтерес".

8. Які суспільні сили утворюють соціальний суб'єкт?

9. Чому окремі особистості оцінюються як великі?

10. Що таке культ особистості? Яких негативних наслідків зазнає суспільство через культ особистості?

Цінності та їх функції в життєдіяльності суспільства і людини

Тема 21

ЦІННОСТІ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

В ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

І ЛЮДИНИ

Які цінності суспільство визнає, таким воно є і такою є осо­бистість. Невипадково проблема цінностей завжди займає на перше місце в переломні, перехідні періоди суспільного розвит­ку. Саме такий час переживає сьогодні суспільство України з його нестабільністю, різкими соціальними зрушеннями, дезін­формацією, дезорієнтацією і дезідентифікацією особистості. Все це виявляється у в процесі переоцінки цінностей. При цьо­му слід мати на увазі, що за певним запереченням старих цін­ностей приховується відмова від старих форм життя су­спільства та якостей особистості.

21.1. Природа цінностей

Ціннісний підхід до наукових досліджень і суспільної прак­тики не є якимось абсолютно новим або таким, що не був відо­мий раніше. Ще в античності, а потім у Середньовіччі цінності ототожнювалися з самим буттям, а ціннісні характеристики включалися у його поняття. Цінності не відокремлювалися від буття, а розглядалися як такі, що знаходяться в ньому самому. Що є благо? Що є справедливість? Ці питання були основними у філософії ще за часів Сократа і Платона, а також головними критеріями істинного буття. Невипадково Платон в основу вчення про ідеальну державу поклав принцип справедливості. Вже в античній філософії спостерігаються різні підходи до питання про абсолютний і відносний характер цінностей. Якщо, наприклад, на думку Платона, вищі цінності мають аб­солютний характер, то, на думку софістів, усі цінності індиві­дуальні і відносні, що випливало з їх основної тези "Людина є мірою усіх речей". Спроба диференційованого підходу до цін­ностей міститься у філософії Арістотеля, який, з одного боку, визнавав самодостатні цінності, чи "самоцінності", до яких, зокрема, він відносив людину, щастя, справедливість тощо; з іншого боку, він стверджував і відносний характер більшості цінностей, тому що різні речі сприймаються не однаково цін­ними дітьми і дорослими, добрими і злими людьми. Арісто-тель доводив, що мудрість полягає саме в "осягненні розумом речей за природою найцінніших"¹.

У різні історичні епохи і філософські системи розуміння цінностей різне. В епоху Середньовіччя вони пов'язувалися з божественною сутністю, набували релігійного характеру. Епо­ха Відродження висунула на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і суспільних відносин багато в чому визначив і нові підходи до розгляду предметів і явищ як цінностей.

¹ Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель. — М.: Мьісль, 1983. — Т.4. — С. 179.

Тема 21

І. Кант став першим використовувати поняття цінностей у спеціальному, вузькому значенні — він запропонував людям "категоричний імператив" як ціннісний всезагальний мо­ральний закон. Йому належить і перше їх визначення: ціннос­ті — це вимоги до волі; мета, що стоїть перед людиною; значу­щість тих чи інших факторів для особистості. Г. Гегель особли­ву увагу приділяв розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) та духовні: перші постають як товар і характери­зуються за їх кількісною визначеністю; другі пов'язуються зі свободою духу: все "...що має цінність і значущість, — духовне за своєю природою"¹.

У середині XIX ст. проблему цінностей плідно розробляв ні­мецький філософ Рудольф Герман Лотце (1817—1881). Він вважав, що цінності існують тільки в їхній значущості для суб'єкта, але не є предметом його свавілля; цінності об'єктивні як загальнозначущі форми волі і поведінки людини. Розвива­ючи ідеї Р. Лотце, його співвітчизник В. Віндельбанд визнавав цінностями істину, добро, красу, мистецтво, науку, релігію. У XX ст. теорію цінностей продовжували розробляти представ­ники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальних дій, марксистської філософії, багатьох природни­чих, технічних і гуманітарних наук. У результаті сформувало­ся філософське вчення про природу, походження і розвиток цінностей, що отримало назву "аксіологія" (грец. — цінність та вчення).

Людська діяльність будь-якого роду включає три підсисте­ми: задум, реалізацію і результат. Задум у свою чергу містить мету, цінності і план. Мета відповідає на запитання, що необ­хідно зробити, план — як це зробити. Здавалося б, до чого тут ще цінності? Річ у тім, що реалізація однієї і тієї самої мети та планів може мати зовсім різний життєвий сенс, значення. На­приклад, будинок можна побудувати, виходячи з необхідності мати житло або для реалізації принципу "мій дім — моя форте­ця", з престижних міркувань, для здавання житла в найман­ня; зовсім різні життєві моменти можуть стояти за метою отри­мати диплом про вищу освіту.

¹ Гегель Г. Политические произведения / Г. Гегель. — М., 1978. — С.372.

Цінності та їх функції в життєдіяльності суспільства і людини

Можна стверджувати, що в цьому випадку йдеться про більш глибоку мету, її ієрархію, але це не так. Тут ідеться про цінності, які відрізняються від мети та інших станів свідомос­ті, що керують діяльністю функціонально, тобто за своєю рол­лю в управлінні діями людей. Специфіку цінностей можна по­яснити за допомогою старої притчі. Перехожий запитує в трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Один з них відповідає: "Цеглу везу", другий — "На хліб заробляю", а третій — "Собор будую". Отже, дії однакові, а ціннісні орієнта­ції різні.

Відомо, що кожна людина має власні потреби, інтереси та емоційні переживання. Проте життя дуже часто ставить людей у ситуацію вибору з множини альтернативних потреб, інтересів і шляхів та засобів їх реалізації: чому віддати перевагу, від чого слід відмовитися, як встановити черговість переваг та вчинків. Іншими словами, виникає необхідність порівнювати різні мо­тиви наших можливих дій та вибирати щось одне, погоджую­чись із певною внутрішньою шкалою, системою еталонів. Саме роль орієнтира і виконують узагальнені, найтиповїші для кон­кретного суб'єкта потреби, інтереси і переживання, які сфор­мувалися у єдину домінанту. Так виникають цінності.

Цінності (життєвий сенс) — це підстава для вибору люди­ною мети, засобів, результатів та умов діяльності, яка відпові­дає на запитання: заради чого здійснюється ця діяльність? Процедура вибору на основі цінностей називається оцінкою. Результат вибору є благом для конкретного суб'єкта. Спрямо­ваність суб'єкта у його діяльності на певну цінність називаєть­ся ціннісною орієнтацією.

У сучасній аксіологічній літературі цінності трактуються неоднозначно. Деякі автори вважають, що цінностями є речі та їхні, властивості, необхідні (значущі, корисні, приємні) людям певної соціальної групи або окремій особистості як засоби задо­волення їх потреб та інтересів. Інші стверджують, що цінність визначається значущістю об'єктів соціального і природного ха­рактеру для суб'єкта соціальної практики (індивіда, соціальної групи, суспільства). Треті доводять, що цінність — це ідеаль­ний предмет, відчуття або ідеал. Четверті розглядають цінність як значущість чогось взагалі для людини. Однак для всіх ви-

Тема 21

значень цінностей характерна загальна суттєва смислоутворю-юча ознака — "значущість". Отже, цінностями є об'єктивні явища або їхні властивості, ознаки, значущі для людей. При цьому значущість розуміється не взагалі, а, по-перше, як соці­альна значущість, коли об'єктивно зачіпаються потреби та ін­тереси великих груп людей і навіть всього людства, і, по-друге, як позитивна значущість: річ, предмет, явище, процес є для суб'єкта цінністю тільки з позитивного боку. Не можуть нале­жати до цінностей, наприклад, шкода або зло, але благо і добро — безумовно є цінностями. Цінності можуть входити до складу більш широких духовних утворень, трансформуватися та кон­кретизуватися через певні стани свідомості, за допомогою якої відбувається їх реалізація у процесі діяльності. Основна форма, що вбирає в себе цінності, — ідеал. Він є ціннісною характерис­тикою певного явища як належного і виконує роль стратегічно­го орієнтира на шляху до мети. Його не можна ототожнювати з метою, планом і нормою, оскільки він є аксіологічним втілен­ням, а останні — технологічними вказівками. Так, ідеал люди­ни або суспільства означає їх опис з позицій прийнятої системи цінностей (припустимо, людина має гармонійно поєднувати ціннісні орієнтації на корисну діяльність і внутрішню духов­ність; суспільство має бути зорієнтованим не на владу над осо­бистістю, а на співтворчість з нею). Виразити ідеал у конкрет­ній системі цифр, показників — типова технологічна утопія (наприклад, гармонійна людина повинна знати те-то, вміти те-то і т. ін.). Життя різноманітне, динамічне і ймовірне, а тому ідеал у формі інструкції безглуздий. Отримавши інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні (вже в системі показників) поставити мету, "розгорнути" її в план і тим самим конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного (відповідно до прийнятих цінностей) до кон­кретного проекту того, що, не заперечуючи ідеал, реально може стати сущим за певних умов.

Цінності постають як системоутворююче ядро програми, за­думу, діяльності і внутрішнього духовного життя особистості. Для того, щоб зрозуміти суть конкретної людини або культу­ри, необхідно вжитися у відповідні системи цінностей, які на­дають сенс їх життєдіяльності.

Цінності та їх функції в життєдіяльності суспільства і людини

Цінності мають місце у будь-якій галузі людської діяльнос­ті. Вони різноманітні. Розрізняють предметні цінності і цін­ності свідомості; цінності індивіда і суспільства; економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські цінності і т. ін. Основою методології класифікації цінностей є діалектика загального, особливого та одиничного, згідно з якою, всі цінності можна об'єднати в три великі групи: загаль­нолюдські цінності (загальне), цінності соціальних груп (особ­ливе) та особистості (одиничне). Тоді взаємозв'язок і суборди­нація ієрархії цінностей матимуть такий вигляд: загальнолюд­ські цінності формуються на основі цінностей соціальних груп та цінностей особистості і виступають для них керівним нача­лом, цінності соціальних груп містять компоненти загально­людських цінностей і цінностей особистості, а цінності особис­тості — компоненти загальнолюдських цінностей і цінностей соціальних груп. Ідеалом суспільного розвитку є збіг усіх трьох груп цінностей у своїй основі: особистість засвоює цінності со­ціальної групи і загальнолюдські як свої власні і тим самим не відділяє себе від інтересів суспільства; суспільство не відділяє свої інтереси від потреб та інтересів соціальних груп і особис­тості.

Філософія вивчає переважно загальнолюдські цінності, оскільки вони є базовими, ключовими. Вони виражають сут­ність людини і визначають ядро її світогляду, характеризують її ставлення до світу. Розуміння їх змісту в різні епохи різними соціальними групами та особистостями може відрізнятися і навіть бути протилежним. Разом з тим цінності — атрибути людини в її ставленні до світу. Наприклад, істина по-різному трактується матеріалістами і суб'єктивними ідеалістами, про­те немає людського буття без пізнання і пізнання без орієнтації на істину. Такий різний зміст вміщується різними людьми і в уявлення про красу, однак немає таких спільнот і особистос­тей, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця.

Кожна із загальнолюдських цінностей виражає сутнісне ставлення до світу, а їхня система дає цілісне уявлення про від­ношення "людина — світ". Якщо гармонійна взаємодія утво­рює ідеальне ставлення людини до світу, то дисгармонія, абсо­лютизація одного або декількох аксіологічних відношень,

Тема 21

збіднювання їх змісту викривляє його цілісність на іпкоду тому й іншому.

В аксіології досі не вироблено загальноприйнятої класифі­кації цінностей. Однак практика свідчить, що людина в усіх аспектах своєї взаємодії зі світом орієнтується на підсумкову цінність — благо.

Благо як вершину цінностей вперше охарактеризував Пла~ тон, розуміючи його як єдність істини, міри і краси. У прагнен­ні до нього людина, з одного боку, виражає себе, свою непо­вторність, бажання до саморозвитку. Все це зорієнтовано на формування ключової цінності — свободи. З іншого боку, лю­дина так чи інакше усвідомлює самоцінність світу в цілому (як би це ціле не розумілось — природа, людство, нація, Бог). Таке ставлення орієнтоване на причетність як цінність. Свобода ін­дивідуальності і причетність людини до цілого є фундамен­тальними цінностями людського буття. Разом з тим, орієнтую­чись лише на причетність до цілого, людина розчиняється в ньому, втрачає своє "Я", приходить до абсолютної відчуженос­ті, відходить від звичайних цінностей, від мети взагалі. Реалі-зуючи тільки свою свободу, не рахуючись зі світом, людина перетворює її на свавілля і гине у цьому безглуздому протисто­янні світу.

Благо досягається через єдність суб'єктивно-об'єктивного відношення, перетворення, орієнтованого на цінність користі (міри зовнішнього середовища) і міжособистісних ставлень, подолання перешкод, орієнтацію на цінність добра. У корисній діяльності свобода і причетність доповнюють одна одну. Так, підвищуючи продуктивність праці, людина досягає все біль­шої незалежності від навколишнього середовища, стає вільні­шою. Однак якщо вона розглядає світ тільки як джерело ре­сурсів для задоволення своїх потреб, то це призводить до еко­логічних катастроф. Саме тому корисний ефект сучасного виробництва слід оцінювати не лише на підставі техніко-економічних критеріїв, а і з урахуванням можливих соціально-економічних наслідків. В основі такого підходу має бути, як підкреслював відомий гуманіст Альберт Швейцер (1875— 1965), "шанобливість перед життям", ціннісна причетність

Цінності та їх функції в життєдіяльності суспільства і людини

людини до світу. Те саме можна продемонструвати відносно ін­ших цінностей.

Людина будує свої відносини зі світом та іншими людьми за розробленими нею програмами. Для цього вона повинна на­вчитися пізнавати об'єктивну реальність, бути націленою на досягнення істини, прагнути до розуміння інтересів (суб'єктивної реальності) інших людей, орієнтуватися на цін­ність правди. При цьому відмінність між розумінням і пізнан­ням полягає в тому, що останнє спричиняє знання про об'єкт, а перше припускає співпереживання, просякнення думками, цінностями іншого суб'єкта.

Істина, що відображає об'єктивну реальність, — одна, але її розуміння, що відображає життєве кредо суб'єкта, може бути різним (істина об'єктивна, розуміння суб'єктивне). І далеко не завжди можна однозначно відповісти на питання, яке ставлен­ня до світу "вище", "краще", "гірше", без розуміння чого немає культури діалогу. Єдність істини та її розуміння дає можли­вість створювати ідеальні проекти і програми, які засновува­лися б на знанні об'єктивної реальності і певних цінностей суб'єктів. Таке ідеальне творіння майбутнього — реалізована цінність творчості.

Однак людина — істота особлива, яка живе на межі скінчен­ного і нескінченного, скороминущого і вічного. Забезпечити цілісність своєї діяльності у ситуації суперечливості всього су­щого вона може лише тоді, коли її праця, спілкування, пізнан­ня і творчість пронизуються та об'єднуються цілісним світо­глядом, який орієнтується на цінність мудрості. Мудрість від­різняється від знання саме тим, що має безпосередній доступ до нескінченності. Такий зв'язок з нескінченністю здійснюєть­ся шляхом естетичного освоєння світу, зорієнтованого на цін­ність простоти і релігійне переживання, що піднімається до