Ібн-Сіна 4 page

Отже, продуктивні сили створюються і вдосконалюються двома видами людської праці: працею живою, безпосередньою, і працею матеріалізованою, нагромадженою в засобах вироб­ництва. При цьому жива праця зумовлює матеріалізовану пра­цю і сама є її виявленням. Людська робоча сила створює всі компоненти продуктивних сил, організовує їх взаємодію, ви­значає оптимальність цієї взаємодії і здійснює функцію ціле­спрямування діяльності для подальшого їх розвитку.

Механізмами удосконалення продуктивних сил виступають головним чином виробничі технології і науково-технічні нова-

Матеріалістичне розуміння історії

ції. Технологія (грец. — мистецтво, майстерність, вмінйЩ,^£>МЄВ тод) — це сукупність методів обробки, виготовлення, зміни властивостей і форм сировини, матеріалів, що вживаються у виробництві. Сучасні технології перетворили природу наіробо-че місце людини. Завдяки їм багато природних процесі®одаяща керованими, а виробнича діяльність людини набула універ­сального характеру. Люди навчилися літати як птахи, будував ти на річках греблі як бобри, прокладати тунелі як кротщжвав вати під водою як риби та ін. Пріоритетними стали безвідходні і маловідходні, енергозберігаючі, конвеєрні та інші прогресйв-»

НІ теХНОЛОГІЇ. >0Ї\0НХ9Т

Технологічна організація матеріального виробництву ВДЇШ редбачає усвідомлення економічного завдання і вибір; для" його вирішення оптимальних засобів і методів. Досягається*такий вибір за допомогою техніки, тобто штучно створених; матер» альних засобів доцільної діяльності людини. Сучасний евІФі^ це технологізований соціальний простір і технологізований со­ціальний час. Він живе і діє не в первозданній природінащчбЗй¹ носфері; його продуктивні сили без їх технічного каишнйвш

НеМОЖЛИВІ. МОНОИ9 9,11

Техніка перетворює розумову працю людини на прішрйтет^
ну, порівняно з фізичною працею, яка біологічна у своїйгосдо-
ві. У фізичних операціях людина виступає лише аге-йтотпзек*
нологічного процесу. Лише розумова праця робить ЇЦйртМзд-
тором і керівником виробництва. її продукти у виробництві
— це ідеальні образи тих виробів, які потрібно отримаїй>,їа'та­
кож технологічних схем і контрольних рекомендаційЩОДОіїх
якості. Це означає, що знаменитий афоризм Ф. Бек'ов»*Зш>
ння — сила" сьогодні актуальний як ніколи. НаукаШ№,бі"зМ-
шою мірою входить до структури продуктивних сил ^£9£№гбв№
посередньою продуктивною силою, а виробництво кмч®еайло-
гічним застосуванням науки. аонгата всі н

Взаємозв'язок науки, техніки і виробництва пойййт&піОШР-ся. При цьому наука в наші дні випереджає технікуушпров^ ною силою прогресу матеріального виробництва, орІЕНтует-ьє® не лише на техніку і виробництво, а й на саму людинуїшжреда-виток її інтелекту, творчих здібностей, культури мислення^на створення умов для її всебічного, ціннісного розвцт,їщ,о©рга-нічне поєднання науки і техніки, перетворення науки наббеМ-

%$$

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

посередню продуктивну силу суспільства і перерозподіл функ­цій між машиною і працівником виробництва у напрямі опти-мізації творчої ролі людини, звільнення її від ролі агента технологічного процесу — це на сьогодні головні напрями про­гресу продуктивних сил.

Отже, структуру продуктивних сил утворюють люди, які ді­ють на основі виробничого досвіду всіх попередніх поколінь, володіють трудовими вміннями і навичками, беруть участь у матеріальному виробництві свідомо, відповідально та ефектив­но, а також засоби виробництва, організація праці, виробничі технології, техніка і досягнення науки. У підсумку показни­ком рівня розвитку продуктивних сил є досконалість людсько­го фактора, головної цінності суспільства — людини.

У матеріальному виробництві продуктивні сили постійно взаємодіють з виробничими відносинами. Соціально-філософ­ська категорія "виробничі відносини" відображає складну структурно-функціональну та ієрархічно-супідрядну систему тих різноманітних зв'язків між людьми, які виникають у про­цесі їх спільної матеріально-виробничої діяльності. Зокрема це економічні відносини, тобто відносини між людьми у про­цесі матеріального виробництва.

Для функціонування матеріально-виробничого процесу не­обхідне поєднання працівника з предметами і засобами (зна­ряддями) праці. Воно може бути різним залежно від їх належ­ності суспільству, групі людей чи окремим особам.

Стосунки людей між собою з приводу привласнення засобів виробництва і створюваних з їх допомогою матеріальних благ називаються відносинами власності. Конкретним їх змістом є володіння засобами виробництва, розпорядження ними і вико­ристання їх. Реалізуються вони в різноманітних формах.

Власність та її форми є відображенням соціально-практичного буття людини. Природа не знає власності. "Влас­ність — це можливість користуватися вигодами, які надають­ся кожному членові суспільства його працею і вмінням"¹. Еко­номічне привласнення означає володіння річчю, для цього вона має бути своєю для власника і чужою для іншої людини.

Власник на свій розсуд або використовує її для задоволення своїх потреб, або здає її в оренду, або продає, дарує, передає у спадок. Володіння засобами виробництва має велику соціаль­ну значущість, тому закріплюється юридично, регламентуєть­ся законом, охороняється традицією і публічною владою. При­кладом може бути Конституція України, у ст. 13 якої ствер­джується: "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом". У XVIII ст. відомий французький філософ і просвітитель Ж.-Ж. Руссо писав: "Перший, кому спало на думку, обгоро­дивши свою ділянку землі, сказати: "Це моє", і знайшов лю­дей, досить простодушних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочи­нів, війн і вбивств, від скількох нещасть і страхіть позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: "Не слухайте цього обманщика, ви загинете, якщо здатні забути, що плоди землі належать усім, а земля — нікому!"¹. Тривалий історичний час цей висновок і цей заклик Ж.-Ж. Руссо представниками деяких філософ­ських напрямів і течій розумівся не як констатація факту змі­ни родової людини громадянином, коли стосунки між людьми стали визначатися їх майновим станом, а як заперечення при­ватної власності на користь утвердження суспільної власності на засоби виробництва. Історія суспільства підтвердила помил­ковість такого розуміння. Приватна і суспільна форми влас­ності — це ідеалізовані моделі, широкі абстракції власності, але абстракції від конкретних її форм. Однозначно приватної і однозначно суспільної форм власності не буває. Реально функ­ціонують кооперативи, фірми, орендні підприємства і т. ін. як специфічна інтеграція одиничного, особливого і загального, приватного і суспільного. Звідси очевидна безпідставність аб­солютизацій в економіці типу "або-або": або приватна форма власності, або суспільна. Діалектична філософія заперечує будь-які абсолютизації, оскільки об'єктивно вони не існують.

¹ Гольбах П. Избранньїе произведения: в 2 т. / П. Гольбах. — М., 1963. —Т. 1.—С. 173.

¹ Руссо Ж.-Ж. О причинах неравенства / Ж.-Ж. Руссо. — СПб., 1907. — С. 68.

Тема 18

У зв'язку з цим тривала дискусія в нашій країні про доціль­ність утвердження в державі приватної чи суспільної власності на засоби виробництва наукового смислу не має і належить до розряду схоластичних.

Законом розвитку економіки є плюралізм форм власності і забезпечення свободи функціонування кожної з них. Усі еко­номічні реформи будуть ефективними тільки тоді, коли реаль­но сприятимуть зростанню ступеня цієї свободи. Співвідно­шення між різними формами власності регулюються ринкови­ми економічними механізмами, які вивчає економічна теорія. Філософія встановлює лише те, що відносини власності є голов­ним елементом системи виробничих відносин і що всі інші їх елементи залежать від головного.

Крім відносин власності, виробничі відносини включають відносини розподілу, обміну і споживання виробленого про­дукту. Вони можуть бути або відносинами співпраці власників (взаємодопомога, солідарність, турбота акціонерів про долю банка чи промислового концерну), або відносинами залежності незаможних від заможних (рабство, кріпацтво, найманство). Виробничі відносини визначають найістотніші аспекти буття людини. Для одних людей вони є джерелами багатства, для ін­ших — нестатків і підневільної праці. П. Гольбах порівнював багатство з гноєм: "Якщо зібрати його у велику купу, він не принесе жодної користі і навіть зашкодить родючості ґрунту; але розподіліть його хоча б найтоншим шаром по поверхні зем­лі, і він запліднить все поле"¹.

Однак чи неминуче існування численних "нижчих класів", представники яких від народження приречені на важку пра­цю, щоб забезпечувати іншим людям можливість вести витон­чений і культурний спосіб життя, тоді як їхня власна злиден­ність і виснажлива робота позбавляє їх можливості одержува­ти свою частку чи хоча б якусь її частину в цьому житті? Наукова соціальна філософія та історичний досвід показують, що такої необхідності немає, що від злиденного становища тру­дящих страждають не тільки вони, а і суспільство в цілому, що

¹ Гольбах II. Избранньїе произведения: в 2 т. / П. Гольбах. — М., 1963. —Т. 2. —С. 420.

Матеріалістичне розуміння історії

для сучасного суспільства ні рабство, ні кріпацтво неприйнят­ні. Метою суспільного матеріального виробництва, удоскона­лення виробничих відносин є людина, її всебічний і гармоній­ний розвиток, формування особистості з високими якостями і зв'язками як цілісного та універсального продукту суспільства. Виробничі відносини — це сама історія в її особистому вира­женні. Головним багатством суспільства є висококультурний спеціаліст, формування якого можливе лише в умовах вільно­го саморозвитку, самоосвіти, доступу до вищих матеріальних і духовних цінностей.

Виробничі відносини об'єктивні, незалежні від волі та сві­домості людей. Вони фіксують загальне, повторюване, законо­мірне в історії різних країн і народів, тому є об'єктивним кри­терієм розвитку різних історичних типів суспільних систем, у тому числі майбутніх. У конкретному вияві виробничі відноси­ни визначають характер міжособистісних стосунків, зв'язки між працівниками, спеціалістами, організаторами і виконав­цями, між підприємствами і виробництвами різних форм влас­ності.

Виробничі відносини і продуктивні сили — діалектичні про­тилежності. Методологічною основою вивчення їх взаємодії є діалектика категорій змісту (продуктивні сили) і форми (ви­робничі відносини).

Продуктивні сили визначають виробничі відносини. Який зміст продуктивних сил, така і форма їх існування, тобто виробничі відносини. Розвиток продуктивних сил обумовлю­ється удосконаленням всіх їх компонентів: кваліфікації, про­фесіоналізму і виробничого досвіду людей; диференціації поді­лу праці, розширення і поглиблення її спеціалізації; засобів виробництва, знарядь праці, техніки і технологічного застосу­вання науки. Зі зміною продуктивних сил змінюються і вироб­ничі відносини. Наприклад перехід, від натурального госпо­дарства до товарного у традиційному суспільстві відбувся тоді, коли були винайдені і впроваджені в матеріальне виробництво механічний ткацький верстат, прядильна машина, паровий двигун, і коли разом з машинною технікою сформувався новий тип працівника.

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

У свою чергу виробничі відносини не пасивні, вони не змі­нюються автоматично за змінами у змісті продуктивних сил. Як і будь-яка форма, вони активні, чинять на продуктивні сили істотний зворотний вплив: то прискорюють, то гальмують їх розвиток; то є формою, яка забезпечує рух продуктивних сил уперед, то стають путами, що стримують їх розвиток. Так, ви­робничі відносини колишнього Радянського Союзу у підсумку руйнували його продуктивні сили, що призвело до розпаду цієї величезної держави на п'ятнадцять самостійних незалежних країн. Становлення в них сьогодні ринкової економічної систе­ми супроводжується формуванням виробничих відносин ново­го типу, які створюють широкі можливості оновлення всіх компонентів продуктивних сил.

Законом матеріального виробництва є відповідність вироб­ничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Коли така відповідність у державі є, тоді її економіка і всі інші сфери суспільного життя розвиваються стійко і в прогресивно­му напрямі. Однак вона суперечлива. Продуктивні сили розви­ваються швидше виробничих відносин, тому на певному етапі відповідність між ними порушується, виникає суперечність. її гострота може бути зменшена за допомогою економічного ре­формування, цілеспрямованої діяльності політичного керівни­цтва країни щодо приведення виробничих відносин у відповід­ність характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Проте не­відповідність може стати масштабною і конфліктною, тоді в країні неминуча соціальна революція — тільки вона в цих об­ставинах здатна відновити порушену відповідність і забезпе­чити ефективне матеріальне виробництво.

Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробни­чих відносин називається способом виробництва. Філософ­ська категорія "спосіб виробництва" виражає соціальний ас­пект діяльності суспільної людини зі створення необхідних для її життя матеріальних благ, на відміну від категорії "тех­нологічний спосіб виробництва", змістом якої є відображення техніко-організаційного аспекту цієї діяльності.

Способу виробництва у розвитку суспільства належить осо­блива роль. У складній системі взаємозв'язку і взаємодії різ­них сторін і сфер суспільного життя (економіки, політики, на-

уки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріаліс­тична соціальна філософія вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духов­ний процеси життя взагалі. Історія людства у першу чергу є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу вироб­ництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.

Отже, матеріальне виробництво — це основа існування і роз­витку суспільства; така реальність, у якій кожне покоління людей змушене жити і працювати. Люди не можуть вибирати чи конструювати його за своїм бажанням. їм необхідно з цією реальністю погоджувати всі свої дії, як вони погоджують їх з природною реальністю та її законами. Якщо програма дій чи заклик, гасло висуваються без урахування процесів у матері­альному виробництві, то вони виявляються або передчасними, або взагалі нездійсненними.

Матеріальне виробництво забезпечує системність, ціліс­ність суспільства. Однак суспільне життя не зводиться лише до виробництва матеріальних засобів життя, воно багатше, ширше, складніше і включає ще духовне виробництво, тобто виробництво знань, ідей, теорій, програм діяльності, цінніс­них орієнтацій, індивідуальної і суспільної свідомості; вироб­ництво певного типу особистості відповідно до потреб су­спільства; виробництво суспільних відносин. Проте всі ці складові духовного виробництва інтегровані процесом матері­ального виробництва, способом виробництва, єдністю продук­тивних сил і виробничих відносин.

18.3. Суспільно-економічні формації — сходинки історичного процесу

При вивченні будь-якого складного системного об'єкта не­минуче вирішення проблеми типології. Без цього неможливо побудувати саму систему об'єкта, виявити закони і закономір­ності її розвитку, прогнозувати існування ще невідомих її еле-

Тема 18

ментів, властивостей, ознак. Типологія (грец. — відбиток, форма, зразок і слово, вчення) — це сукупність методів роз'єднання елементів системного об'єкта та їх групування в узагальнену ідеалізовану модель чи тип (наприклад, типи рос­лин, тварин, воєн, темпераменту та ін.).

Суспільство — це складна соціальна система. її типологія — фундаментальне завдання соціальної філософії з причини необ­хідності розробки проектів майбутнього суспільства, "ідеаль­ного суспільства", тобто суспільства як ідеалу, в якому не має місця недолікам і вадам суспільства, що існує. Це завдання на­лежить до числа "вічних". Ще Платон розрізняв три історичні типи суспільства: природний; суспільний, але не відповідний природі людини; розумний чи ідеальний, майбутній.

Вперше у філософії про наявність в історичному процесі об'єктивної логіки розвитку оголосив Г. Гегель. Такою логікою він вважав ступінь усвідомлення людьми своєї свободи і відпо­відно до неї розрізняв у суспільстві три його типи, що послідов­но змінюють один одного: східний, античний і німецький. Згідно з його міркуваннями, у суспільстві східного типу люди ще не усвідомлювали своєї свободи, і тому були рабами; у су­спільстві античного типу частина людей усвідомила свою сво­боду, тому перетворилась на соціальну групу вільних, а решта залишилася рабами; лише у суспільстві німецького типу всі люди стали вільними. Г. Гегель стверджував, що всесвітня іс­торія прямує зі Сходу на Захід, Європа є її кінцем, а Азія — по­чатком. Отже, у цій типології Г. Гегель відступає від свого діа­лектичного методу, абсолютизує німецький тип суспільства. Однак у ній очевидне і раціональне: відмова від суб'єктивізму та емпіризму (суспільство справді розвивається в напрямі зро­стання ступеня свободи: від "царства необхідності до царства свободи"); вказівка на неоднозначність реального суспільства й історичного типу (різні країни неоднаково відповідають сут­ності типу); констатація необхідності вивчення країни най­більш розвинутої стадії певного типу для дослідження історич­ного типу в цілому.

Друга половина XIX ст. у галузі філософського пошуку основ типізації суспільства ознаменувалася відкриттям матері­алістичною соціальною філософією формаційної методології.

Матеріалістичне розуміння історії

Об'єктивним критерієм вирізнення і вивчення типів соціаль­них систем з різних причин слугували виробничі відносини.

По-перше, будь-яке суспільство не існує без виробничих від­носин. Кожне з них змушене виробляти матеріальні засоби життя. Це виробництво об'єктивно суспільне, виробники у його процесі обов'язково вступають в економічні, тобто у ви­робничі, відносини між собою.

По-друге, виробничі відносини виражають прямий і послі­довний зв'язок в історії між усіма етапами її розвитку і всіма сферами життя і діяльності суспільства. Кожне нове поколін­ня людей змушене включатися у виробничі відносини, створе­ні попередніми поколіннями, жити і працювати під їх визна­чальним впливом.

По-третє, виробничі відносини виражають повторюваність у розвитку суспільства і становлять базу для зведення числен­них і різноманітних суспільних відносин у різних країн і на­родів до кількох типів.

По-четверте, виробничі відносини динамічні, вони завжди перебувають у русі, зміні і розвитку, неоднозначні і за ступе­нем своєї зрілості. Цей динамізм зумовлює різницю між наро­дами і країнами навіть одного історичного типу.

Такими були основні обставини, відповідно до яких форма­ційна методологія взяла за об'єктивний та істотний критерій типології суспільства виробничі відносини.

Ця рішучість матеріалістичної соціальної філософії має для науки про суспільство принципове значення. Поки соціологи обмежувалися дослідженням тільки ідеологічних суспільних відносин, вони не змогли виявити повторюваності, отже, зако­номірності в розвитку різних народів і країн. У кращому ви­падку їх вивчення було лише описом суспільних явищ і подій, набором матеріалів про них. Справжню повторюваність у су­спільному русі було відкрито у процесі вивчення матеріальних суспільних відносин. На її основі вдалося потім узагальнити всю розмаїтість емпіричного матеріалу про розвиток різних со­ціальних систем в одному понятті — "суспільно-економічна формація", що виражає конкретно-історичний тип суспільства як цілісність, яка функціонує і розвивається за об'єктивними законами.

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

Зі створенням вчення про суспільно-економічну формацію соціальна філософія і соціологія перетворилися на науку, на місце абстрактних роздумів про суспільство взагалі було по­ставлено конкретний аналіз різних його типів. На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право та ін., у яких відображаються різні сторони суспільного життя, катего­рія "суспільно-економічної формації" охоплює всі сторони життя суспільства у їх органічному зв'язку.

З позиції формаційної методології і вчення про суспільно-економічну формацію, за історію людства відомо поки п'ять основних типів виробничих відносин, яким відповідають п'ять історичних типів суспільства або суспільно-економічних фор­мацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капі­талістична, посткапіталістична. Отже, суспільно-еконо­мічна формація — поняття не хронологічне і не географічне, а соціально-філософське. Належність якоїсь країни до певної су­спільно-економічної формації не залежить від місця її розта­шування на планеті чи століття буття. У цьому понятті не відо­бражається реальна історія будь-якого народу, а фіксуються в теоретичній формі тип суспільства, його історично — минущий характер, історичний процес як закономірна зміна суспільно-економічних формацій.

Формаційний поділ суспільства не тотожний реальному іс­торичному процесу. Суспільно-економічна формація — це ідеа­лізація історії, об'єкт у чистому вигляді, але вона дає змогу до­сліднику враховувати всю складність, поліваріантність об'єк­та, загальні закономірності поступального руху, об'єктивну логіку його розвитку; перейти від опису суспільних явищ до на­укового їх вивчення, виділяти як загальне для всіх країн одно­го історичного типу, так і те, що їх відрізняє. Специфічні зако­ни розвитку кожної суспільно-економічної формації є водночас загальними для всіх країн, у яких вона наявна чи утверджуєть­ся. Структура всіх суспільно-економічних формацій аналогіч­на і відрізняється лише ступенем їх зрілості і розвиненості.

Кожна формація становить цілісну систему. її матеріаль­ною основою є спосіб виробництва — історично-діалектична єд­ність продуктивних сил і виробничих відносин. Вона включає також історично визначену сукупність суспільних відносин.

Компонентом системи будь-якої суспільно-економічної фор­мації є не один історичний тип виробничих відносин, а принай­мні три і більше: залишки виробничих відносин попередньої формації, виробничі відносини певної формації та елементи майбутньої. Наприклад, за капіталізму функціонують залиш­ки феодальних виробничих відносин (на селі зберігається дея­кою мірою натуральне господарство), капіталістичні та еле­менти посткапіталістичних відносин, що формуються. Сукуп­ність усіх виробничих відносин кожної конкретної формації створює її реальний базис або економічну структуру.

Базис визначає надбудову суспільства. Категорія "надбудо­ва" відображає ідеологічні суспільні відносини, суспільну сві­домість, організації і установи, у яких вони закріплюються.

У більшості відомих суспільно-економічних формацій над­будова диференціюється на політичну, правову, моральну, ес­тетичну, релігійну та інші види, кожний з яких є системою від­повідних суспільних відносин, свідомості, організацій і уста­нов. Так, політичний вид надбудови включає політичну свідомість, політичні відносини, як форму політичної діяль­ності і політичну організацію суспільства (органи влади з таки­ми засобами, як збройні сили, міліція, розвідка і контррозвід­ка; політичні партії і рухи; масові громадські організації — профспілки, інші об'єднання і спілки громадян). Водночас всі види надбудови інтегруються в певну цілісність: політичні рі­шення, наприклад, ґрунтуються на принципах і нормах права, які у свою чергу спираються на норми моралі тощо.

Базис і надбудова діалектично єдині й історично конкретні. Кожна суспільно-економічна формація має свої специфічні ба­зис і надбудову. Надбудова формується не довільно, а відповід­но до свого базису, тобто який базис, така і надбудова. Сукуп­ність базису і надбудови характеризує конкретний тип су­спільно-економічної формації. Базис як економічна форма виробництва одночасно є змістом надбудовних форм і відно­син. "Чистого" базису не буває, тому, аналізуючи конкретне суспільство, для одержання повної і точної картини рівня його розвитку і зрілості, необхідно розглядати не тільки панівний тип виробничих відносин і відповідні йому явища надбудови, а

Тема 18

й усю сукупність різних типів виробничих відносин, які ста­новлять економічну структуру суспільства.

Надбудова водночас відносно самостійна щодо базису. Вона може випереджати базис чи відставати від нього, має свою вну­трішню логіку розвитку. Методологією дослідження взаємо­зв'язків базису і надбудови є діалектика філософських катего­рій змісту (базис) і форми (надбудова). Ігнорування цієї діалек­тики, тим більше підміна її суб'єктивізмом, обертається, як правило, серйозними втратами для багатьох людей і цілих дер­жав. Наприклад, тривалий час у колишньому СРСР взаємо­зв'язки між базисом і надбудовою регулювалися диктатор­ською політичною надбудовою. Ціною величезних зусиль і жертв країна була виведена на провідні економічні позиції у світі. Однак "перемога" виявилася "пірровою". У підсумку все закінчилося економічною кризою небувалих розмірів, руйну­ванням величезної держави, а створені на її руїнах держави на багато років опинилися на узбіччі світового розвитку.

Надбудова здійснює активний зворотний вплив на базис, отже, на все суспільство. Так, передові ідеї стають могутньою рушійною силою, сприяють прогресу суспільства, і навпаки, відсталі і реакційні ідеї гальмують суспільний рух і можуть бути навіть причиною величезних людських трагедій. В історії є багато таких: дорогою ціною заплатило людство за криваві злочини расистів, фашистів, шовіністів, релігійних фанати­ків, претендентів на світове панування.

У структурі суспільно-економічної формації специфічне місце посідають соціальні відносини: між особою і суспільством, класами, соціальними групами і верствами населення, істо­ричними спільнотами людей, у родині та побуті тощо. Всі вони закріплюються в таких елементах суспільно-економічної фор­мації, які безпосередньо до базису і надбудови не входять, але визначаються ними і мають на них активний зворотний вплив. До таких відносин належать: наука і культура, етноси, родина і побут, соціальні групи, суспільні класи і соціальні верстви населення.

Наука — це сфера людської діяльності, завдання якої по­лягає в одержанні об'єктивних знань про дійсність та їх теоре­тичній систематизації. Наукове знання — це продукт інтелек-

Матеріалістичне розуміння історії

туальної діяльності людини, духовного виробництва. За своєю природою воно ідеальне, тобто надбудовне, але одночасно і ба­зисне, тому що зміст теоретико-пізнавальних образів про зако­ни і закономірності дійсності може бути переданий поколінням людей тільки через їх предметне впровадження у знакових системах (математичних, хімічних, графічних), у техніці, про­дуктивних силах і виробничих відносинах тощо.

Наука і техніка належать до найвеличніших досягнень люд­ства. Тривалий час вони розвивались значною мірою ізольова­но одна від одної. Тільки в середині XX ст. вони набули орга­нічної єдності, що отримала назву науково-технічна револю­ція. Основні її напрями такі: перехід до розробки і застосування різних видів немеханічних технологій; розвиток біотехнологій і генної інженерії; широке використання атомної енергетики; одержання нових матеріалів із заданими властивостями; кос­мічні дослідження, перетворення космічного корабля на лабо­раторію для проведення експериментів і спостережень; кібер­нетизація різних сфер людської діяльності; комп'ютерна рево­люція. У наш час наука перетворилася на масову діяльність, привела до небувалого зростання знань і потоків інформації. За допомогою науки світове співтовариство усвідомило, що знання, перетворені на інформацію, становлять величезне на­ціональне багатство, здатне приносити прибуток. Сьогодні темпи науково-технічного прогресу визначаються швидкістю переробки інформації. Стала очевидною необхідність масової комп'ютерної освіти.

Крім культурно-світоглядної функції і безпосередньої про­дуктивної сили суспільства, наука у сучасних умовах виконує також функцію соціальної сили, яка полягає у використанні даних і методів науки для розробки масштабних планів і про­грам соціального і економічного розвитку країни, регіону, міс­та, села, підприємства. Ця функція характерна для всіх наук (суспільних, природничих, технічних).

Отже, наука — це суттєвий компонент суспільно-економіч­ної формації. Розвиток базису і надбудови сучасного зрілого суспільства без науки немислимий. Водночас потреба удоско­налення його базису і надбудови є головним мотивом науково­го прогресу.

Date: 2015-11-13; view: 335; Нарушение авторских прав